Типи і види міжнародно-правових санкцій

науці міжнародного права пропонуються різні класи­фікації міжнародно-правових санкцій. Одні вчені (Д. Б. Ле-він) називають п'ять видів санкцій: 1) примусові заходи за Статутом ООН стосовно загрози миру, порушення ми­ру та акту агресії; 2) індивідуальна і колективна самообо­рона від збройного нападу; 3) опір колоніальному гніту; 4) реторсії і незбройні репресалії; 5) примусові заходи для приведення у виконання рішень Міжнародного Суду ООН. Інші вчені (В. Давід) поділяють міжнародно-правові санкції на дві групи: а) санкції загального міжнародного права; б) санкції організованого співтовариства держав.

В українській науці міжнародного права найбільш прий­нятною вважається класифікація, запропонована проф. В. А. Василенком: 1) міжнародно-правові санкції, які здій­снюються державами в порядку самодопомоги; 2) міжна­родно-правові санкції, які здійснюються державами за допомогою міжнародних організацій. Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми та способи їх застосування.

Залежно від правового забезпечення застосування при­мусових заходів, інтенсивності їх застосування і юридичних наслідків такого застосування серед санкцій, які здійсню­ються державами в порядку самодопомоги, розрізняють такі: 1) реторсії; 2) репресалії; 3) розрив дипломатичних і кон­сульських відносин; 4) самооборона; 5) невизнання.

Реторсіями вважаються примусові заходи однієї дер­жави щодо суб'єкта-правопорушника на захист своїх дер­жавних інтересів. Реторсії — відповідні примусові заходи, що ведуть до обмеження інтересів держави-порушниці, які (інтереси) не охороняються міжнародним правом. Ре­торсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єк­та, але в межах, допустимих міжнародним правом. Такі реторсійні заходи не вважаються міжнародно-правовою санкцією, бо застосовуються без попереднього правопо­рушення. До реторсій належать: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно

відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів та громадян у тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або право­порушення; висилання з країни рівної кількості дипло­матів держави, що раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non gra­ta; заборона в'їзду в країну або відміна візиту делегацій, у тому числі й глави держави; ускладнення або повна забо­рона видачі в'їзних віз громадянам іншої держави у від­повідь на подібну поведінку цієї держави; встановлення обмежень на імпорт із держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; підвищення митних податків на товари такої держави; безмитні обмеження на товари дер­жави-порушниці або такої, що вчинила недружній акт (обмеження квот на ввезення, додаткові податки на ім­порт товарів, висунення завищених вимог до якості ім­портованої продукції тощо); націоналізація власності гро­мадян і юридичних осіб, вилучення вкладів з банків дер­жави, яка вчинила недружній акт або правопорушення.

Репресалії є правомірними примусовими заходами, які чиняться з метою відновлення своїх порушених прав і спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої дер­жави у відповідь на її неправомірну поведінку. Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на недружелюбні або інші акти, які не є міжнародним правопорушенням. Репресалії повинні бути співрозмірними із заподіяними збитками і тим примусом, який є необхідним для відшко­дування цього збитку. Саме тому сучасне міжнародне пра­во не визнає таких репресалій, як бомбардування, захоп­лення чужої території, блокада, інтервенція тощо. Такі репресалії під час війни не можуть підміняти мирних (не-збройних) репресалій. Тому правомірними можуть бути лише політичні та економічні репресалії, зокрема позбав­лення (тимчасове) або обмеження дипломатичних при­вілеїв та імунітету офіційних представників держави-по­рушниці; ембарго, повна або часткова заборона продава­ти і постачати будь-яку сировину, промислові й харчові вироби чи майно на територію держави-порушниці, забо­рона надавати транспортні засоби для перевезень грома­дян, товарів і вантажів на територію держави-порушниці; бойкот (повна або часткова заборона купувати і ввозити

Глава XVI Міжнародно-правові санкції

Типи і види міжнародно-правових санкцій

будь-яку сировину, промислові й харчові вироби чи май­но з території держави-порушниці, заборона користува­тися транспортними засобами держави-порушниці, на участь її представників у торговельно-промислових захо­дах на території потерпілої держави); секвестр майна; за-мороження банківських вкладів держави-порушниці; кон­фіскація її майна та вилучення її авуарів з банків потер­пілої держави тощо.

Обмеження, які застосовуються щодо інтересів держа­ви-порушниці, не забезпечені міжнародним правом, вва­жаються реторсією, а не репресаліями.

Найбільш відчутними формами репресалій є розрив з державою-порушницею торговельно-економічних відно­син та її повна економічна ізоляція.

Розрив дипломатичних і консульських відносин у док­тринах міжнародного права розглядають і як самостійний вид міжнародно-правових санкцій, що здійснюються дер­жавами в порядку самодопомоги, і як форму репресалії.

За певних обставин розрив дипломатичних і консуль­ських відносин можливий і в разі недружніх актів. У та­кому разі вони не будуть міжнародно-правовою санкцією, бо застосовані не у відповідь на міжнародне правопору­шення.

Розрив дипломатичних відносин може бути одночас­но з розривом консульських відносин, а може таким і не супроводжуватися. Крім того, можливим є призупинення дипломатичних і консульських відносин як дещо м'якша форма впливу на державу-порушницю.

Іноді держави вдаються до такого виду міжнародно-правової санкції, що застосовується в порядку самодопо­моги, як самооборона. Суть дій у порядку самооборони полягає в їхньому збройному примусовому характері. Роз­різняють дві форми самооборони: необхідна самооборона і самооборона від агресії.

Необхідною обороною є опір збройними силами зазі­ханням іноземної держави на недоторканність державно­го кордону, її воєнним вилазкам, які ще не можна квалі­фікувати як акт агресії (заслання військово-розвідуваль­ного літака на територію держави-жертви, запливання військових суден у територіальні води такої держави тощо).

Застосування необхідної оборони має, як правило, об­межений (у часі, просторі, інтенсивності тощо) характер.

У разі необхідної оборони бажаним є попередження про можливість її застосування, якщо держава-порушниця не припинить порушення.

Попередження може бути у формі пропозиції військо­вому літаку здійснити посадку або морському судну по­кинути територію держави. Попередження необхідне то­му, що правопорушення може бути ще не реальним, об'єк­тивно відсутнім (підготування на кордоні до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторкан­ності через аварію, стихійне лихо чи технічну помилку, якої припустився екіпаж судна). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.

У разі самооборони від агресії таких обмежень немає. Це максимально можлива збройна відсіч держави-жертви агресії державі-лорушниці, бо агресія вважається найтяж­чим міжнародним правопорушенням. Право на самообо­рону від агресії — суверенне право кожної держави. Але й при його реалізації необхідно мати на увазі принцип пропорційності. Невизнання може стосуватися резуль­татів, ситуацій, пов'язаних із неправомірними діями дер­жави-порушниці. Невизнання може бути у формі: відмо­ви держави визнати чинність міжнародного договору, ук­ладеного під тиском або з іншими порушеннями норм міжнародного права; невизнання неправомірних терито­ріальних змін; невизнання фашистського, расистського або колоніального режиму держави, що веде до ізоляції такої держави, тощо.

Серед санкцій, які здійснюються за допомогою міжна­родних організацій, розрізняють такі: призупинення прав і привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації (позбавлення права голосу в органах органі­зації; позбавлення права на представництво в органах ор­ганізації; позбавлення права на отримання допомоги та обслуговування); відмова у членстві (неприйняття право­порушника до членів організації; виключення держави-правопорушниці з організації); позбавлення можливості міжнародного співробітництва з іншими суб'єктами між­народного права (повний або частковий розрив економіч­них відносин, залізничних, морських, повітряних, пошто­вих, телеграфних, радіо та інших засобів зв'язку, розрив дипломатичних відносин — ст. 41 Статуту ООН, ст. 8 Міжамериканського договору 1947 р., ст. 87 Чиказької

Глава XVI Міжнародно-правові санкції

конвенції 1944 р. та ін.); колективні збройні заходи (де­монстрації, блокади), інші засоби застосування збройних сил (ООН, НАТО та інших організацій).

Коли йдеться про призупинення прав та привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації, то слід мати на увазі, що воно може бути добровільним або у формі санкції. У разі добровільного призупинення член­ства держави вона не пориває з міжнародною організа­цією юридичного зв'язку. Може так статися, що вона за­лишиться членом міжнародної організації, оскільки не встигла юридично оформити такий вихід і сплачувала членські внески, або ж з боку організації не було задіяно процедури виходу.

В разі призупинення прав та привілеїв, які виплива­ють із членства у міжнародній організації у формі санкції, активна діяльність держави у міжнародній організації при­пиняється не за бажанням першої. Воно можливе у формі позбавлення права голосу за несплату внесків (незалежно від терміну заборгованості — ст. 7 Статуту ВООЗ, ст. 62 Конвенції ІКАО, в разі річної заборгованості — ст. 42 Ста­туту ІМКО; в разі дворічної заборгованості — ст. 12 п. 4 Статуту МОП, ст. IV Статуту ЮНЕСКО, ст. XIX (ч. А) Статуту МАГ ATE; позбавлення права голосу за несплату внесків в одному з головних органів організації — ст. 19 Статуту ООН, ст. IV, п. 8 b, с Статуту ЮНЕСКО; позбав­лення права голосу за несплату внесків лише в головних органах організації — ст. 62 Статуту (Конвенції) ІКАО, ст. 3 п. 4 Статуту ФАО); позбавлення права голосу за не­сплату внесків в усіх органах Організації — ст. XIX п. А Статуту МАГАТЕ, ст. 13 п. 4 Статуту МОП); позбавлення держави права голосу за порушення міжнародних нефінан­сових зобов'язань (в одному органі організації — ст. 7 Ста­туту ВООЗ; у головних органах організації — ст. 88 Стату­ту ІКАО; в усіх органах організації — ст. IV Статуту ЛАД); позбавлення права голосу лише за порушення статутних нефінансових зобов'язань (ст. 55 установчого акта Міжна­родної організації з проблеми природного каучуку).

Позбавлення права на представництво в органах між­народної організації може бути у формі недопущення дер-жави-правопорушниці до роботи в цих органах, необран-ня її представників до таких органів або незапрошення на "їхні засідання, наради, конференції.

________ Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій __________

Позбавлення права на одержання допомоги може бути у формі припинення фінансової, економічної, технічної, гуманітарної, економічної, культурної, медичної та іншої допомоги.

Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі заборони на прийняття в організацію або виключення з неї. Виключення з міжнародного спіл­кування тягне за собою розрив економічних відносин (усіх можливих — від укладання договорів до безпосереднього співробітництва), розрив військового співробітництва, транспортного зв'язку (морського, повітряного, залізнич­ного, телефонного, телеграфного, радіозв'язку тощо), роз­рив можливих політичних відносин та ін.

Колективні збройні заходи здійснюються на універ­сальній основі (у межах ООН) і регіональними міжнарод­ними організаціями (наприклад, НАТО, ЛАД, ОАЕ).