Дипломатичне та консульське право

175.

Дипломатичні привілеї та імунітети

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини держава перебування може в будь-який час і без будь-яких пояснень повідомити акредитуючу державу про те, щ₀ глава представництва чи хтось із членів дипломатичного пер­соналу є регзопа поп §гаі;а (тобто особою, кандидатура якої як дипломатичного представника не приймається урядом цієї дер­жави). Місія припиняється також зі смертю дипломатичного представника. В такому випадку посада глави представництва заміщається старшим за рангом членом дипломатичного пер­соналу як тимчасовим повіреним у справах. Місія припиня­ється з розривом дипломатичних відносин між двома держа­вами, у випадку війни між ними тощо.

Інститут консульства походить з практики середньовічної Італії обирати представника серед іноземних купців, що про­живали у місті, і до недавнього часу функції консулів були виключно комерційними.

Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати між­народні договори, однак часто у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 р. консульськими функціями є:

а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої
держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах,
що допускаються міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культур­
них і наукових зв'язків між акредитуючою державою і дер­
жавою перебування, а також сприяння розвитку дружніх від­
носин між ними іншими шляхами відповідно до положень
Конвенції;

в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в тор­
говельному, економічному, культурному і науковому житті
держави перебування, повідомлення про них уряду акредиту­
ючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;

г) видача паспортів і проїзних документів громадянам ак­
редитуючої держави та віз або відповідних документів особам,
які бажають поїхати в акредитуючу державу;

д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і
юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.

Консульський апарат у сучасних державах складається з невеликої керівної ланки, що перебуває у відомстві закордон­них справ, та закордонного консульського апарату, до складу якого входять штатні й почесні (позаштатні) консули, консуль­ські відділи дипломатичних представництв. Почесний консул, як правило, призначається іноземною державою з місцевих торгових чи фінансових діячів. Глави консульських установ

поділяються на чотири класи: 1) генеральні консули, які очо­люють відповідне консульство і можуть бути керівниками усіх консулів своєї держави в державі перебування чи в її окремій частині;

2) консули, які можуть очолювати відповідне консульство; 3) віце-консули, які можуть працювати на правах консула, але часто є помічниками вищих за рангом консульських пра­цівників; 4) консульські агенти - аташе, які, як правило, ви­конують допоміжні функції.

Консульським корпусом називається сукупність глав кон­сульських установ, що знаходяться в державі перебування. Отже, в даній державі може бути декілька консульських кор­пусів, тоді як дипломатичний корпус завжди один.

Акредитуюча держава забезпечує главу консульської уста­нови документом, що має форму патента або подібного акта (ст. 11 Віденської конвенції про консульські зносини). Однак направлення патенту урядові держави перебування ще не є підставою для допущення глави консульської установи до ви­конання ним своїх функцій. Для цього необхідний дозвіл з боку держави перебування, що називається екзекватурою. Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови.

Функції працівників консульської установи припиняють­ся: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції припиняються; б) після ану­лювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебу­вання акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.

12.4.

Суттю дипломатичних відносин є здійснен­ня урядом акредитуючої держави державних функцій на території держави перебування за ліцензією останньої. Процес надання «повної довіри» має своїм результатом цілу низку при­вілеїв та імунітетів.

Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так зва­на функціональна теорія, згідно з якою дип­ломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.

РОЗДІЛ 12

дипломатичне ч ^т^т та консульське право \ / / _

и

По-перше, згідно зі ст. 22 Віденської конвенції 1961 р. і_с. нує недоторканність місій, тобто захист будівель від зовніщ. ніх зазіхань. Навіть не передбачається надзвичайна ситуація, наприклад, ситуація, коли будівлі диппредставництв станов­лять небезпеку навколишньому середовищу через пожежу в них тощо. Щоб передбачити такі ситуації, Велика Британія, наприклад, у 1987 р. прийняла Закон щодо дипломатичних та консульських будівель.

Віденська конвенція 1961 р. також передбачає недоторкан­ність архівів та документів місії завжди і де б вони не знахо­дились (ст. 24), а також офіційного листування.

Згідно зі ст. 29, особа дипломатичного агента недоторкан­на. Він не підлягає арештові чи затриманню. Ця недоторкан­ність відрізняється від імунітету від кримінальної юрисдикції. Ст. 31 (1) Віденської конвенції передбачає, що дипломатич­ний агент має імунітет від кримінальної юрисдикції держави, котра його приймає. Це тривалий час було і нормою звичаєво­го права. Дипломатичний агент, винний у серйозних чи по­стійних порушеннях, може бути оголошений регзопа поп £гаіа. Ст. ЗО передбачає, що приватна резиденція дипломатичного агента є недоторканною та перебуває під захистом, як і будівлі посольства.

Ст. 31 (1) також передбачає імунітет від місцевої цивільної та адміністративної юрисдикції, за винятком випадків, коли 1) позов стосується приватної нерухомості дипломатичного аген­та, що знаходиться на території держави, яка приймає, якщо тільки цією власністю він не володіє від імені акредитуючої держави для цілей місії; 2) позов торкається правонаступництва, якщо дипломатичний агент виступає в ролі виконавця, адмі­ністратора, наступника чи спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; 3) позов стосується будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента в державі перебування, що не входить в його офіційні функції.

Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального права, тобто імуніте­ту може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.

Члени сім'ї дипломатичного агента, якщо вони не є грома­дянами держави, яка приймає, мають привілеї та імунітет, передбачені ст. 29-36 Віденської конвенції 1961 р. Питання привілеїв та імунітетів адміністративного та технічного персо­налу по-різному вирішується різними державами. Стосовно цієї групи та службового персоналу за статтею 37 (2), якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають

постійно в цій державі, вони мають привілеї та імунітет, пе­редбачені в ст. 29-35 Віденської конвенції 1961 р., за винят­ком того, що імунітет від цивільної та адміністративної юрис­дикції держави перебування не поширюється на їхні дії, які не належать до їх службових обов'язків.

Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею 43 (1) Віден­ської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчине­них при виконанні ними своїх консульських функцій.

Як зазначалось вище, у справі Демократичної республіки Конго проти Бельгії ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закор­донних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Ві­денської конвенції 1961 р. *. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією орде­ру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрис­дикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.