Форми організації міжнародної діяльності підприємств

Розрізняють 3 форми організації міжнародної діяльності підприємств:

1. Прямий експорт – найменш ризикований шлях виходу на міжнародний ринок. Він орієнтований на постійних партнерів, зарубіжних оптових торговців, які можуть виступити посередниками у завоюванні зарубіжних ринків. Однак виходу на зовнішній ринок повинні передувати маркетингові дослідження внутрішнього та зовнішнього ринку. Плануючи маркетинг за кордоном, треба пам’ятати, що право ринкової торгівлі в зарубіжних країнах не є природнім, а дозволено владою даної держави. Це зобов’язує знати межі дозволеного в торговельній діяльності на ринках даної країни.

2. Спільне підприємство (СП) передбачає об’єднання капіталів, виробництва та маркетингу, як правило, двох іноземних компаній та розташування СП на території однієї з них. Інколи це є єдиним шляхом виходу на зарубіжні ринки для деяких підприємств. Прибуток, що отримують власники СП, обмежений часткою їхньої власності. Основною проблемою, з якою стикаються СП при виході на ринок, є спільне управління. Партнери відрізняються особливостями культури, традиціями бізнесу, рівнем знань, місцевими умовами. На цьому ґрунті можливо виникнення конфліктів.

3. Пряме володіння фірми за кордоном. При цьому фірма займається виробництвом товару і маркетингом без участі партнерів. Вона відкриває свої філії або дочірні підприємства та переносить виробництво продукції на територію іноземної держави, залишаючись при цьому власником підприємства. Міжнародна діяльність фірми ґрунтується на використанні патентів або ліцензій.

1. Планування продукту при виході на міжнародний ринок

При плануванні виведення свого продукту на зовнішні ринки підприємство може застосувати такі основні стратегії:

ü стандартизоване розширення продукту;

ü адаптація продукту до місцевих умов;

ü зворотній винахід;

ü новий винахід.

Стратегія стандартизованого розширення продукту. Підприємство на міжнародний ринок переносить свою асортиментну позицію, що прийнята для внутрішнього ринку (якість товару, товарний знак, дизайн, технічні характеристики и т. і.). Такий підхід дозволяє мінімізувати його витрати на виробництво продукції та на маркетинг. Однак при цьому обмежується можливість створення специфічних зарубіжних ринків чи їх сегментів.

Стратегія адаптації. Підприємства рідко здатні здійснити вихід товару на міжнародний ринок, не використовуючи яку-небудь адаптацію товару. Тому питання стоїть не в тому, чи треба проводити адаптацію, а в тому, яку саме адаптацію необхідно здійснити. Адаптація може бути фізичною (зміна фізичних параметрів виробу – збільшення потужності, зменшення ваги і т. і.) чи культурною (зміна кольору, дизайну, назви товару).

Стратегія зворотнього винаходу. Часто використовується при проникненні товару на ринок країн, що розвиваються. Суть її полягає в тому, що продукт підприємства для цих ринків повинен бути простішим, ніж для національного ринку. Це дає можливість здешевити товари, оскільки купівельна спроможність споживачів цих країн є невисокою.

Стратегія нового винаходу. Найбільш дороговартісний та ризикований варіант планування продукту, коли фірма для міжнародного ринку розробляє новий продукт, який не пропонується на внутрішньому ринку. В цьому випадку дуже важливим є передбачити можливу реакцію потенційних покупців та її розвиток в часі.

При планування виведення нового товару на міжнародний ринок важливим моментом, з яким стикається фірма, є проблема фірмового ім’я та товарного знаку.

Виникає 4 альтернативних рішення цієї проблеми:

Ø використання одного фірмового ім’я як основи, але с адаптацією до умов ринку;

Ø використання торгового образу фірми як сімейної назви для всіх фірмових найменувань;

Ø використання одного товарного знаку на всіх ринках;

Ø використання різних товарних знаків на різноманітних ринках.

4. Система франкування цін

На відміну від внутрішнього ринку товар, який потрапляє на зовнішній ринок, проходить подовжений шлях за рахунок перетину кордону.

Схематично його можна зобразити таким чином:

Передача права власності на товар від продавця до покупця і всіх ризиків, пов’язаних із втратою або пошкодженням вантажу під час транспортування, може відбутися на будь-якому з цих етапів. Від того, на якому етапі (в якому географічному пункті) товар перейде до покупця, залежить основа (базис) ціни, яку покупець має сплатити продавцеві за товар. Це є одним з методів встановлення цін на міжнародних ринках.

У міжнародних контрактах купівлі-продажу товарів місце передачі товару від продавця до покупця визначається базисними умовами постачання. Для виключення невірної інтерпретації в різних країнах термінів, пов’язаних з базисом ціни, Міжнародною торговою палатою в 1936р. було впроваджено збірник міжнародних правил з вірного тлумачення торгових термінів – «Інкотермс 1936». З того часу цей збірник декілька разів удосконалювався, і сьогодні в міжнародній торгівлі використовується тлумачник «Інкотермс 2000». Для визначення базису ціни в міжнародних контрактах застосовується термін «франко», що означає «вільний», із зазначенням географічного пункту передачі товару. Наприклад:

франко-причал Миколаївського морського торгового порту. Це означає, що у зазначеному місці продавець передає покупцеві товар та всі витрати і ризики, що пов’язані з його подальшим транспортуванням. Відповідно, від місця передачі у власність покупцеві товару буде залежати і розмір ціни. Зрозуміло, що чим ближче до виробника товару покупець отримає його у власність, тим нижчою для нього буде ціна товару. Та навпаки, чим ближче до місця знаходження покупця відбудеться передача товару у його власність, тим вищою буде ціна купівлі товару.

У збірнику «Інкотермс 2000» всі базисні умови визначаються чотирма групами термінів:

v Група «Е» означає «Відправлення» та включає один термін ЕХ WORKS, який передбачає ситуацію, коли продавець передає товар покупцю на власній території. При цьому продавець несе мінімальні зобов’язання, тобто ціна товару для покупця буде мінімальною.

v Група «F» означає, що основне перевезення не оплачено, об’єднує 3 терміни:

FCA (франко-перевізник + місце призначення) застосовується для будь-якого виду транспорту;

FAS (франко-вздовж борту судна + назва порту відвантаження) – для морського або річкового транспорту;

FOB (франко-борт судна + назва порту відвантаження) – для морського або річкового транспорту.

v Група «С» означає, що основне перевезення оплачено та зобов’язує продавця укласти договір на перевезення вантажу за власний рахунок, об’єднує 4 терміни:

CFR – вартість і фрахт + назва порту призначення (для морського і річкового транспорту);

CIF – вартість, страхування, фрахт + назва порту (для морського і річкового транспорту);

СРТ – перевезення оплачено до + назва місця призначення (для будь-якого виду транспорту);

СІР – перевезення і страхування оплачено до + назва місця призначення (для будь-якого виду транспорту).

У відповідності до термінів CIF і CІP продавець повинен також застрахувати товар і нести всі витрати по страхуванню.

Характерною рисою термінів «Е», «F» і «С» є те, що продавець виконує свої зобов’язання за договором постачання тільки в країні відвантаження або відправлення вантажів.

v Група «D» означає «Прибуття» та складається з 5 термінів:

DAF – поставка до кордону + назва місця поставки (для будь-якого транспорту);

DES – поставка з судна + назва порту призначення (для морського і річкового транспорту);

DEQ – поставка з пристані + назва порту (для морського і річкового транспорту);

DDU – поставка без оплати мита + назва місця призначення (для будь-якого транспорту);

DDP – поставка з оплатою мита + назва місця призначення (для будь-якого транспорту).

Згідно з «D»-термінами продавець відповідає за прибуття товару в місце або пункт призначення на кордоні або у країні імпорту та укладає договір прибуття.

Таким чином, система франкування цін дозволяє визначити основу ціни, за якою товар буде продаватися на міжнародному ринку, та встановити, чи входять транспортні, страхові, складські та інші витрати на доставку товару в його ціну.