Вінок для лесі

Хіба що на Поліссі де стрінеш таку ідилію: в конюшині на стежці мале дівча. Серед рожевого цвіту, медоносного запаху плете вінок, не боїться бджіл, які так і зумрять коло нього, літають роями.

Кучеряве, синьооке, усміхнене, полишене само на себе.

— Ти чия?

— Мамина.

— А де ж мама?

— Па фермі.

— А тато?

— На тракторі.

— А що тут робиш?

— Пінок плету.

— Кому?

— Лосі.

— А хто це?

— Леся? Та, що вірші складає... Учителька нам сказала, що вона польові квіти найбільше любила. (А. Камінчук)

* * *

«Двадцять бочок золота». Народилося чимало легенд. З плином часу обросли вони мальовничими подробицями, а багатства козацьких скарбів набули фантастичних розмірів: «Ото, кажуть, ішов запорожець та розповів, що там, де тепер Нехвороща построїлись, вони повен колодязь чистого золота насипали...»; «На острові Хортиця, навпроти Дубового острова, є два вибалочки. Запорожці в них зоставили полкову казну — двадцять бочок золота.."; За кріпостю Олександрівською, як іти у Вознесенку, є льох, зачинений залізними дверима. В льоху стоять три боч­ки з золотом. Скарб сховали запорожці та заклали на двадцять людських голів; як хто відважиться взяти — двері за ним зачиняться — і пропав». (За А. Сокуром)

* * *

Козаки були людьми забобонними, вірили в усілякі чудеса, існування чортів, відьом, водяників та іншої «нечисті».

За переказами, серед самих запорожців водилося чимало чак­лунів. На Запорожжі оповідали про козаків, які «вправлялися в колдовстві і ніччю на могилах розмовляли з лісовиками й мертв'яками». їх називали «галдовниками» (а ще «характерни­ками», «калдунами») і вельми стереглися. Вірили, що галдовники наділені надприродним хистом і можуть чинити надзвичайні речі: заворожити, а то й звести людину, заклинати стихії, «замовляти» гроші, різні речі тощо. (За А. Сокуром)