Іван Сірко

Сірко великий воїн був. Той знав, хто й що подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари, Магомет жив. Та як задумають вони, було, воювати, то Сірко і каже козакам:

— Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!

Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари які міри проти нього не робили, так нічого не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали. (З кн. «Калиновії сопілка»)

* * *

Здавна вважалося, щоб полюбити — треба знати, а щоб знати — маєш полюбити. І той ставок, освітлений серпиком місяця, і леваду з попасом корів, і крислате дерево на краю села, і чумацький шлях, усміх незрадливої юнки, мудрий погляд бабусі, чарівний гук кобзи, поклик освітлених вікон маминої хати. Н| забудьте, не збайдужійте, не зрадьте цих духовних обереги, з якими ми виростали й виходили в широкий і тривожний світ, щоб завжди повертатись, бодай у спогадах, до родинного вогнища — до свого посвіту! (В. Скуратпівський)

У гуцулів була своя періодизація віку дітей. Хлопець до 10 років — це «хлопець»; старший 10 років— «хлопчище»; великий — «парубок»; той, хто вже може працювати у бутинах,— «леґінь». Діти, які ходили до школи, називались «шкільники». Дівчата відповідно... називались: «дівчє», «дівчина», «дівчище», «дівка», а та, що була на виданні,— «дівка у заплітках», «дівка у бовтицях». (За кн. «Гуцульщина»)

* * *

Уважають, що назва Україна прийшла до нас із праслов'янської мови: це сполучення слова країна з прийменником у або в. Через те помилковим є твердження окремих дослідників, які тлумачать термін Україна як «погранична», «межівна» земля по відношенню до території Польщі та Росії. Але ж тоді всі інші руські землі були окраїна до Києва! Мабуть, найбільш вірогідним є такі значення даного слова: «околиця», «округ», «князівство», «область», «край», «країна»; «держава».

У добу відтворення Козацької республіки, яка відновлювала себе майже в первісних рамках Київської Русі, об'єднання народу проходило під назвою Україна. (Р. Радишевський)

Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близькість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії.

Ось уже понад 15 століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір'ю МІСТ руських», відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі. (Р. Радишевський)

Цар Петро 1720 р. заборонив друкувати книжки українською мовою. До того визначено осібних наглядачів, «цензорів», аби переглядали книжки.

І пізніше так було. За цариці Катерини лавра Київська просила дозволити їй українські букварі надрукувати — то й того не позволено. По школах почали вчити по-російськи, і дітям учителі мали виправляти мову, аби говорили й вимовляли так, як великороси. Навіть по церквах велено, читаючи або служачи, так слова вимовляти, як великороси вимовляють. (За М. Грушевським )

Де стоїть тепер наш Київ,

Там була сама гора,

Жив там першим Кий з Хоривом,

Щек і Либідь — їх сестра.

Над самим Дніпром па горах,

Огорожений з боків Ровом, мурами,:

Київ виріс і На сторожі коло нього,

Наче батько, став Дніпро,

Наче батько сину, ніс він

З півдня й півночі добро.

І здавалось, Україна

Буде квітнути віки,

І здавалось, всі народи

їй сплітатимуть вінки. О. Олесь

***

Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, за палаючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну самосвідомість. (О. Апанович)

* * *

Калина — це символ рідної землі, отчого краю, батькової хати. Розлучаючись із цими, ми тужимо, згадуємо калину, і вона спів переживає разом з нами. Козак у похід готується, і думи важкі обступили його.

Калина — це той символ, що і пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Козак, умираючи на чужині, просить:

Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину;

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти.

Будуть мені приносити від родоньку вісті! (За А. Кондратюком)

* * *

Вельми стисло, але не упускаючи всіх важливих моментів, що стосуються сватання, Т. Г. Шевченко писав: «Покохавшись літо, чи то два, парубок йшов до дівчиного батька й матері про­сив старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку». (О. Кравець)

У геніальній картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» передбачається, що ця подія відбувається на Хортиці. Готуючись до написання картини, І. Рєпін відвідав Хортицю у 1880, а також у 1888 і 1890 рр., коли він подорожував по Україні і в пошуках козацьких типів серед нащадків запо­розьких козаків побував на місцях Запорозьких Січей — селах Капулівці, ІІокровському, місті Нікополі. Величезну допомогу падав художникові Дмитро Яворницький, «невмируща душа Запорожжя», як називав його І. Рєпін. Д. Яворницький поді­лився з художником своєю безмежною ерудицією, представив йому матеріали своєї колекції запорозьких старожитностей, а го­ловне,— знайшовши сприятливий ґрунт у свідомості художни­ки,— передав йому прогресивну ідею про найвидатнішу історичну роль запорозького козацтва, його героїчний характер, силу і міць Духу, патріотизм, іскрометну вдачу, визначивши таким чином Концепцію картини. (О. Апанович)

РУШНИК

Як багато промовляє нам це слово. Скільки зворушливих спогадів пов'язано з ним!

Без рушника ніде не обходились. Ним витирали руки й лице, а ним ходили до корови, поралися біля посуду, він завжди був при руці і від слова «рука» прибрав собі ймення.

Задля певної мети люди готували спеціальні рушники. А найчастіше вживані, певна річ, були простіш декоровані, виткані і грубішого полотна — скромніші, але ніколи не позбавлені мистецької вартості.

Без рушника не відбувалась жодна важлива подія в житті народу. Години і хрестини, заручини і весілля, проводи в дорогу та зустріч бажаних гостей, навіть труну спускали в могилу на руш­никах. А поховавши небіжчика, пов'язували рушником хреста.

Ще за язичницьких часів, коли наші предки обожнювали природу і вірили, що в лісах по дуплах живуть божества, віддаючи їм шану,— обвішували дупла рушниками-обрусами. (О. Гончар)

Найурочистішим моментом народного весілля є розплітання дівочої коси. Цей момент символізує собою кінець дівування. Молоду садовлять на діжі, що застелена кожухом вовною догори — символ щастя. Старша дружка, звертаючись до старости, каже:

— Пане старосто, пане підстаросто, благословіть молоду розплітати.

— Бог благословить! — відповідає староста.

Молодий підходить до невісти і розплітає їй косу. Розплітає небагато, щоб тільки витягнути з коси стрічку і забрати її собі. Далі вже цю церемонію довершують дружки або свашки, як де ведеться.

Прощаючись з косою, молода плаче, а дружки співають. (О. Воропай)

* * *

Культура князівських часів за основу мала місцеві, народні елементи. Вони виявлялись у багатому побуті і словесності, у віруваннях і народній філософії. Ця первісна культура дедалі розвивалась і багатіла своїми власними соками, але діяли на неї також різні чужосторонні впливи.

Живі зв'язки зі Сходом і Візантією спричинили поширення письма в дуже ранніх часах. Але щойно з заведенням християнства освіта набрала всенародного характеру, перші християнські князі звернули велику увагу на освіту. Володимир «почав брати у значних людей дітей і давати на шкільну науку»; Ярослав у Новгороді «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». (За І. Крип'якевичем)

* * *

Мов ясочка, схилилася над дитячою люлечкою молода мати, обережно колисає свого первістка: «Ой люлі, люлі, налетіли гулі... Заплющ оченята, склади рученята...» У такт пісні й погойдування колиски легенько погладжує синові рученьки. Торкається тендітних пальчиків, нашіптуючи: «Сон у колиску, дрімки у кістоньки, здоров'я на росточок, спи, мій синочок». І знову: «Ой люлі, люлі, засинай, синулю, заплющ оченята — давно пора спати».

Чарівна мелодія лісні, магія слів роблять свою добру справу. Зрештою «золотенятко — мамине дитятко» засинає, а матуся ще довго вдивляється у любе личко. І спадає їй на думку мудра бабусина наука:

— Пам'ятай, доню: ростиме дитина здоровою та щасливою коли сама будеш мудрою. Матимеш доньку — то колисай її у вербовій, калиновій люлечці. Буде бадьорою, жвавою, а пісень співатимеш — повік будеш їй найріднішою. А як пошле доля сина хай батько завчасно люлечку зробить із явора або дуба. Це най кращі «чоловічі» породи дерев. Вони додають сили, а ще, кажуть і розуму в голівку. Коли ж удасться кволий чи плаксивий — вигойдуй у тополевій або клейовій. А як хочеш, щоб ніжним зріс то краси його серденьку додасть ясен.

Ще знай, що класти спати дитину треба голівкою на схід сонця, а ніжками на захід. (Із журналу)

* * *

Щедро насичений символікою обряд з квітами, які приносила на хрестини баба-повитуха, нині це робить кума, в решеті, поклавши в нього невеличкі букетики, зібрані по стеблинці з живих або сухих, якщо взимку, квітів і трав: волошок, м'яти, рути, барвінку, ромашки, чорнобривців та ін. У цей букет входили Також гілочки калини і колосок вівса, жита чи пшениці. Невипадково в одній з українських народних пісень співають: «їхала баба з торгу, везла квіток торбу, то з рожі, то з калини — до Ґанки на хрестини». Букетиків повинно вистачити всім присутнім на обіді. Обрядову квітку доповнював калач — кругла плетена булочка. Калачі пекла господиня дому теж з розрахунку на всіх Гостей. Тому й запрошені, щоб поповнити її витрати, приносили з собою муку. (М. Сшельмахович)

* * *

Тим часом господар надворі з вечерею в руках та бичем викручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю далечінь зоряного неба і тричі робленим басом гукав:

— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти. Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу зимньої ночі, і знову гукав: — Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!

Після третього разу він сердито погрожував бичем, примовляючи:

— Як не йдеш, то не йди і па жито-пшеницю, усяку пашни­цю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби. (О. Воропай)

В ніч під Новий рік дівчина села Вовчика замикає скри­ню і ключ вішає собі до пояса, приказуючи: «Суджений! При­йди, одімкни». Вірять, що суджений відімкне у сні скриню. Також спускаються вночі до льоху, приказуючи: «Суджений, покажись!» Останній покажеться при виході дівчини з погреба. В місті Луком'ї дівчина, вкладаючись спати, ставить собі в голови миску з водою і чотирма соломинками, покладеними хрестовидно, які зображають міст, і приказує: «З ким я буду через цей міст іти, з тим буду вік вікувати». Хлопець, що йде у сні через міст, і є суджений. (За В. Милорадовичем)

* * *

«Пишається над водою червона калина». Це — пісня. А в Шевченка пам'ятаєте: «Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина».

Справді, не кожна рослина зажила такої символічної образності в художній свідомості нашого народу, як калина, її зображено на полотнах багатьох художників, оспівано в піснях, легендах, переказах. Вона улюблена в Україні. З давніх-давен калина відігравала неабияку роль у весільних обрядах: з неї плели гірлянди, нею прикрашали світлиці та весільні столи, ставили калинові букети перед молодими, бажаючи їм вічної краси, міцного кохання. Червоні кетяги вплітали у вінки, що їх надівали дівчата на веселому святі обжинків.

«Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина...»,— співається у популярній пісні. Про незрівнянну красу цієї рослини писала Леся Українка: «Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на світі». (А. Кондратюк)

* * *

Коли садила капусту, господарка хапала себе за голову і ви мовляла: «Дай же. Боже, час добрий! Щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренистая, а із листу головистая!» Потім присідала на землю зі словами: «Щоб не росла високо, а росла широко!» Посадивши стебло, придавлювала грядку коліном: «Щоб була туга, як коліно!» До кінчивши посадку, ставила великий горщик дном уверх, клала на нього камінь і покривала білою хусткою, примовляючи: «Щоб кипу ста була туга, як камінець, головата, як горщик, а біла, як хустка!» (За О. Афанасьєвим)

МОВА РОСЛИН

«Купало, Купало, насвітияіч!»

Купало птаха ночі подвоює:

- на одну гору садовить птаха, що є вечір,

- на другу гору садовить птаха, що є ранок, і стало у долині серед ночі видно, як удень.

«Купало, Купало, даруй мову рослинам!»

Купало підійде до рослини, що спить, збудить тихенько: «Уставай», квітка прокинеться, а навколо не ніч, а день, треба розмовляти.

Сон-трава каже:

«Я — щоб дитині добре спалося».

Ранник каже:

«Я — щоб рани скоро гоїлися».

Розрив-трава каже:

«Я — відкриваю таємниці». В. Голобородько