Джерела права Галицько-Волинської держави

У Галицько-Волинській державі в основному збереглася правова система, що функціонувала на Русі як до її розпаду, так і в князівствах, створених на її руїнах. Відомості про інші правові джерела – надзвичайно скупі. Вони, безумовно, були, однак, монголо-татарська навала, потім інші завойовники планомірно знищували історичні, правові, культурні пам’ятки українського народу. Крім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві мали застосування й інші нормативно-правові акти. Йдеться про правові пам’ятки, що дійшли до наших днів:

- «Грамота князя Івана Ростиславовича (Берладника) 1134 року». Вона регламентувала правове становище іноземних купців під час перебування їх на території князівства, встановлювала пільги для купців з Болгарії;

- «Рукописання (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 року». В ньому повідомлялося про передання князівських володінь разом із експлуатованим населенням своїм спадкоємцям. Поміж спадкоємців фігурувало ім’я дружини князя, якій він передавав не родові маєтності, а куплені.

- «Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича 1289 року», яка регламентувала розміри й норми повинностей міського населення на користь князя.

На території Галицько-Волинського князівства саме в той період набуло поширення німецьке право, яке дістало назву магдебурзького. За ним міста звільнялися від управління і суду, земельних власників, на чиїй території розташовувалися. Першим право на самоврядування отримав 1324 року Володимир-Волинський, а 1339 року – Санок.

20. “Устава на волоки 1557р. ” як законодавчий збірник аграрного права Великого князівства Литовського.

Ухвалена Сигізмундом-Августом у квітні 1557 року.

Вона мала своїм завдання проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин. Устава складалась із 48 артикулів, не пов’язаних між собою внутрішнім змістом. У ній містилися положення земельної реформи Литовського князівства, серед яких були такі:

- ділянки селянської землі, раніше розкидані в різних місцях, тепер зосереджувалися в одному місці. Устава поділяла її на три поля по 11 моргів у кожному – загалом 33 морги, або одна волока (1 волока = 22 га);

- усе селянство поділялося на дві категорії. До першої належали «путні бояри» та селяни, що обробляли князівські землі. Вони отримували по дві волоки, з яких, окрім натуральних податків, інших повинностей не сплачували. Друга група також забезпечувалася земельним наділом, розмір якого був значно меншим – від трьох моргів для городників до однієї волоки для тяглих селян;

- селяни всіх категорій позбавлялися права на земельну власність. Власниками визнавалися церква, шляхта і великий князь литовський. Селянство мало право лише на користування землею. Воно переходило у спадок як до дружини, так і до дітей;

- для другої категорії селян різко зростав розмір повинностей. Городники (колишня придворна челядь, збідніле селянство) зобов’язані були відробляти панщину разом із своїми дружинами. Тяглі селяни, крім панщини, сплачували інші види повинностей як натуральних, так і відробіткових. Роботу вони починали з раннього ранку і працювали до пізньої ночі. Ті, хто працював із тягловою худобою, мали 3 години відпочинку впродовж робочого дня, без худоби – 1,5 години. Селянин, що не з’явився на роботу без поважних причин, сплачував штраф, розмір якого збільшувався залежно від кількості прогулів. За перший день – один грош, за другий – барана, за третій – тілесні ушкодження. Покарання не звільняли від необхідності відпрацювати прогили;

- волочна реформа заборонила селянам перехід із одного місця на інше. Як і приватні, князівські селяни також ставали прикріпленими до землі. «Устава на волоки» фактично запроваджувала кріпацтво на українських землях Полісся й Волині, що входили до складу Великого князівства Литовського;

- у сільському господарстві впроваджувалася фільваркова (фермерська) система господарювання на князівських землях. Під фільварок виділялася найродючіша земля, на якій залежні селяни працювали по два дні на тиждень. Згідно з «Уставою» тут мали вирощуватися стада великої рогатої худоби, закладатися ставки та озера;

- волочна реформа змінила застарілі органи місцевого самоврядування – десятників, приставів, старців на представників великокнязівської адміністрації – війтів та лавників. Війт призначався у середньому на 100 селянських волок. Його головне завдання полягало в організації робіт на панщині та контролі за її виконанням. Лавники призначалися по 2-3 особи на кожне село. Вони оцінювали розміри збитків, завданих селянами при неявці на роботу, допомагали органам місцевої адміністрації з’ясувати причини економічних злочинів;

- реформа заторкнула не лише селянські землі, а й міські. Міщанам установлювалися чіткі розміри та види податків, за межі яких уряд не мав права виходити.