2015-06-30
879
З кінця ХVІІІ ст. на Україні з’являлися нові галузі театру – театр кріпацький та професійний. Українські козацькі старшини, одержавши права володіти кріпаками-селянами, починають навипередки заводити в себе порядки російських поміщиків, переймаючи у них разом з мовою та побутом, модні розваги створювати домовий кріпацький театр. Кожен з них дивував іншого розкішними виставами, складом кріпацьких труп, розмаїттям оформлення і таке інше. Найбагатші були це Розумовський (Єлісаветград – Кіровоград), Трощинський (Полтава), Штейн і Калиновський (Харків). Вистави йшли російською мовою, рідко українською, особливо на Полтавщині, де виставляв п’єси українською мовою батько відомого письменника Василь Гоголь (син Микола). Постановки були різні, часом їх обставляли розкішно, в репертуар входили драматичні твори, опери і балети. Наприклад, урочисті вистави на честь князя Куракіна (Білокуракіно, Катерина друга) – це малоросійський генерал-губернатор. Промова на честь гостя, потім опера «Школа ревнивих», за нею балет «Венера і Адоніс», закінчувалося все це алегоричною сценою на честь Куракіна.
Це проходило в селі Буди, куди з’їздилося багато сусідів. Найбільш популярні були оперні трупи, яких часто вивозили і в російські столиці Москву і Петербург. Солісти опери і хор дуже славилися голосами, але доля акторів цього театру була гірка. (Били, посилали виконавців на конюшню за погане виконання ролей і т.д.). Розквіт кріпацького театру припадає на кінець 18 століття і початок 19 ст. Театри мандрували по Україні і давали вистави українською мовою. З 20-х років ХІХ ст. разом з занепадом поміщицьких господарств почали зникати і кріпацькі трупи, частина акторів зливалися з професійними театрами, частина розпадалася. Окремі актори-кріпаки почали служити по професійних мандрівних трупах, число яких все збільшувалось, і, таким чином, кріпацький театр або зникав, або зливався з професійним.
Професійний театр
Професійні трупи почали з’являтися на Україні вперше з кінця ХVІІІ ст. Завдяки розвитку торгівлі стали більш і розвиватися міста на Україні, куди наїхало чимало купців з Росії, повідкривалися різні адміністративні установи з певним контингентом урядовців, а на зиму туди почали з’їжджатися зі своїх маєтків заможні поміщики. Для них давали вистави мандрівні актори, беручи до свого складу кращих акторів з народу і організовували невеликі трупи. Але частіше трупу організовував якийсь антрепренер, і вона мандрувала по селам і містам більш-менш довгий час. Чисто українських труп не було, були тільки чисті російські і польські, тому що більшість населення розмовляло на цих мовах, а де було більшість українців, ставили п’єси на українській мові. Серед організованих труп найбільш популярними були на початку ХІХ ст. російські трупи Калиновського (грала в Харкові в 1813 р.), братів Барсових (Курськ до 1816 року), Штейна (Полтава в 1818-1819 рр.), польсько-українська трупа Ленковського та інші.
Художній рівень усіх труп був невисокий, бо вони складалися здебільшого з людей малопідготовлених. Так, Штейн, наприклад, брав у трупу хлопців і дівчат прямо з вулиці по зовнішньому вигляду. Соціальне і матеріальне становище акторів було дуже незадовільне і в актори йшли здебільшого ті, яких гнали злидні і неволя. В той же час жінки театр цуралися, актрис було взагалі небагато, тому жіночі ролі частенько доводилося грати чоловікам.
Художнє оформлення вистав було дуже убогим. Постійних театрів майже не було, вони діяли тільки в містах Одеса та Київ, де в 1803 році вперше було збудовано дерев’яний театр в кінці Хрещатика (зараз це Київська філармонія). Потім його розібрали на дрова в 1851 році, а в 1856 році відкрито було новий театр на тому місці, де стоїть тепер Оперний театр. По інших містах, навіть таких, як Харків, де постійний театр збудовано лише в кінці 30 років 19 століття, доводилося грати де прийдеться, в яких-небудь приватних чи громадських будинках, або на швидко зроблених балаганах, чи прямо на вулиці під горою. Освітлення плошками (фітіль у марлі), або при свічках. Це відбувалося аж до 80 років 19 століття, коли почали вже активно засновуватися постійні українські трупи. До 80-х років, треба сказати ще не було українського театру в цілому, а були тільки поодинокі українські вистави, при тому їх було не дуже густо. Щодо самого характеру сценічного виконання, то тоді панував так званий класичний стиль гри і актори в ролях героїв, особливо трагічних, мали якусь штучну позу та ефектний рух й піднесений голос з неприродним декламуванням монологів. Ролі коханців виконувались з перебільшеною сентиментальністю, а комічні ролі – з шаржем і утрированістю. Пізніше почав перемагати нахил до сценічного реалізму, особливо в українських п’єсах. Актори грали більш природно.
З кінця ХVІІІ століття в Україні починають організовуватися в різних містах аматорські вистави, особливо там, де не було професійної трупи. Але були такі аматорські колективи, які мали велику популярність. Це перш за все в Харкові місцевий гурток урядовців, у Ніжині організовували вистави студенти місцевого ліцею, де брав участь М.В. Гоголь, в 20 роках 19 століття у Полтаві з домашнього аматорського театру генерал-губернатора Ярослава Лобанова-Ростовського виник в 1818 році Полтавський театр. В аматорських виставах грав Іван Котляревський, котрий у 1819-1821 роках очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав в 1819 р. п’єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник», обидва твори написані в дусі популярних тоді в російському театрі «комічної опери», яка з Італії перейшла до Франції і поширилася по всій Європі. В Росії вона з’явилася в кінці ХVІІІ ст. і хутко стала дуже популярною. Котляревський в цих п’єсах використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги. Котляревський обрав цю форму, бо вона йому давала змогу вивести на сцену українських селян, показати їх побут, ідеалізацію селянських типів – Наталки, Петра, Терпелихи, Миколи та інших, а також протипоставити їм негативні постаті полупанків, дрібних урядовців – Возного в «Наталці-Полтавці» й Финтика в «Москалі-чарівнику». А такі образи як Виборний («Наталка-Полтавка») і Москаль («Москаль-чарівник») – це більш звичайні постаті – хитрих і дотепних підручних, що на їх держиться вся дія в п’єсах. А в цілому Котляревський зробив своїх героїв живими й художньо переконливими постатями. В цих образах відчувається любовне відношення автора до народу, що позначилося ще в «Енеїді». Через це мабуть твори Котляревського, ще й досі не загубили своєї свіжості й колоритності. П’єси написані живою народною українською мовою з народного життя.
Традиції Котляревського продовжив в цей час Григорій Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. В 1812 році він був директором цього театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838). Комедія «Сватання на Гончарівці» написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника (Олексій). «Шельменко-денщик» - комедія інтриги і характерів, викриває типові явища кріпосницької дійсності, зокрема самодовольне панство.
З появою нової української драматургії пов’язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна і Карпа Соленика.
Михайло Семенович Щепкін (1788-1863) – знаменитий актор, був родом з Курщини і служив протягом 17 років у трупах Барсова, Штейна, Калиновського та інших, що грали переважно на Україні. Походив він з сім’ї кріпаків. Акторську діяльність розпочав в 1805 році. У 1821 році за участю передових представників української і російської громадськості був викуплений з кріпацтва. Щепкін був видатним новатором у театральному мистецтві, перейшовши від старої класичної манери гри до реалістичного напряму, який він і затвердив на сцені своїм хистом. В українських ролях почав виступати в Полтаві й чудово грав у п’єсах Котляревського Виборного («Наталка-Полтавка») і Михайла Чупруна («Москаль-чарівник»). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821-1823).
З 1824 і до кінця свого життя працював у Малому театрі в Москві. Він є основоположником сценічного реалізму в українському і російському театральному мистецтві. Реальними рисами відзначалася також і гра Карпа Трохимовича Соленика (1811-1851) українця з походження й симпатій, хоча в дійсності народився він в Білорусії, на Могилівщині. Він здобув високу освіту у Віленському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі – Виборний і Возний («Наталка-Полтавка»), Чупрун («Москаль-чарівник»), Шельменко («Шельменко-денщик» Квітка-Основ’яненко), Стецько («Сватання на Гончарівці» Квітка-Основ’яненко).
З інших акторів того часу треба згадати І. Дрейсіга, він багато разів виступав в українських ролях і навіть писав українські п’єси, і особливо Семена Степановича небіги Гулака-Артемовського, відомого автора опери «Запорожець за Дунаєм», він був і добрий актор, родом з Київщини, він з молодих літ учився співу в Петербурзі та Італії і протягом 40-70-х рр.. ХІХ ст.. був співаком у петербурзькій опері. Артемовський мав велику славу у публіки, але більш грав поза межами України. З актрис найбільш відомі Янковська, грала добре Наталку, Нальотова – співачка, і Данилова чудово грала Терпелиху (мати Наталки у «Наталці-Полтавці»). Окремі талановиті актори були розкидані по різних трупах, і їм доводилося грати з поганим ансамблем акторів і це стало причиною, що український театр у ті часи не мав певного обличчя і сталої традиції.
Український театр першої половини ХІХ ст.. був первинно побутовим, ґрунтувався на драматургії І. Котляревського й Квітки-Основ’яненка.
У другій половині ХІХ ст.. паралельно з розвитком професійного театру, поширювався і аматорський рух, який сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Києві. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. На початку 60-х років створюється гурток аматорів на Херсонщині в місті Бобринці, де активну участь брали знамені потім драматурги М. Кропивницький та Ів. Тобілевич (Карпенко-Карий). А в Єлисаветграді у гуртку приймала участь вся місцева інтелігенція, на чолі з поміщиком Тарнавським і його жінкою. Діяльність цього гуртку тяглася багато років, крім вечірніх вистав для еліти, грали вистави, дешеві ціною, і для прислуги поміщиків. Тут вперше почали виступати на сцені брати Микола і Опанас Тобілевичі – потім талановиті Садовський та Саксаганський, а тоді ще учні реальної школи. В 1872 році у Києві почав діяти гурток аматорів на чолі якого були М. Старицький та Микола Лисенко. Активну участь у ньому брали відомий етнограф П. Чубинський (автор гімну України «Ще не вмерла Україна»). Старицький для гуртка почав писати твори, перші з них водевіль «Як ковбаса та чарка» і оперету «Різдвяна ніч», а Лисенко написав до них музику. Публіка, особливо демократична приймала вистави дуже прихильно, тому що гра акторів, висока драматургія, гарна музика все це приваблювало публіку. Вистави йшли з аншлагами. Але несподівано в 1876 році вистави українською мовою було заборонено, особливо соціального і історичного змісту. Можна було грати маленькі п’єси на сільську тематику і то малоросійською мовою.
Треба сказати, що київські і єлисаветські аматорські вистави мали в свій час особливо велике значення. Це була перша спроба утворити справжній серйозний театр з ідейним репертуаром, і не тільки національним, вони зробили великий вплив на громадянство, а також на адміністрацію, показавши, що український театр і українська мова перестає бути мовою для хатнього вжитку й робиться знаряддям культурного розвитку цілого українського народу.
Заборона вистав українською мовою була недовгою, бо українське громадянство весь час уживало заходів, щоб добитись полегшень у цій справі. Це в 1881 році настала можливість розпочати вистави українських п’єс. Бажання і енергія наших діячів театру перебороли царську заборону і в 80-х роках український театр за короткий час дійшов вершини своєї художності, а разом з тим і слави.
З цього часу починається вже новий період в житті театру, і таким чином 1876 роком можна закінчити другий, середній період його історії.
