2015-06-30
608
В 1880 році в Києві сенатор Половцов разом з губернаторами дозволив утворити сприятливу атмосферу розвитку українського театру. Цей дозвіл сприяв створенню вже чисто української трупи і восени в 1882 році Кропивницький організував у Єлісаветграді нову українську трупу з талановитих на той час акторів і деяких з російсько-українських труп. В склад його театру увійшли сам Кропивницький, Заньковецька, Вірина, Жаркова, Садовський, Стоян та інші. Група почала давати українські вистави по головних містах України, користуючись усюди великим успіхом. Пізніше, до цього театру увійшли: А. Максимович і М. Садовська. З осені 1883 року на чолі трупи став Михайло Старицький, а режисуру узяв на себе Кропивницький, в цей же час театр Старицького поповнили такі видатні актори як брати Панас Саксаганський і Іван Карпенко-Карий, а також Г. Затиркевич-Карпинська. Старицький загорівся справою зробити постійну добру чисто українську трупу і вклав в її організацію великі кошти, багато сил та енергії. Щоб не брати під час гастролей випадкових артистів в хор і в оркестр, він організував власний великий хор і оркестр, а також зробив нові власні гарні декорації й гардероб. Все це, і головним чином талановиті сили забезпечили трупі успіх. Роботу він почав в Одесі, де заорендував театр на зимовий сезон, щоб потім восени об’їздити всі головні міста України, але це не вдалося йому зробити, так як генерал-губернатор Дрентельн заборонив в межах всього губернаторства давати вистави українською мовою, а це були великі міста: Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Чернігівщина. Ця заборона тяжко одбилася на матеріальному стані трупи і ці труднощі скоро привели до конфлікту з антрепренерами через платню артистам і наслідком цього був вихід з трупи в 1885 році більшості талановитих артистів. Старицький зостався з молодими силами і проводив працю далі, хоч і недовго, на початку 90-х років він залишив очолювання театру, а служив театру вже як драматург. Актори, що покинули Старицького, об’єдналися знову в одну трупу на чолі з Кропивницьким. Там були крім Кропивницького, директора, актора, режисера і драматурга, такі першорядні актори, як Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовський, Саксаганський, Максимович. Трупа хутко обновила репертуар і в зимовому сезоні 1883-1887 роках поїхала до Петербурга. Це були гастролі слави українського театру. Столична преса й знавці театру співали дифірамби українським акторам, їх запрошували грати по різних салонах і навіть перед царем.
Успіх трупи у Петербурзі почасти пояснюється тим, що там було чимало українців-урядовців та студентства і їм український театр на чужині давав особливо сильні переживання. Для неукраїнців він теж мав інтерес новини і деякої екзотичності. Головна причина успіху – це досконала гра українських акторів. Глядачі відчували новий реалістичний напрям їхньої гри, вони передавали найтонші психологічні переживання того чи іншого героя, виявляли в зовнішній оболонці яскраві сільські типи людей. Актори дуже добре знали селянське життя, і це використовували в своїй творчості. Реалізмові гри відповідала й зовнішня постановка. Тут блискуче виявив свій режисерський талант М.Л. Кропивницький. Його постановка масових сцен була новиною на сцені, викликали здивування навіть досвідчених знавців театру, як, наприклад, Суворіна, видавця журналу «Новое время». Суворін присвятив театру низку статей, виданих потім окремою книжкою. Там він писав, як талановито поставлені в виставах масові сцени. Він пише, як мальовничо сидять дівчата біля кобзаря, як кожна з них, слухаючи, разом з тим виявляє себе мімікою, поглядом, рухом. «Кропивницький, - каже Суворін, - не тільки незрівняний актор, але й такий же незрівняний режисер». Прекрасно виконані і декорації з українськими краєвидами, правдиве життя й побут у бутафорії та реквізиті, оригінальні мізансцени, театральні світлові ефекти, добрі співи і музика все це вразило глядача й примусило визнати височінь українського театру, чого бракувало в п’єсах доповнювалося прекрасною грою кожного з акторів, в цей час в одній трупі з’єдналися багато першорядних акторів, що могли б стати окрасою і європейського театру. Відмічалися прекрасні природні дані акторів: врода, добрий голос, гарна постать, виразне обличчя, у кожного з них був темперамент і художнє вміння творити життя на сцені.
Така плеяда талановитих акторів: як Кропивницький, брати Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський, їх сестра Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська (комічна, характерна актриса) здавалося давала великий поштовх подальшого розвитку українського театру, але блискуча пора театру тривала недовго. Українські актори, що підіймалися іноді на недосяжну художню височінь, не могли піднятися вище своєї особистості, тому дрібні сварки, боротьба самолюбства, закулісні інтриги, непорозуміння через грошові справи, врешті розкололи єдину прекрасну трупу Кропивницького, і вона в 1888, як колись і трупа Старицького, розпалася. На початку 90-х років ХІХ ст. головні актори розбилися на три трупи: Кропивницького, Садовського і Саксаганського, вони теж були непогані театри, але не такої височини. Протягом 90-х років число українських труп швидко збільшувалося і на початку ХХ століття їх було вже більш тридцяти, але рівень їх був дуже невисокий. Зростання числа українських труп не давало, на жаль, якісного мистецтва, тому складалися вони здебільшого з двох-трьох кращих акторів на перші ролі, а до них добавлялися з десяток бездарностей і це вже була профанація українського мистецтва: клоунада в комічних ролях, танці з вивертами, гра акторів другого плану примітивна і т.д.
Поруч з цим в театрах в репертуар включали російську оперету і фарс. Художній занепад українського театру в цих трупах був дуже великий. Кращім театрам в роботі заважали постійні цензурні утиски.
Тільки з 1898 року, коли об’єдналися знову трупи Садовського і Саксаганського (з участю Карпенка-Карого) і туди в 1900 році вступили Кропивницький і Заньковецька, театр знову піднісся на величину. І перш за все з творів наших драматургів. Репертуар став порядний, і кращі п’єси, де при доброму ансамблі в головних ролях виступали першорядні актори, справляли надзвичайне враження. Але й цього разу об’єднана трупа працювала недовго, бо через два роки почали виходити з неї один по одному кращі артисти Кропивницький і Заньковецька, пізніше Садовський, який в 1905 році поїхав у Галичину, трупа залишилася під дирекцією Саксаганського, але й він після смерті Карпенка-Карого в 1907 році також залишив сцену, виступаючи, як Кропивницький і Заньковецька тільки на гастролях в антрепризах. В такому стані був наш театр в дореволюційний 1905 року період. Перша російська революція, обновивши все громадське життя, внесла дещо нового і в життя нашого театру. Старі форми почали давати місце новим течіям європейського театру. Восьмидесяті роки характеризуються розвитком реалістично-побутового напрямку, з нахилом до етнографізму. І в постановках і в характері акторської гри було намагання відтворити на сцені реальну дійсність – переважно селянське життя і селянські типи в їх обставинах і відносинах, з їх звичаями. Восьмидесяті роки – це художній тріумф українського театру, і в цьому його історичне значення. З кожним роком поширювався репертуар за рахунок п’єс Кропивницького, Карпенка-Карого і Старицького. Але в часи найбільшого успіху українського театру була дуже жорстока цензура. Найкращі п’єси заборонялися, і тоді автори п’єс по два-три рази переробляли їх сюжети. Це такі відомі п’єси як «Глитай, або ж Павук» Кропивницького, п’єса Тобілевича «Що було, то мохом поросло», ця п’єса мала чотири назви і остання «Підпанки», п’єса Старицького «Панське болото» одержала назву «Не судилося», а п’єса Карпенка-Карого «Хто винен?» називалася «Чарівниця», «Безталання» і, нарешті, «Безталанна». Цензурні заборони примушували калічити п’єси, викидаючи з них найкращі сцени, або надавати їм небажаного характеру.
Дуже популярні на той же час були п’єси Кропивницького. Перша драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» і драма «Дві сім’ї», яка була із всіх п’єс найвидатнішою. В ній Кропивницький протиставляє патріархальну селянську родину з старозавітними моральними основами й сім’ю сільського багатія, зіпсовану й деморалізовану впливом міського життя. З успіхом йдуть також його такі п’єси як: «Олеся», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», водевіль «По ревізії», історична драма «Невольник», оперета «Пошились у дурні», феєрія «Вій».
Майже одночасно з Кропивницьким, пише свої п’єси письменник Михайло Старицький. Перший його твір «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка». Оперу «Різдвяна ніч, або утоплена» за Гоголем, драма «Не судилося», оперета «Сорочинський ярмарок», драма «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці», «Ніч під Івана Купала», «Маруся Богуславка» - це все переробки творів інших авторів. Дуже активно ставилися п’єси Тобілевича «Хазяїн», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Суєта», «Сто тисяч», «Житейське море», «Сава Чалий» та інші.
