Пріоритетні інтереси Японії у Південно-Східній Азії

Південно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політичних та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Це засвідчило, наприклад, прийняття в серпні 1936 р. радою п’яти міністрів Японії «Основних принципів національної політики», які поряд з перетворенням японської імперії на стабілізуючу силу в Східній Азії, підготовкою до боротьби проти Радянського Союзу й забезпеченням готовності «зустріти у всеозброєнні Великобританію та Америку» передбачали розширення «національного й економічного просування на південь, особливо в район країн Південних морів», цебто країн Південно-Східної Азії (ПСА).

Поразка Японії в другій світовій війні, коли під гаслом «створення великої східноазіатської сфери спільного процвітання» Японія спочатку зуміла захопити в Південно-Східній Азії територію площею в 4242 тис. км2, де проживало більш ніж 200 млн. чоловік, а потім утратила її, на думку деяких аналітиків, не стала повчальним уроком для нового покоління японських керівників. Якби це насправді було так, то правлячі кола повоєнної Японії не докладали б значних зусиль спочатку для відновлення, а згодом розширення і поглиблення усього комплексу зв’язків як на дво-, так і на багатосторонній (регіональній) основі та створення врешті-решт такої системи відносин, яка б забезпечила Японії роль економічного та політичного лідера в регіоні, що має принципове значення для розвитку всієї азіатської політики Токіо. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з народами тепер уже незалежних країн південно-східноазіатського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів.

І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країнами ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сировини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. Формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.

Другою причиною підвищеної уваги Японії до ПСА був значний потенціал, створений більшістю країн регіону внаслідок прискореного економічного зростання протягом певного проміжку часу. На тлі застійних та кризових явищ у багатьох розвинутих країнах Заходу економіка значної частини країн південно-східноазіатського регіону динамічно розвивалася.

Третім фактором стало сировинне та енергетичне багатство регіону ПСА. Ще одним фактором підвищеного інтересу Японії до країн ПСА є наявність значних ресурсів робочої сили.

Важливим фактором підвищеної уваги Японії до країн регіону можна вважати й відносну політичну стабільність у цих державах. Якщо в перші повоєнні десятиліття комуністичні партії становили грізну опозицію більшості урядів країн АСЕАН, то в 70-ті роки всі вони були або заборонені, або вже не приховували якоїсь серйозної небезпеки.

Проте чи не найголовнішою причиною пріоритетності ПСА, зокрема асеановського субрегіону, для Японії стала його зростаюча стратегічна значущість. На території ПСА перехрещуються морські шляхи, що зв’язують Тихий та Індійський океани, проходить низка важливих вантажопотоків, тут же розташована одна з найінтенсивніших за рухом Малаккська протока, якою щоденно проходить близько 150 суден.

З другої половини 70-х років радикальні зміни у внутрішньополітичній обстановці Японії та на міжнародній арені привели до поступового перегляду пріоритетів у зовнішній політиці Токіо. Справа в тому, що японські вчені-міжнародники вважали повоєнну зовнішню політику країни відносно пасивною через специфічні позиції країни (економічна залежність від зовнішнього середовища). Критика «пасивної дипломатії» поступово ви-кристалізувала ідею диверсифікації зовнішньої політики. Поряд з цим на формування зовнішньої політики дедалі більше став впливати зовнішній фактор, і насамперед тиск США. Після поразки у В’єтнамі Вашингтон був дуже заінтересований в активізації ролі Японії у справі захисту позицій Заходу у ПСА, що похитнулись.

Диверсифікація зовнішньої політики Японії як офіційний курс була прийнята на озброєння урядом Т. Фукуда й дістала назву «багатополюсної дипломатії», або «дипломатії по всіх напрямах». Така політика мала здійснюватися не військовими засобами, а лише економічними та дипломатичними, які б забезпечили «автономну політику», незалежну у виборі партнерів та напрямів. Малася на увазі передусім незалежність від США.

Японія і раніше підтримувала тісні зв’язки з країнами АСЕАН, але тільки з кожною окремо. В офіційних документах ця організація вперше була згадана в березні 1977 р. (в спільному японо-радянському комюніке), тобто після 10 років її реального функціонування. У цьому ж році Японія зробила й практичні кроки для налагодження співробітництва з країнами АСЕАН у цілому.

«Доктрина Фукуда» відіграла помітну роль у формуванні концепції «тихоокеанського співтовариства» (ТОС), яка розроблялась офіційним Токіо понад 15 років. Сутність ідеї ТОС у її початковому варіанті зводилася до того, щоб об’єднати в одному замкненому угрупованні п’ять індустріально розвинутих країн регіону, а саме Японію, США, Канаду, Австралію та Нову Зеландію. В майбутньому передбачалося підключити до цієї «п’ятірки» кілька південно-східноазіатських країн, що розвиваються. Планувалося скасувати митні тарифи між членами «п’ятірки», зберігши свободу митної та торговельної

політики у відносинах з державами - не членами об’єднання. Автори цієї ідеї сподівалися, що створення «тихоокеанської зони вільної торгівлі» різко збільшить обсяг товарообігу між розвинутими державами регіону. Передбачалося також, що певний зиск від об’єднання отримають і деякі країни, що розвиваються, зокрема країни АСЕАН.

Боротьба Токіо за втілення цієї ідеї в життя посилилася з приходом до влади уряду М. Охіра. Він поклав ідею ТОС в основу свого зовнішньополітичного курсу. В 1979 р. уряд М. Охіра створив спеціальну комісію з представників наукових і ділових кіл країни з метою вироблення проекту створення ТОС. Ідея ТОС була остаточно схвалена в липні 1979 p., коли японський міністр закордонних справ С. Сонода зустрівся зі своїми колегами на черговій конференції міністрів закордонних справ АСЕАН на острові Балі. Таким чином, на кінець 70-х років Японії не вдалося реалізувати виплекану ідею «тихоокеанського співробітництва», що не означало, втім, відмови від неї. В наступні роки Токіо продовжував боротьбу за її втілення в життя.