2015-06-30
475
Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття.
Леся Українка
Ця проблема невідповідності ідеалу кохання‑любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим стало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми неприйнятим стало одруження 25 липня 1907 року 36‑річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно‑побутову тематику – до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». А згодом – найсуттєвіше: «Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла… Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині». Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті‑решт в її листах.
Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: «Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика‑психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди… у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода…» м.
Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства та листування – окрема тема для дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання‑любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень – травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі від 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення «Хтось», і воно, я правило, звучить у варіанті: «Хтось когось любить…». Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів скоріше ознака духовної єдності О.Кобилянськоі та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох – це більше, ніж «кохання в листах», вони ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г. Сковороди та М. Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Люблю і все. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо‑прикрого, що якби не було несправедливо‑лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов'ю! Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові», з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя…» 85.
Загалом, оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIIIабо початку XXстоліть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII‑ початку XXстоліть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXIстоліття.
Призначення кохання: Штрихи до однієї українсько‑російської історії
А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?…
Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення…
Олесь Гончар
Анна Керн була донькою Петра Марковича Полтора кого, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни – Катерина Іванівна – дочка Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла. Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй «прелести Лубен». На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17‑річної Анни з 52‑річним генералом Ірмолаєм Федоровичем Керном вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період героїня веде «Дневник для отдохновения». На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її щасливіші роки: «Нет, невозможно мне быть счастливой вдалеке тех, кого я люблю. Итак, я здесь прозябаю, усердно стараясь всполнить долг свой, во всем следуя наставлениям добродетельного друга, навсегда запечатлевшимся в моей памяти: мне удается быть почти спокойной, когда я занята, а без дела я никогда не сижу, постоянно читаю либо пишу что‑нибудь, сама проверяю счета, занимаюсь своей дочерью, словом, за весь день, можно сказать, минути оной нет, но если вдруг что‑нибудь напомнит мне Лубны, делается так больно – невозможно описать вам чувства, которые меня охватывают. Чтобы обрести сколько‑нибудь спокойствия, мне надобно позабыть о пленительном призраке счастья, но как вычеркнуть из памяти ту единственную пору моего существования, когда я жила… Как расстаться со сладостной мечтой души моей? За те упоительные дни блаженства и должна я теперь покорно и терпеливо сносить все. Да, никто никогда не любил так, как любила я…».
Українське природне оточення, народні пісні, про які так часто згадує Анна, мали надзвичайно важливе значення для формування світогляду дівчини, розуміння нею місця в житті та покликання кохання. Серед спогадів є численні спостереження про українські традиції та побут, про розуміння родини й любові. Українські пісні стали складовою її дитячого виховання. Згадуючи, як у них гостив лубенський міський голова Роман Федорович Жадан, А.Полторацька пише: «Он на всех вечеринках пел с нами малороссийские песни и смешил нас местными анедоктами». Про свою лубенську знайому: «Любовь ее к мужу внушила ей одеть его могилу ползущим по земле густым растением с мелкими ярко‑зелеными листиками, называемым в Малоросии барвинком. Это было очень красиво, и заставляло думать, что в доброй ее душе была поэзия…».
Генерал Керн, розуміючи прихильність Анни та збираючись у відпустку, каже: «Если так, отправляйтесь на Украйну к своим родным, а я поеду к своим». Загалом, ставлення чоловіка до рідних їй місць і до людей, що жили разом із нею, було однозначно дружнім.
Коли ж йдеться про тлумачення та сприйняття Анною Керн і Пушкіним призначення і сенсу кохання, що стане відоме світу через поетичні рядки про «генія справжньої краси», – маємо достатньо різні підходи. Анна, яка виховувалася під впливом ліричного, підсиленого природою та народними традиціями почуття, очікувала та мріяла саме про таке кохання. Її щоденні заняття літературою – це спроба поєднати красу місцевої природи, духовність народних традицій та літературний романтизм почуттів.
Численні цитати з її коментарями в щоденнику з творів французької письменниці Анни‑Луїзи‑Жермен де Сталь (1766–1817) дають змогу збагнути внутрішній світ Анни Керн. Цікаво, що книга, де Сталь фігурує, є ще в одній дуже відомій історії кохання Байрона до Терези. Знайшовши в саду книгу, що залишила Тереза, Байрон написав всередині: «Я не тільки кохаю, не зможу тебе не кохати».
Наведемо лише кілька сюжетів, які викликали бурхливі емоції Анни: «…если душа ваша взволнована, если она ищет во вселенной некое божество, пусть даже далека она славы и любви – с ней говорят облака, ей внемлютбурные потоки, и кажется, будто ветер пробегая по вереску, благосклонношепчет вам что‑то о вашем любимом». Або: «Какого только очарования не заимствует язык любви у поэзии и изящных искусств! Сколь это прекрасно – любить сердцемі и мыслью. Варьировать таким образом, на тисячу ладов, чувств, могущее быть выраженным всего одним словом, но для выражения коего все слова на свете кажутся бедными! Проникаться сокровеннейшими созданиями воображения, кой вдохновлены были любовью, и в чудесах природы и человеческого гения находить новые виражения, дабы раскрыть собственное сердце». Саме тому Анна мріяла та бажала того великого почуття любові сердцем і думкою: кохання такого, щоб хотілось пояснити його природі.
Перше знайомство з Пушкіним, його поезія давали всі підстави їй думати про те, що мрія здійснилася. Водночас подальші зустрічі та листування цікаві ще й у контексті розуміння обома власних стосунків. Переглянувши листи, зустрінемо дещо різне ставлення до кохання.
Пушкін застав Анну за листом до сестри в Малоросію і дописав від себе:
Когда помилует нас Бог,
Когда не буду я повешен.
То буду я у ваших ног,
В тени украинских черешен.
Як відомо, листи Олександра Пушкіна до Анни Керн уперше оприлюднені останньою. В них доволі багато цікавої інформації до теми нашого дослідження. Вже в першому листі (формально для Родзянко, фактично – для Керн) поет написав:
Ты обещал о романтизме,
О сем Парнасском афеизме
Потолковать еще со мной;
Полтавських муз поведать тайны, –
А пишешь лишь об ней одной.
Нет, это ясно, милый мой,
Нет, не влюблен Пирон Украйны.
Ты прав, что может бить важней
На свете женщины прекрасной.
Як не дивно, символ російської ліричної поезії нічим себе не проявив в інтимному листуванні зі своєю коханою. Оцінити почуття Олександра Пушкіна до нашої героїні із листів надзвичайно важко.
Як відомо, в шеститомнику творів О.Пушкіна є шість листів до К***(тобто до Анни Керн). Від найвідомішого листа «Я помню чудное мгновенье…» до останнього в 1832 році: «Нет, нет, не должен, я не с мею, не могу волнению любви безумно предаваться…» – читаємо логычне пояснення ставлення російського поета до Анни. Що стосується власне листів, то вони в більшості занадто банальні й прозаїчні, щоб можна було збагнути справжню глибину почуття Пушкіна. Талант творця слова не пішов далі виразів: «Прощайте, божественная; я бешусь и я у ваших ног» (25 липня 1825 року); «Умоляю, божественная, снизойдите к моей слабости, пишите мне, любите и тогда я постараюсь быть любезным. Прощайте, дайте ручку» (14 серпня 1825 року): «Прощайте ‑ мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, – я отдал би всю жизнь за мигдействительности» (ймовірно, 21 серпня 1825 року); «и целую неделю у ваших ног» (28 серпня 1825 року); «я у ваших ног,… я по‑прежнему люблю вас, а подчас ненавижу, что третьего дня я рассказывал о вас ужасные вещи,… я целую ваши прекрасние ручки» (8 грудня 1825 року).
Насамкінець, оригінальний лист Олександра Пушкіна для Поліни Осипової (передбачалося, що листа прочитає і Анна Керн), де поет, підсумовуючи своє знайомство та почуття до Анни, пише: «Я всегда буду сожалеть, что увиделее, и еще более, что не обладал ею. Простите это чересчур откровенное признание тому, кто любит вас очень нежно, хотя и совсем иначе» (28 серпня1825 року) м.
У цей же час читаємо про абсолютно інші думки й прагнення Керн у щоденнику: «Течение жизни нашей есть только скучный и унылый переход, если не дышишь в нем сладким воздухом любви»41«То, что происходит в тайниках души, более научает нас любить, нежели самая искусная метафизика… Предпочитая кого‑либо всем другим, мы исходим отнюдь не из того или иного его достоинства, и все любовные вирши виражают великую философскую истину, всячески повторяя, что любят за «нечто неизьяснимое». Это «нечто» – та целостность, та гармония, которая предстает нам через любовь, через восхищение, через все те чувства, кои открывают нам в сердце другого самую глубину его, внутреннюю его сущность».
Літературознавці намагалися всіляко оберегти «чистий образ Пушкіна» у змалюванні стосунків з Анною Керн. Дехто поспішав обізвати її жінкою легкої поведінки, яку не сприйняв визначний російський поет. Сам Олександр Пушкін назвав її якось «вавилонською блудницею». Здається, варто лише перечитати листи обох, щоб сказати, що насправді – все дещо інакше. Пушкін сподівався на ще один роман із симпатичною привабливою жінкою і страшенно жалкував, що так довго не міг «обладать ею», Керн же прагнула іншого, вона втомилася спілкуватися і жити з «людьми без душі», тому шукала «ті серця, які здатні любити», «той вогонь, ту ніжність, що змушує забути про себе…».
