Міжнародне становище і зовнішня політика козацької України в другій половині XVII ст

25 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала ге­тьманом І.Виговського (? - 1664 рр.), при цьому були присутні посли із Швеції, Ав­стрії, Польщі, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Валахїї. Під час засідань ради було нарешті оформлено союзний договір із Швецією, а також відновлений союз із Кримом і Туреччиною. Однак шведсько-українська угода не мала практичного значення: заклопотана війною з Данією, Швеція звільнила польські землі, а шведський король Карл X Густав (1654-1660 рр. пр.) шукав шляхів до порозуміння з Річчю Посполитою. Бранденбурзький курфюрст, задовольнившись відмовою Польщі від прав на герцогство Пруссію, примирився з Варшавою за посередництвом Австрії й вислав до Чигирина спеціальне посольство з пропозицією свого посередництва між Вій­ськом Запорізьким і Річчю Посполитою.

Завдяки талановитому польському дипломату С.Беньовському була досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і притри­муватися кордону по р.Горинь. У зовнішній політиці гетьманського уряду з’явилися нові акценти, що мали на меті замирення Війська Запорозького з Річчю Посполитою на основі повернення України до її складу. Аналіз лис­тування І.Виговського з королем Яном ІІ Казимиром (1648-1668 рр. пр.), С.Беньовським і познанським воєводою Я.Лещинським дає підстави стверджувати, що вже в листопаді 1657 р. гетьман засвідчував готовність піти на настільки серйозні поступ­ки, що польський дипломат запідозрив його у нещирості й попередив про це короля.

Направлений І.Виговським у січні 1658 р. посол Т.Томкевич мав усне доручення засвідчити Яну ІІ Казимиру “покору” і готовність укласти відповідну угоду. Проте навряд чи цей курс був реалізацією наперед задуманого плану на об’єднання з Польщею. Мабуть, мав рацію С.Беньовський, коли наприкінці лютого того ж року повідомляв королю, що український гетьман не знає, куди повернути: „І нам повністю не до­віряє, і втратив надію на московську приязнь; відчуваючи “віроломство” запорожців і городових козаків, тулить під орду і оглядається на турків”.

Наприкінці травня 1658 р., у розпал боротьби проти підтриманого Москвою виступу полтавського полковника М.Пушкаря, гетьман відрядив до Польщі для переговорів П.Тетерю. Дедалі очевидніша московська політика обмеження державних прав козацької України, перспектива обернутися в цар­ських холопів, слабкий військово-політичний стан Речі Посполитої схилили українське керівництво до ідеї федеративного зв’язку з По­льщею за умови збереження Україною повної внутрішньої самостійно­сті. Але в широких масах українського народу повернення до державної злуки з Польщею було надто непопулярним.

Українсько-польські переговори завершилися в сер. липня 1658 р. схваленням проекту угоди, статті якого пізніше стали основою Гадяцького договору, польський сейм підтримав це починання і направив в Україну комісію на чолі із С.Беньовським. 30 серпня (9 вересня) 1658 р. вона прибула до ставки І.Виговського у Липовій Долині неподалік від Гадяча, а наступного дня з’явилося російське посольство В.Кикіна. Лише за ак­тивного сприяння татарського мурзи Карач-бея С.Беньовському вдалося врешті-решт схили­ти гетьмана до вирішального кроку на користь Речі Посполитої.

6(16) вересня 1658 р. скликана для вироблення умов українсько-польського договору козацька рада висунула вимогу створення удільного Руського князівства (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське, Чернігівське воєводства, Пінський і Мстиславський повіти Великого князівства Литовського). Але поль­ська комісія погоджувалась на визнання Руського князівства на терені лише трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зрештою, рада прийняла польську пропозицію – й угода була укладена. В політичному відношенні козацька Україна в особі Руського князівства поверталася на правах автономії до Речі Посполитої. Руське князівство повністю позбавлялося такої важливої ознаки дер­жавного суверенітету, як права на міжнародні відносини з іншими країнами

Ще не встигло висохнути чорнило тексту договору, а польсь­ка сторона вже стала на шлях обмеження прерогатив козацької України: наступного ж дня І.Виговський погодився на скорочення козаць­кого реєстру в мирний час з 60 до 30 тис. і негайне виведення українських підрозділів з межиріччя Случі й Горині.

Щоправда у середині березня 1659 р. І.Виговський провів старшинську раду для обрання посольства на варшавський сейм для затвердження укладеної угоди з розширенням прав козацької України. Але польський уряд рішуче відхилив усі козацькі „пункти”, і 12(22) травня 1659 р. уто­чнений текст Гадяцького договору у найбільш невигідному для України варіанті був ратифікований сеймом. Оцінюючи цей договір, І.Крип’якевич писав, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність Укра­їни, а угода являла собою виправлене видання Зборівського трактату 1649 р. То­му більшість козацьких старшин, невдоволена відмовою Польщі прий­няти „додаткові пункти”, не бажала продовження воєнних дій з Московією після переможної битви під Конотопом 28-29 червня (8-9 липня) 1659 р. і розпоча­ла пошук шляхів до порозуміння з Кремлем.

Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (з 24 вересня 1659 р.)вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Як зазначав великий коронний гетьман Станіслав Потоцький у листі до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше „не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи короля царем, а царя – королем”. Ю.Хмельницький насамперед вирішив укласти новий договір із Моско­вією, статті його проекту передбачали збереження суверенітету України в її конфедеративному зв’язку з Росією, включення до складу Війська Запорізького Північної Чернігівщини і частини Білорусі, право на зовніш­ньополітичну діяльність.

Однак командувач російською армією в Наддніпрянщині князь О.Трубецькой, удавшись до військового шантажу, відхилив ці статті й домігся на скликаній 17 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Пе­реяславського договору з підроблених московським урядом умов угоди 1654 р. Його зміст істотно міняв характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх із сфери конфедеративних у площину обмеженої автономії України в складі Московського царства, зокрема, за­боронялися зносини з іншими країнами.

Значно погіршилося і зовніш­ньополітичне становище козацької України: уклавши на поч. травня 1660 р. мирний договір зі Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мехмеда ІV Герея (1641-1644, 1654-1666 рр. пр.), польський уряд пішов на зрив переговорів у Борисові з Московією і почав підготовку до наступу. Внаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельниць­кий уклав зі С.Потоцьким Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства.

Нова політична ситуація таїла небезпеку розпаду козацької Ук­раїни, оскільки дядько Ю.Хмельницького Я.Сомко (? – 1663 рр.) від імені частини лівобережних полків склав присягу на вірність московському цареві. Тоді в переговорах із Польщею гетьман спробував обстоювати права козацької України та релігійні інтереси всього українського наро­ду. На поч. травня 1661 р. до Варшави виїхало посольство домага­тися гарантій свобод і вольностей „народу руському”, в т.ч. збільшення реєстру до 70 тис. і права козакам брати участь в обиранні короля. При цьому посли мали попередити, що коли сейм не затвердить умов Гадяцького договору, то Військо Запорозьке вважатиме себе вільним від „послу­шенства” королю. Реакція сейму була досить гострою, однак дізнав­шись про укладення мирної угоди між Московією і Швецією, він у середині лип­ня 1661 р. затвердив Гадяцький і Слободищенський договори, відхиливши водночас вимоги щодо ліквідації унії та права участі козаків у виборах короля.

Тим часом, московський уряд, намагаючись якомога швидше зами­ритися з Річчю Посполитою, починає в цей час, з одного боку, висловлювати готовність уступити їй не лише Правобережну, а й Лівобережну Україну, а з другого - намагався зміцнити свої позиції на Лівобережжі. На сер. 60-х рр. склалася особливо сприятлива ситуація для поділу Війська Запорізького між Московією і Річчю Поспо­литою, причому на переговорах про мир, що з квітня 1666 р. трива­ли в Андрусові під Смоленськом, царський уряд висловлював готовність встановити кордон по Дніпру.

У відповідь обраний 10 жовтня 1665 р. правобережним гетьманом Петро Дорошенко (1627-1698 рр.) висунув програму „вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, вступити в союз із кримським ханом і йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його з Правобережжям під однією булавою. Аби відсунути загрозу розділу України, П.Дорошенко вирішив ударити на Польщу, примусити її зректися прав на Правобережжя і поставити учасників переговорів у Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Перші успіхи гетьмана примусили Річ Посполиту 30 січня (9 лютого) 1667 р. укласти з Москвою Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким за Росією закріплялися Сіверщина, Лівобережна Україна й на 2 роки Київ, за Річчю Посполитою - Білорусь і Правобережна Україна, Запоріжжя потрапляло у спільне володіння двох держав - кондомініум. Це мало надзви­чайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу, на Лівобережній Україні звістка про угоду викликала справжню паніку.

Разом з тим, зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв’язувало П.Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі, за прикладом Б.Хмельницького, в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів П.Дорошенко вислав до Криму посольст­во клопотатися, щоб новий хан Аділь Герей (1666-1671 рр. пр.) помирився з Москвою і разом з козаками воював Річ Посполиту, аналогічне посольство було відправлене й до Стамбула. Щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму і П.Дорошенка, польський уряд відрядив і зі свого боку посольство, якому вдалося відновити мирний договір з Туреччиною. Але на прощальній аудієнції у султана польський посол почув, що тривала приязнь може встановитися тільки тоді, коли Річ Посполита зречеться України і розірве мир з Москвою. Туреччина ли­ше відклала на якийсь час збройний конфлікт із Польщею, оскільки була зайнята затяжною війною з Венецією за Кріт.

Після невдалого українсько-татарського походу восени 1667 р. у Галичину П.Дорошенко став схилятися до думки про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Вона була визначена під час переговорів з представниками царського уряду наприкінці 1667 р. і передбачала возз’єднання в межах козацької держави всіх українських ет­нічних земель, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Воло­димир-Волинський. Однак Москва не бажала Соборної України і прагнула зберегти становище, створене Андрусівським перемир’ям, а Дорошенкові радила залишитися в підданстві у короля і не приятелювати з бусу­рманами.

У серпні 1668 р. на старшинській раді в Чигирині були вироб­лені умови турецького протекторату над Україною, які в 14 пунктах восени були передані послами Левом Бускевичем і Григорієм Білогрудою до Стамбула. В них говорилося, що гетьман сподівається за допомо­гою Туреччини звільнити увесь український народ до Перемишля, Самбора і Вісли на заході, Мінського повіту на півночі, Сєвська і Путивля на сході; турецький султан і кримський хан не повинні укладати без порозуміння з українським гетьманом договорів з Поль­щею і Московією; якщо козаки за допомогою турків здобудуть якесь місто, воно повинно залишитися під владою гетьмана, а не стати ту­рецькою провінцією.

На поч. березня 1669 р. посли разом із турецьким чаушем повер­нулися із Стамбула, 10-12 березня 1669 р. в Корсуні відбулася загальна рада, що ухвалила „держати з турками дружбу”, але відмовила в принесенні присяги султану. Хоча з цього часу при султанському дворі постій­но перебував козацький резидент, і між Стамбулом та Чигирином від­бувалися жваві дипломатичні зносини, справа із турецьким протекто­ратом просувалася не швидко. Як і Москва, турки не раді були бачи­ти на гетьманстві людину сильної волі й твердих принципів, тому вони тримали в себе „про запас” Ю.Хмельницького, що потрапив у по­лон до татар.

Відчуваючи, що турецька протекція не наближає його до здійснення мети (на поч. липня 1669 р. гетьман ледь не потрапив у полон до татарської орди), П.Дорошенко зробив останню спробу порозуміння з Річчю Посполитою. На поч. жовтня 1669 р. до Варшави на коронаційний сейм, що мав посадити на престол Михайла Вишневецького (1633-1673 рр.), від’їхало посоль­ство в складі І.Демиденка та І.Ковалевського з дорученням домагатися повної автономії Подільського по Меджибіж, Брацлавського і Київського воєводства до Горині з Пінським, Могилівським і Річицьким повітами в дусі Гадяцької угоди. Така постановка питання дуже вразила польські політичні кола, що обмежилися „самими лише компліментами”. Все ж було вирішено провести влітку 1670 р. зустріч комісій для обговорення умов майбутнього договору в Острозі.

На Острозьких переговорах українські делегати вимагали розширення території козацької автономії за рахунок західної частини Подільського воєводства, Волині й По­лісся, знищення унії й підтвердження прав православної церкви, за­борони польському війську перебувати на території України і т.д. Та оскільки польський уряд не бажав визнавати автономії України, а П.Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для ^:безпе­чної роботи комісій, Варшава зробила ставку на значно поступливішого „альтернативного” правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1620-1680 рр.). На поч. жовтня 1670 р. П.Дорошенко направив ще одне посольство до М.Вишневецького, але знову безуспішно.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко протягом першої пол. 1671 р. намагався зміцнити міжнародне становище Украї­ни, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Москвою, навіть С.Разіним, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. Внаслідок скарг Дорошенка султан Мухамед ІV скинув Аділь Герея і посадив на трон у Бахчисараї розумного і освіченого Селіма І Герея (1671-1678, 1684-1691, 1692-1699, 1702-1704 рр. пр.), з яким гетьман у грудні 1671 р. почав відвойовувати у поляків Поділля.

А на поч. червня 1672 р. після відхилення польським урядом султанського ультиматуму про відмову від претензій на Україну по­чалася турецько-польська війна. 28 серпня 1672 р. капітулював Кам’янець-Подільський, на поч. вересня українсько-татарське військо взяло в об­логу Львів, а невдовзі від М.Вишневецького прибули посли з проха­нням миру. Представники української сторони переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордонів України по ріках Горинь і Лабунь, знищення унії, однак це їм не вдалося. За укладенням 18(28) жовтня 1672 р. Бучацьким договором, найбільш ганебним за визнанням польських дослідників у історії їх батьківщини, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею Української держави (така назва козацької Украї­ни в офіційних документах зазначалася вперше) у давніх кордонах, з її території мали бути виведені всі польські залоги.

Підписання Бучацького договору істотно міняло міжнародну си­туацію в Східній Європі: з відмовою Польщі від Правобережної Укра­їни Московія вважала, що можна, не порушуючи Андрусівської угоди, розпочати дії щодо повернення її під свою протекцію. З іншого боку Дорошенко дедалі більше розчаровувався у політиці Порти, що грубо проігнорувала умови українсько-турецького договору 1669 р. і намагалася перетворити козацьку Україну в безправного васала. Вже наприкінці 1672 р. гетьману були поставлені вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати данину. Польща, в свою чергу, за наполяганням великого коронного гетьмана Яна Собєського відмовлялася виводити свою залогу з Білої Церкви.

Тому на поч. липня 1673 р. П.Дорошенко відновив переговори з Москвою, але погоджувався прийняти царську протекцію лише за певних умов: в Україні мав бути один гетьман, царська присяга на збереження всіх прав і вольностей Війська Запорізького, виведення з Києва московської залоги, 40-тис. наймане козацьке військо і т.д. Вони не були прийняті, на поч. грудня цар наказав князю Г.Ромодановському та лівобережному гетьману Івану Самойловичу (? – 1690 рр.) розпочати наступ проти П.Дорошенка.

Хоча в ході бойових дій 1674-1675 рр. за допомогою турецько-татарських військ П.Дорошенку вдалося втримати Правобережну Україну, але це було досягнуто жахливою ціною - вона лежала в руїнах, а ко­лишня популярність гетьмана обернулася в ненависть до нього, як винуватця цієї руїни. Політична кар’єра П.Дорошенка закінчилась: 19 вересня 1676 р. він здав своє гетьманство на руки І.Самойловича і Г.Ромодановського. Ця подія була останнім актом Національно-визволь­ної революції, в ході якої українському народу не вдалося добитися створення в етнічних межах свого проживання створення незалежної соборної держави як повноцінного суб’єкта міжнародного права. Вдалося ли­ше зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, котре на правах автономії входило до складу Московського царства.

Міжнародне становще і зовнішня політика козацької України наприкінці XVII - на початку XVIII ст. „українське питання” у європейській політиці кінця XVIII – початку XIX ст.

Наприкінці 70-х рр. ХVII ст. всі держави, що брали участь у боротьбі за Правобережну Україну (Московія, Польща, Туреччина, Крим), були стомлені й виснажені та бажали хоча б на деякий час миру. Пер­шою пішла на мир з турками Річ Посполита, уклавши 17(27) жовтня 1676 р. Журавненський мирнийдоговір, за яким знову зрікалася Поділля і Пра­вобережної України, за винятком Паволочі й Білої Церкви. У липні 1678 р. Москва з Варшавою продовжили між собою Андрусівський дого­вір, причому Київ залишився за Москвою ціною уступки Польщі части­ни Вітебщини і виплати викупу в 200 тис. рублів сріблом. А 13(23) січня 1681 р. московсько-українські делегати уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років, протягом якого ніхто не мав права заселяти просторів між Південним Бу­гом і Дніпром, Лівобережна Україна залишалася під Московським царством, а Поділля - за Туреччиною. Ця пустеля була немов надгробним пам’ятником на могилі визвольної боротьби народу, що волів зруйну­вати свій край, ніж добровільно скоритися ворожому політичному й соціальному ладові, але не виявив політичної зрілості, щоб зрозумі­ти наміри своїх провідників і підтримати їх, жертвуючи в ім’я даль­шого ідеалу своїми ближчими вигодами.

Тим часом Річ Посполита під керівництвом талановитого й енергі­йного короля Яна III Собєського (1674-1696 рр. пр.), перейнятого ідеєю боротьби христи­янського світу з мусульманським, за кілька років витіснила турків із Поділля за винятком Кам’янця (звільнений 1699 р.). Щоб закріпити за со­бою Правобережну Україну, Ян ІІІ Собєський пішов на відновлення козаччи­ни, 5-тисячний козацький загін у 1683 р. взяв участь у поході поль­ського короля під Відень, а наприкінці того ж року під керівництвом призначеного Собєським гетьмана Степана Куницького (? – 1684 рр.), соратника П.Дорошен­ка, козаки здійснили похід у південну Молдову, що отримав гучний резонанс у Німеччині й Італії.

Однак відновлення козаччини на Правобережній Україні стало од­нією з найважливіших перешкод на шляху до укладення „Вічного миру” між Польщею Московією, ініціатором котрого виступав Ян ІІІ Собєський. Він розраховував, таким чином, підключити Москву до створеної в бе­резні 1684 р. антитурецької „Священної ліги” (Австрія, Польща, Ве­неція, Ватикан). Відповідні переговори почалися наприкінці 1683 р. у Андрусові, але внаслідок протидії лівобережного гетьмана І.Самойловича припинилися в лютому наступного року. Прагнучи до об’єднання українських земель п^;д булавою одного гетьмана, І.Самойлович мав та­ємні зносини з Кримським ханатом і не бажав його знищення, оскільки тоді Коза­цька Україна була б звідусіль оточена московськими володіннями й не мала б на кого, в разі потреби, опертись.

Все ж таки 6(16) травня 1686 р. між Москвою та Польщею було укладено договір про „Вічний мир”, що знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі: Польща відмовилася від протекторату над Запорізькою Січчю, за уступку Києва Москва ма­ла виплатити Варшаві 146 тис. рублів. Північно-західний рубіж Війська Запорізького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясьмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу. Нейт­ральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, Поділля залишалося під владою Туреччини. Москва і Польща укладали антитурецький союз. Наслідком його був невдалий українсь­ко-московський похід на Крим у травні-червні 1687 р., в результаті якого 22 липня 1687 р. І.Самойлович позбувся гетьманства.

Через три дні козацька рада на р.Коломак за наполяганням фаворита цариці Софії Олексіївни князя Василя Го­ліцина обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1639-1709 рр.). Старшина хотіла була добитися права зносин з іноземними державами, але в цьому було відмовлено, і всякі листи, що могли прийти від чужих урядів, негайно наказано пересилати до Москви.

В особі нового гетьмана Лівобережна Україна дістала талановитого політика і дипломата. Ступінь його дипломатич­ної вправності засвідчив не лише спосіб, яким І.Мазепа здобув собі посаду, але й виявлена ним здатність надалі утримувати її. Після другого невдалого походу В.Голіцина на Крим 1689 р. І.Мазепа з пишним почтом у 307 осіб прибув до Москви, щоб засвідчити свою повагу ца­риці Софії та її впливовому фавориту, але, перебуваючи в столиці, став свідком того, як зведений молодший брат Софії Петро І відібрав у неї та В.Голіцина владу. І.Мазепа не лише не пішов слідом за своїм патроном, як це завжди було в таких випадках, але й отримав від царя похвалу козакам за їх службу під час кримських походів. Скориставшись із такого всту­пу, гетьман у відповідь наголосив на труднощах свого уряду, помилках В.Голіцина й на власній відданості новому цареві. Вдоволений гетьманськими словами та манерою поведінки, Петро І щедро обдарував І.Мазепу та його службовців і милостиво дозволив їм повернутися на батьківщину. Це був початок тісних політичних і особистих стосунків - аждо 1708 р.

В останнє десятиліття ХVІІ ст. І.Мазепа проявив неабияку послуж­ливість, коли Петро І почав наступ на турок і татар на чорноморсь­кому узбережжі. Саме запорожці принесли остаточну перемогу під Азо­вом у 1697 р., крім того, гетьман постійно давав своєму володареві проникливі поради щодо зносин із поляками і турками. На становище гетьмана не вплинув навіть виступ військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), що 26 травня 1692 р. уклав від імені „Удільного князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового й народу малоросійського” договір „Про вічний мир і брате­рство” з кримським ханом Селімом І Гереєм, який передбачав взаємну оборону від Москви і Поль­щі.

За цим договором із 16 пунктів українське князівство мало обі­ймати окрім Гетьманщини ще Правобережну Україну й частину Слобідсь­кої (полки Сумський і Охтирський), а Харківський і Острогозький по­лки передбачалося перевести на правий берег Дніпра, щоб відкрити татарам вільний шлях для наскоків на Москву. Окремо застерігалося право вільної торгівлі для обох сторін без уяского мита, а для ук­раїнців надавалося право вільного рибальства і звіроловства з гир­лі Дніпра та безплатного видобування солі. Кілька разів протягом 1692-1696 рр. Петрик за допомогою хана Селіма І Герея, колишнього со­юзника II.Дорошенка, робив походи на Гетьманщину, але невдало.

Тим часом, 16 січня 1699 р. Польща заключила з Туреччиною Карловицький мирний договір, за яким до її складу поверталася більша частина Поділля з Кам’янцем, ще раніше з війни вийшла Австрія. Петро І зму­шений був шукати порозуміння Туреччини і 3(13) липня 1700 р. уклав Константинопольський мирний договір на 30 років, за яким від Московського царства відходило північне узбережжя Азовського моря з Азовом. Обид­ві сторони зобов’язувалися не будувати ніяких укріплень на нижньому Дніпрі й зруйнувати існуючі фортеці - Таванську й Кизикермень.

На поч. XVIIІ ст. Козацька Україна була силоміць втягнута в бо­ротьбу Московського царства за вихід до Балтики, хоча її інтереси безпосередньо не були зачеплені. По суті, Петро І перетворив Україну на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Фридериком (1697-1706, 1709-1733 рр. пр.) про спільні дії про­ти шведського короля Карла ХІІ (1697-1718 рр. пр.), він обіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. З відповідними „та­ємними статтями” до гетьманської столиці Батурина було відряджено дяка Бориса Михайлова. Як досвідчений дипломат, І.Мазепа не пішов на конфронтацію з Петром І і після дворазової зустрічі з послом погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля на правому березі Дніпра. Але зажадав зафіксувати цю угоду в кон­ституції на Сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. На всі ж інші пропозиції гетьман не пристав.

Особливе обурення в Україні викликав подвійний тягар Північної війни 1700-1721 рр.: з населенням у 1,1 млн. чол. вона виставила на поле бою 40 тис. чол. у той час як Росія з населенням 13,5 млн. чол. мала в 1700 р. 112-тис. військо. До того ж козаки воювали не поряд з домом із традиці­йними ворогами, а з модерними шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та Центральній Польщі. Ці далекі походи, які призводили до 50-70 % втрат особового складу, показали, що козаки вже не можуть змагати­ся з регулярними європейськими полками. Саме проблема захисту Ге­тьманщини від Карла ХІІ і його польського ставленика (у 1704-1711 і 1733-1734 рр. – короля) Станіслава Лещинського підштовхнула І.Мазепу до серйозних переговорів з ворогом.

За свідченням генерального писаря IIилипа Орлика (1672-1742 рр.), коли Карл XII вторгся в Росію, між Ма­зепою і Петром І відбулася розмова, в ході якої гетьман попередив царя, що „ми військом нашим безсилим, частими походами й війною зруйнованим і зменшеним, не можемо оборонитися від військ шведських і польських, і тому просив я царську величність, щоб принаймі 10000 від військ своїх регулярних на допомогу зволив дати, а його велич­ність мені відказав: „Не тільки 10000, але й десять чоловік не мо­жу дати, як можете, самі бороніться”. Для І.Мазепи така відповідь означала, що Переяславсько-Московська угода 1654 р. - підстава його вірності Петру І - більше не була обопільно вигідною і не могла його зо­бов’язувати.

Ще восени 1705 р., коли Мазепа стояв із військом у Замості, С.Лещинський прислав до нього священника Францішека Вольського з таєм­ними пропозиціями, але гетьман допитав його наодинці, а тоді зааре­штував і передав російському командувачеві. Проте вже наступного року, пі­сля відречення Августа ІІ, І.Мазепа погодився обговорити конкретні пропозиції С.Лещинського: гетьман отримував княжий титул, а Україна стала б третьою і рівноправною частиною Речі Посполитої. Відповідні універсали новий польський король таємно послав Мазепі 1707 р. для розгляду і розповсюдження в слушну годину. Навесні того ж року частина козацької старшини, що була частково проінформована відносно переговорів, зустрілася в Києві й таємно вивчала копію Гадяцької угоди, отриману з Печерської бібліотеки.

Порозуміння зі С.Лещинським проклало шлях Мазепиним контактам із Карлом ХІІ, до того ж схвалення королем угоди гетьмана зі С.Лещинським значно збільшило ймовірність того, що ця угода виконувати­меться. Причому спершу монарша солідарність утримувала молодого Ка­рла ХІІ від зносин із васалом-дворушником, проте коли шведи зіткнулися влітку 1708 р. з великими труднощами у Східній Білорусі, Карл ХІІ поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше. Крім того, шведський король планував позбавити Петра І трону, як це було раніше зро­блено з Августом II, а І.Мазепа мав тісні зв’язки зі старою мо­сковською аристократією, критично настроєною до Петрового правління.

Серед дослідників немає одностайності з приводу того, чи була до вступу шведів в Україну підписана офіційна угода між І.Мазепою та Карлом XII. Численні тогочасні джерела згадують якусь неофіційну домовленість між ними, у якій король пообіцяв зважати на україн­ські інтереси. Єдине джерело, де чітко вказано на існування такої угоди, - це „Вивід прав України”, з яким у 1712 р. звернувся до єв­ропейських монархів П.Орлик (оригіналу документа й досі не знадено, існує передрук 1925 р., підготовлений І.Борщаком). Він міс­тить 6 пунктів угоди між Мазепою і Карлом XII, начебто підписаної 1708 р.: 1) Україна має бути незалежною і вільною; 2) шведський король зобов’язаний захищати її від усіх ворогів і надсилати до­помогу, коли про це попросять гетьман і „стани”, 3) всі загарбані Москвою землі, що колись належали „руському” народу, повинні бути повернені українському князівству,... 6) для стратегічних потреб шведське військо може займати 5 українських міст.

Лише 8 квітня 1709 р. під Полтавою в Будищах, аби заспокоїти запорожців, Карл ХІІ підписав з українцями просту відверту угоду. Найважливішим був її перший пункт, за яким Карл XII обіцяв захищати Україну і не укладати миру з царем доти, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і приві­леїв. Решта положень стосувалися другорядних питань: шведське вій­сько не повинне завдавати українському населенню збитків, а запо­рожці мали переконати селян, щоб ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи і забезпечували союзників продовльством.

Маючи широкі зв’язки і великий дипломатичний досвід, І.Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників: передбачалося за­лучити до антимосковської коаліції запорожців, кримських татар, донських козаків, башкирів, калмиків і черкесів. Вже восени 1708 та взимку 1709 рр. гетьман відрядив делегації до Криму (Д.Болбота, згодом К.Мокієвський), на Січ, на Дон і до некрасівців на Ку­бань. Брак часу, а також намагання декого з можливих партнерів зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Однак за прикладом І.Мазепи через кілька років П.Орлик намагатиметься сформу­вати далекосяжну протиросійську коаліцію. Охолоджуючий ефект на донських козаків, кримського хана Девлета ІІ Герея (1699-1702, 1709-1713 рр. пр.) і Порту мало й зруйнування Запорізької Січі 8 травня 1709 р.

Після полтавської поразки 27 червня (7 липня) 1709 р. Карл XII і І.Мазепа з тисячею шведів і двома тисячами запорожців (згодом їх чисельність зросла до 5 тис.) перетнув біля Очакова турецький кордон. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували пе­ребратися ближче до Бендер, де перебував сераскер (губернатор). Коли Карл ХІІ почав знову встановлювати зв’язки з різними урядами Європи, місто набуло космополітичного характкру, шведський король та його союзники дедалі більше розглядали Бендери як базу, з котрої сподівалися відшкодувати втрати під Полтавою та Переволочною.

Центр Північної війни несподівано для Петра І перемістився на південь, і перед ним замаячила перспектива протистояння з грізними турками. Щойно Карл ХІІ прибув до Бендер, кримський хан установив із ним зв’язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо Порта відмови­ться. За допомогою дипломатів європейських держав (особливо Франції), уряди котрих непокоїла російська експансія, напруженість між Портою і Москвою було доведено до крайньої межі. Зрештою, 19 листопада 1710 р. диван (османський уряд) оголосив Петру І війну.

Напередотні цього на шляху до Константинополя Девлет ІІ Герей ненадовго зупинився в Бендерах і мав розмову з П.Орликом, а через місяць, після повернення хана із столиці, до Криму вирушила козацька делегація в складі полк. Д.Горленка, ген. судді Клима Довгополого і ген. писаря І.Максимовича. 23 січня 1711 р. після кількатижневих переговорів у Бахчисараї було укладено союзний українсько-кримськотатарський договір: 1) під жодним приводом не може бути завдано шкоди українським і запорізьким козакам та їх родинам (як у договорі 1648 р. між Б.Хмельницьким та Ісламом ІІІ Гереєм); 2) козаки мають право мешкати, рибалити і полювати на тих землях, де віддавна це робили; 3) козаки мають право на свободу релігії. Договір завершувався словами: „ Коротше, дозволити їм (козакам) бути вільним народом і вільним краєм”. Одначе татари відмовилися взяти будь-які конкретні забов’язання щодо тогочасної політичної ситуації. До того ж татари не включили в договір пунктів, що стосувалися визнання Карлового заступництва над козаками (Девлет ІІ Герей сам мав намір стати козацьким зверхником), поширення влади гетьмана на донських козаків і допомоги татар проти внутрішніх ворогів П.Орлика.

Після невдалої спроби взимку 1711 р. відшкодувати свої втрати допомогою сили і за підтримки татар, емігранти – мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Основу для цих зусиль створила перемога турків над росіянами на Пруті 1711 р. Однак замість захоплення в полон (чи знищення) царя та його війська, великий візир Махмет Балтаджі дозволив росіянам вийти з оточення. За це згідно умов Прутського миру 12(23) липня 1711 р. Петро І обіцяв віддати Порті Азов, зруйнувати Таганрог і російські фортеці на Дніпрі, піти з України і не втручатися більше в україн­ські та польські справи.

Розглядаючи засоби, які б дали змогу тве­рдо запанувати в Причорномор’ї, турки воскресили проект створення васальної козацької держави в Україні. Коли ж на переговорах у Стамбулі з приводу ратифікації мирного договору царські по­сли П.Шафіров і Б.Шереметьєв відмовилися розглядати питання про ви­ведення російських військ з України і передачу влади в ній П.Орлику, 10 грудня 1711 р. візир Юсуф-паша оголосив Петру І війну.

Але це була скоріше погроза, намагання примусити Петра І вико­нати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові опера­ції. Після згоди царя віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно, і 5 березня 1712 р. українська делегація на Д.Горленка отримала грамоту за підписом султана Ахмеда III (1703-1730 рр. пр.). Її зміст викликав у козацьких делегатів гірке розчарування: Київ з околицями і Лівобережжя залишалися у володінні царя. Право­бережна Україна від імені султана і хана надавалася в управління II.Орлику; козакам і всьому українському населенню гарантувалася, свобода; Порта зобов’язувалася не втручатися в козацькі справи; Ко­зацька Україна звільнялася від виплати Порті податків чи данини. Натомість козаки брали на себе зобов’язання завжди бути вірними Порті, брати участь у захисті та військових походах Османської ім­перії, визнати протекторат султана.

Таким чином, на поч. ХVІІІ ст., коли Османська імперія перейшла до стратегічної оборони на всіх напрямках (на відміну від апогею її воєнної могутності у 60-70-х рр. ХVІІ ст.), турецькі політики роз­глядали Україну як буфер проти російської експансії, 5 великих ві­зирів підряд протягом 1710-1713 рр. підтримували український план. Але проти його реалізації виступили могутні польські східні магна­ти на чолі з коронним гетьманом А.Сенявським, котрий уже наприкін­ці літа 1712 р. відправив на Правобережжя своїх польових команди­рів захищати край від запорізьких загонів К.Гордієнка. II.Орлик не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина (поновленого на престолі Августа II), аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому П.Орлик прагнув заво­ювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою і сподіватися, що це дасть йому і його людям зайняти Правобережжя.

Але поляки рішуче відкинули Орликові спроби до примирення, і 22 квітня 1714 р. між Портою та Річчю Посполитою було підписано дого­вір, який повертав Правобережжя Польщі й відновлював дію Карловицького миру. Так зазнала поразки дипломатична акція П.Орлика домогтися за допомогою Стамбула якщо не возз’єднання Козацької України, то відродження Правобережного гетьманства. Змушений восени 1714 р. разом із Карлом ХІІ залишити Туреччину, він, перебуваючи в еміграції, не припиняв упродовж усього свого життя спроб створення дипломатичним шляхом антиросійської коаліції за участю Австрії, Франції, німецьких держав та інших країн, що звільнила б шляхом воєнної інтервенції Україну.

Рецидив такої „інтервенціоністської орієнтації” частини української еліти козацько-старшинського походження в Російській імперії стався напр. ХVІІІ ст., коли група патріотів-„традиціоналістів” (прибічників поновлення автономної Гетьманщини) Полтавщини відрядила до Берліна з секретною місією відомого літератора, сина миргородського полковника Василя Капніста (1758-1823 рр.). 24 квітня 1791 р. він мав зустріч з канцлером Королівства Пруссія Евальдом-Фрідріхом Герцбергом, після чого той проінформував короля Фрідріха Вільгельма ІІ (1786-1797 рр. пр.) про те, що В.Капніст назвався представником українців і намагався з’ясувати, чи могли б вони розраховувати на протекторат Пруссії в разі відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. Однак прусський монарх відмовив В.Капністу з огляду на невизначеність ситуації.

Водночас „українським питанням” тоді зацікавився Комітет закордонних справ Конвенту і МЗС революційної Франції. У 1790 р. Комітет доручив представнику Франції в Петербурзі Жене скласти меморіал про народи, які населяли Російську імперію. Подавши змістовний матеріал до Парижа, французький дипломат радив підготувати повстання в різних районах імперії, в т.ч. в Україні. А посол Франції у Венеції Лелеман отримав рекомендацію „придивитися, чи немає поміж поляками (емігрантами) українців, бо Польща та Україна мають поширити гасла свободи на всій Півночі”.

Міністр закордонних справ Франції Лебрен, зі свого боку, у 1792 р. надіслав послу в Туреччині Сомонвілю вказівку обговорити з великим візирем можливість організації антиросійського повстання в Україні, Грузії й на Кубані. Таким чином міністр розраховував за допомогою союзу із Швецією й Туреччиною створити „східний бар’єр” проти катерининської Росії, в якому Україна мала посісти вагоме місце. У вересні 1796 р. член Директорії Французької Республіки Ревель заслав в Україну таємного агента Муасонюра, який навесні наступного року побував у Києві, Полтаві й на Правобережжі. Він наполягав на організації пропагандистської роботи серед українського населення й заперечував план відновлення Речі Посполитої з включенням до її складу Правобережної України.

Натомість агент вважав за доцільне надіслати до Північного Причорномор’я французьку ескадру з експедиційним корпусом. На його думку, царські війська, дислоковані в Україні, не допомогли б російському урядові, оскільки складалися переважно з опозиційно налаштованих козаків. „А відірвавши Україну від Росії, - підсумовував Муасонюр, - Франція завдасть останнього вирішального удару, від якого ця хижацька держава ніколи не зможе опам’ятатися, бо єдине хворе місце Російської імперії – це Україна”.

З приходом до влади у Парижі в 1799 р. Наполеона Бонапарта (1769-1821 рр.), який уперше в історії використовував пропагандистські методи боротьби в країнах, якими прагнув заволодіти, Франція посилила ставку на антиімперські сили в Росії, приділяючи основну увагу Польщі, Україні й Дону. У вересні 1805 р. французький посол у Стамбулі генерал Севастіані прийняв депутацію козаків Задунайської Січі, пообіцявши після розгрому Росії повернути колишнім запорожцям стародавні вольності, гарантом яких став би Наполеон І. Посол передав козацькій депутації певну суму грошей, а також прокламації для розповсюдження на території України.

Але після вступу французьких військ на польські етнічні землі й створення згідно Тільзитського мирного договору з Олександром І від 25 червня (7 липня) 1807 р. „Великого герцогства Варшавського” (зі входженням до нього Холмщини та Підляшшя) „українське питання” стало сприйматися Наполеоном І крізь призму „польського”. Під тиском полонофільского оточення французького імператора з’явився проект утворення на Правобережжі окремого князівства для наполеонівського маршала Йосифа Понятовського. Колишні запорозькі землі, Таврія і басейн Сіверського Дінця з Приазов’ям мали скласти Наполеоніду на чолі з одним із маршалів чи свояків Бонапарта.

Як зазначав у 1812 р. у своєму меморандумі політичний директор МЗС д’Отерів, ця держава, „маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідну звичаям цих народів з можливою перспективою політичної незалежності, витворить із себе цивілізовану націю, що буде одним з найміцніших бар’єрів проти амбітних проектів Росії та її претензій на Чорне море”. Полтавщина і Чернігівщина „по течії Дніпра від Десни до Орла” також мали утворити „незалежну державу, інвеститура якої належатиме лише великому імператорові”. Але, на відміну від попередніх воєнних кампаній, перед московським походом Наполеон І не використав національне (й соціальне) питання для дезорганізації супротивника, внаслідок чого втратив можливих союзників і прискорив свою поразку.

Українське питання напередодні й під час Першої світової війни

1. Україна в геополітичних концепціях провідних держав світу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Відомий шведський аналітик і політолог-міжнародник Рудольф Челлен (1864-1922 рр.), аналізуючи 1915 р. у праці „Політичні проблеми світової війни” причини, що призвели до її спалаху, та можливі наслідки цієї катаст­рофи, прийшов до висновку: саме замасковане панславістською пропаган­дистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну. „Ми маємо всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни”. Від того ж, який баланс сил і конфігурація кордонів сформується в резуль­таті війни у Східній Європі, Р.Челлен узалежнював на тривалий час долю всієї Європи.

Унаочнюючи на карті розташування втягнутих у конфлікт сил, хви­лястою лінією від гирла Вісли до Трієста Р.Челлен позначив території, на які „в ім’я раси” зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Ро­сію від Прибалтійських країн, білоруських та українських земель, він окреслив бажану „в ім’я культури” та Європи конфігурацію західного кордону Росії. Тому вчений рішуче підтримав проект політичних пере­влаштувань видатного німецького філософа Едварда фон Гартмана (1842-1906 рр.).

Ще в 1889 р. у праці „Два десятиріччя німецької політи­ки та сучасна світова ситуація” Е.Гартман, продовжуючи лінію Ж.-Ж.Руссо, А.Вікенселя, Франтішека Духінського, Анрі Мартена та інших, проводить чітку межу між приналежною східному світові Росією та загарбаними нею народами Східної Європи, в т.ч. українцями. Останні, на його дум­ку, є складовою частиною західної цивілізації, а в ієрархії культур­ного й господарчого розвитку займають значно вищу сходинку, ніж ро­сіяни.

Далі Е.Гартман попереджав, що землі, населені східноєвропейськими націями Російської імперії, є для неї лише „міцний аванпост для стра­тегічних операцій на Заході”. Загарбані ж Росією народи є „дійсні со­юзники середньоєвропейського мирного союзу по той бік російського кор­дону”. Тому справа захисту європейської культури та цивілізації потребує перегляду політичної карти Східної Європи та заснування неза­лежних Польщі, Балтійського королівства (Естляндія, Ліфляндія, Кур­ляндія) і „Дніпровської держави” або „Королівства Київського” з при­єднанням Фінляндії до Швеції, а Бесарабії - до Румунії.

Швеція та Балтійське королівство отримали б з боку Німеччини, а Україна та Румунія - з боку Австрії – „гарантії своєї безпеки проти Росії” шляхом „вступу з відповідними державами в оборонний та на­ступальний союз”. Це не завдало б шкоди Росії, оскільки „уможливило б справжнє існування російської національної держави”.

Ідеї Е.Гартмана знайшли своє логічне продовження в концепції „Се­редньої Європи”, з якою напередодні Першої світової війни виступило широке коло відомих німецьких учених, політиків та підприємців. Його речник - теолог і політик Фрідріх Науманн (1860-1919 рр.) - у книзі з од­нойменною назвою, яка побачила світ у 1915 р., та низці статей стве­рджував, що східноєвропейські народи (естонці, литовці, поляки, чехи, українці) ще надто слабкі для самостійного існування, за умов здійс­нення російських зовнішньополітичних планів їх титанічні зусилля ос­танніх десятиріч будуть зведені нанівець. Тому розбудова державності цими народами залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини. Німеччина покликана всіляко сприяти створенню со­юзу держав середньоєвропейських народів з центром у Празі.

„Жодна держава, що увійде до цієї наддержави,- писав Ф.Науманн, - не позбудеться державної самостійності... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими сло­вами, під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, про­те створюється союз існуючих”. Тоді ж за створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала по­сісти незалежна Україна, виступав і всесвітньо відомий німецький со­ціолог Макс Вебер (1864-1820 рр.).

Однак в силу низки об’єктивних причин (ситуація на фронтах Першої сві­тової війни, ріст націоналістичних настроїв у німецькому суспільстві та ін.) погляди „середньоєвропейців” не були в повному обсязі покла­дені в основу „східної” політики кайзерівської Німеччини. Реально во­на формувалася в трьох центрах:

1) Пангерманський союз і Партія батьківщини ставили за мету роз­бити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід, а існу­вання незалежної України розглядалося виключно в межах німецької екс­пансії на Схід, колонізації Галичини і Чорноморського узбережжя.

2) журналістсько-академічна група Пауля Рорбаха виступала за унезалеження неросійських народів Російської імперії, а Україна по­тенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти екс­пансії Росії на Захід.

3) група проф. Отто Герша розвивала політичний напрям О.Бісмарка і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Оточення кайзера Вільгельма ІІ (1859-1941 рр.) і командування збройних сил лавірували між по­глядами Пангерманського союзу і групи О.Герша, канцлер Т.Бетман-Гольвег і МЗС схилялися до рекомендацій групи П.Рорбаха. На початку війни у мемо­рандумі до посла Гогенлое у Відні канцлер згадував про наміри Німеч­чини викликати повстання в Україні та створити з неї, Конгресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Своєрідною відповіддю на проект „Середньої Європи” Ф.Науманна стала концепція „Нової Європи” відомого вченого-славіста з Великої Бри­танії Р.Сетон-Вотсона. У заснованому ним спільно з майбутнім першим президентом Чехословаччини Томашем Масариком (1850-1937 рр.) у жо­втні 1916 р. журналі „Нова Європа” Р.Сетон-Вотсон обстоював потребу створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав, що від­повідало б довготривалим інтересам Європи. Подібно Р.Челлену він вва­жав, що українське питання було однією з причин Першої світової вій­ни, а перебіг її подій довів, що надалі ігнорувати цю проблему немо­жливо. Витоки російсько-українського конфлікту Сетон-Вотсон вбачав у Переяславсько-Московській угоді 1654 р., адже „неможливо уявити собі більшо­го контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами”.

2. Німецько-Австрійський блок і „українське питання”.

Ще більшу, ніж Німеччина, активність в українській справі вияв­ляла Австро-Угорщина, оскільки Габсбургзька монархія володіла „укра­їнським П’ємонтом” – Східною Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєд­нання за сприятливих обставин і Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що „наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалеж­ної від Росії Української держави”. Маючи це на увазі, Відень підтри­муватиме діяльність створеного у серпні 1914 р. у Львові революціонерами-емігрантами з Наддніпрянщини Союзу Визволення України. В австрійських урядових колах існувало розу­міння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді неза­лежною і не керуватися з Відня, бо монархія не витримає прирощення до неї 30 млн. нових українців.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Льво­ві Урбас, котрий займався створенням Українського легіону, відзначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, аби в результаті післявоєнної си­туації й так уже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився, особливо беручи до уваги зайняття Австрією російської Польщі. Виріше­ння проблеми полягало б у формуванні незалежної України між Дністром і Дніпром.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радика­льно-соціалістичну республіку (що й сталося в 1918-1919 рр.). Найкращим варіантом був би німецький протекторат над Україною, оскільки німецько-російські суперечності залишалися б у значному обсязі (як і протяжність кордону), соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск, а німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, в результаті чого встановлювався б лад на Балканах.

Однак для української політики Відня характерною була її прихованність: ставлення до визвольних стремлінь великого європейського на­роду не проголошувалися відкрито. Більш того, незважаючи на вірнопід­дані заяви СВУ та організованої ним спільно з галицькими громадсько-політичними діячами у 1915 р. Загальної Української Ради, австрійський підхід до ідеї незалежності Ук­раїни з ходом війни змінювався з приязного до холодного, а то й во­рожого. Найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські ор­ганізації від австрійського уряду, був план створення Польського ко­ролівства з включенням до його складу українських земель. Це означа­ло, шо в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце, українська політична орієнтація поступово, почала схилятися до Німеччини.

Паралельно протягом 1917 р. стрімко зростало зацікавлення Німе­ччини Україною, і поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917 р., відзначали, що, крім визнання, новоствореної Польської держави, Ні­меччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Бал­тійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії. А 25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаелса з начальником політичного відділу Голо­вного командування німецької армії ген. Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її виня­тковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Підкреслювалося, що відокремлення Украї­ни від Росії значно послабило б останню в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеч­чини суходольний шлях через Балакани на Близький Схід. Отже, армія ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер по­годився з цим без застережень.

3. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробудилося за ча­сів Першої світової війни і в Туреччині. Ще до вступу її у війну (жо­втень 1914 р.) СВУ виступив з відозвою до турецького народу, що ста­ла першим офіційним документом у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Обидві вони трактувалися як союзники, що мають спільного ворога в особі російського царату. Це звернення знайшло відгук у Ту­реччині: у пресі вказувалося на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії.

З початком бойових дій відбулася неофіційна зустріч керівників Туреччини Енвер-паші й Талаат-бея з делегатами львівської Головної Української Ради Л.Цегельським та С.Бараном, на якій турецькі лідери підтримали прагнен­ня створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Серед­земне море. Коли до цих зусиль підключилася стамбульська місія СВУ на чолі з М.Меленевським, міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-бей 24 листопада 1914 р. оприлюднив офіційну декларацію уряду з українського питання. Вона містила запевнення, що: 1) Висока Порта, так само як і кабінети берлінський та віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; 2) після розгрому Росії Осман­ський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу; 3) СВУ визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в Росії.

Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити: це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за укра­їнським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація А.Бальфура 1917 р. для історії єврейського народу і дер­жави Ізраїль.

Делегація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умо­ви для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в Північному Причорно­мор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії. Однак у листо­паді 1914 р. Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав умовою її здійснення забезпечення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Ту­реччини перекреслили будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

4. Для держав Антанти і США українське питання в роки Першої світової війни було „терра інкогніто”. В „кращому” випадку, з подачі російської пропаганди, воно тлумачилося як „німецька вигадка”. Лише навесні 1917 р. конгрес СІНА прийняв резолюцію № 52 про український день у США, її підписав і президент Вудро Вільсон (1856-1924 рр.). Автори резолюції в своїх промовах на­зивали українців „зразком нового народу”, „забутою расою”, нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари. Але резолю­ція пройшла повз увагу керівників київської Центральної Ради.