Зовнішня політика Галицько-Волинської держави XII - ХІV ст

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Бердичівський коледж промисловості, економіки та права»

«Україна в системі міжнародних відносин від Київської Русі 80-х років ХХ століття»

(додатки до тем курсу «Історія України»)

Укладач: Коржановська Л.М.

Розглянуто та схвалено

на засіданні циклової комісії

«Соціально-гуманітарних дисциплін»

Протокол №__ від __.__.20__р.

Голова комісії

__________ С.П.Дремлюга

Зміст

Київська Русь у системі міжнародних відносин розвинутого Середньовіччя. 2

Зовнішня політика Галицько-Волинської держави XII - ХІV ст. 20

Українські землі в системі міжнародних відносин Середньовічної Європи ХІV-ХVІ ст. 32

Деякі аспекти зовнішньополітичної діяльності Б.Хмельницького. 41

Міжнародне становище і зовнішня політика козацької України в другій половині XVII ст. 54

Міжнародне становще і зовнішня політика козацької України наприкінці XVII - на початку XVIII ст. „українське питання” у європейській політиці кінця XVIII – початку XIX ст. 63

Українське питання напередодні й під час Першої світової війни. 77

1. Україна в геополітичних концепціях провідних держав світу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. 77

2. Німецько-Австрійський блок і „українське питання”. 80

3. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни. 82

Зовнішня політика Української Центральної Ради. 84

(березень 1917 - квітень 1918 рр.) 84

Зовнішня політика Української держави П. Скоропадського. 108

Зовнішня політика Української Народної Республіки за доби. 126

Директорії 126

Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки. 149

Міжнародна діяльність екзильного уряду УНР. 166

Зовнішньополітична діяльність радянської України (1919 -1922 рр.) 174

Україна в міжнародних організаціях. 183

1. Україна і Ліга Націй (28.04.19І9 - І8.04.1946) 183

2. Вступ України до ООН.. 185

3. Українська РСР в ООН у 50-і роки. 202

4. Участь Української РСР у діяльності ООН, її органів та міжнародних організацій системи ООН у 60-і - середині 80-х рр. ХХ ст. 206

Київська Русь у системі міжнародних відносин розвинутого Середньовіччя

Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. була чи не найбільшою за площею державою Середньовічної Європи (бл. 1,1 млн. кв. км з 4,5 млн. чол. населення на поч. ХІ ст.), а в історії Східної Європи їй належить особливе місце, аналогічне тому, що займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Обіймаючи величезну територію - від Балти­ки й Льодовитого океану до Чорного моря і від Карпат до Волги, - Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це обумовило досить швидке входження її у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт і систему міжнародних відносин. Про сильну сxіднослов’янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських і візантійських авторів, дані скандинавських саг, французькі епічні твори представляють Русь як могутню країну, що займає важли­ве місце в системі європейських політичних і економічних зв’язків. Багдадець Аль-Масуді (пом. 956/957 р.) повідомляв, що руси „утворюють великий народ”. Знаменита пісня про Роланда свідчить про участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Грецький історик і державний діяч Микита Хоніат (пом 1213 р.) відзначав, що „христианнійший” руський народ врятував Візантію від нашестя половців.

Одночасно з міжнародним визнанням Русі зростало й міцніло усві­домлення власної причетності до світової історії, розуміння свого місця в системі міжнародних відносин тогочасного світу. Не випадко­во на монетах Володимира Святославича великий київський князь зобра­жений як візантійський імператор. Він і його попередники, за слова­ми видатного церковно-політичного діяча Русі й першого її митрополита-слов’янина (1051-1053 рр.) Іларіона, „не в убогій чи невідомій землі владарювали, але в Руській, яка ві­дома і знаменита усім чотирьом кінцям землі”.

Першою згадкою в іноземних джерелах про зовнішньополітичну дія­льність Київської держави був запис у Бертинській хроніці за 839 p. про прибуття до франкського імператора Людовіка Побожного візантій­ського посольства імператора Феофіла. Як зазначив автор хроніки єпи­скоп Пруденцій, візантійське посольство просило дати дозвіл проїха­ти через франкські володіння "русам", які прибули від свого князя - "хакана" до Константинополя, але, поки були там, "варварські й над­звичайно, жорстокі племена" (ними могли бути угри або болгари) зайня­ли землі, через які посли мали вони повертатися додому. Людовик наказав з'ясувати, хто були ті посли, і розслідування у франкській столиці Інгельгеймі показало, що вони були шведами ("свеонами"), які знахо­дились на службі у київського правителя.

З цього повідомлення Бертинських анналів видно, що у 839 р. в Західній Європі ще не знали про Київську Русь, але мине лише два десятиліття, як вона гучно повідомить про своє існування, примусивши за­тремтіти могутню Східну Римську імперію - Візантію. На світанку 18 червня 860 p. Константинополь - столиця Візантійської імперії, чиє зневажливе ставле­ння до інших і особливо "варварських" народів було нормою зовнішньої політики, була атакована з моря. 200 суден русів безперешкодно підійшли до берега і висадили десант, що негайно розпочав облогу, одно­часно підоспіло й піше військо.

Час для нападу на Константинополь був обраний не випадково: ще навесні імператор Михайло III на чолі 40-тис. війська рушив углиб Малої Азії для відсічі арабам, грецький флот оперував у райо­ні Криту проти піратів, у столиці залишився лише незначний гарнізон. Більшість дослідників вважає, що київський князь Аскольд був прекра­сно проінформований про зовнішньополітичні труднощі й слабкість вій­ська імперії. Імператору довелось залишити війська в Малій Азії та з ризиком для життя пробиратися yяк згадував у своїй проповіді патріарх Фотій, "місто ледве... не було підняте на спис", тобто взя­те штурмом.

Але переконавшись у неможливості подолання гігантських стін (ли­ше напр. XII ст. у русів з'явилися обложні машини), Аскольд пі­шов на таємні переговори з Михайлом IIIі за великий викуп зняв облогу. А в 867 р. до Константинополя прибули посли з Києва, які уклали з новим імператором Василем І мирний договір. Він передбачав від­новлення припиненої війною русько-візантійської торгівлі, надання привілейованого статусу руським купцям у Візантії, а грецьким - на Русі, виплату Візантією Русі щорічної данини і надання Руссю війсь­кової допомоги імперії. Невдовзі після підписання угоди руське війсь­ко, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало арабам удару в районі м. Абесгун на півдні Каспію. Важливою умовою договору була згода на прийняття християнства князем Аскольдом і його найближчим оточенням. Так відбулося "дипломатичне визнання" Київської Русі світовою імпе­рією середньовіччя - Візантійською.

Однак загроза для Візантії з боку Київської Русі продовжувала зберігатися і в подальшому, тим більше, що руси могли діяти в союзі із слов’янізованими придунайськими болгарами. Недаремно візантійський імператор середини Х ст. Костя­нтин Багрянородний у своєму трактаті "Пpo управління імперією" звер­тав особливу увагу на способи тримати у спокої болгар і русів, радя­чи своїм спадкоємцям нацьковувати на них печенігів (“візантійська дипломатія”). Усе ж тісні по­літичні й культурні зв'язки Русі з Візантією мали першорядне значе­ння для обох держав і тривали кілька століть.

Принципові точки дотику національно-державних інтересів Русі й Візантії ви­значилися протягом І пол. Х ст. Як тільки візантійські імператори робили спроби посла­бити стратегічні позиції Київської Русі, виникали конфлікти і війни, які, щоправда, не завжди закінчувалися підписанням вигідних для київських князів мирних договорів. З одного боку, маємо блискучий похід князя Олега на Константинополь у 907 p., коли 80-тисячне військо русів, як і півстоліттям раніше, блокувало місто з моря й суші. Не виключено, що прихід руської кінноти на Балкани був викликаний проханням болгар­ського царя Симеона надати йому допомогу у війні з Візантією. До цьо­го варто додати í невиконання імперією угоди 867 p., зокрема відмо­ву виплачувати щорічну данину.

Наслідком походу 907 р. стала надзвичайно вигідна для Русі уго­да, підписана прямо в таборі Олега імператором Левом VІ і його бра­том-співправителем Олександром. Візантія зобов'язалася сплатити од­ночасну контрибуцію і надсилати на Русь щорічну данину, за що оста­ння мала надавати імперії військову допомогу. Руси отримали право безмитної торгівлі у Константинополі й 6-місячного-утримання за ра­хунок візантійської сторони руських купців. Їх і послів візантійська влада повинна була забезпечити на зворотну дорогу вітрилами, ка­натами, якорями í продовольством. У 911 р. між Візантією і Руссю було укладено нову угоду, що чітко визначила правові норми, якими слід було керуватися на випадок виникнення конфліктних ситуацій. Сторони несли рівну відповідальність за здійснені злочини - вбивст­ва, бійки, крадіжки, зобов'язувалися надавати допомогу в урятуванні торгівельних судів, що зазнали аварії, повертати полонених і втікачів.

Але подвійна гра візантійської дипломатії (домагання руської допомоги для ведення війн в Італії й водночас нацьковування печені­гів на Русь) привела до розриву між державами і чергового, на цей раз невдалого, походу Русі на Константинополь у 941 p. Невдача не зупинила великого київського князя Ігоря, і він почав готувати новий похід, але попереджений кримчанами про наближення великого флоту і кінноти русів, імператор Роман І запропонував мир. Церемонія його ратифікації відбулася в 944 p. у Константинополі у присутності русь­ких послів і в Києві - у присутності візантійських. Русь позбавлялась багатьох привілеїв: ліквідовувалась безмитна торгівля, заборонялася зимівля руських купців у гирлі Дніпра, в районі Білобережжя й на ос­трові Березань, київський князь зобов'язувався охороняти від кочови­ків кримські володіння Візантії.

Спираючись на допомогу руського вій­ська, візантійські імператори провели рад успішних операцій на Півд­ні (о. Кріт, 949 р.) і Сході (Закавказзя, Мала Азія). Вище згаданий арабський географ Масуді в "Книзі попередження" (956 р.) зазначав, що гарнізони візантійських фортець на кордоні з Сирією складаються з русів, вірменів і бо­лгар. У 1047 p. руські війська подали серйозну допомогу Константинополю, обложеному заколотниками; після поразки у боротьбі з болгара­ми в 1073 р. імператор Михайло VІІ звернувся за допомогою саме до київських князів Святослава і Всеволода Ярославичів. Руські воїни були навіть при особі візантійського імператора. Без перебільшення можна зроби­ти висновок, що постійна допомога Києва значною мірою зберегла міжнародний престиж Візантії.

З іншого боку, тісні політичні зв'яз­ки Русі з Візантією могли стати підґрунтям для реалізації далекоглядних династичних планів великих київських князів, які таким чином розраховували піднести офіційний міжнародний статус власної держави. Невдовзі по приходу до влади у 946 р. (а не в 955 р., як вказано у літописі) ве­лика київська княгиня Ольга у супроводі численного посольства (більше 100 осіб, у т.ч. її син Святослав, 22 посла, 44 купця, 3 переклада­ча, 18 рабинь) відвідала Константинополь, де провела переговори з імператором Костянтином Багрянородним. Хоча офіційної угоди не було укладено, можна допустити, що розмови велися стосовно руської до­помоги Візантії в боротьбі проти хазар і арабів, поліпшення торговельно-економічних відносин і отримання від імперії цезарського (коро­лівського) титулу, чому мали сприяти як заручини Святослава з однією з 5-ти доньок Костянтина, так і урочисте хрещення Ольги в Константи­нополі. На честь київської правительки імператор влаштував офі­ційний прийом, двічі приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була присутня на імператорських обідах, на іподромних бігах. Але в цілому Ольга залишилася невдоволеною прийомом у Константинопо­лі: вона не змогла породичатися з імператором і не була коронована, що обмежувало її можливості у зовнішній політиці. Хоча й Костянтину не вдалася поставити Русь у залежність від імперії.

Але спроба Русі утвердитися в гирлі й на південь від Дунаю закінчилася прикрою невдачею, що коштувала життя великому князю Святославу Ігоревичу. Поразка двох його походів на Балкани у 967-971 pp. мала негативні наслідки не лише для Русі, а й для Болгарії: імператор Іоанн Цимісхій узяв у полон болгарського царя Бориса, перейменував столицю Східно-Болгарського царства Великий Преслав у Іоаннополь, а всю Придунайську Болгарію перетворив у візантійську провінцію.

Та вже через півтора десятиліття складна внутрішньо- й зовнішньополітична си­туація у Візантії уможливила здійснення широкомасштабних задумів Ольги її онуком - великим київським князем Володимиром Святославичем. Біля 986 р. до Києва прибуло посольство візантійських співправите­лів-імператорів Василя II і Костянтина VІІІ з проханням про допомогу про­ти феодалів-бунтівників. Володимир з готовністю пообіцяв її, але вимагав видати за нього сестру імператорів Анну. Його умова спочатку була з обуренням відкинута: візантійські принцеси могли виходити за­між лише за рівних собі - членів родини імператорів Священної Римської імперії німецької нації (виникла з коронацією Папою саксонського короля Оттона І 2 лютого 962 р.). Але полум’я громадянської війни у Візантії розгорялось все сильніше, пов­стала Східна Болгарія, і гордим грекам довелося піти назустріч київ­ському князю, щоправда Василь II висунув зустрічну вимогу: хрещення. самого Володимира і населення Русі.

Це відповідало планам київського князя, у 987 р. угода булa підписана, Володимир Святославич хрестився в Ки­єві, а 6-тис. руське військо допомогло імператорському розгромити бунтівників. Та відчувши себе господарем становища, Василь II виявив чорну невдячність щодо Володимира і віроломно порушив свою обіцянку віддати останньому в дружину принцесу Анну. Тоді, щоб примусити візантійських правителів дотримати свого слова, київський князь влітку 989 р. здійснив похід у Крим і обложив Херсонес - головну житницю Візантії й оплот її панування на півострові. Завоювавши це місто, Володимир отримав можливість із становища переможця диктувати Візантії вигідні для нього умови миру. Саме в Херсонесі Анна урочисто вступила в шлюб з київським князем восени 989 p., і той великодушно віддав Василю ІІ як "віно" це кримське місто.

Через півстоліття неприховане роздратування візантійського імператорського дому і вищих церковних ієрархів на чолі з патріархом викликала зовнішня політика Ярослава Мудрого, спрямована на повну незалежність від Кон­стантинополя не лише в державних, а й у церковних справах. Навіть величезне будівництво, що розгорнулося за роки його княжіння і в результаті котрого у Києві з'явилася своя Св. Софія і власні Золоті Ворота, було швидше наслідком суперництва столиці Русі зі столицею імперії, а не звичайного копіювання чи наслідування візантійським зра­зкам, як це іноді стверджується.

Відносини Києва з Константинополем різко загострилися після приходу до влади в 1042 p. Костянтина IХ Мономаха, політика котрого відзначалася виразною антируською спрямованістю. Торговельний конф­лікт на столичному ринку незабаром вилився у військове зіткнення. Але морський похід на Константинополь у 1043 р. (до речі, останній у русько-візантійських стосунках) під проводом Володимира Ярославича виявився невдалим: на шляху від гирла Дунаю до Константинополя руський флот потрапив у шторм і більша його частина опинилася на березі, довершили розгром русичів грецькі кораблі. Та вже у 1046 р. перед загрозою вторгнення розгромлених під Києвом печенізьких орд у північні провінції імперії Костянтин Мономах змушений був погодитися на підписання мирної угоди з Руссю. Візантійська сторона відшкодувала збитки київським купцям у Константинополі й руському монастиреві на Афоні, а через 5 років русько-візантійський союз був скріплений шлюбом Всево­лода Ярославича з донькою Мономаха Марією.

Періодичне погіршення і, зрештою, згортання міждержавних відно­син Русі з Візантією компенсувалися активізацією контактів із країна­ми Західної Європи і Скандинавії. Значною мірою ці процеси розвивалися в руслі суперництва за Русь східної й західної церкви, католицизму і православ'я. Воно почалося вже в сер. Х ст., коли княгиня Ольга, що була незадоволена прийомом у Константинополі, активізу­вала дипломатичні відносини з німецьким імператором Оттоном І. За даними німецьких хронік, у 959 р. "королева руська" відрядила до нього у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням надіслати єпископа і священника. Спершу єпископом на Русь було призначено Лібуція, але по дорозі він помер. Тоді наприкінці 961 р. до Києва прибув монах трірського монастиря Адальберт, але його місія зазнала невдачі й на­ступного року “місіонер” повернувся на батьківщину.

Пожвавлення відносин Русі з Німеччиною спостерігалося й напере­додні прийняття Києвом християнства, коли сторони неодноразово обмі­нювалися посольствами. „Після цього ж приходили німці й хвалили закон свій”, - повідомляв у 987 р. Володимир своїм боярам і старійшинам. Зближенню Русі й Німеччини сприяв і шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною, що була родичкою дружини імператора Оттона II. Біля 1006 р. з Німеччини до Києва було відряджене посольство Генріха II на чолі з єпископом Кверфуртським Бруно. Володимир Святославич спочатку з насторогою віднісся до місії Бруно, але коли дізнався, що той слідує і в землю печенігів та може принести певну користь Русі, надав йому всілякі почесті. Біля місяця Бруно жив при дворі київсь­кого князя, у листі до Генріха її він називав Володимира "повелите­лем русів, могутнім завдяки своєму королівству í багатству". За де­якими відомостями, в Києві Бруно займався вербуванням прибічників рим­ської церкви, але особливих успіхів не досяг.

В 90-і pp. Х ст. зав'язуються безпосередні відносини Києва з Римом. У 991 р. Папа Римський надіслав Володимиру посольство, яке за свідченням літопису було прийняте "з любов'ю і честю", а в 994 р. з Рима до Києва повернулись посли Володимира, у 999-1000 рр. посольство папи Римського Сильвестра ІІ ще раз відвідало столицю Русі, а через рік Володимир у свою чергу відрядив делегацію до Рима. При дворі спадкоємця Воло­димира - Святополка - жив католицький єпископ Рейнберн. І хоча рим­ські впливи на Русі не перемогли, жваві дипломатичні контакти між Києвом і Римом відіграли свою позитивну роль: вони спонукали Візантію, яка побоювалася римського впливу на Русі, відноситися до ос­танньої не як до молодшого партнера, а як до рівного.

Про величезну політичну вагу держави Ярослава Мудрого в очах римського престолу свідчить такий показовий факт. Коли в 1054 р. відбувся остаточний розкол між католицькою і грецькою церквами, обид­ві вони прагнули залучити на свій бік Русь. Папські посли поклали свою грамоту про відлучення патріарха в руському місті (1055 р.), зві­дки, як відзначав кардинал Ґумберт, її отримав візантійський імпера­тор.

Далекоглядна політика київських правителів - підтримувати дип­ломатичні контакти не лише з Візантією, а і з її постійними суперни­ками, що мала місце у Х ст., продовжувалась і в XI ст. Результатом зближення Німецької імперії з Руссю на початку ХI ст. було одруження Володимира Святославича (після смерті Анни) з донькою графа Куно - онукою імператора Оттона І, від цього шлюбу народилася донька Марія-Доброгнева. У 1013 р. між Київською Руссю í Священною Римською імперією було укладено договір.

При Ярославі Мудрому русько-німецькі зв'язки ще більше зміцніли, чому сприяло одруження його сина Святослава на сестрі трірського єпи­скопа Бурхарда, одного з найбільших феодалів Священної Римської ім­перії. У німецькій хроніці розповідається про посольство Ярослава Му­дрого до імператора Генріха III в 1040 і 1043 pp. з пропозицією одру­житися з одного із дочок київського володаря, але Генріх уже знайшов собі наречену. Разом з тим він діяв у союзі з Ярославом у боротьбі за відновлення єдиної Польської держави.

Напр. 40-х pp. XI ст. після тривалої перерви відновилася дружні відносини Русі з Францією. Вони мали під собою певне підґрун­тя, адже у 28-ми французьких поемах Русь згадувалася загалом біля 70-ти разів, а королі, графи і сеньйори з Русі були постійними учасниками подій у французькому епосі. Між тим у 1048 р. до Києва прибуло посо­льство з Франції на чолі з єпископом шелонським Рожером прохати руки дочки Ярослава Мудрого Анни для французького короля Генріха І. Немолодого вже бездітного вдівця цікавили не стільки приваби можливої дружини, скільки реальна вигода від політичного союзу, що звичайно вінчав подібний династичний шлюб. Справа в тому, що у Франції сер. XI ст. добре знали про збройні загони русів, які допомогли ві­зантійським легіонам розгромити норманів у битвах біля Канн (1019 p.) і Малфі (1041 p.). Фінансова і моральна підтримка Ру­сі могла стати в нагоді королю у тяжкій боротьбі за єдність країни проти феодальної ліги графа Рауля де Крепі і де Валуа.

Дозвіл Ярослава Мудрого було отримано, і 19 травня 1051 р. у Реймському соборі, де коронувалися французькі монархи, відбулося пишне він­чання. З собою Анна привезла давньоруське євангеліє, котре залишило­ся у соборі й отримало назву Реймського. Сходячи на французький прес­тол, усі наступні королі давали клятву на цій книзі, не підозрюючи, що вона привезена з Києва. Укладений з високих державних міркувань династичний шлюб не був вповні щасливим, хоча Анна Руфа, тобто “Руда”, користувалася в Франції значною повагою і стала матір'ю трьох си­нів, один із яких - Філіп - у 1060 р. став французьким королем.

Племінниця Анни - Євпраксія Всеволодівна - волею долі була кинута в гущу грандіозних історичних подій, що спіткали Західну і Південну Європу. У сер. XI ст. намітилося чергове пожвавлення українсько-німецьких контактів: імператор Генріх ІV у 1061 р. дав притулок вигна­ній з Угорщини королеві Анастасії, доньці Ярослава Мудрого, і тоді ж відрядив посольство до Києва, сподіваючись спертися на великого князя Ізяслава у своїй європейській політиці. Наслідком дипломатичних зу­силь Генріха ІV було одруження Святослава Ярославича чернігівського на доньці Леопольда, графа Штаденського. Після смерті Святослава його вдова Ода порадила своєму брату - Генріху Штаденському - взяти в жони Євпраксію Всеволодівну.

У 1083 p. 12-літню княжну відрядили до Саксонії, де Євпраксія, згідно звичаям того часу, мала виховуватися до шлюбу. Як відмічала середньовічна монастирська хроніка, "донька руського царя приходить у цю країну з великою помпою, з верблюдами, навантаженими розкішною одежею, дорогоцінним камінням і взагалі небаченим багатством". Біля 1086 р. відбувся шлюб Євпраксії з маркграфом Генріхом, але наступного року він раптово номер. У будинку абатиси кведлінбурзької Адельгейди, де вона виховувалась, Євпраксія познайомилася з імперато­ром Генріхом ІV. Він настільки захопився юною українкою, що після смерті своєї, дружини Берти вирішив оженитися на Євпраксії. Влітку 1089 p. у Кельні відбулося вінчання і коронація Євпраксії, котра от­римала ім'я Адельгейди.

У боротьбі проти папи Урбана II, як і його попередника Григорія VІІ, Генріх ІV намагався об'єднати католицьку церкву з православною, при зверхності останньої, але Віза­нтія на той час виступала проти цього. Тому розрахунки імператора на підтримку тестя - великого київського князя Всеволода Ярославича - не справдилися, Генріх ІV охолодів до дружини. Та й сама Євпраксія переконалася, що її чоловій, який належав до секти миколаїтів, вик­лючно аморальна людина. Тому наприкінці 1093 р. вона втекла з іта­лійського міста Верони, де знаходилася під охороною, і наступного року на церковному соборі в Констанці засвідчила вину імператора. Че­рез рік, у березні 1095 р. на церковному соборі у П'яченці Євпраксія щиро розповіла про знущання колишнього чоловіка, його мерзенну і роз­пусну поведінку. Імператору вдруге (вперше – у 1076 р.) оголосили анафему, відлучили від церкви та позбавили престолу. Наприкінці ХІ ст., рятуючись від агентів чоловіка, Євпраксія повернулася на батьківщину і оселилася у матері.

Традиційно стабільними були і зв'язки Київської Русі із Скандинавією, що пояснювалося не лише династичною традицією. Адже саме через Київську державу проходив знаменитий торговельний шлях „із варяг у греки”, яким упродовж тривалого часу користувалися норманські купці. Особливо зміцніли зв’язки Русі й Швеції, коли в 1019 p. великий князь київський Ярослав Володимирович одружився з донькою шведського короля Олафа Ейріксона (?-1024 рр.) Інгігердою-Іриною (?-1050 рр.), згодом норманські дружини воювали на боці київського князя проти його суперників і печенігів. У свої чергу, Ярослав Мудрий допоміг сину норвезького конунга Олафа ІІ Магнусу повернути батьків­ський престол, а взимку 1045 р. великий київський князь віддав свою донь­ку Єлизавету за зведеного брата Олафа – Гаральда ІІІ Суворого, що невдовзі посів норвезький і спробував завоювати англійський престол. Після загибелі Гаральда Сміливого в битві з англосаксами при Стамфорд-Бриджі у вересні 1066 р. Єлизавета вийшла заміж за данського ко­роля Свена ІІ Естрідсона (1019-1074 рр.), який доводився їй двоюрідним дядьком по матері. Як свідчить латинське джерело англосаксонського походження, при дворі Ярослава Мудрого якийсь час мешкали сини короля Англії Едмунда Залізнобокого Едуард і Едван.

Всього ж у літописах лише ХІ ст. зафіксовано 38 шлюбів осіб з динас­тії Рюриковичів: на Німеччину припадало 8 шлюбів, на Польщу - 7, на Угорщину - 6, на Скандинавію й Англію - 5, Візантію і Францію - 3.

Всупереч звичайним уявленням, Київська Русь брала участь у хрестових походах. Свідоцтво про це міститься в "Ходінні Данила Палом­ника", де розповідається як руський ігумен на чолі численної дружи­ни за наказом великого київського князя Святополка Ізяславича відві­дав Палестину, де провів політичні переговори з королем хрестонос­ців Болдуїном. У французькій "Історії про Єрусалим і Антіохію" XIII ст. русичі перераховуються серед народів, що воювали в Палестині проти Сулеймана. Разом з Годефруа були воїни з Угорщині, Австрії, Да­нії, Польщі, Русі., вони-то й забезпечили успіх у битві за Нікею.

Тісними були зв'язки Русі з сусідніми європейськими державами: Польщею, Чехією і Угорщиною. Історичні події в цих державах залиша­ться незрозумілими, якщо їх не пов'язати із зовнішньою політикою Київської Русі, а участь українських князів у польських, чеських та угорських спра­вах було настільки постійним явищем, що Володимир Мономах розпові­дав про свої далекі походи на захід, до Чехії за Глагову, як про ря­довий факт свого військового життя, переповненого подвигами і приго­дами.

Саме боротьба західних слов'ян за незалежність, об'єднання польських і чеських земель у окремі держави посилювало їх прагнення до союзу з Київською Руссю. Ще Аскольд допоміг велико моравському князю Ростиславу відстояти свою незалежність у. боротьбі проти Людовика Німецького. А у 992 p. був укладений союзній договір „миру й любові” між Польщею і Руссю, в розвиток котрого між 1008 і 1013 р. Святополк Володимирович одружився на доньці польського короля. У 992 р. Київ відвідало посольство чеського князя Болеслава II. За свід­ченням київського літописця, Володимир Святославич "жив з князями навколишніми в мирі - з Болеславом Польським, і з Стефаном Угорським і з Андрихом Чеським".

Звичайно, не завжди стосунки Русі із сусідніми державами були рівними, однак конфлікти, що виникали, не приводили до тривалої кон­фронтації будь-якої країни з Руссю. Літопис, зокрема, говорить про кілька військових походів Ярослава Мудрого проти Польщі, які, проте, не вилились у серйозну бороть6y. Русь не була зацікавлена в розриві традиційних зв'язків з Польщею, оскільки назрівав конфлікт із Візантією: у 1039 р. польський князь Казимир одружився зі зведеною сестрою Яросла­ва Мудрого Марією-Добронегою, з якою познайомився ще в ті роки, ко­ли вона була вивезена з Києва в 1018 р. Болеславом і деякий час мешкала в Поль­щі. А у 1042 р. Ізяслав Ярославич узяв собі в жони сестру Казимира Гертруду-Олісаву, це була своєрідна ратифікація чергового союзного договору, укладеного Ярославом і Казимиром. За ним Русь мала надавати військову допомогу Польщі, а Казимир зобов'язався повернути руських військовополонених, захоплених ще Болеславом Хоробрим у 1018 p., a також відмовитися від претензій на Червенські міста. Ярослав Мудрий дійсно провів ряд військових походів проти бунтівливої Мазовії й за­безпечив, зрештою, її об'єднання з Польщею. Союз з Руссю допоміг Кази­миру і в боротьбі за повернення Сілезії та возз'єднання Помор'я.

Письмові джерела засвідчують також тісні політичні й культурні зв'язки Русі з Угорщиною, що знаходили свій вираз у частих династи­чних шлюбах. представників угорського королівського роду Арпадів і української великокнязівської династії. З 1034 до 1046 р. у Києві мешкали сини угорського герцога Ласло, двоюрідного брата першого мадярського короля Іштвана І, і руської князівни Прямислави Володимирівни – сестри Ярослава Мудрого, вони рятувалися від інтриг королеви Гізели. Один з братів, Андрій, що невдовзі став королем Угорщини, оче­видно, ще у Києві одружився з донькою Ярослава Мудрого Анастасією. Після смерті чоловіка в 1060 р. Анастасія з двома дітьми втекла до німецького імператора, один з її синів, Шаламон, у гострім суперни­цтві з конкурентами здобув у 1063 р. королівський трон Угорщини.

Київська Русь була тісно зв'язана також із країнами Закавказзя і Середньої Азії. Стоячи міцно однією ногою в Європі, Русь виступала як світова держава і на Сході: походи Олега, Ігоря і Святослава зруй­нували Хозарський каганат і поширились до південного узбережжя Каспію, історія Грузії, Вірменії, Азербайджану, Волзької Булгарії невідривно пов’язана з історією Київської Русі.

Ще за Аскольда, у 852-853 рр., руське військо на прохання східних грузин брало участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі, за Ярослава Мудрого у 1046-1047 pp. 3-тис. руський загін у складі грузинських військ Баграта ІV брав участь у битві з турками-сельджу­ками. Зв'язки з Кавказом підтримувалися за допомогою Тмутараканського князівства, цим пояснюється, що на Русі грузини були відомі під іменем "обезів", від слова Абхазія, де у ІХ-Х ст. існувало сильне царство. Саме з "обез” прийшли майстри - будівники "великої" церкви. Києво-Печерського монастиря. Ізяслав Мстиславич (онук Володимира Мо­номаха) був одружений на молодій грузинській князівні, а грузинська цариця Тамара у першому, щоправда, невдалому шлюбі, була за правну­ком Мономаха - Юрієм Андрієвичем (1185-1187 рр.).

Грузинський історик епохи Тамари, свідчить, що її шлюб з Юрієм був наслідком прямого політичного розрахунку. "Зібрались перед цари­цею Русуданою, - пише він, - і за спільним рішенням, відрядили якусь людину до Руського царства з огляду на належність руських племен до християнства і православ'я". Історик Василій згадує й про повстання, підняте проти цариці після її розлучення з Юрієм бл. 1189 р. імерами й сванами. Вони "привезли з собою і руського, немов би з певним розрахунком знову зробити його. царем". Отже, руський князь не був випадковим іно­земцем у Грузії, а знайшов собі підтримку серед ряду племен.

Після вторгнення на територію Вірменії турків-сельджуків знач­но посилилась еміграція в Київську Русь вірменських ремісників, ін­телігенції. Вірменські вчені й лікарі в Києві були при княжому дво­рі.

У той час як західноєвропейські країни живилися різними байка­ми про далекі країни Сходу, київський літописець знав уже, що "з Ру­сі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси (Каспій) і на схід дійти в жереб Симів (Хорезм)". Той же літописець підкреслює, що Західною Двіною можна було йти "в Варяги, з Варяг до Рима, від Рима до племені Ха­мова (Африки)". Так окреслюється те міжнародне середовище, центром для котрого була Київська Русь, навряд чи якась держава Європи або ж Азії могла помірятися за цими критеріями з Руссю.

Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Київської Русі було її сусідство з кочовим світом степів. З часів Великого пересе­лення народів по XIII ст. включно східні слов'яни перебували у стані вимушеного протиборства з гунами, чорними болгарами, хозарами, печені­гами, торками, половцями, монголо-татарами. Звичайно, історія цих взаємовідносин знає й світлі сторінки: мирні договори, союзницькі стосунки, торговельні й навіть шлюбні зв'язки, взаємовплив культур, мирне входження тюркських племен у державно-територіальну і етнічну структу­ру Русі. Та все-таки необхідно визнати, що в цілому відносини Київської Русі зі своїми південно-східними кочовими сусідами були антагоністичними.

Понад століття безпосередніми південними сусідами Київської Русі були печеніги, на ранньому етапі своєї історії в придніпровських сте­пах вони не виявляли по відношенню до Русі агресивності. Уклавши з Києвом у 915 р. мир, вони відкочували до Дунаю, а в 944 p. печеніги-союзники князя Ігоря брали участь у поході на Константинополь. Однак такe становище не влаштовувало насамперед Візантію, і вона доклала мак­симум зусиль, щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Одержуючи від Візан­тії багаті дари, печеніги дійсно відробляли їх, нападаючи на Русь. Нe в останню чергу винен у цьому і сам київський князь Святослав, який 965 і 968 рр. завдав нищівної поразки ослабленій Хозарії. Об'єктивно розгром кагана­ту був на руку печенігам, що й самі нападали на Хозарію, а тепер мали вільні руки для ударів по самій Русі.

Розширення воєнних дій печенігів проти Русі, стимульоване візан­тійською дипломатією (загибель у 972 p. Святослава), переслідувало і власні корисливі цілі: грабунок багатих південноруських міст і посе­лень, збільшення життєвого простору за рахунок українського Лісостепу. Відстань між Києвом і печенізькими кочів'ями у 80-х pp. X ст. дорів­нювала одному дню шляху. Виникає питання, чи під силу були печеніги Русі в цей час? Безперечно, але лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з ними стала державним завданням Русі. На рубежі Х-ХІ ст. становище на півдні Русі, очевидно, дещо стабілізувалося. Згідно пові­домлення вже згаданої місії католицького єпископа Брунона, руський во­лодар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, "які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами".

Смерть Володимира Святославича у 1015 р. і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень, особливо часто наводив їх на Русь Святополк, котрий виборював у Ярослава право на великий київській стіл. Але перемоги Ярослава Мудрого (остання у 1036 р.), по суті, поклали край печені­зькій загрозі для Русі, державний кордон з берегів Стугни був посунутий на Рось і Сулу. Та не встигли русичі забути печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим сильним ворогом: у південноруські степи, змітаючи peштки печенігів і торків, у 1055 р. ринули орди половців.

Освоюючи нові території, половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом, однак процес їх адапта­ції пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже 1060-1061 pp. вони роблять набіги на Русь. Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності половецької загрози, чим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів у бит­ві 1068 р. на р. Альті під Переяславом. Боротьба за київський престол, що розгорілася після Альтської битви, ще більше погіршила становище Русі. Половці, за словами літописця, "розсулися" по всій Руській землі, грабували міста і села, забирали в полон руських людей.

Перелом наступив лише на поч. ХII ст., коли об'єднувачем руських сил для боротьби з половцями виступив переяславський князь Володимир Мо­номах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 pp.) при­вела до того, що Мономах "пив золотим шоломом Дон", "захопивши землю їх всю і загнавши окаянних агарян... за Дон, за Волгу, за Яїк". Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шаруканем, Сугровом і Балином, тоді ж, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця "в обези" – на Кавказ.

Боротьба з половцями усвідомлювалася русичами як необхідність захисту нe лише Батьківщини, а й, по суті, віри християнської. Не ви­падково літописці відзначають, що думку піти походом на половців вклав руським князям сам Бог, богоугодність справи дозволяла збирати під знамена великого князя київського (особливо в перші десятиліття і у 60-80-і рр. ХІІ ст.) в антиполовецький похід дружини багатьох (іноді 14) князівств. Є підстави вважати, що роль Русі як захисниці християнського світу ви­знавалася і її сусідами. За словами літопису, слава пpo перемоги русь­ких дружин над половцями під проводом Мономаха в перші десятиліття XII ст. дійшла "до всіх країн далеких, до Греків, і Угрів, і Ляхів, і Чехів, навіть і до Риму пройшла". У “Слові о полку Ігоревім" говорить­ся про захоплені похвали європейців великому київському князю Свято­славу Всеволодовичу за його успішну антиполовецьку боротьбу: "Тут нім­ці і венеційці, тут греки і морава співають славу Святославлю".

Підводячи підсумок, зазначимо, що печеніги і половці не являли собою настільки значну силу, щоб створити загрозу існуванню Київської Русі. Проте їхні часті набіги змушували тримати постійний військовий ре­зерв у південноруському регіоні, відволікати сили і кошти для органі­зації оборони державних кордонів.

Зовнішня політика Галицько-Волинської держави XII - ХІV ст.

Коли Наддніпрянщина протягом другої пол. ХI - першої пол. XII ст. дедалі занепадала під ударами половецьких орд, помітно зрос­ло значення західних українських земель, що лежали далі від військо­вих небезпек - Галичини і Волині. Галицько-Волинська Русь поступово переміщувалася в центр політичних подій, до яких були причетні Візантійська імперія, південнослов'янські країни, Угорщина, Чехія і Німе­ччина. Саме цим пояснюється та обставина, що Галицька земля змальо­вувалася у західноєвропейських творах кін. XIII ст. (Варфоломей Анг­лійський) як велика і багата держава: “Галичина дуже обширна область, що охоплює велику частину Європи, дуже заможна, деякими вона називається – Руссю”.

Політично Галичина відокремилася ще у 1084 р., коли правнуки Яро­слава Мудрого - Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі - за згодою свого діда, київського князя Всеволода, отримали підкарпатські землі. Вони спільно боронили прадідівську землю від експансії сусідніх держав: Уго­рщина (яка у 1001 р. з благословення Папи Сильвестра ІІ стала королівством, а за правління Ласло І у 1077-1095 рр. підпорядкувала Хорватію) бажала поширити свої кордони за Карпати, Польща наступала на західне пограниччя, київські й волинські князі намагалися приєднати Галичину до своїх володінь. Спираючись на допомогу Візантії й полов­ців, Ростиславичі дали раду всім противникам: у 1099 p. вони завдали тяжкої поразки уграм під Перемишлем, а про походи на Польщу Василько заявляв: "Я ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити - помститися за руську землю". Так зав'язався багатовіковий українсько-польський конфлікт, що внаслідок агресивної спрямованості східної політики по­льських можновладців завдaв чимало лиха обом народам.

Цей напрямок зовнішньої політики, галицького князівства продовжив син Володаря Володимир (Володимирко), що правив з 1124 до 1153 рр. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на со­юз з візантійським імператором Мануїлом І Комніном (сестра галицького князя Ірина була одружена з дядьком Мануїла – Ісаком Комніном). Для вирішення дипломатичних проблем í зовнішньополітичних ускладнень Володимирко не раз вдавався до підкупу та інтриги, як це було під час спільного походу угорсько­го короля і великого київського князя на Галич. Так чи інакше, йому вда­лося поширити Галицьке князівство у південно-східному напрямку - на т. зв. Пониззя (Поділля, Буковина і Бессарабія). Для нейтралізації польської агресії галицькі князі перебували в союзі з поморськими слов'янами і литовцями-прусами.

Таким чином, завдяки вдалій дипломатичній комбінації (дії Києва блокував сват Володимира і дядько київського князя Ізяслава Мстиславича - суздальський князь Юрій Долгорукий) га­лицькому правителю вдалося передати своєму спадкоємцю Ярославу, прозваному Осмомислом (1153-1187 рр.), повноцінну державу з добре налагодженою системою зовнішніх союзів. Мабуть, найкраща характеристика могутності галиць­кого князя зроблена у "Слові о полку Ігоревім", де говориться:

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм златокованім престолі,

Підперши гори Угорські

Своїми залізними полками,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого

На султанів у далеких землях.

Досі викликає суперечки згадка про суди, дехто з науковців уба­чав тут натяк на дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що мовиться про політичний контроль í судочинство на землях вздовж Дні­стра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони у Карпатах від короля Угорщини Бели ІІІ (1173-1196 рр.). Вислів про "султанів за землями" дехто пов'язує з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Салах-ад-Діна (Саладина, 1171-1193 рр.). По­бутує й інша думка: галицький загін міг брати участь у 3-му хрестово­му поході 1189-1192 рр. Показово, ще Великопольська хроніка кінця XIII ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством.

Ярослав Осмомисл більше, ніж будь-хто з галицьких князів, був втягнутий у справи Візантійської імперії, оскільки коротко­часний союз його батька Володимирка з імператором Мануїлом І змінив­ся довгими роками неприязних стосунків: на поч. 60-х pp. XII ст. Ярослав уклав антивізантійську спілку з Угорщиною і підтримав одного з претендентів на візантійський престол - Андроніка Комніна. Київсь­кий літописець зазначив, що 1164 p. "прибіг з Царгорода царів брат кюр Андронік до Ярослава в Галич, і прийняв його Ярослав з великою любов'ю". Галицький князь став другом вигнанця, ввів його навіть до своєї ради, дав йому "кілька міст на втіху". Мануїлові довелося ми­ритися з родичем і прислати за ним до Галича посольство.

Дружні відносини між Ярославом і Андроніком Комніном продовжу­валися й після того, як останній зробився у 1183 р. візантійським імператором. Недарма, коли в 1185 p. Андронік потрапив під загрозу скинення з престолу, він знову спрямує свій погляд до Ярослава, але втеча зірветь­ся, і Андроніка по-звірячому замордує.візантійський натовп. Ці події різко змінили ситуацію в Балканському регіоні й зовнішню політику Ярослава Осмомисда.

Новий візантійський імператор Ісак Ангел уклав союз із угорсь­ким королем Белою ПІ, одружившись на його малолітній доньці, й за­йняв загрозливе становище проти Галицького князівства. У відповідь Ярослав підтримав чергове антивізантійське повстання у Болгарії, що спалахнуло під проводом братів Петра і Асеня навесні 1186 p. Візан­тійський історик Нікіта Хоніат серед болгарських союзників назвав "куманів" (половців) í тих, "що походять з Вордони, які зневажають смерть, гілочка руських, народ приємний богу війни". На думку дослі­дників, слово "Вордони" було перекрученим руським словом "бродники". Крім того, Ярослав загородив своїми військами шлях угорському королю до повсталої Болгарії біля т.зв. Залізних воріт (м.Видін).

Окрім балканського за Ярослава Осмомисла набув подальшого роз­витку і західноєвропейський напрямок зовнішньої політики. Коли після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. в Галичині спалахнула міжусобна боротьба, чим скористався угорський король Бела III, який зайняв сто­лицю князівства í оголосив себе "королем Галичини", син Осмомисла Во­лодимир (1189-1199 рр.) звернувся за допомогою до німецького імператора Фрідріха І Барбаросси. Останній, заклопотаний підготовкою до 3-го хрестового походу, доручив своєму васалу - польському королю Казимиру ІІ Справедливому (1177-1194 рр.) задовольнити прохання галицького князя.

Після смерті Володимира Ярославича галицький престол перейшов до волинського князя Романа Мстиславича, що протягом свого ко­роткого правління (до 1205 p.) вирішив кілька важливих зовнішньопо­літичних завдань: зміцнив західні кордони Галицько-волинського кня­зівства, розгромив половців, відновив рівноправні й дружні стосунки з Візантійською та Германською імперіями. Літописець величав прапра­внука Володимира Мономаха "приснопам'ятним самодержцем всея Руси", котрий "подолав усі поганські народи завдяки своєму розуму й мудрос­ті і поводився згідно із Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур".

Син польської княжни, доньки Болеслава ІІІ Кривоустого (1102-1138 рр.) і сестри Казимира ІІ, Роман у молодості довго жив у Польщі й Німеччині, що йому стало в пригоді для розуміння центральноєвропейських справ. Але про першу вдалу зовнішньополітичну акцію князя ми можемо дізнатися з розповіді Нікіти Хоніата. У 1198 р. половецькі хани спустошили дунайські землі Візантії й наближалися до Константинополя. Але раптом на ворога з тилу вдарив князь Роман і завдав йому нищівної поразки, столиця імперії була врятована. Справа не обмежилася одноразовою допомогою, дружні взає­мини тривали й далі, про що свідчить посольство Романа Мстиславича до Візантії в 1200 р. на чолі з Твердятою Остромиричем, наступні походи на половців 1202 і 1204 рр. З’явилася навіть леген­да (Ян Длугош, польські історики ХVІ ст., Густинський літопис ХVІІ ст.), що після здобуття в 1204 p. хрестоносцями Константинополя ім­ператор Олексій Ангел утік до Галича, де був прийнятий з великого че­стю Романом.

Окрім візантійських справ значної уваги великий галицько-волин­ський князь надавав стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, аби поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі за польський краківський престол між синами Казимира ІІ Справедливого від його шлюбу з київською княгинею Оленою Ростиславівною Лєшеком І Білим і Конрадом І Мазовецьким та їх дядьком великопольським князем Мєшком ІІІ (1138-1202). Саме допомога Романа братам у кривавій битві на р. Мозгаві в 1196 p. вирішила справу на їх користь. Потім сини Казимира підтримували Романа у боротьбі за об'­єднання Галичини й Волині. Одночасно Роман Мстиславич завдав виріша­льної поразки литовським племенам ятвягів, що постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Пам'ять про це збереглася в польській хроніці ХVІ ст. Мацея Стрийковського, де міститься народний переказ про те, що Роман запрягав литовських бранців у плуги.

В останні роки свого життя Роман встановив тісні взаємини ще з однією світовою імперією середньовіччя – Священною Римською імперією німецької нації, сама його смерть сталася через втручання до найвищих сфер європейської політики. Запальний галицько-волинський володар втрутився у боротьбу між гвельфами (від назви роду Вельфів, при­хильників Папи римського) та гібелінами (прибічниками німецької ім­ператорської династії Гогенштауфенів, що мали родовий замок Вайблінген), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІV Саксонським, союзником Папи римського. По дорозі до Саксонії в черв­ні 1205 р. Роман Мстиславич випадково загинув у сутичці з військом краківського князя Лєшека Білого (1202-1227 рр.), що підтримував гвельфів.

Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади його вдови Анни та малолітніх синів Данила і Василька. Для Галицько-Волинської держави почався 33-літній період руйнівних феодальних міжусобиць, що значною мірою демонтували ство­рену довголітніми зусиллями Володимирка, Ярослава Осмомисла і Романа Мстиславича зовнішньополітичну систему. Лише в 1238 р. внаслідок три­валої боротьби Данилові Романовичу Галицькому (пом. 1264 р.) вдалося, подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтри­мку Угорського королівства, й укріпитися в Галичі. За три роки до цього з метою нейтралізації угорського короля - Андрія II (1205-1235 рр.) Данило всту­пив у союзницькі відносини із запеклим ворогом Андрія австрійським герцогом Фрідріхом ІІ (1230-1246 рр.) і навіть збирався разом з братом Васильком під­тримати останнього у війні з німецьким імператором. Неважко здога­датися, що при цьому галицьке військо неминуче опинилося б в угор­ському тилу. Андрій змушений був запросити обох Романовичів до се­бе "на честь" і уклав з ними дружню угоду, пообіцявши дотримувати­ся нейтралітету в галицьких і волинських оправах.

Навесні 1238 p. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили великий торговий центр на. Підляшші - Дорогичин над Бугом, і узяв у полон магістра ордену Бруно. За сло­вами літопису, Данило напередодні проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевикам (хрестоносцям)". З огляду на монголо-татарську загрозу того ж року Данило включає в орбіту свого впливу Київ і намагається, щоправда марно, створити антитатарську коалі­цію в складі нового угорського короля Бели ІV (1235-1270 рр.), сина Андрія ІІ, польських і мазовецьких князів.

На кінець 1241 р. Батий завоював усю Південно-Західну Русь, але Данило не впав духом і заходився над відновленням довоєнного міжнародного статусу своєї держави. Передусім було остаточно ви­рішено угорську проблему. 17 серпня 1245 p. галицько-волинські вій­ська здобули блискучу перемогу біля Ярослава над угорським ставле­ником Ростиславом Михайловичем Чернігівським. Тому бл. 1247 p. між Данилом і Белою ІV налагодилися дружні стосунки, які були скріплені шлюбом сина Данила Лева з донькою Бели Констанцією.

Та найголовнішим зовнішньополітичним завданням Данила Галиць­кого стало звільнення його держави з-під залежності від Золотої Орди. Вона, щоправда, мала менш тяжкий, ніж на Північному Сході Русі, характер: внаслідок поїздки до Бату в 1246 p. Данило отримав від хана підтвердження прав на все своє князівство, проте мусів визнати себе "мирником" – молодшим союзником, васалом хана. Пошуки спільників у боротьбі проти Орди відбувалися як на Заході, так і на Сході (молодший брат Олександра Невського Андрій Ярославич - великий князь Володимиро-Суздальський одружився на доньці Данила).

Багато надій покладалося Данилом Галицьким на Папу римського Інокентія ІV, з легатом котрого – Плано да Карпіні - князь зустрівся в березні 1246 p., повертаючись із Сарай-Бату. Перед тим, у грудні 1245 легат мав побачення у Кракові з братом Данила Романовича Васильком, далі дістався Галича і прочитав перед руськими єпископами та Васильком папську буллу із закликом перейти до католицької церкви, але відповіді не одержав, бо рішення залежало від Данила, що перебував тоді в Орді. В своїй спробі орга­нізувати оборону християнства від татарської небезпеки Папа римський розраховував опертися на країни, яким вона безпосередньо загрожувала: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Між Данилом та Інокентієм ІV зав'язалося жваве листування, так, лише 3 травня 1246 курія надіслала аж 7 листів князеві. Папа заявляв, що приймає Данила Галицького в "протекцію Святого Петра", обіцяв допомогу, але найголовнішого, на що сподівався галицько-волинський правитель, - організувати хрестовий похід проти татар - Папа не зміг. Обурений цим, Данило у 1248 р. перервав переговори, вони відновилися лише у 1252 р., коли до рубежів Галицько-Волинського князівства наближалась монголо-татарська орда Куремси, що мала завдання приборкати князя. Через рік до Холма прибуло папське посольство на чолі з легатом Опізо, котрий оголосив папську буллу про заклик володарів країн Центральної Європи до хрестового походу проти татар. Опізо обіцяв Данилові дійову допомогу папського престолу.

Мабуть, під впливом папських обіцянок і з намови союзних польських князів Данило прийняв королівський вінець у Дорогичині у жовтні-листопаді 1253. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь пішов на коронацію з великою нехіттю і невірою в папські обіцянки. Так воно і сталося: хрестовий похід не відбувся, папа продовжував наполягати на окатоличенні Русі. Данило Галицький не впустив до свого князівства папських місіонерів і ченців, після чого, у 1257 р. стосунки між Галичем і Ліоном остаточно перервалися.

Натомість, коли у 1246 р. у війні з угорцями раптово помер уже згаданий австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберг, який не залишив спадкоємців, і Австрію захопив майбутній чеський король Пржемисл ІІ Оттокар (1253-1278 рр.), Данило пристав на пропозицію Бели ІV та Інокентія ІV одружити свого сина Романа з племінницею померлого Гертрудою. Шлюб було укладено 1252 p. під Віднем, але угорські й польські союзники слабо підтримали Романа Даниловича у боротьбі з чеським королем, і наприкінці 1253 p. він. мусив тікати до батька. Після тривалих воєн з 1282 p. в Австрії укріпилася династія Габсбургів. Варто згадати ще про один династичний шлюб того часу: Данилової доньки Софії з графом Тюрингії Шварцбургом, їхній син додав до свого прізвища слово "ройсен", і після цього так називалася велика провінція Тюрінгії.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями: після смерті 1227 р. Лєшка Білого почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував брата останнього Конрада І Мазовецького та його синів, у 1243 p. він навіть заволодів Любліном. Після ж смерті Конрада у 1247 р. галицько-волинський король підтримував добрі зв'язки з обома лініями польських князів - краківською та мазовецькою, скріплені шлюбом його доньки Предслави із сином Конрада І – Земовитом І Мазовецьким (1248-1262 рр.).

Тим часом у Данила Галицького з'явився новий ворог - на півночі - Литва. Спершу між обома державами підтримувалися мирні стосунки, у 1252 p., після смерті першої дружини, Данило навіть оженився з племінницею великого князя литовського Міндовга. Однак стрімке зростання могутності останнього викликало почуття небезпеки у галицько-волинського короля і примусило його в союзі з тевтонськими лицарями оголосити війну Литві. Вона закінчилася у 1254 p. одруженням молодшого сина Данила Шварна з донькою Міндовга і передачею Романові, що саме повернувся з Австрії, Чорної Русі з центром у Новогрудку. Держава Данила Галицького поширилася далеко на північ, аж до басейну Німану й Нарева, а Шварно у 1263-1269 pp. був великим литовським князем (у 1263-1267 рр. як співправитель Войшелка Міндовговича). Литовська політика була найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила Галицького.

Протягом 50-х pp. ХІІІ ст. Данило Галицький неодноразово воював з татара­ми й до 1259 p. постійно одержував над ними перемоги. Галицький книж­ник з гордістю записав у своєму літописі: "Данило, мав рать з Куремсою, ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса”. Лише коли в Сараї вирішили надіслати проти непокірного короля величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая, Дани­ло не зміг вчинити йому опір і змирився з необхідністю поновити за­лежність від Орди. t все ж таки економічна та військова міць í неза­лежна зовнішня політика Галицько-Волинської держави була збережена.

Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності Данила Га­лицького до кін. 1-ї чверті ХІV ст. більш-менш успішно поглиблю­валися його нащадками. На перше місце поступово вийшли відносини з Польшею. Після смерті Болеслава V Малопольського (сина Лєшка Білого) у 1279 р. Лев Данилович (1264-1301 рр.) навіть виступив претендентом на краківський престол, але невдало, що виклика­ло кількарічну війну, яка закінчилася у 1289 p. захопленням україн­цями Любліна. Син Лева - король Юрій І (1301-1315 рр.) поріднився з куявською лінією польських князів, одружившись з сестрою Владислава ІV Локетка, майбутнього польського короля у 1320-1333 рр. Синів Юрія І - Андрія і Ле­ва II (1315-1323 рр.) - Локеток у листі до папи римського називав "останніми руськи­ми князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстоко­го татарського народу".

Посилився вплив Галицько-волинського королівства і в Угорщині. Під час однієї з воєн, у 1281 p., Лев Данилович відібрав в Угорщини Закарпаття з Мукачевом, до 1945 p. українська держава не матиме та­ких кордонів. А в 1315 p. одне угорське угруповання феодалів навіть зверталося до Андрія і Лева II з пропозицією стати кандидатом на ко­ролівський престол на противагу представнику французької династії Карлу-Роберту Анжуйському (1308-1342 рр.). Активну підтримку Романовичам у боротьбі за угорську корону надавало сильне русинське лобі, очолюване Петрунею Петровичем – наджупаном Земплинського і Ужанського комітатів. Саме він, як довів історик Дмитро Шурхало, прийняв до себе рештки розгромленого перед тим у Франції Ордену тамплієрів (інші вцілілі храмовники знайшли собі притулок у вождя шотландських борців за національне визволення короля Роберта Брюса та королів Кастилії й Арагону, що вели реконкісту). Зрозуміло, що представники найвпливовішого ордену Середньовіччя виступили в конфлікті за корону Святого Іштвана на боці супротивників папського висуванця Карла-Роберта Анжуйського – Романовичів.

Коли ж боротьба закінчилася в 1317 р. перемогою папської партії, тамплієри на чолі з Петрунею Петровичем перейшли Карпати й одержали від Льва ІІ замок, відомий в угорських хроніках як Мачк (за деякими даними, мистецтво виноробства в Закарпаття занесли саме тамплієри). Звідти вони продовжували робити напади на угорську територію аж до загибелі в 1322 р. Петруні Петровича, а наступного року, за свідченням французької дослідниці Маріон Мельвіль, тамплієри взяли участь „в останній битві з татарами”. Очевидно, йшлося про битву 1323 р., в якій загинули останні представники династії Мономаховичів-Романовичів по чоловічій лінії, що стало однією з головних причин династичної кризи, котра, зрештою, призвела до упадку Галицько-Волинської держави.

Стосунки з Чехією деякий час після смерті Данила Галицького продовжували залишатися напруженими внаслідок війни за австрійську cпaдщину. Лев Данилович згадується у австрійській хроніці як союзник Ру­дольфа ІІ Габсбурга (1282-1290 рр.) у його боротьбі з чеськими Пржемисловичами, та згодом Лев І установив дружні зв'язки з новим чеським королем Вацлавом II (1283-1305 рр.) і відвідав його у 1289 та 1299 pp.

В останній період свого існування Галицько-Волинська держава на європейській арені дедалі більше орієнтувалася на союз із Тевтон­ським орденом, що було корисно як для забезпечення торгівлі з Балти­кою, так і у зв'язку з тим, що відчутнішим був натиск Литви на пів­нічні окраїни держави. Проте у 30-х pp. ХІV ст. міжнародне станови­ще королівства значно ускладнилося: Польща вийшла зі смуги міжусо­биць під твердою рукою Володислава Локетка, а за його сина Казимира ІІІ Великого (1333-1370 рр.) перейшла в наступ на Русь, Угорщина теж зміцни­лася під новою династією Карла-Роберта Анжуйського. Хоча татари по­ступово перестали дошкуляти, але на півночі виріс небезпечний агре­сивний сусід в особі великого князя литовського Гедиміна, що знову.об'єднав литовців у одну велику державу.