Західна діаспора

Життєдіяльність українців західної діаспори зумовлюється як характером загального переселенського руху, так і особли­востями природних і суспільних умов країни постійного про­живання. У її понад столітній історії можна виокремити три ос­новні етапи етносоціального розвитку: на першому, що тривав до 1914 р., визначилися основні ареали розселення та відбу­лися складні процеси етнонаціональної ідентифікації; на дру­гому (1920—40-ві роки) завдяки розгалуженій мережі культур­но-освітніх закладів зростала етнічна свідомість та налагод­жувалися зв’язки діаспори з Україною; на третьому (друга по­ловина XX ст.) поряд з активною інтеграцією в місцеве сере­довище не припинялися пошуки шляхів збереження українсь­кої етнічності.

Хоча в кожній країні названі процеси і явища проявлялися по-різному, мали свої особливості, основними загальними чин­никами збереження етнічної самобутності та формування са­мосвідомості західної діаспори стали система освіти, мережа культурно-освітніх організацій та музеїв, україномовна преса і видавництва тощо. Саме вони забезпечували тісну інтеграцію на різних етносоціальних рівнях – особистому, сімейному, про­фесійному. Незважаючи на різний суспільний статус, зарубіжні українці в іншоетнічному середовищі скрізь і завжди вирізняли­ся високою працелюбністю, моральністю, релігійністю, терпи­містю, демократизмом, жертовністю та іншими чеснотами, що були споконвіків притаманні українцям.

США. Показову для західної діаспори еволюцію пройшла українська громада США. Відсутність чіткої етнічної самоідентифікації ускладнює визначення кількості українських емігрантів першої хвилі в цій країні. З урахуванням народжених у США дослідники вважають, що в 1914 р. тут проживало від 500 до 700 тис. етнічних українців. Багато новоприбулих переселенців реєструвалося як росіяни, поляки, австрійці, угорці, а щодо самоідентифікації, то з них лише 40% називали себе «українця­ми», стільки ж – «русинами», а 20% – «росіянами». Саме на тлі проблеми русинсько-українського самовизначення відбувся перший розкол в українській громаді США. Емігранти із захід­ноукраїнських земель, головно із Закарпаття, не сприйняли відносно нову для них назву «українець», тому вважали себе «русинами». Крім цього «русинського» осередку, оформився ще й «український», в якому об'єдналися вихідці з Наддніпрянщи­ни та більшість переселенців із Галичини.

Прибулі до США за міжвоєнних років емігранти дали поштовх розбудові широкої мережі культурно-освітніх установ, що стали основою подальшого формування етнічної свідомості діаспо­ри. Таке ж значення мала нова хвиля переселенців, що пере­їхали до цієї країни у другій половині 40-х років із таборів пере­міщених осіб. Зростанню етнічної самосвідомості українців у 60–70-х роках сприяло піднесення в США руху за громадські права.

Проте вже на межі 70–80-х років проблема етнічного само­збереження американських українців досягла критичної межі. Причина такого становища полягала в тому, що після зміни по­колінь старша генерація почала відходити від активної гро­мадської праці, а нових емігрантів, що традиційно підсилюва­ли українську етнічність, не прибувало. Проте, мобілізувавши весь творчий потенціал, завдяки низці масштабних тривалих акцій (відзначення тисячоліття Хрещення Русі, сторіччя органі­зованого українського життя в Америці та ін.) українська діас­пора США черговий раз довела свою життєздатність. У той же час серед американських українців окреслилися різні погляди на власну етнічну ідентифікацію. Так представники русинської громади не визнають своєї належності до українського етносу. Нечітку двоїсту етнічну самосвідомість виявляє група українців, що приєдналися до Російської православної церкви, а також ті, що поділяли прокомуністичні погляди.

У 1990-х роках з урахуванням осіб, що народилися в США, та новоприбулих емігрантів чисельність українців у цій країні досягла близько 910 тис. Інтегрувавши українську культуру в місцеве середовище, значна частина американських українців змогла зберегти свою етнічну самобутність. Цей процес мав характер не асиміляції, а культурної трансформації завдяки тому, що другому поколінню українців вдалося поєднати та гармоні­зувати українську традицію з американськими духовними цінно­стями і способом життя. У той же час зберігалися етнографічні традиції тих теренів, звідки прибували українці.

Канада. З безліччю проблем, спричинених адаптацією в но­вих умовах, зіткнулися перші українські переселенці до Канади (нараховувалося близько 170 тис. осіб, з яких майже 95% ста­новили вихідці з Галичини і Буковини). Вони зустрілися з упе­редженим, навіть ворожим ставленням до них англосаксонсь­кого середовища. Українців уважали за «найнижчу расу», при­рівнюючи їх навіть до російських сектантів духоборів. Щоб ці чужинці не стали на перешкоді розвиткові прогресу та цивілі­зації, висувалися проекти щодо прискорення їхньої асиміляції шляхом розпорошення між канадцями.

Відчувши відчуженість нового іншоетнічного середовища, ук­раїнці стали осідати у степових провінціях (Альберта, Саскачевань і Манітоба), створивши відокремлені від нього і водночас однорідні в українському відношенні колонії. Не знаючи мови, емігранти будували свою життєдіяльність за принесеними з Ук­раїни зразками. У межах своїх поселень вони підтримували ук­раїнські народно-звичаєві традиції та плекали етнокультурну самобутність. Це проявлялося по-різному: в побудові глинобит­них хат під стріхою в «галицькому» чи «буковинському» сти­лях; обладнанні інтер’єрів кімнат; збереженні дідівських звичаїв та обрядів тощо.

Переселенці до Канади спочатку ще не вважали себе україн­цями, тому майже три десятиліття вони визначали одні одних переважно за регіональними самоназвами: «русини», «галича­ни», «буковинці» або й навіть «австрійці», «поляки» тощо. Про­те поступово у відносно локальному українському етнічному се­редовищі почав переважати етнонім «українці». Ще й до сьогодні близько 180 поселень, залізничних станцій та поштових відділень Канади зберігають українські назви. До речі, зважаю­чи на той величезний внесок, який зробили українці в освоєння степової частини Західної Канади (у 30-х роках вони становили 86% її населення), правомірним є перегляд теорії про народи-засновники цієї країни, до яких досі офіційно відносять лише англійців і французів.

Завдяки самодостатності колонії степових провінцій, де за міжвоєнного періоду зосередилася більшість старих і новопри­булих поселенців, великою мірою зберігали свою окремішність і самостійність. Це явище дозволяє говорити про виникнення такого самобутнього явища, як українсько-канадське поселення-містечко, прикметними рисами якого були власна церква, продуктова чи господарська крамниця, будинок-читальня, спортивний майданчик. Але в той же час частина українців уже починала переміщуватися до міста, де піддавалася активній асиміляції.

У 1990-х роках в Канаді проживало понад мільйон осіб ук­раїнського походження, з яких майже 61% походив від поліетнічних, а решта – від моноетнічних шлюбів. Водночас тут було всього 8% українців, що народи­лися за межами Канади. Поряд із розбудовою шкільних та різних етнічних (освітніх, молодіжних, жіночих, мистецьких) організацій канадські українці приділяють надзвичайно велику увагу збере­женню мовних традицій, що вва­жається найголовнішим кри­терієм етнічної ідентифікації та самосвідомості. Близько 19% їх представників вважають рідною мовою українську, причому цей показник у 20 разів вищий серед тієї категорії осіб, що мають тільки українське, а не поліетнічне походження.

На збереження етнокультурної самобутності українців відчутний вплив мають конфесійний фактор, а також політика багатокультурності Канади, в розвитку якої вони беруть дійову участь. Починаючи з 30-х років, відбулося суттєве зменшення прихожан-українців греко-католицького (з 58 до 33%) та православ­ного (з 25 до 18%) віросповідань. Натомість зростало число вірних протестантських і римо-католицьких церков. Зменшен­ня ваги двох конфесій, які вважаються «традиційно українськими», – один із реальних показників падіння рівня етнічної са­мосвідомості, що є важливою проблемою подальшого розвит­ку канадської діаспори.

«Ми прагнули бути двокультурними та двомовними, сполучаючи в собі стільки культурного дуалізму в єдиній лояльності до Канади, скільки дозволяли обставини. В результаті етнічність та індивідуальна й групова належність, що сягають корінням в етнічну свідомість, належали до наших головних турбот. Просто кажучи, ми зробили набагато більшу ставку на етнічність, ніж більшість інших народів, які приїхали до Канади».

Зі звіту Комітету українців Канади за 1986 р.

Південна і Центральна Америка. Порівняно з українцями США і Канади, які, переживши етап самовідокремлення, поча­ли досить швидко інтегруватися у місцеве середовище, ук­раїнські колонії в країнах Південної і Центральної Америки дов­ший час перебували в самоізоляції. Вже згадувані істотні роз­біжності у визначенні кількості українців в Аргентині та Бра­зилії зумовлювалися тим, що при офіційних переписах насе­лення тут за основний показник бралася країна походження пе­реселенців, а не їхня етнонаціональна належність. Окрім того, дітей емігрантів реєстрували вже як аргентинців і бразильців. Зважаючи на ці та інші обставини як найбільш реальні цифри щодо кількісного вираження української етнічної присутності в цих країнах, дослідники називають 250 тис. аргентинських і 350 тис. бразильських українців. Нині це здебільшого нащадки емігрантів у третьому-четвертому поколіннях, лише 7–8% з них народжені в Україні.

Важливий влив на етнічний розвиток українців Аргентини та Бразилії мав соціальний характер еміграції. її першу хвилю ста­новило селянство, яке у вкрай важких умовах окультурювало цілинні лісисті землі аргентинських провінцій Місьйонес і Чако. До речі, й нині етнічні українці становлять тут більшість сільсько­го населення, вирощуючи бавовник, чай, тютюн, зернові. Освоюючи цілинні землі штатів Парана та Санта-Катаріна, де сьо­годні проживає понад 90% українців Бразилії, піонери-поселенці відчували гострий опір з боку індіанських племен. До речі, ук­раїнці перші на латиноамериканському континенті почали куль­тивувати гречку, а також завезли сюди з Галичини буряк, капус­ту, коноплі, соняшник, тютюн.

Українці, що становили другу, особливо третю хвилі еміграції до Аргентини мали доволі високий освітній рівень, тому вони швидше, ніж їхні попередники, інтегрувалися у місцеве середовище, часто здобуваючи високий соціальний статус. Через змішані шлюби та іншими шляхами потужної асиміляції зазнали й урбанізовані українці Бразилії, які становлять май­же третину різноетнічної діаспори цієї держави. У той же час бразильські українці, що проживають у селі, завдяки своїй кон­сервативній ментальності чи не найкраще з-поміж країн захід­ної діаспори зберегли прадідівські традиції та звичаї, а особли­во українську мову, якою в місцях компактного проживання спілкуються в сімейному та громадському житті. Навіть при змішаних шлюбах тут переважно розмовляють українською мовою. Це доволі феноменальне етнокультурне явище в се­редовищі українців, що перебувають за межами свого етніч­ного ядра.

Поряд із розвиненою мережею національних культурно-освітніх установ важливу роль у збереженні етнічних звичаїв і традицій серед аргентинських і бразильських українців відігра­ли православні та греко-католицькі священики. Плеканню тут етнокультурної самобутності сприяє та обставина, що абсолют­на їхня більшість належить до українських католицької та авто­кефальної православної церков.

Подібні тенденції розвитку переживає нечисленна українсь­ка діаспора інших країн латиноамериканського континенту – Парагваю, Уругваю, Венесуели та ін.

Австралія. Чимало характерних рис, пов'язаних із трудно­щами адаптації українців у заокеанських країнах, виразно вия­вив розвиток їхньої етнічної громади в Австралії, яка, до речі, є наймолодшою в західній діаспорі. Після Другої світової війни сюди почала масово прибувати українська молодь зі згадува­них таборів для переміщених осіб. Проте багато її представ­ників визначало своє громадянство за країною народження – Польщею, Угорщиною, Румунією, тому за ними автоматично «записувалася» національність цих країн, Багато українських дітей, що народилися в таборах переселенців, австралійські органи також реєстрували як німців, австралійців, італійців тощо. Крім того, як у цих таборах, так і в самій Австралії українці час­то надавали перевагу поліетнічним шлюбам. Як наслідок – у 1960-х роках із близько ЗО тис. українців Австралії 27% визна­чалися як «мішані», а решта – як «чисті» українці. Тривалий час українців називали «новими австралійцями», лише нещо­давно цей термін, що фактично підкреслював їхню «друго­сортність», зник з ужитку.

Західна Європа. За рівнем етнічної самосвідомості та са­моорганізації західноєвропейська діаспора поступається за­океанській. Серед основних причин цього явища є її розпоро­шеність і відносна нечисельність. Нині у Великобританії прожи­ває до 35 тис. осіб українського походження, в Німеччині – близько 20 тис, у Франції — до ЗО тис, в Австрії і Бельгії — відповідно 5 і 2 тис та ін. Українська етнічність тут формувала­ся завдяки другій, а головно третій, еміграційним хвилям, про­те вона швидко втрачалася через змішані шлюби і всеохоплюючу інтеграцію у місцеве середовище. Зокрема більшість ук­раїнських емігрантів Великобританії після Другої світової війни становили молоді неодружені чоловіки, які укладали шлюби з ірландками, шотландками, валлійками, а також зі щойно прибулими італійками, німкенями, австрійками, іноді з англійками тощо. Таким чином, у другому і третьому поколіннях українці зберегли лише деякі елементи етнічної самосвідомості, незнач­ний відсоток із них володів українською мовою, тому в пере­важній більшості вони ідентифікують свою етнічну належність лише з титульним етносом відповідної країни проживання. Од­ним із факторів, що зумовив це явище, стало різке зменшення активності українських етнічних організацій серед молодої генерації.

«Українська громада намагається зберегти свою національну першооснову, передаючи новим поколінням українську мову, знання про Україну та її історію, українські релігійні та культурні традиції. Асиміляції запобігти неможливо, але схоже на те, що ця спільнота буде існувати в нашій країні і певна етнічна група у ближчому майбутньому».

З доповіді лорда Свонна у парламенті Великобританії. 1985 р.

Про українську присутність в країнах Азії та Африки у кількісних показниках говорити важко, бо в них здебільшого не фіксується етнічна належність населення. У першій поло­вині XX ст. найбільш чітко вона прослідковувалася в Китаї, де місцями компактного проживання українців стали колонії у Мань­чжурії (Харбін), а також Шанхаї, Тянцзіні, Ціндао. Разом у них мешкало 35-50 тис. осіб українського походження. Перші ук­раїнські поселенці тут мали досить високий статус і, перебува­ючи на вищому культурному рівні, ніж місцеве населення, знач­но впливали на його розвиток. Проте незабаром частина україн­ської діаспори під впливом російської еміграції стала втрачати свою етнічну ідентичність (соромилися називати себе україн­цями, вживати рідну мову), щоб таким чином зберегти попе­реднє професійне та соціальне становище. У тяжких умовах перебували кілька десятків тисяч українців, що волею долі за міжвоєнних років опинилися в Туреччині. Але вже в другому поколінні нащадки українських емігрантів у Китаї і Туреччині зазнали повної асиміляції.

Своєрідний прояв української етнічності зустрічаємо в Ізраїлі, де нині проживає близько 400 тис. осіб, які є вихідцями з Украї­ни. У 1990-х роках багато їх представників стали ідентифікува­ти себе як «українські євреї». Вони часто зберігають українську мову в побуті, а також популяризують українські страви, фольк­лор, музику тощо. Загалом стосовно більшості країн Азії та Африки можна говорити, що тут мають місце лише окремі вкраплення української етнічності. Її несли селяни, комерсанти, відомі митці та письменники, які через свою працю знайомили чужинців із способом життя, культурою та психологією українського народу.

Результати новітніх зарубіжних і вітчизняних досліджень доз­воляють стверджувати, що етнічність ще довгий час залишати­меться важливим фактором життєдіяльності високорозвинених індустріальних західних суспільств. Цей факт стверджує реальні перспективи подальшого існування окремих етнічих груп. Са­мозбереження кожної з них, зокрема й української діаспори, буде значною мірою залежати від таких головних факторів, як адап­тованість до нових загальносуспільних змін, поглиблення внутрішніх комунікативних стосунків, а також утримання ста­більних зв’язків з етнічним ядром в Україні. Все це повинно обо­пільно сприяти збереженню етнічності та етнокультурному взаємозбагаченню.