Тема: Етногеографія української діаспори

План:

1. Шляхи і способи формування української діаспори.

2. Західна українська діаспора.

3. Східна українська діаспора.

Література:

1. Наулко В.Хто і відколи живе в Україні. – К., 1998.
2. Заставний Ф. Географія України. – К., 1994.
3. Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри. – К.: НІСД,2005.-С. 11-12,
4. Етнографія України/ За ред. С. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – С. 120-140.

5. Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.

1. Енциклопедія українознавства. - У 10-ти т. – Париж - Нью-Йорк, 1995-1985.
2. Ідзьо В. Українська діаспора в Росії. – Львів, 2002.
3. Нельга О. Теорія етносу. – К., 1997.
4. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004.

Українці належать до типологічно неоднорідних етносів, невід’ємною складовою яких є діаспора.

Мільйони українців проживають нині на усіх континентах. На трьох українців, які проживають в Україні, припадає один в діаспорі. Біля 5 млн. українців проживає в країнах американського континенту, в Західній та Східній Європі, біля 7 млн. – у країнах колишнього СРСР.

Етнологи умовно поділяють всю діаспору на західну і східну. Різними були шляхи і час їх утворення, проте всі українські емігранти є носіями “духу нації”. Тривалий час українці на етнічній території були закриті залізною завісою від своєї діаспори, яка була зашморгом для українського суспільства. Прийшов час налагодити зв’язки з діаспорою на благо України.

Етнолог В. Школьняк запропонував специфічну методику вивчення діаспори – “етнічного ксеніанства”, згідно якої українські діаспорні утворення можна розглядати як своєрідні “етнічні ксенії” – носії національної культури в інонаціональному оточенні. (“ксена” – гість, ксенофобія – ненависть до гостя).

Дискретність (частковість) принципів дослідження українських діаспор означає розуміння істотної різниці між національним (базовим) і діаспорним (дискретним) похідним, частковим. З часом те, що було для емігранта стандартом, мимоволі відкидається на чужині, з’являються соціокультурні обов’язки перед домінуючою нацією і базовий світогляд зазнає трансформації в сфері культури, мистецтва, етнопсихології.

Поняття та терміни:

Діаспора (з гр. розсіяння) – перебування значної частини етносу за межами країни його походження, поза етнічною територією у результаті добровільної чи примусової еміграції.

Імміграція (з латини вселятися) – в’їзд іноземців в яку-небудь країну на постійне проживання.

Еміграція (з латини переселятися, виселятися):

- переселення з якої-небудь країни в іншу, викликане різноманітними причинами - економічними, політичними, релігійними, екологічними тощо;

- сукупність емігрантів, що проживають в країні.

Еміграції з теренів України відомі у різні часи.

Серед значних еміграційних хвиль нового і новітнього часів не­обхідно виділити наступні:

1) соціально-економічна еміграція ук­раїнців з території Речі Посполитої на терени Московського цар­ства (нинішні Воронежчина, Курщина, Орловщина та інші землі середньої смуги, пізніше - Нижнє Поволжя) з кінця XVI ст. до по­чатку XVIII ст., зумовлена релігійним та економічним гнобленням, а також політичною нестабільністю;

2) політична еміграція з України до Кримського ханства, Туреччини та на Захід частини антимосковськи настроєного населення після поразки Мазепи (XVIII ст.), а також еміграція частини козацтва на Кубань (кінець XVIII ст.);

3) трудова еміграція кінця XIX - початку XX ст., яка здійснювалася у двох головних напрямках – західному і східному: на першому з них українське населення з'явилося у Північній Америці (СІЛА і Канада), на другому - на євразійському континенті в Росії (Поволжя, Сибір, Далекий Схід), а також у Казахстані;

4) політична еміграція 20-х рр. XX ст., котра була індукована поразкою визвольних змагань україн­ського народу, і яка була спрямована в країни Центральної та Захід­ної Європи, а також: Північної Америки і, незначною мірою, в Китай та на Балкани;

5) трудова еміграція 30-х рр. XX ст., котра здійснюва­лася з різних частин розчленованої України під впливом місцевих факторів: з теренів, які знаходилися в складі Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії, під тиском соціальних обставин, еміграція здійснювалася в західному напрямку, головно в США та Канаду, а та­кож в Аргентину та Бразилію; з УРСР, яка знаходилася в складі СРСР, масове переселення українців здійснювалося примусовими (репресивними) та напівпримусовими (виїзд з метою уникнення ре­пресій) методами у напрямку Сходу та Північного Сходу Росії та в Казахстан;

6) політична еміграція кінця 30-40-х рр. XX ст., котра бу­ла викликана подіями другої світової війни, масовим переміщенням людей та формуванням нової політичної мапи Європи: приєднання до СРСР Західної України у 1939-1940 рр. супроводжувалось масовою депортацією українського населення Галичини, Волині та Буковини у глибини Росії та Казахстану; сотні тисяч українців як «остарбайтери» потрапили на територію Німеччини; мільйони безпосередніх учасників військових дій з обох воюючих сторін були відірвані від рідного дому, а по війні, облаштовуючи свою долю чи зазнаючи ре­пресій від сталінського режиму, багато з них опинилися знову-таки або в західних країнах або в глибинах Росії;

7) трудова еміграція 50-70-х рр. XX ст. мала характер переміщення громадян УРСР в межах СРСР у зв'язку з інтенсифікацією промислового та аграрного роз­витку низки регіонів СРСР: гірничої справи у Донбасі та на Дону, сільського господарства у Казахстані, будівництва промислових гігантів в Поволжі, на Уралі та в Кузбасі, освоєння Крайньої Пів­ночі та Далекого Сходу, будівництва залізничних шляхів сполучення, насамперед Байкало-Амурської магістралі тощо. Ця еміграція мала своєрідний добровільно-примусовий характер, оскільки ґрунтувалась на параметрах визнання суспільної та матеріальної пріоритетності в суспільстві емігрантів-переселенців, з одного боку, і збереженням напівкріпацького становища у колгоспах для громадян УРСР, котрі не бажали покидати власні домівки, але робили це, щоб вийти з та­кого становища шляхом «вербування на будови соціалізму».

Всі сім означених основних потоків міграції людності України у переважній своїй більшості були досить масштабними (від декі­лькох сотень тисяч до мільйонів громадян) і торкалися головно найактивнішої частини населення: працездатних жінок (причому в оптимальному репродуктивному віці) та чоловіків. Внаслідок цього змінювались (у негативну сторону) демографічні показники, насампе­ред загальна кількість, вікова структура та репродуктивний потен­ціал населення, а також пасіонарність українського етносу внаслідок вилучення з його структури соціальна найбільш активної частини населення та інтелектуальної еліти.

З кінця 80-х років XX ст. і до нинішнього часу розпочався і триває черговий, восьмий етап еміграційних процесів в Україні. Його визна­чальною особливістю є те, що початок його припадає на останні ро­ки існування СРСР та часи незалежної української держави і пов'яза­ною з цим відносною демократизацією радянського суспільства і, особ­ливо, стратегічним орієнтиром нової України на побудову грома­дянського суспільства, пошанування основних прав своїх громадян. Інакше кажучи, поряд із зовнішніми, насамперед соціально-політич­ними та економічними чинниками еміграції дедалі істотнішу роль віді­грає особистісний вибір громадян України, реалізація їх прав на сво­боду пересування і вільний вибір місця проживання. Згадане право є конституційною нормою, тобто зафіксоване в Конституції України, конкретизовано в низці Законів України, Указів Президента України, Розпорядженнях Кабінету Міністрів України, інших нормативних ак­тах держави. Важливою обставиною, котра визначає характер і фор­ми еміграції, є сам стан суспільства, яке характеризується як суспільс­тво перехідного типу, причому в різних вимірах – політичному, еко­номічному, правовому тощо. Це накладає безумовний відбиток на темпи та розмаїття еміграційних процесів, починаючи від цілком закон­них і закінчуючи всілякими різновидами нелегальної міграції. Зверне­мося до характеристичних ознак цього процесу.

Показовою вже є динаміка офіційної міграції в останні роки пере­бування в СРСР та перші роки незалежної України. Ось показники кількості громадян, котрі отримали дозвіл на виїзд за кордон на пос­тійне проживання (в дужках позначена доля ізраїльського напрямку як домінуючого) (тис. чол.) (рис. 3.1). Зазначимо, що мова йде лише про дорослих членів сімей, тому, з врахуванням дітей, загальний по­казник законних емігрантів є ще більшим: так, наприклад, число еміг­рантів у 1990 р. перевищило 90 тис. чол., а в 1992 р. – 44,4 тис. чол.

5,4(3,0) 13,0(10,0) 36,5(33,2) 73,0(68,0) 70,0(48,5) 35,2(13,7)

Таким чином, офіційна еміграція цього часу мала переважно етнічний характер. Скорочення загальних її темпів, зокрема і в Із­раїль, пояснюється як відносним вичерпанням еміграційного по­тенціалу єврейської громади колишнього СРСР, так і зменшенням та повною ліквідацією етнополітичного тиску на них з боку офіційної влади, пов’язаного із постанням незалежної України. З цим, до речі, пов'язана і зміна еміграційних орієнтирів громадян України: у 1991 р. переважна частина емігрантів виїжджала до Ізраїлю (70%), однак вже четверта частина обрала своєю метою США (15364 чол.) та ФРН (2144 чол.). А вже у наступному 1992 р. структура еміграційного пото­ку принципово змінилася: до Ізраїлю виїхало 13,7 тис. чоловік (1/3 емі­грантів), тоді як більшість подалася у США (20 тис.) та ФРН (6,5 тис.).

Легальна міграція з України в країни далекого зарубіжжя у всі роки незалежності перебувала приблизно на рівні 45-55 тис. осіб на рік, переважаючи на порядок відповідні показники імміграції. Внаслідок цього, в абсолютних показниках міграційні втрати наро­донаселення за останні десять років наближаються до 0,5 млн., а набутки не перевищують 50 тис. осіб.

Прикметною є зміна етнічної структури міграції з переважан­ням осіб єврейської національності у 70-80-х рр. у загальному по­тоці міграції; з 90-х р. істотну частку почали становити емігранти у США, ФРН, Великобританію, країни Центральної Європи тощо, тоб­то росіяни, українці, німці, поляки, чехи, словаки та ін. Тобто, значно розширилось як коло країн еміграції, так етнічний склад мігрантів. Натомість, імміграція осіб з далекого зарубіжжя торкалася головно осіб українського та російського походження. Особливо, це сто­сується тих країн колишньої соціалістичної співдружності, де з різних причин осідали громадяни СРСР. Так, наприклад з імміг­рантів за 1999 р. (всього 4,1 тис. осіб) з Азії прибуло – 2,5 тис., а з Європи – лише 0,8 тис. осіб.

У зв’язку з цим істотних змін зазнала соціальна та фахова струк­тура міграційного потоку. На Захід виїжджали переважно фахівці ви­сокого рівня, працівники сфери обслуговування та торгівлі тощо.

Прикметне, що із здобуттям Україною незалежності, кардиналь­них змін зазнала загальна структура виїзного потоку з України, особливо серед категорій осіб, які діставали дозвіл на тимчасовий виїзд з України.

Основний потік виїжджаючих ґрунтувався на матеріально-фінансових (торговельних) інтересах і адресне коливався в залеж­ності від особливостей ринку та стабільності в країнах Централь­ної Європи (колишньої Югославії, Румунії, Чехословаччини і, особ­ливо, Польщі). Переважна більшість серед таких виїжджаючих складали дрібні торгівці та трудові мігранти.

У цей час також постійно наростали масштаби виїжджаючих за межі України за такими каналами, як службові відрядження спів­робітників установ, організацій і підприємств України, а також з ту­ристичною метою. Чисельність відряджених стрімко зростала: у 1988 р. близько 70 тис. чол., у 1989 р. – 229 тис. чол., 1990 р. – бл. 365 тис. чол., 1991 р. - 608 тис. чол., 1992 р. - 913 тис. чол. Ще більш вражаючими темпами розвивалась туристична індустрія: якщо у 1987 р. за кордон з туристичною метою виїздило близько 130 тис. громадян України, то у 1991 р. вона досягла 3 млн. чол., а у 1992 р. становила 2 млн. 316 тис. чол.

Таким чином, не лише Україна відкрила себе світові як неза­лежна країна, але і її громадяни відкривали світ для себе. Слід ма­ти, однак, на увазі, що саме категорія відряджених та туристів скла­ла основну соціальну базу для тимчасової трудової еміграції грома­дян України, а також, що пов’язано з прямим порушенням міжнарод­ного законодавства – нелегальних мігрантів українських громадян за кордонами України. Однак саме з такими видами зовнішньої мігра­ції пов’язані основні втрати людських ресурсів України, і є набага­то значнішими, аніж у випадку з легальною еміграцією. Дотично вони пов’язані також з формуванням негативного іміджу України у світі, оскільки саме серед тимчасової трудової та нелегальної ук­раїнської еміграції нерідко знаходять можливий ґрунт для свого розвитку кримінальні структури.

Для порівняння: за даними Держкомстату України, сальдо міграції в Україні, починаючи з 1994р., залишається від’ємним, хоча й має тенденцію до зниження – у 1999 р. цей показник був найнижчий і становив -44,8 тис. чол., причому левова частка у цьому показни­кові складає переважно відтік населення у країни далекого зару­біжжя (-44,3 тис. осіб). В абсолютних показниках у 1999 р. у країни да­лекого зарубіжжя вибуло 48,4 тис. осіб, з них у країни Азії – 23,1 тис., Америки – 11,5 тис., Європи – 13,2 тис. осіб, причому серед причин еміграції основними були родинні обставини (67,9 %). Серед вибу­лих у країни СНД та Балтії переважають мігранти у Російську Фе­дерацію (84,9 %), Білорусь (6,8 %), Молдову (3,6 %). Загалом в Україні у 1994 р. на 1 тис. населення прибуло 15,4, а вибуло 16,3 особи (Осауленко, 2000). Професор І. Прибиткова наводить наступні дані по ле­гальній еміграції населення України за кордон: у 1994 р. з України емігрувало 143,2 тис. чол., у 1995 р. - 94,5 тис., 1996 - 131,1 тис., 1997 -115 тис. чоловік (Прибиткова І., 1999).

Зрозуміло, що порівняння втрат населення України внаслідок легальної еміграції, з одного боку, і реальних втрат від усіх інших каналів виїзду за кордон – з другого, є неспівмірним: другі набага­то перевищують перші і відбуваються з порушенням міжнародно­го і національного міграційного законодавства.

Так, за даними Держкомстату США, Україна є основним поста­чальником «живого товару» до країн Заходу і Близького Сходу. Цю інформацію фактично підтвердив (на запит кореспондента газети «День» В’ячеслава Дарпинянца) перший заступник глави Держкомітету з питань охорони державного кордону генерал-полковник Пав­ло Шишолін: «За останні десять років з території України було виве­зено близько 400 тисяч жінок» (Дарпинянц, 2001). Особливої ваги цим втратам надає та обставина, що віднесена категорія нелегальних мігрантів з України належить до жінок оптимального репродуктивно­го віку, що, крім прямих втрат населення, має великий опосередкова­ний негативний вплив на демографічну ситуацію в Україні в цілому. Водночас за всі роки незалежності через українські консульства вда­лося повернути в Україну ледве десяту частину таких емігрантів.

За даними експертів Центру Разумкова (Національна безпека, 2001), у 2000 році в Польщі неофіційно працювало 60-100 тис. ук­раїнських громадян, в Чехії – близько 100 тис., у Словаччині – близь­ко 50 тис. А газета «День» від 21.01.2001 р. наводить заяву на прес-конференції у чеському посольстві в Києві посла Чехії в Україні Йозефа Врабеца: «У 1999 році 21 тисяча іноземців отримала заборону на перебування в Чехії, з них половина – громадяни України»; всього ж у Чехії наших нелегальних мігрантів, пише Яна Риженко в газеті «День», десь 150 тис. чоловік (Риженко, 2001). На бороть­бу з цим чехи прийняли новий закон про імміграцію, який набрав чинності з 1 січня 2000 р. і спрямований на скорочення потоку не­легальної, зокрема трудової, імміграції зі Сходу.

Ще декілька показових прикладів. У 2001 р. німецьке посольство в Києві видало 276 тис. туристичних віз, з «володарів» яких, на думку фахівців, 70 % насправді їдуть на заробітки. А своєрідне обстежен­ня Держкомстату України за участю експертів з Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, зроблене у восьми регіонах України (шість західноукраїнських областей, Донецька та Луганська області), виявило, що 204 тис. чол. перебувають за кордоном більше трьох місяців за станом на березень 2001 р. (Рожен, 2001). Зрозуміло, що одержані дані не відображають реальний стан ситу­ації, оскільки, на думку багатьох дослідників, лише в московсько­му регіоні (Москва і область) нелегальна трудова українська міграція налічує понад 400 тис. осіб.

Останніми роками трудова нелегальна міграція з України розши­рює свою географію. Традиційно стабільними залишаються східний напрямок (Росія), а також країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та ФРН). Однак багато з тимчасових мігрантів є транзитними: візи в названі країни вони використову­ють для проїзду в Італію, Іспанію, Португалію, Францію, країни Бе­нілюксу. Стійкий інтерес як потенційні ринки праці зберігають Гре­ція, Туреччина, деякі з країн Близького Сходу (Ізраїль, Ліван, Сирія), а також Казахстан.

Українська діаспора. Україна у часи нової та новітньої історії зазнала декількох потужних еміграційних хвиль, котрі істотно вплинули на демографічну ситуацію та стан українського етносу в Україні, а також створення чималої діаспори за кордоном, причо­му як компактно розселеної та зорганізованої, так і спорейної, тоб­то розсіяної в масиві місцевого автохтонного люду.

Вже наприкінці XVI ст. зі зростанням гноблення українського на­роду польською владою та панством починається міграція українсько­го населення на терени Московії та заселення прикордонних регіонів сучасної Слобожанщини (Харківська та Сумська область). Найбіль­шого масштабу міграція набуває з середини XVII ст., а у XVIII ст. вже можна говорити про утворення закордонної української діаспори у Кримському ханстві та Туреччині. Це було пов’язане з поразкою Ма­зепи, еміграцією антимосковськи настроєних козаків на Захід та у Ту­реччину. Очолив таку еміграцію гетьман П. Орлик.

Від того часу еміграція з теренів України з невеликими спадами зростає. Друга хвиля відома з часів ліквідації Запорозької Січі (1775 р.), після чого зросла українська діаспора у Туреччині.

У XVIII ст. почалося масове переселення українців на Нижнє Поволжя. З 1792 р. розпочалося інтенсивне заселення українця­ми Кубані. У другій половині XIX ст. значна їхня кількість оселила­ся на Тереку. З 1880 по 1914 роки понад 2 млн. українців пересели­лося за Урал, у Західний Сибір, на Амур та Уссурі. У цей період почалося землеробське освоєння українцями степів Казахстану та долини р. Чу у Киргизії.

Наприкінці XIX ст. із західних територій України розпочалося масове переселення українців за Атлантичний океан. Найбільше осіб українського походження нині живуть, крім Росії, у США та Канаді, значна їх частина виїхала до країн Південної Америки: Бра­зилії, Аргентини, Парагваю, Уругваю, Венесуели і Чилі.

Значних розмірів еміграція з України набуває у XX ст. У колиш­ньому СРСР проводилася політика штучного переселення різних народів за межі свого постійного проживання. Українці західних земель, кримські татари, чеченці, народи Балтії зазнали репресій з боку влади і були насильно переселені на інші території СРСР. Так, українців переселяли у Сибір, на Далекий Схід, у Казахстан тощо. На їхнє місце переміщувалися переважно росіяни з різних частин Росії. Такі переселення проводилися насамперед з політичних міркувань і були спрямовані на втрату неросійськими народами національних особливостей – мови, культури тощо.