Пресові публікації на Наддніпрянщині у 40 — 50-х роках XIX СТ

На Наддніпрянщині в 40-х роках починається оживлення українського видавничого руху. Між іншими публікаціями виходять і альманахи та різні збірники. Появляються нові видатні сили (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Оживлення й розвиток видавництва продовжується до викриття Кирило-Мефодіївського братства, після чого на ціле десятиліття заходить доба утисків і гніту. В 1847 p. M. Максимович хотів видавати в Києві науково-літературний місячник «Кіевскій СобесЂдник», але не дістав на це дозволу, бо «Государь Император изволит признавать, что число существующих у нас журналов уже слишком велико». В 1858 р. брати Лебединцеви так само безрезультатно заходжувалися в Києві біля видання духовного українського часопису. Нове оживлення настає знову наприкінці 50-х років, а за кілька літ (1863) було проголошено, що ніякої української мови не було, немає й бути не може, — отже, не може бути й ніякої української преси.

Ще починаючи з 10-х років XIX ст. в деяких чисто російських журналах, що виходили поза Україною, містилися українські вірші, драматичні сцени й навіть статті українською мовою. Робилося це почасти з огляду на інтереси видавництва, щоб притягти більше передплатників з України, але були й інші причини. Українські матеріали містив, наприклад, петербурзький часопис 1840 — 45 рр. «Маяк», що його видавав українець С. Бурачок. У другій половині 30-х років Гребінка намагався видавати — як додаток до «Отечественных Записок» Краєвського — український (мовою) журнал. У 1841 р. вийшли «Сніп» і «Ластовка», в 1843 — 44 рр. — «Молодик». У 1859 р. виходить «Українець», в 1860 р. — «Хата». Полегшення режиму в Росії, що зайшло внаслідок програної Кримської війни, приносить деякі можливості й для української преси. На початку 1861 р. в Петербурзі починає виходити «Основа» (в 1861 р. — 12, у 1862 р. — 10 книжок). Це видання, редактором якого був В. Білозерський, дуже прислужилося для розвитку української історіографії (праці Куліша, Костомарова, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін.). Українські вірші та фейлетони траплялися в «Кіевском ТелеграфЂ», «Кіевском КурьерЂ», «Черниговском ЛисткЂ» та інших часописах 60-х років. У Києві ж та Полтаві виходили в цей час і рукописні українські органи. Як виявляється тепер з архівів Особливої канцелярії Міністерства народної освіти та Головного управління цензури, в 60-х роках багато осіб просили дозволу видавати на Україні часописи мішаною мовою, але всі такі проекти й наміри уряд відхиляв. У 1860 p. K. Шейковський і П. Левицький проектували видавати в Києві тижневик «Голос»; у 1862 р. чернігівці (між ними й О. Лазаревський) просили дозволу на видання тижневої газети «Десна»; в Харкові хотіли видавати тижневий «Украинский ВЬстник»; у Полтаві в 1861 р. проектували газету «Нива» (К. Злигостєва та О. Кониський) і т. д.

У 1863 р. — в році польського повстання на Україні — український рух був проголошений «польською інтригою» й виданий був циркуляр про заборону друкувати українські книжки й пресу. Ця заборона дуже тяжко відбилася на дальшому існуванні й розвитку української преси. Валуєвський циркуляр 1863 р. був доповнений новим таємним указом від 18 травня 1876 р., яким заборонялося:

І) довозити в Росію «малоруські» книжки й брошури з-за кордону;

2) друкувати й видавати в Російській імперії «малоруські» твори й переклади, крім — я) історичних документів і пам’яток, але правописом оригіналу, й б) творів красного письменства, конче з додержанням загальноприйнятого російського правопису;

3) впоряджати «малоруські» вистави й виклади, а також давати слова при українських нотах.

При таких заборонах ніяка преса українською мовою, як і взагалі ніякі публікації, просто не були мислимі. Правда, в жовтні 1881 p. був скасований 3-й пункт заборон та було дозволено друкувати словнику, але українські пресові видання дозволені не були. Заходи біля видання українських часописів через заборони уряду не мали успіхів. Наприклад, 1881 р. Олена Пчілка просила дозволу; видавати в Києві літературно-етнографічний журнал українською мовою «Україна», але дозволу не одержала. Такий стан у Російській Україні фактично тривав аж до революції 1905 р. За цих кілька десятиліть появилося лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1878 р.; київська «Луна» 1881 р.; «Рада» 1883 — 84 рр., друкована в Петербурзі; херсонський белетристичний збірник «Степ» 1886 р.; харківська «Складка» 1887 р.; «Ватра» 1888 р. й одеська «Нива»). Цими публікаціями українці надолужували брак української преси. В цих же роках українцям часом щастило придбати в свої руки якийсь провінційний російський орган, який вони, прагнули перетворити на український. Так було у 1874 — 75 рр. із «Кіевским Телеграфом», у 1881 — 82 рр. — із київською газетою «Труд», а в 1895 р. одеські українці здобули собі тижневик «По СушЂ і по Морю». Та їхні заміри в цьому напрямку нищила цензура, яка на Україні була значно суворішою, ніж у російських столицях.

Поза названими виданнями поважним періодичним видавництвом українським — але російською мовою — був часопис «Кіевская Старина», заснований у 1882 р. Цей науковий місячник виходив аж до 1907 р., коли був перетворений на чисто український часопис «Україна». До 1906 р. «Кіевская Старина» була єдиним за змістом українським органом на цілій Російській Україні; крім неї, українським справам приділяли ще деяку увагу одеські «Южныя Записки».

Заборона українського друкованого слова в Росії спричинилася до того, що наддніпрянські діячі перенесли видавничу діяльність на Наддністрянщину. Підсилення українського табору в Галичині прийшло саме в той час, коли там відбувалася боротьба між течіями народницькою, рутенською та москвофільською. Молода народницька течія за допомогою Наддніпрянщини перемагає рутенство й розвивається. З Наддніпрянщини вона дістає як матеріальні ресурси, так і допомогу літературно-мистецькою та науковою працею. Почасти наслідком цієї наддніпрянської участі треба пояснювати й зріст наддністрянської преси з п’яти назв у 1862 р. до дев’яти в 1863 й до 15 українських органів у 1876 р. Такому зростові української преси, як і українській культурній праці на Наддністрянщині, дуже сприяли заборони російського уряду в 1863 й 1876 рр.

Розподіл української преси на території Наддністрянської України та її числовий зріст у 1849 — 76 рр. сучасний бібліограф української преси В. Ігнатієнко унагляднює такими даними: