Особливості розвитку архітектури

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, наличники, коньки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х – ХІІІ ст. Окремі з них являли собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою «хороми». Вони складалися із кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень – «сіни», «істбу», «кліть», тощо. У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною та білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися наприкінці Х - на початку ХІ ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 метрів із поздовжніми фасадними галереями. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква, збудована у 989-996 рр. грецькими майстрами. Церкву прикрашали 25 куполів. Для неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті, тут скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Зруйнована ця церква була монголо-татарами у 1240 р., коли хан Батий вдерся до Києва.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі «міста Ярослава» в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софіївський собор (1037 р.). Величні та гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє оздоблення викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, із винятковою точністю та образністю висловив історик Б.Д.Греков: «Переступивши поріг Софії, ви відразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки та фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитися і вдуматися в усі деталі й зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису». Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестово-купольну споруду із 13 куполами, оточену з північного, західного та південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкон в середині церкви). Споруда являє собою зразок візантійсько-руського архітектурного стилю.

В стильовому, художньому вирішенні собору Святої Софії особливуроль відігравало внутрішнє оздоблення. Розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір вражали красою, величезним світом образів, і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній – портрет самого засновника Софії.

У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому неодноразово перебудовувалась та оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізували за гетьмана І.Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава та його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини (саме ці імена одержали князь і княгиня після хрещення). Конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко вживалися мозаїки та фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку, Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться однойменні собори (1045-1050 рр.).

У Чернігові, за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава, розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.

Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) кам’яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився 1051 р.), у яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві – це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого собору), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Тоді був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі й став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його зразком став Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Він являв собою хрестово-купольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами (виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми, перекриті півкуполами), із заходу знаходився нартекс – притвор, над яким розташовувались хори. Всередині храм був оздоблений фресками та мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду – декором із плінфи й неглибокими нішами.

Масштабне монументальне будівництво в останні десятиліття ХІ ст. розгорнулось у Переяславській землі. Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів ХІІ ст. у Суздалі, Новгороді, Чернігові.

Починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що визначалося як міркуваннями престижу, так і суто практичними потребами. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.

Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам. У цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури. В цей час з’явились храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) в Бєлгороді. Ймовірно, що будівничим, принаймні одним з них, був знаменитий київський архітектор Петро Милоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо уславився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубицького монастиря.

Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Полоцька, Смоленська, інших центрів Русі. Цей новий стильовий напрям, на думку деяких фахівців, еквівалентний західноєвропейській готиці.

Крім культової, розвивалася також палацова архітектура та світська в цілому. Вона вирізнялася міцністю й монументальністю, часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін із бійницями та з баштами. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема, був збудований у ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони й в інших містах. Спорудою, що є водночас і фортифікаційною, і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт після того, як князь зміцнив місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був в основі товщиною 30 метрів, а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які теж опоясували місто, дорівнювала 13-15 м. Палацова архітектура, починаючи з Х-ХІ ст., стала виключно кам’яною.

5. Види та жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво

Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п’ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою. Перші чотири тісно пов’язані з культовою архітектурою, оскільки були її безпосереднім опорядженням.

Мозаїка – вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).

Техніка мозаїки має витоки у Стародавньому Єгипті, до Київської Русі вона прийшла з Візантії. Виконання мозаїчного зображення дуже копітке. За один день роботи досвідчений майстер міг викласти мозаїкою не більше, ніж 3,5 кв. метрів площі. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Вони прикрашали головний вівтар і купол собору. Вгорі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 метра, – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) із піднятою десницею. На ньому пурпуровий із золотом хітон і блакитний плащ. Фон медальйона золотавий. Довкола Христа – чотири ангели в одязі візантійських імператорів. В руках вони тримають знамена й уособлюють сторожу «небесного царя».

У міжвіконних простінках знаходяться зображення дванадцяти апостолів, а в парусах – чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки – сцена Благовіщення, виконана смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Прекрасний образ Марії – земний і реальний. У руках вона тримає веретено і пряжу. У великих очах смуток, ледь помітна посмішка на обличчі, що надає образу особливої щирості та людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богородиці-Оранти у молитовній позі, яка відзначається вишуканістю ліній та монументальністю (висота складає 5,45 м), соковитістю фарб і незвичайною гармонією колориту. На Богоматері пурпуровий мафорій із золотими складками, синій хітон та червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хусточка, світла пляма якої ніби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотистий фон, прикрашений дорогоцінним камінням. У народі Богоматір Софії Київської вважали захисницею Києва і Русі, називали «нерушимою стіною».

Під Богоматір’ю розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причастя апостолів), а ще нижче – «святительський чин», який є одним з кращих взірців давньоруського монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні й набрані зі смальти 177 кольорових відтінків.

Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки нагадували за схемою композиції софіївські: Богоматір, «Євхаристія», «Святительський чин». Собор було зруйновано в 30-ті роки ХХ ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це – композиція «Євхаристія», зображення Дмитра Солунського, Стефана, Фадея. Порівняно із софійськими, мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. У створенні мозаїк цього храму взяв участь видатний київський художник кінця ХІ – початку ХІІ ст. Алімпій.

Мозаїчні зображення були покликані в максимально простій та лаконічній формі розкривати глядачу основні положення християнського віровчення. На живопис покладалися важливі світоглядні та ідеологічні функції. Ієрархи церкви недарма порівнювали мозаїки з книгою для тих, хто не вміє читати. Наочність та естетична значимість живописних образів мали справляти вагомий вплив на широкі маси населення.

Фрески (від італ. «свіжий», «вологий») – вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби також знаходимо у Софії Київській.

Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. На фрескових панно – три цикли зображень: євангельські (з життя Ісуса Христа), біблійні (на сюжети Біблії) та житійні (присвячені різним святим). Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, становить унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого та його сім’ю на стінах середнього нефу. Особливий інтерес становлять сцени полювання, зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Особливою майстерністю відзначаються фрески Кирилівської церкви у Києві, серед яких слід виділити зображення з теми «Страшного суду». Цікавою також є композиція «Ангел звиває небо». Грізний ангел переданий у русі, в руках у нього величезний згорток, що символізує небо. Драматизм події добре підкреслено кольоровим рішенням – рожева постать ангела виділяється на темно-синьому фоні.

На відміну від мозаїки, яка пережила короткотривалий розквіт у Київській Русі (останньою пам’яткою мозаїчного мистецтва стали зображення Михайлівського Золотоверхого собору), фресці у давньоруському мистецтві був накреслений тривалий шлях розвитку.

Поряд зі стінним (монументальним) живописом значне місце на Русі посідало іконописання – різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, укритих особливим ґрунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоча мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії та Болгарії, дещо пізніше з’явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. була Печерська. Тут творив уже згадуваний Алімпій, який навчався у Константинополі. Рештки іконописних майстерень виявлено також під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, а також у Новгороді.

Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Митець повинен був спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути твердим послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду образотворчого мистецтва. Особливого значення іконописці надавали кольору: білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний – горе; червоний – муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний – колір неба, святості, вічного плину часу; зелений – юність і силу. Символіка кольорів була розроблена християнськими мислителями й на багато століть стала правилом для іконописців. Давні українські майстри опановували мову кольорів та вміли тонко нею користуватися для вираження тих чи інших почуттів.

Ще одним видом образотворчого мистецтва, що був тісно пов’язаний з архітектурою, вважається рельєфна скульптура (різьба по каменю). На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих (через об’ємність скульптури, оскільки православний художній канон передбачав обов’язкову площинність зображення з метою підкреслення безтілесності біблійних образів). Тому кам’яне різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення, в застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.

Серед пам’яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального та тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповнену геральдичними зображеннями орлів і риб. Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія (з дитям на руках). Його знайшли в руїнах Десятинної церкви, й як вважають дослідники, він був виготовлений місцевим майстром для оздоблення її фасаду.

Окремим різновидом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра, поява і розвиток якої пов’язані з поширенням писемності та книг. Цей вид живопису був прикрасою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. До наших днів збереглося кілька рукописних книг ХІ-ХІІ ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них – «Остромирове Євангеліє», написане у 1056-1057 рр. «Виконував» цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом – так званим уставом. Переписано її з болгарського оригіналу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами із зображенням євангелістів Іоанна, Марка й Луки.

Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов’язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому ввібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.

Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь (чорні або темно-сірі зображення, нанесені на метал – золото чи срібло – шляхом гравірування і заповнення заглиблених ліній спеціальним сплавом), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаювалися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками, напаяними ребром на поверхню металу).

Існувало не лише багато ювелірних технік, а й велика кількість типів ювелірних виробів, де ці техніки використовувались: діадеми, пікторалі, опліччя, наручні браслети, дукачі, колти. Ці ж техніки використовувались і в оздобленні декоративно виготовленого посуду, предметів князівського побуту тощо.

Не менш розвинуте було й художнє литво. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.

Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьб’ярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше – рослинно-геометричний. Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові та шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним та рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.