2015-06-30
1330
Необхідність уточнити зміст слова мова, надати йому термінологічної визначеності виникла після того, як учені Фердинанд де Соссюр та І. Бодуен де Куртене ввели в науковий обіг опозицію мова – мовлення (франц. langye – parole, рос. язык – речь). У такому протиставленні мова розуміється як система знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення, як стверджують науковці, – це процес безпосереднього використання мови в конкретній ситуації спілкування. У Словнику лінгвістичних термінів подано такі визначення: «Мова становить систему знаків, матеріальних за природою і соціальних за своїми функціями»; «Мовлення – процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу» (Г. Ганич та І. Олійник).
Будь-яка розвинена мова – це своєрідна скарбниця засобів спілкування, це численна кількість слів з їх лексичним значенням, безліч граматичних форм, різновидів словосполучень і речень, витворених народом протягом віків. Мова живе, функціонує тоді, коли нею говорять або пишуть. Відомо, що освічена людина користується кількома десятками тисяч слів. Тим часом у розвинених сучасних мовах, зокрема українській, їх сотні тисяч. Отже, словник мови незрівнянно більший за словник індивідуального мовлення.
|
|
|
Таблиця 1.1 – Розрізнення понять мова й мовлення
| Мова | Мовлення |
| сукупність звукових знаків і загальноприйнятих правил їх комбінування | процес безпосереднього використання мови для спілкування |
| не залежить від умов і обставин спілкування, її елементи позбавлені цілеспрямованості | ситуативно обумовлене і цілеспрямоване |
| спільна для її носіїв | індивідуальне |
| абстрактна, відтворювана | конкретне, неповторне |
| статична | динамічне; реалізується в інтонації, супроводжується жестами, мімікою |
| відображає досвід народу, є спільним для всіх засобом обміну думками | відображає досвід індивідума; на мовленні позначається вік людини, її освіта, професія, середовище, в якому вона живе |
Головні елементи мови – словниковий склад (сукупність слів кожної окремої мови) і граматична будова (забезпечує можливість формувати думки й передавати зміст повідомлення). Головні різновиди мовлення – усна та писемна форми. Особливості цих двох форм подано у таблиці 1.2. Усне мовлення поділяється на діалогічне, полілогічне (від грец. полі – численний, багато) й монологічне. Діалогічне й полілогічне мовлен-
ня тісно пов’язані із ситуацією, в якій ведеться розмова, тому
їх називають ситуативними. Водночас вони й конте-
кстуальні, оскільки кожне висловлювання значною
|
|
|
мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Тому
діалог (полілог) є мовленнєвою діяльністю двох або
кількох осіб. Діалогічне (полілогічне) мовлення недо-
статньо організоване граматично й лексично. Як правило, воно здійснюється простими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями.
Монологічне мовлення реалізується в усній та пись 
мовій формах. Прикладами усного монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, письмове мовлення здійснюється як писання чи читання написаного тексту. Монолог – це організований різновид мовлення. Той, хто говорить або пише, наперед планує, продумує не лише окреме слово, речення, а й весь про-
цес мовлення, весь монолог загалом. Для усного мовлення часто це здійснюється у вигляді плану чи конспекту.
Таблиця 1.2 – Ознаки усної та письмової форм мовлення
| Усне мовлення | Письмове мовлення |
| діалогічне (полілогічне) і монологічне | монологічне |
| реалізується в звуках, інтонаційно оформлене, послуговується нормами вимови | втілюється в графічних (писаних, друкованих) знаках – літерах |
| розраховане на конкретного слухача у конкретній ситуації | розраховане на односторонній контакт з невизначеною аудиторією |
| часто непідготовлене, спонтанне | пов’язане з попереднім обдумуванням |
| допускає імпровізацію, без старанного добору фактів і мовного оформлення | передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення |
| обмежене у часі й просторі | має практично безмежні можливості щодо збереження інформації у часі та її поширення у просторі |
| не піддається дублюванню й відтворенню | має можливість дублювання й відтворення в усному мовленні |
| індивідуалізоване, емоційно та експресивно забарвлене | не виражає індивідуальності автора тексту, відсутність емоційності |
| супроводжується мімікою, жестами | чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення |
| прості, неповні речення, репліки, вживання слів, що мають надлишкову інформативність | речення повні, вживання нейтральної лексики, ґрунтовний виклад думки |
Таким чином, мова і мовлення – поняття не тотожні. Мовлення є формою актуального існування кожної мови. Залежно від віку, характеру діяльності та середовища мовлення людини набуває певних особливостей, хоча люди й говорять однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої – навпаки: обмежене, бідне, позбавлене емоційності, малозрозуміле. Отже, кожна людини говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою. Лінгвістичні поняття «культура мови» і «культура мовлення», «професійна мова» і «професійне мовлення» співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне.
