Ознаки вигуку як особливої частини мови

-Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

-Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

-Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).Наприклад: Ой, ах, гей, агов, йой, о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо.Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам» тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: «— Гуляй, душа, без кунтуша! — Та бух! по столу кулаком...» (Панас Мирний); «Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці; Ви підходите — націляєтесь.— Бах!— і нема гагари» (Остап Вишня); «— Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук» (Г. Тютюнник).