Зимовий цикл

СВЯТ - ВЕЧІР (багата кутя, коляда) - вечір 24 грудня по старому стилю напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв і обрядів. 24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зірка на небі

(Вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили. На розі під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом - книшем. При цьому господиня зображувала квоктання курей - це мало забезпечити їх високу плодючість в майбутньому році. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку та рукавички, ніс кутю, імітуючи їх гудіння. Широко поширений звичай ставити в кутку сніп з жита, пшениці або вівса.

Дідух (коляда). Іноді у нього втиківалі косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На Святвечір робили деякі прогнози і ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало високі стоги. По довжині стеблю соломи, який виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судилося жити довго, а кому мало. До Святого вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза проходила з дотриманням певних правил і нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічку. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігали від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне. [10, с. 162 - 175 ].

На Святвечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося гріхом). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їх розташування і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

Колядування - давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально- вітальних пісень (колядок) і речитативних формул. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея " першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю. Колядування є позацерковних звичаєм, однак при цьому вони були частково хрістіанізованни. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви - мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Звичай колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народного музично - пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими загонами, групами) різного складу, хлопчачими, дівочими, дитячими, старшого віку. Збиралися колядники за територіальним принципом - по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи. У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи з Різдвяною зіркою, на Західній - з ляльковим або живим Вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

Зірка - традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого сповістила " Віфлеємська зірка". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилаштовували "роги" (5, 6, 9, 10 або 12) і обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками і пензликами. До бічних стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря ". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі. [9, с. 120 - 133].

"Коза" - театралізований обряд - гра з масками, мала свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названа по головному персонажу - молодому хлопцю, переодягненому козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її " вмирання " і " воскресіння", що символізують циклічний круговорот часу, прихід нового року. Хліборобська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні: «Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає. Де коза ногою, там жито копою, Де коза рогом, там жито стогом». З часом обряд втратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народне пародійно - гумористичне уявлення.

Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, турок, Гончар, Юрист та ін.

Вертеп (стайня, каплиця) - популярний в XVII - XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та " мандрівні дяки ", пізніше - мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, в східнослов'янських народів спочатку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально - видовищною культурою.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, прикрашали малюнками і образками відповідного змісту. Усередині ящика встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на обертовому диску, створюючи ілюзію оживлення фігур.

На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожен поверх мав своє призначення: на першому ставили побутові пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяно - євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак- запорожець, Солдат (Москаль) іСелянин - висміювалися пани, зажерливі попи, та інше.

Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями. Поруч з ляльковим побутував і " живий" вертеп - специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: " Іроди ", " Геродом ", "Королі", "Ангели", " Пастирі " тощо. [9, с. 185 - 192].

НОВИЙ РІК - одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік починався навесні. Після прийняття християнства з греко - візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. Березні 1700 Петро увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV - XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця XIV в., Хоча і довгий час не визнавалася широкими масами.

Серед українського селянства аж до початку XX в. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько- християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що в новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічна українська обрядовість - це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятиденного з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їх обрядовості майже не помітний церковний мотив. Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як виродків - НЕ зрубаю, не вродила - зрубаю - і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій повинен бути рясний урожай фруктів. Щоб влітку позбутися гусениці, тричі обходили сад босоніж. [9, с. 201 - 214].

Ходили численні новорічні прикмети і ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на овочі, якщо з півночі - на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш врожайними в наступному році. Для цього на вулиці залишали пучки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін Вважалося, що краще родить і культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб. Специфічними складовими традиційного українського нового року були хвалебні обходи та поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками (" Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.

"Маланка " (" Меланка ") - традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за старим стилем. Ще в недалекому минулому обряд " Маланка" був поширений на значній території України. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа - Маланки - грав хлопець, переодягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланковалі і дівчата.

Обряд, що проходив від аграрно - магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки - інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить погано: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загальносільські танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Традиційні карнавальні образи " Маланки " включали маски тварин - Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.

Ряджені (переодягнені, перебіранці, цигани) - традиційні учасники народних свят і обрядів, змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. В давнину ряджені виконували важливу релігійно - магічну функцію, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад. Найдавніші маски традиційного українського ряженого зооморфні - Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь, з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски(Маланка, Василь, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін Так, структура традиційного ряженого по - своєму відображала реальний світ соціально - побутових відносин в українському селі.

Щедрування - давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядові новорічні пісні - щедрівки (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. [5, с. 147 - 148].

До кінця XIX в. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся - сьогодні.Посівання (посипання) - давньо - слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від будинку до будинку, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Посіваю, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти за стіл, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки імітували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за волосся або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті і волохаті. У деяких перший посіваю повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв у кутку від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посіваю яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, вони розкидали по будинку, господиня збирала і давала курям, щоб краще неслися.

ХРЕЩЕННЯ (Водохреща, Хрещення, Ордань, Ардан, Йордан) - народний варіант християнського свята Богоявлення. Зазначалося 6 січня за старим стилем і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. Хрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою. Вечір напередодні хрещення (друга кутя, голодний Святвечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді.

Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де проходила святкова служба, завершувалася освяченням води. Принісши в глечику або пляшці святою водою додому, господар окропив нею всіх членів сім'ї, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський інвентар, домашніх тварин. Щоб залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на домашньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в саду, щоб народжували так рясно, як овес.

Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят - вечора і після урочистої трапези проганяли кутю - тобто виходили з дому і піднімали шум, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо. Саме свято хрещення відбувався на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубують великий хрест, пробивали ополонки, з льоду та снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом.

Кульмінаційний момент свята - занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць і запуском голубів. Освяченій воді приписувалися чудодійні властивості. Її давали від псування дітям, вмираючим, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальників, змиваючи таким чином" Скверну бісівських масок ". За давньою традицією на хрещення в селах і містах України (особливо Лівобережної) влаштовувалися катання на святково прикрашених конях та кулачні бої. [2, с. 216 - 225].

Кулачні бої - народна ритуалізована розвага, відома ще з дохристиянських часів. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX в. Кулачні бої зазвичай проходили взимку на льоду річок, ставків, озер. Нерідко там, де відбувався обряд освячення, сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів. У великих селах, як і в містах, бої йшли між представниками вулиць чи кутів. Іноді міщани билися з купцями, ремісники з семінаристами т.п.. Кулачні бійці дотримувалися певних правил. Спочатку " Чубарилися " діти, після них показували свою відвагу і спритність хлопці, і лише потім включалися у боротьбу дорослі чоловіки. Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити з-за спини, ті, що виходили з гри, сідали на лід або відбігали вбік. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з поля бою (справою престижу було відвоювати місце у Орданського хреста) або змусити їх утекти. Іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села і там знімали з церкви дзвін, вважалося великою образою для громадськості, якій доводилося платити викуп. Кращі кулачні бійці користувалися в народі великою повагою.

Жорна (крутилка, крутелка) - традиційна українська зимова гра. В ополонку на ставку опускали дерев'яний стовпчик і, коли він обмерзав, на нього насаджували старе колесо від воза. Спицям колеса прив'язували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри звертали колесо, а інші каталися на санках, які бігали по колу з великою швидкістю. [4, с. 107 - 115].