Словник персоналій

АДОРНО ТЕОДОР (1903–1969 рр.) – німецький філософ і соціолог мистецтва ліворадикальної орієнтації, один з видатних представників Франкфуртської школи. Основні твори: “Філософія нової музики” (1949 р.), «Негативна діалектика» (1966 р.).

АНСЕЛЬМ КЕНТЕРБЕРІЙСЬКИЙ (1033–1109 рр.) – теолог і філософ, намагався раціонально обґрунтувати догмати хрис­тиянства.

АРІСТОТЕЛЬ (384–322 до н. е.) – давньогрецький філософ і вчений, засновник таких наук, як логіка, метафізика, політологія, поетика тощо. Головна філософська праця – “Метафізика”.

БАХТІН МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1895–1975 рр.)– російський філолог, літературознавець, теоретик мистецтва, фахівець у галузі теорії пізнання, культурології. Основний філо­софсько-естетичний твір – “Естетика словесної творчості” (1979 р.).

БЕКОН ФРЕНСІС (1561–1626 рр.) – англійський філософ, засновник матеріалізму та експериментальної науки Нового часу; займав високий державний пост лорд-канцлера. Автор трак­тату “Новий Органон” (1620 р.).

БЕРГСОН АНРІ (1859–1941 рр.) – французький філософ, представник інтуїтивізму і філософії життя. Основні твори: “Матерія і пам’ять” (1896 р.), “Вступ до метафізики” (1903 р.), “Творча еволюція” (1907 р.).

БЕРДЯЕВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1874–1948 рр.) – засновник вітчизняного екзистенціалізму, релігійний філософ і публіцист. Основні твори: “Смисл творчості” (1916 р.), “Світогляд Достоєвського” (1923 р.), “Російська ідея” (1946 р.), “Самопізнання” (1949 р.).

БЕРКЛІ ДЖОРДЖ (1685–1753 рр.) – англійський філософ,
суб’єктивний ідеаліст, протягом майже двадцяти років – єпископ в Ірландії. Основні твори: “Досвід нової теорії зору” (1709 р.), “Трактат про начала людського знання” (1710 р.), “Три розмови між Гіласом і Філонусом”
(1713 р.).

БУЛГАКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1871–1944 рр.) – російський релігійний філософ, богослов, економіст. Основні твори: “Філософія господарства” (1912 р.), “Про боголюдство. Трилогія”
(1933–1945 рр.), “Філософія імені” (1953 р.).

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (1863–1945 рр.) – український природодослідник і мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. Основні твори: “Початок і вічність життя” (1922 р.), “Біосфера” (1926 р.), “Нариси геохімії” (1927 р.).

ВИШЕНСЬКИЙ ІВАН (між 1545–1550 – бл. 1620 рр.) – український письменник, критик, сатирик, мислитель. Філософсь­ке світосприйняття ґрунтувалося на текстах Святого письма, творах представників східної патристики. Був полум’яним захисником православ’я. Основні твори: “Книжка”, “Розвінчання диявола-миродержця”, “Послання до всіх взагалі в Лядській землі живучих”, “Позорище мисленнєве” та ін.

ВІТГЕНШТЕЙН ЛЮДВІГ (1889–1951 рр.) – австрійський філософ і логік, один із засновників аналітичної філософії. Основні твори: “Логіко-філософський трактат” (1921 р.), “Філософські дослідження” (1953 р.).

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053–1125 рр.) – державний і політичний діяч Київської Русі, мислитель, один із родоначальників християнського гуманізму. Автор “Повчання Володимира Мономаха”, яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і нащадкам, а і взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

ГАЙДЕГГЕР МАРТІН (1889–1976 рр.) – німецький філософ, один з основоположників німецького екзистенціалізму. Основна праця – “Буття і час” (1927 р.).

ГЕГЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ (1770–1831 рр.) – ні­мецький філософ, об’єктивний ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець оригінальної філософської системи. Основні твори: “Феноменологія духу” (1807 р.), “Наука логіки” (1812–1816 рр.), “Енциклопедія філософських наук” (1817 р.), “Філософія права” (1821 р.).

ГЕЛЬВЕЦІЙ КЛОД АДРІАН (1715–1771 рр.) – французький філософ-матеріаліст, послідовник сенсуалізму Дж. Локка. Основні твори: “Про розум” (1758 р.), “Про людину” (1769 р.).

ГЕРАКЛІТ ЕФЕСЬКИЙ (бл. 544 – бл. 483 до н. е.) – давньогрецький філософ, уважав вогонь першоелементом світу (космосу). Твір “Про природу”, що дійшов до нас у фрагментах, славився в давнину глибиною, претензією на пророцтво і загадковістю викладу, за що сучасники прозвали Геракліта “Темним”.

ГІЗЕЛЬ ІНОКЕНТІЙ (бл. 1600–1683 рр.) – культурний і церковний діяч, історик, філософ. Народився у Пруссії. Вступив до Києво-Могилянської академії, потім на кошти П. Могили вчився в Польщі та в Англії. Після повернення був обраний професором філософії Києво-Могилянської академії, а у 1646 р. – її ректором. З 1650 р. – ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, з 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Автор праць “Про істинну віру”, “Стара віра”, “Мир з богом чоловіку”, “Праця з загальної філософії” та ін.

ГОББС ТОМАС (1588–1679 рр.) – англійський філософ-мате­ріаліст і сучасник англійської буржуазної революції, під час якої емігрував у Париж, де написав свої головні твори – “Філософські елементи вчення про громадянина” (1642 р.) і “Левіафан” (1651 р.). У вченні про суспільство захищає теорію суспільного договору, що лежить в основі становлення держави.

ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ (1813–1889 рр.) – український і російський філософ, представник української академічної філософії. Свої погляди називав теїстич­ними, а саму філософію розглядав як умоглядну моральну науку. Основні твори: “Критичний погляд на філософію І. Канта”, “Філософський лексикон” (в 4 т.), “Огляд системи Гегеля”.

ГУССЕРЛЬ ЕДМУНД (1859–1938 рр.) – німецький філософ, засновник феноменології. Основні твори: “Філософія арифме­тики” (1894 р.), “Логічні дослідження” (1901 р.).

ДЕКАРТ РЕНЕ (1596–1650 рр.)– французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Родоначальник раціоналізму в європейській філософії. Основні твори: “Розмірковування про метод” (1637 р.), “Начала філософії” (1644 р.).

ДЕМОКРІТ З АБДЕРА (бл.460 – бл. 370 до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, перший енциклопедист серед греків. Визнавав два начала – атоми і порожнечу; вважається одним із родоначальників атомістики.

ДІДРО ДЕНІ (1713–1784 рр.) – французький філософ, просвітник, керівник – засновник та редактор “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел”, письменник, критик мистецтва. Основні твори: “Думки до пояснення природи” (1754 р.), “Розмова д’Аламбера з Дідро” (1769 р.), “Філософські обґрунтування матерії і руху” (1770 р.), “Елементи фізіології” (1774–1780 рр.).

ДІЛЬТЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ (1833–1911 рр.) – німецький філософ, психолог та історик культури. Провідний представник філософії життя, засновник філософської герменевтики. Основні твори: “Вступ до наук про дух”, “Критика історичного розуму” (1883 р.), “Описова психологія” (1896 р.), “Виникнення герменевтики” (1900 р.) та ін.

ДРОГОБИЧ ЮРІЙ (бл.1450–1494 рр.) – український учений, доктор медицини і філософії, представник раннього гуманізму в Україні. Освіту здобув у Краківському та Болонському університетах. З 1487 р. – професор медицини та астрономії Краківського університету. Праці Ю. Дрогобича були відомі в багатьох країнах Європи.

ДЮРКГЕЙМ ЕМІЛЬ (1858–1917 рр.) – французький соціолог і філософ, родоначальник французької соціологічної школи. Основні твори: “Про розподіл суспільної праці” (1893 р.), “Самогубство” (1897 р.), “Елементарні форми релігійного життя” (1912 р.).

ЕНГЕЛЬС ФРІДРІХ (1820–1895 рр.) – німецький учений і громадський діяч, родоначальник марксизму як цілісної соціально-економічної концепції. Особистий друг і помічник К. Маркса, співавтор багатьох праць з теорії комунізму і критики капіталізму. Основні твори: “Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії” (1886 р.), “Анти-Дюрінг” (1878 р.), “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884 р.), “Діалектика природи” (1873–1882 рр.).

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1469–1536 рр.) – гуманіст епохи Відродження, голова “північних гуманістів”, філолог, письмен­ник. Родом з Роттердама. Автор “Похвали Глупоті” – сатири, що висміює звичаї та пороки сучасного йому суспільства. Відіграв велику роль у підготовці Реформації, але не прийняв її. Ворог релігійного фанатизму. Не протиставляє віру і знання, оскільки знання слугує зміцненню віри, розумінню Святого письма.

ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (XI ст.) – давньоруський письменник, перший Київський митрополит з русичів. Перший відомий нам давньоруський книжник і мислитель, який зробив своїм предметом розмірковування про долю людства, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили історії. Його погляди відображені у праці “Слово про закон і благо­дать” – першій пам’ятці вітчизняної культури мислення.

КАМЮ АЛЬБЕР (1913–1960 рр.) – французький письменник і філософ, представник атеїстичного екзистенціалізму, лауреат Нобелівської премії 1957 р. Основні твори: “Міф про Сізіфа” (1942 р.), “Бунтівна людина” (1951 р.) та ін.

КАНТ ІММАНУЇЛ (1724–1804 рр.) – німецький філософ і вче­ний, родоначальник німецького класичного ідеалізму. Основні твори: “Критика чистого розуму” (1781 р.), “Критика практичного розуму” (1788 р.), “Критика здатності судження” (1790 р.).

КОНИСЬКИЙ ГЕОРГІЙ (1717–1795 рр.) – український церковний діяч, філософ, визначний мислитель XVIII ст. Керував кафедрою філософії в Києво-Могилянській академії, читав курс загальної філософії, був професором богослов’я і ректором академії. Праці: “Воскресіння мертвих” і 80 промов та проповідей, які майже всі опубліковані.

КОНТ ОГЮСТ (1798–1857 рр.) – французький філософ, один з основоположників позитивізму і соціології. Основні твори: “Курс позитивної філософії” (1830-1842 рр.), “Система позитивної політики” (1851–1854 рр.).

КОНФУЦІЙ (бл. 551–479 до н. е.) – давньокитайський філософ і педагог, засновник конфуціанства. Суть його вчення викладено в книзі “Лунь юй” (“Бесіди та судження”). Концепція людяності в уявленні Конфуція – це система кількох найважливіших ідей: відданість імператору, вірність обов’язку, повага синів.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1895–1980 рр.) – український філософ, громадський і культурно-освітній діяч української діаспори. Вивчав філософію у Львівському університеті і в Сорбонні, був професором філософії і психології Українсь­кого Вільного Університету в Мюнхені. Автор 130 статей і монографій з психології, етнографії, антропології, філософії, педагогіки, літературознавства, германістики. Писав англійською, німецькою, французькою, українською мовами.

ЛОКК ДЖОН (1632–1704 рр.) – англійський філософ-матеріаліст, діяльність якого належить до епохи Реставрації в Англії. Він взяв участь у боротьбі партій Англії як філософ, економіст і політичний письменник. Основна праця – “Досвід про людський розум” (1690 р.).

ЛОСЄВ ОЛЕКСІЙ ФЕДОРОВИЧ (1893–1988 рр.) – філософ, філолог, автор низки фундаментальних праць з античної естетики, логіки, мовознавства, перекладач філософської і художньої літератури зі стародавніх мов. Основні твори: “Ерос у Платона” (1916 р.), “Античний космос і сучасна наука” (1927 р.), “Діалектика художньої форми” (1927 р.), “Діалектика міфу” (1930 р.), “Антична міфологія в її історичному розвитку” (1957 р.), “Історія античної естетики” (1963–1980 рр.), “Володимир Соловйов та його час” (1990 р.) (вийшла посмертно).

МАМАРДАШВІЛІ МЕРАБ КОСТЯНТИНОВИЧ (1930–1990 рр.) – грузинський і російський філософ, спеціаліст з мета-філософії, теорії пізнання, методології науки, історії філософії. Основні твори: “Класичний і некласичний ідеали раціональності” (1984 р.), “Як я розумію філософію” (1990 р.).

МАРІТЕН ЖАК (1882–1973 рр.) – французький філософ-неотоміст. Основні твори: “Інтегральний гуманізм” (1936 р.), “Символ віри” (1941 р.).

МАРКС КАРЛ (1818–1883 рр.) – німецький соціолог, філософ, економіст, основоположник марксизму. Основні твори: “Капітал” (1867–1894 рр.), “Злиденність філософії” (1847 р.), “Святе сімейство” (1844–1845 рр.), “Німецька ідеологія” (1845–1846 рр.) та ін.

МОГИЛА ПЕТРО (1596–1647 рр.) – український церковний, політичний, культурно-освітній діяч, реформатор, Київський митрополит з 1632 р. Створив Київський колегіум (1632 р.), відкрив колегію в Кремінці (1636 р.), слов’яно-греко-латинську академію в Яссах (1640 р.). Дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні, сам підготував 20 творів церковно-теоло­гічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Все своє майно, кошти, бібліотеку заповів академії.

МОНТЕНЬ МІШЕЛЬ (1533–1592 рр.) – французький філософ-гуманіст. Головний твір – “Досліди” (1580–1588 рр.).

НІЦШЕ ФРІДРІХ (1844–1900 рр.) – німецький філософ, професор філології в Базелі (Швейцарія), культуролог, етик. Основні твори: “Так казав Заратустра” (1883–1884 рр.), “По той бік добра і зла” (1886 р.), “Воля до влади” (1906 р.).

НОВИЦЬКИЙ ОРЕСТ МАРКОВИЧ (1806–1884 рр.) – український філософ, перший професор філософії Київського уні верситету. Автор праць: “Про дорікання, які роблять філосо­фії... ”, “Керівництво до логіки”, “Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань”.

ОРТЕГА-І-ГАСЕТ ХОСЕ (1883–1955 рр.) – іспанський філософ, соціолог, культуролог. Основні твори: “Дегуманізація мистецтва” (1925 р.), “Повстання мас” (1929–1930 рр.).

ПАСКАЛЬ БЛЕЗ (1623–1662 рр.) – французький релігійний філософ, письменник, учений, один з основоположників науки Нового часу, що стояв біля витоків теорії ймовірностей, диференціального числення, творець гідростатики та ін. Однак стверджував перевагу віри над розумом. Основна філософська праця – “Думки”.

ПІФАГОР САМОСЬКИЙ (бл. 570 – бл. 500 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, релігійний і політичний діяч, засновник піфагореїзму.

ПЛАТОН (428 – 347 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, політолог, учень Сократа, засновник об’єктивного ідеалізму. Основні твори: текст промови “Апологія Сократа”, 25 досто­вірно ідентифікованих діалогів, “Держава”, “Закони”.

ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (1681–1736 рр.) – український і російський церковний та громадський діяч, письменник, учений, філософ. Найосвіченіша людина того часу в Росії. Радник Петра І з питань освіти й церкви, глава “вченої дружини” царя.

РАССЕЛ БЕРТРАН (1872–1970 рр.) – англійський філософ-позитивіст, логік, громадський діяч. У книзі “Чому я не християнин” указав на страх як на основу релігії, уважав науку засобом самоствердження людини.

САКОВИЧ КАСІЯН (бл. 1578–1647 рр.) – український письмен­ник, культурно-освітній діяч, філософ. Освіту здобув у Замойській академії і Краківському університеті. Основні твори: “Арістотелівські проблеми, або Питання про природу люди­ни... ”, “Трактат про душу”.

САРТР ЖАН-ПОЛЬ (1905–1980 рр.) – французький філософ і письменник, голова французького атеїстичного екзистен­ціалізму. Філософські погляди суперечливі. Основні твори: “Уява” (1936 р.), “Буття і ніщо” (1943 р.), “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1946 р.), “Критика діалектичного розуму” (1960 р.), “Ситуації” (1947–1964 рр.).

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ (1722–1794 рр.)– видатний український філософ, поет, просвітитель. Найвидатніші серед праць – “Сад божественних пісень”, “Байки Харківські”, “Нарцис”, “Асхань”, “Алфавіт світу”, “Жона Лотова”, “Потоп зміїн” та ін.

СОКРАТ (бл. 469–399 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, учення якого повернуло мислителів від матеріалістичного натуралізму до ідеалізму. Жив і навчав в Афінах, де його слухали численні учні – Платон, Антісфен, Арістіпп, Евклід з Мегари. Про вчення Сократа, який принципово нічого не писав, можна судити зі свідчень Платона й Арістотеля. Будова світу, фізична природа речей – таємниця; пізнати ми можемо тільки самих себе. Найвище завдання знання – практичне, це мистецтво жити.

СОЛОВЙОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ (1853–1900 рр.) –російський релігійний філософ-містик. У своїх працях “Читання про боголюдство” (1877–1881 рр.), “Виправдання добра” (1897–1899 рр.) тощо намагався створити всеосяжне філософсько-богословське вчення – “метафізику всеєдності”.

СОРОКІН ПИТИРИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1889–1968 рр.) – російський психолог і соціолог, активний учасник Лютневої революції 1917 р. у Росії, емігрант з 1922 р. Жив у США, був названий “американським соціологом № 1”; автор оригі­нальної концепції соціальної культури. Основна праця, видана в Росії, – книга “Людина. Цивілізація. Суспільство” (1992 р.).

СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ (1820–1903 рр.) – англійський філософ і соціолог, один з родоначальників позитивізму. Основна праця – “Система синтетичної філософії” (1862–1896 рр.).

СПІНОЗА БЕНЕДИКТ (1632–1677 рр.) – нідерландський філософ, пантеїст. Основні твори: “Богословсько-політичний трактат” (1670 р.), “Етика” (1677 р.).

ТАРД ГАБРІЄЛЬ (1843–1904 рр.) – французький соціолог і криміналіст, один з основоположників соціальної психології. Основні твори: “Закони наслідування” (1890 р.), “Соціальна логіка” (1894 р.).

ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН П’ЄР (1881–1955 рр.) – французький
учений-палеонтолог, філософ, теолог. Прагнув усунути протилежність науки і релігії. Католицька церква засудила вчення як модерністське, але його еволюціоністська теорія стала поширеною. Головна праця – “Феномен людини” (1956 р.).

ТЕРТУЛЛІАН КВІНТ СЕПТИЛІЙ ФЛОРЕНС (бл.160 –після 220 рр.) – християнський апологет, прихильник концепції “чистої” віри.

ТОМА АКВІНСЬКИЙ (1225–1274 рр.) – католицький теолог, намагався обґрунтувати християнське віровчення з філософської точки зору. У 1323 р. його було визнано святим. Папа Лев XII в енцикліці у 1879 р. назвав філософську систему Т. Аквінського “єдиною істинною філософією католицизму”.

ТРУБЕЦЬКОЙ ЄВГЕНІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1863–1920 рр.)– російський філософ, громадський діяч, активний учасник
релігійно-філософського товариства пам’яті В. Соловйова. Головна книга – “Сенс життя” (1918 р.).

ТРУБЕЦЬКОЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1862–1905 рр.) – російський філософ, громадський діяч, публіцист. Основні твори: “Про природу людської свідомості” (1890 р.), “Основи ідеалізму” (1896 р.), “Вчення про Логос і його історію”. У 1905 р. його було обрано ректором Московського університету.

ФЕДОРОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (1828–1903 рр.) – російський мислитель, представник релігійно-філософського напряму космізму. Основна праця – “Філософія загальної справи” (1903 р.).

ФЕЙЄРБАХ ЛЮДВІГ (1804–1872 рр.) – німецький філософ-матеріаліст і атеїст. Основні твори: “До критики філософії Гегеля” (1839 р.), “Сутність християнства” (1841 р.), “Основи філософії майбутнього” (1843 р.).

ФІХТЕ ЙОГАНН ГОТЛІБ (1762–1814 рр.) – німецький філософ, другий за часом після Канта діяч німецького класичного ідеалізму. Основна праця – “Науковчення” (1794 р.).

ФЛОРЕНСЬКИЙ ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1882–1943 рр.) –російський релігійний філософ, учений, богослов. Основна праця – “Історія нової філософії” (1897–1907 рр.).

ФРАНК СЕМЕН ЛЮДВІГОВИЧ (1877–1950 рр.) – російський релігійний філософ, послідовник В. С. Соловйова, учасник збірника “Віхи”; емігрував у 1922 р. У філософії розвивав ідеї всеєдності й боголюдства. Основні твори: “Сенс життя” (1926 р.), “Нарис методології суспільних наук” (1922 р.), “Світло в темряві” (1949 р.), “Реальність і людина” (1950 р.).

ФРЕЙД ЗІГМУНД (1856–1939 рр.) – австрійський лікар-психіатр і психолог, засновник психоаналізу і фрейдизму. Основні твори: “Тлумачення сновидінь” (1900 р.), “Психопатологія повсякденного життя” (1904 р.), “Тотем і табу” (1913 р.), “Я і Воно” (1923 р.).

ФРОММ ЕРІХ (1900–1980 рр.) – німецько-американський філософ, соціолог і психолог, один із провідних представників неофрейдизму. Основні твори: “Втеча від свободи” (1941 р.), “Психоаналіз і релігія” (1950 р.), “Революція надії” (1964 р.).

ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ (1894–1977 рр.)– український філолог, філософ, історик філософії. Освіту здобував у Петербурзі, Києві, Німеччині. Працював в українських і німецьких університетах, був одним з організаторів Української вільної академії в Аугсбурзі, професором філософії Українського Вільного університету в Мюнхені. Автор понад 900 наукових праць з різних галузей знання.

ЮМ ДЕВІД (1711–1776 рр.) – англійський філософ-ідеаліст, психолог, історик. Завдання знання вбачав не в осягненні буття самого по собі, а у здатності бути керівництвом для практичного життя. Єдиний об’єкт пізнання, який може бути доведено, за Д. Юмом, – це об’єкти математики, решту можна осягнути лише з досвіду, а оскільки досвід індивідуальний, то й знання індивідуальні – суб’єктивні. Основні твори: “Трактат про людську природу” (1739–1740 рр.), “Дослідження про людський розум” (1748 р.).

ЮНГ КАРЛ ГУСТАВ (1875–1961 рр.) – швейцарський психоаналітик, психіатр, культуролог. Засновник аналітичної психо­логії. Основні твори: “Метаморфози і символи лібідо” (1912 р.), “Трансцендентна функція” (1916 р.), “Дійсність душі” (1934 р.) та ін.

ЮРКЕВИЧ ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ (1826–1874 рр.) – український філософ, видатний представник української академічної філософії. Безпосередній учитель В. С. Соловйова. Написав низку глибоких праць з історії філософії, духовності.

ЯСПЕРС КАРЛ (1883–1969 рр.) – німецький філософ-екзистенціаліст. Основні твори: “Розум і екзистенція” (1935 р.), “Філософія” (1932 р.), “Атомна бомба і майбутнє людства” (1958 р.), “Сенс і призначення історії” (1949 р.).

ЛІТЕРАТУРА

Базова

1. А.В. Бузгалин - Социальная философия ХХI в.: ренессанс марксизма? // Вопросы философии. – 2011. – № 3. – С. 36-47.

2. А.И. Ракитов - Пролегомены к идее технологии // Вопросы философии. – 2011. – № 1. – С. 3-15.

3. А.С. Нариньяни - Математика XXI - радикальная смена парадигмы. Модель, а не Алгоритм // Вопросы философии. – 2011. – № 1. – С. 3-15.

4. Актуальные проблемы философии науки / Отв. ред. Гирусов Э.В. – М.: Прогресс-Традиция, 2007. – 344 с.

5. Андрущенко В. П. Вступ до філософії. Великі філософи / В. П. Андрущенко. – К. – Харків, 2005.

6. Аргонов В.Ю. Искусственное программирование потребностей человека: путь к деградации или новый стимул развития? // Вопросы философии. – 2008. – № 12. – С. 22-38.

7. Баранцев Р.Г. Синергетика в современном естествознании. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 144 с.

8. Баскаков А.Я., Тулсаков Н.В. Методология научного исследования. – К.: МАУП, 2004. – 216 с.

9. Берталанфи Л. История и статус общей теории систем // Системные исследования: Методологические проблемы. Ежегодник. – М.: Наука 1973. – С. 20-37.

10. Бехман Г. Современное общество как общество риска / Г. Бехман // Вопросы философии. – 2007. – № 1.

11. Бехманн Г. Современное общество. – М.: Логос, 2010. – 248 с.

12. Бодрияр Ж. Общество потребления / Ж. Бодрияр. – М., 2000.

13. Бойченко О. В. Міф як проблема сучасної української філософії / О. В. Бойченко // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2005. –
№ 4-5.

14. В. И. Аршинов - Синергетика конвергирует со сложностью // Вопросы философии. – 2011. – № 4. – С. 73-84.

15. Г.Д. Левин - Три взгляда на природу теоретического и эмпирического знания // Вопросы философии. – 2011. – № 2. – С. 104-114.

16. Габермас Ю. Філософський дискурс модерну / Ю. Габермас. – К., 2001.

17. Гадамер К.-Г. Истина и метод / К.-Г. Гадамер. – М., 1998.

18. Гартман Н. К основоположению онтологии: Введение / Н. Гартман. – СПб., 2003.

19. Горелов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія Укра­їни / М. Є. Горелов, О. П. Моця, О. О. Рафальський. – К., 2005.

20. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / В. Гьосле. – К., 2003.

21. Гьофе О. Розум і право / О. Гьофе. – К., 2003.

22. Декарт Р. Первоначала философии / Р. Декарт // Сочинения: [в 2-х т.]. – М., 1989. – Т. 1.

23. Делез Ж. Что такое философия? / Ж. Делез, Ф. Гваттари. – СПб., 1998.

24. Делокаров К. X. Системная парадигма современной науки и синергетика // Общественные науки и современность. – 2000. – № 6. – С. 110-117.

25. Деррида Ж. Голос и феномен / Ж. Деррида. – СПб., 1999.

26. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Лаэртский Диоген. – М., 1979.

27. Добронравова И. С. На каких основаниях осуществимо единство современной науки? // Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – С. 343-353.

28. Дубровский Д.И. Основные категориальные планы проблемы сознания // Вопросы философии. – 2008. – № 12. – С. 59-76.

29. Дьюї Дж. Свобода і культура / Дж. Дьюї // Зарубіжна філософія XX століття. – К., 1993.

30. Е.А. Мамчур - Фундаментальная наука и современные технологии // Вопросы философии. – 2011. – № 3. – С. 80-89.

31. Журавлёв В.И. Высокоабстрактная космофизика: проблемы поиска теоретического критерия истинности и всеединства мира // Практична філософія. – 2008. – № 2. – С. 32-37.

32. Знание о прошлом в современной культуре (материалы «круглого стола») // Вопросы философии. – 2011. – № 8. – С. 3-45.

33. Кант И. Критика практического разума / И. Кант // Сочинения:
В 6-ти т. – М., 1963–1966. – Т. 4.

34. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры – СПб.: Алетейя, 2002. – 414с.

35. Кохановский В.П. Философские проблемы социально-гуманитарных наук (формирование, особенности и методология социального познания): Учебное пособие для аспирантов. – Ростов н/Д: «Феникс», 2005. – 320 с.

36. Кочергин А.Н. Методы и формы научного познания. – М., 1990.

37. Лао Цзы. Книга о пути и силе / Цзы Лао. – Новосибирск, 1992.

38. Лешкевич Т.Г. Философия науки: традиции и новации: Учебное пособие для вузов. – М.: “Издательство ПРИОР”, 2001. – 428 с.

39. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении / Дж. Локк // Сочинения: [в 3-х т.]. – М., 1985. – Т. 1.

40. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. – М., 1998.

41. Назаретян А. П. Цивилизационные кризисы в контексте Универсальной истории: Синергетика, психология и футурология. – М.: ПЕР СЭ, 2001. – 239 с.

42. Наука и образование: современные трансформации: Монография / Ин-т философии им. Г.С. Сковороды НАН Украины. – К.: Изд. ПАРАПАН, 2008. – 328 с.

43. Никифоров А.Л. Фундаментальная наука умирает? // Вопросы философии. – 2008. – № 5. – С. 58-61.

44. Ницше Ф. Сочинения: [в 2 т.] / Ф. Ницше – М., 1990.

45. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? / X. Ортега-и-Гассет – М., 1991.

46. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел. – К., 1995.

47. Ратников В.С. Феномен сложности как предмет философско-методологического осмысления (о сложности нанотехнологии) // Філософські науки: Збірник наукових праць. – Суми: СумДПУ ім. А.С.Макаренка, 2009. – С. 3–12.

48. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / Ж.-Ж. Руссо – К., 1999.

49. Сабитов Р.А. Основы научных исследований: Учебное пособие для вузов. – Челябинск, 2002. – 138 с.

50. Самардак М.М. Філософія науки. – К.: ПАРАПАН, 2011. – 204 с.

51. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм – це гуманізм / Ж.-П. Сартр // Зарубіжна філософія XX ст. – К., 1993.

52. Сенека. Нравственные письма к Луцилию / Сенека. – М., 1972.

53. Синергетическая парадигма. Социальная синергетика. – М.: Прогресс-Традиция, 2009. – 688 с.

54. Системный подход в современной науке. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 560 с.

55. Сковорода Г. Образ мислителя / Г. Сковорода. – К., 1997.

56. Тарєлкін Ю.П., Цикін В.О. Методологія наукового дослідження. – Суми: СумДПУ, 2010. – 196 с.

57. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. Знание, богатство и сила на пороге XXI века / Э. Тоффлер. – М., 2002.

58. Філософія науки: традиції та інновації. – Суми: СумДПУ, 2010. - № 1 (1). – 277 с.

59. Філософія науки: традиції та інновації. – Суми: СумДПУ, 2010. - № 1 (2). – 288 с.

60. Філософія науки: традиції та інновації. – Суми: СумДПУ, 2011. - № 1 (3). – 210 с.

61. Філософія науки: традиції та інновації. – Суми: СумДПУ, 2011. - № 1 (4). – 214 с.

62. Хабермас Ю. Філософія як берегиня та інтерпретатор / Ю. Хабермас // Після філософії: кінець чи трансформація. – К., 2000.

63. Хайдеггер М. Что это такое – философия? / Хайдеггер М. // Путь в философию: антология. – М., 2001.

64. Цикин В.А. Глобализация: ноосферный подход. – Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2007. – 287 с.

65. Цикин В.А., Наумкина Е.А. Философия образования: постнеклассический подход: Монография. – Сумы: СумГПУ
им. А.С. Макаренко, 2009. – 232 с.

66. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгауэр. – М., 1992.

67. Юнг К.-Г. Архетип и символ / К.-Г. Юнг. – М., 1991.