2015-06-24
3505
Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.
Слово "культура" походить від латинських слів "colo", "cultio" - обробіток, "colere" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов´язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "cultura animi autem philosophia est" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.
Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("agri cultura"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "cultus" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.
На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов´язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ.
У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.
Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск´є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Анна Тюрго (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов´язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, полягають у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак у межах Просвітництва виникає критика існуючої "культури". Жан Жак Руссо (1712-1778) протиставляє зіпсованості та розбещеності "культурних" європейських націй простоту і моральну чистоту народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Але це не варто трактувати як заклик до повернення назад; швидше - це заклик до того, щоб, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для "виправлення" людини.
І все ж раціоналістичні підходи до аналізу культури дали можливість зробити ряд принципових висновків: по-перше, люди і народи відрізняються не наявністю чи відсутністю культури, а тільки рівнем її розвитку; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми і народами - наслідок специфічних умов і факторів, що впливають на формування і розвиток їхніх культур (розмір території держави, кліматичні умови, географічне розташування тощо) і мають суто формальний, вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках простежується, принаймні, три важливі світоглядні ідеї: 1) ідея одвічної єдності людського роду; 2) ідея історичного поступу як руху суспільства шляхом розширення знань та самовдосконалення; 3) ідея прогресу, яка пов´язана з успадкуванням та накопиченням людського досвіду.
Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули наслідки Французької революції 1789-1799 pp. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення ("окультурення") людини і суспільства розвиток душі має не менше значення, ніж розвиток розуму.
Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Імануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі - Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природу.
Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію, абстрактним понятійним мисленням, тобто у формі філософсько-теоретичної свідомості. Розвиток мислення як вищої духовної здатності й становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "У цьому розвиткові загальності мислення, - писав він, - полягає абсолютна цінність культури".
Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке представлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій).
Проблемі визначення поняття "культура" в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона "Культура, критичний огляд визначень" (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури. Успіх книги був величезний, тому в друге видання цієї праці увійшло вже понад 200 визначень культури. Слід зауважити, що кожен тип визначення виділяє свою грань у вивченні культур, що часом стає вихідною установкою для того чи іншого типу культурологічної теорії. Зокрема, самі А. Крьобер і К. Клакхон вважали, що "культура складається із внутрішніх цінностей і норм, що виявляються зовні... за допомогою символів; вона виникає в результаті діяльності людей, включаючи її втілення в [матеріальних] засобах. Сутнісне ядро культури становлять традиційні (історично сформовані) ідеї, насамперед ті, яким приписується особлива цінність. Культурні системи можуть розглядатися, з одного боку, як результати діяльності людей, а з іншого, - як її регулятори". У даному визначенні культура є наслідком діяльності людей; стереотипи поведінки та їхні особливості посідають істотне місце в дослідженні культур.
Л. Уайт у визначенні культури застосовував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації. Визначення культури пов´язані також зі способом життя спільноти, на що вказував К. Уісслер.
Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру "як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов". Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново. Специфічну точку зору на культуру висловив Г. Стейн. На його думку, культура - це пошуки "терапії" в сучасному світі. М. Херсковіц розглядав культуру "як суму поводження і способу мислення, що утворюють дане суспільство".
Особливе місце посідають структурні визначення культури. Най-характерніше з них належить Р. Лінтону: "1) культура - це, в кінцевому рахунку, не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства; 2) культура - це сполучення набутого поводження і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються в спадщину членами даного суспільства". До структурного можна віднести також визначення Дж. Хонігмана. Він вважав, що культура складається з двох типів явищ: 1) "соціально стандартизоване поводження - дія, мислення, почуття "; 2) "матеріальна продукція...". Існують також генетичне, функціональне визначення культури та ін.
Різнопланові визначення поняття "культура" можна звести до таких основних напрямів: філософського, антропологічного та соціологічного. Вони різняться сутнісними ознаками, методами дослідження та структурними елементами, функціями, що відображено в табл. 1.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Таблиця 1. Основні підходи вивчення культури
| Класифікаційні параметри | Напрями | ||
| Філософський | Антропологічний | Соціологічний | |
| Коротке визначення | Система відтворення і розвитку людини як суб´єкта діяльності | Система артефактів, знань і вірування | Система цінностей і норм, що опосередкують взаємодію людей |
| Істотні ознаки | Універсальність/загальність | Символічний характер | Нормативність |
| Типові структурні елементи | Ідеї та їх матеріальне втілення | Артефакти, вірування, звичаї і т. д. | Цінності, норми і значення |
| Головні функції | Креативна (творення буття людиною чи для людини) | Адаптація і відтворення життєвого укладу людей | Латентність (підтримка зразка) і соціалізація. |
| Пріоритетні методи дослідження | Діалектичний | Еволюційний | Структурно-фукціональний |
Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей.
12) Традиции – это наиболее устойчивая часть социокультурного наследия, которое передается из поколения в поколение и воспроизводится в течение долгого времени. Традиции включают в себя объекты социокультурного наследования, сами процессы этого наследования. К традициям относятся культурные образцы, ценности, нормы, идеи, знания.
Традиции образуют органическое единство с новациями. Традиция обеспечивает устойчивость культуры, ее воспроизводство, а новация – ее развитие и взаимодействие с другими культурами.
Доминирование традиций в обществе приводит к застою, доминирование новаций – к разрушению в самой культуре. Для разных типов общества характерно свое соотношение традиций и новаций. Современное общество большое внимание уделяет новациям, совершенствованию различных сфер жизни. Новации бывают:
- эндогенные – внутренние, внутри самой культуры
- экзогенные – внешние, заимствованные из других культур
Эндогенные новации возникают в ответ на какую-то потребность, которая не может быть удовлетворена традицией. Эндогенная новация – это мутация традиции.
Сложнее обстоит дело с экзогенными новациями, потому что всякая культура защищает свою самобытность. Поэтому легче всего усваиваются материальные новации.
Характер взаимоотношений традиций и новаций:
- Конфликт (церковные реформы Никона)
- Симбиоз. Сосуществование традиций и новаций в разных сферах общества (дворянство и народ)
- Синтез. Результат взаимного приспособления друг к другу (марксистское учение, совпадавшее с российской действительностью).
13) Співвідношення природного і культурного.
Людина як продукт біологічної та культурної еволюції.
Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.
Співвідношення природного і культурного
Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й протиставленими одна одній.
Однак очевидність того факту, що людина — суб'єкт і носій культури — постійно перебуває в об'єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв'язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв'язку природи та культури.
Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незаперечна. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «ан- тикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.
Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.
Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культури та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед, реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов'язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.
Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв'язки.
Поняття «природа» — одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття «природа» охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного, але ж і соціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така «природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально- культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.
Поняття «культура» латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини, на відміну від змін під дією природних причин. Ще в більшій мірі акцентоване діяльне начало як людське зусилля зміни у використанні Цицероном цього поняття в переносному значенні — «оброблення людської душі». Поняття «культура» в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.
Таким чином, перше визначення понять «природа» і «культура» виявляє їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об'єктивно-історичному існуванні природа, культура й суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму «частин»), розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, подумки можна протиставляти їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, насправді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну умову свого існування та розвитку. Це, передусім, об'єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-друге, це об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.
Природа — вихідний пункт людського розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина — продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об'єктивному, від неї не залежному зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. У цьому процесі народжується світ артефактів — «учинених речей», виникає «друга природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття — то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат людської діяльності. Чимало з його потреб продиктовані індивідові природною необхідністю — фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.
Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, в навколишньому середовищі значно більше й глибше, наголошує роль культурної детермінації в можливостях людського світобачення і, як наслідок, діяльної позиції.
Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «вписування» людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.
Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважати на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі. Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.
Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні прояви щодо закономірностей природи. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської істоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.
14) От гуманистического универсализма к глобальному управлению
Европейская либеральная цивилизация все более страдает от утраты собственной идентичности, что и делает ее уязвимой, хотя универсализм демократии изначально был обращен ко всему миру и представлялся гуманистическим призывом к гармонизации и взаимопониманию между цивилизациям. Сегодня этот пафос служит в основном цели обеспечить повод вмешательства во внутренние дела и подчинить мир глобальному управлению.
Тенденция к универсальному толкованию основных прав и свобод получила импульс после Второй мировой войны в связи с созданием первой универсальной организации - ООН. В Уставе ООН впервые получила воплощение сама идея об общепризнанных международных стандартах в отношениях не только между государствами, но и между людьми внутри государств, признание и соблюдение которых становилось условием и вошло в основополагающие принципы международного права. Но Устав ООН увязывает провозглашение и соблюдение прав человека с такими основными принципами международного права, как невмешательство во внутренние дела государств и признание их суверенного равенства. Устав ООН дает согласованный перечень основных прав человека, не давая им содержательного толкования. Очевидно, что это неслучайно, ибо толкование содержания прав слишком зависит от ценностных критериев различных цивилизаций.
Но идея универсализма породила и иной тип организации - это Совет Европы, который стал организацией сугубо идеологической, созданной для трансформации международного права, то есть права между народами, в «мирогражданское» или «мировое право» (World Law). Его сегодняшняя роль доказывает, что в него были собраны до «лучших» времен неудавшиеся универсалистские претензии управлять миром на основе «вечных» стандартов, имеющие корни в космополитических и даже антихристианских учениях прошлого. Из этого питательного бульона выросла целая культура мышления «граждан мира». Совет Европы явно был создан как стратегический резерв и долгое время практически оставался за пределами орбиты, в которой обращались все серьезные проблемы и аспекты мировой политики. Пока в мире доминировали классическое международное право и межгосударственные отношения, и влиятельные силы их гарантировали, этот орган не играл роли в международной политике. Но как только идеологическая подготовка сознания позволила подвергать сомнению суверенитет государства-нации и продвигать идею глобального управления и «арбитража» наднациональных структур, наступил момент и для Совета Европы.
Наблюдение изнутри за деятельностью Совета Европы и его концептуальной базой не оставляет сомнения, что в нем доминирует не что иное, как крайне леволиберальное течение философской мысли и почти троцкистский мессианизм насильственного утверждения безрелигиозных и безнациональных стандартов. В программных документах Совета Европы ни разу не употребляется термин суверенитет.
Именно поэтому давно назрела наступательная тактика и концептуальная работа в систематизации и типологии прав человека. Обобщение исторического опыта подъема, продвижения и последующей деградации духовных критериев в разработке исторических концепций, а также анализ роли культурного контекста в области прав человека позволили бы разработать отсутствующую методологию сравнительного толкования категорий прав человека в зависимости от религиозно-философских основ сознания в различных цивилизациях мира.
Важнейшей концептуальной и методологической вехой должно стать отделение подлинно демократического направления в понимании прав человека от либерально-тоталитарного навязывания «ценностного нигилизма» современного либерализма и жесткое противодействие двойным стандартам.
Важно также представлять себе историю и классификацию прав человека. В политологии, социологии и науке о политических учениях и правах человека существует деление на три поколения прав человека.
1. Первое поколение прав человека - это гражданские и политические права: равенство полов и национальностей, свобода совести, вероисповедания, слова, собраний и политических объединений, равенство перед законом, неприкосновенность жилища, недопустимость несанкционированного ареста и тому подобное. Эти права утвердились после Французской революции в борьбе против абсолютизма, деспотии, злоупотреблений католической церкви, неравенства сословий перед судом. Эти завоевания имеют бесспорную непреходящую ценность и давно стали всеобщими, они включены в Устав ООН.
2. Второе поколение - социальные и экономические права. Они утвердились в ХХ веке, и нельзя не признавать, что провозглашение их в нашей стране после революции побудило и западные страны идти по тому же пути. Это такие права как право на труд, право на жилище, на равную оплату за равный труд, недискриминация по полу, расе, национальности, возрасту, запрет или ограничение детского труда, нормированный рабочий день, пенсии и медицинская помощь. ХХ век дает постоянный импульс к дальнейшему совершенствованию данной категории прав человека.
Эти два поколения прав человека вошли в устав ООН, во Всеобщую декларацию прав человека 1948 года, а также в Международные пакты о правах человека 1966 года. Надо отметить, что согласование содержания пактов заняло 18 лет, что отражает сложность выработки единых подходов и перечня, не говоря уже о критериях для столь разных цивилизаций и исторических культурных и экономических условий мира.
3. Наконец, третье поколение прав человека - то, что вынесено на мессианское знамя нынешней «либертарной революции», с которым выступает Совет Европы. Это так называемые гуманитарные права, то есть права личности, трактовку которых в чисто западно-либеральных критериях сегодня Запад склонен считать универсальной, независимо от принадлежности личности к разным государствам, цивилизациям и религиозно-философским системам. Очевидно, что основой таких подходов могла выступить только секулярная доктрина, причем достаточно агрессивно и сознательно изымающая четкие представления о добре и зле, о грехе и добродетели, которые рождаются только из религиозного учения, а затем уже передаются из поколения в поколение вне зависимости от осознанного отношения человека к вере.
Именно эта категория прав человека вызывает весьма различное толкование в разных цивилизациях, ибо в них нет единого толкования, что есть человек! Именно эта категория прав человека может вступать в конфликт с нравственными устоями, которые не поддаются формализации в конституциях, - не только в православной России, но и в Европе, где европейские консерваторы обоснованно бьют тревогу по поводу гибели европейской христианской цивилизации и культуры.
Однако проповедники «либеральной свободы» в Европе и в России нападают на любые ограничения «свободы», представляя это подавлением прав на «информацию», на «выбор», на «свободу творчества», с большевистской ненавистью обрушиваются особенно на христианство, которое составляет незаменимый источник развития духовных сил личности.
Нельзя не заметить, что все чаще воинствующе либертарное толкование свободы и прав личности вступает в противоречие с первым поколением прав человека, то есть наступает на саму основу демократии - право на свободу вероисповедания, свободу совести и мнений. Ибо, с либертарной точки зрения, христианин уже не имеет права даже высказывать суждение, которое есть часть вероучения. И происходит это не где-нибудь, а в Европе!
Даже беглый анализ трех поколений прав человека показывает, что первое из них относится к понятию «демократия», второе - к понятию социального государства, кстати, вытекающего из евангельских заповедей «обуть, одеть и накормить ближнего», а третье - к либерализму.
Демократия - это категория институциональная, функциональная, категория формы. Еще выдающийся немецкий философ права К. Шмитт подметил, что демократия «не имеет ценностного содержания и есть только форма организации». Она не требует единства мировоззрения и может осуществляться с участием разных идеологий. Только поэтому демократия и стала оптимальным механизмом в плюралистическом обществе без единого идеала.
Опыт применения демократии в ХХ веке демонстрирует массовое и достаточно успешное внедрение демократических конституций и институтов на всех континентах, что позволяет признать ее универсализм.
Но либерализм - это философия, мировоззрение, определяющее ценностное наполнение категорий гуманитарных прав человека. На ранней стадии он восставал против принудительно религиозного государства, в котором бесспорно ложно увязывались как якобы богоустановленные сословное неравенство и внеэкономические основы общественной иерархии. Сегодня все заметнее тревожные симптомы вырождения либерализма в либертарианство, которое становится нетерпимым к иным мировоззрениям, к любой традиции. Европа, похоже, пока отказывается признавать, что именно ценностный нигилизм, проповедуемый левыми паневропейскими структурами, делает традиционно христианские западноевропейские общества уязвимыми для вливания большого количества мигрантов других цивилизаций.
Ценностный нигилизм - это, в сущности, философия конца истории. В таком случае для Европы заканчивается поиск смысла бытия, порожденный духом, небезразличным к грани добра и зла. Остается технократическая цивилизация. Это уже не метафизический «Рим» - незримый центр, где свершается всемирно-историческое, - это Рим языческий с его паническим страхом перед физическим несовершенством, старением и смертью. Но такой Рим со всем его материальным превосходством - водопроводом, термами, Колизеем и Форумом - уже был сметен Аларихом Вестготским. Сегодня технократия бессильна перед мигрантами вовсе не потому, что тех много и они иные, а потому, что для нее самой Родина - где ниже налоги, а у самой Европы нет святынь - одни компьютеры и «права», которые мигранты заполнят своими святынями.
Пора привлечь самое пристальное внимание к тому факту, что, несмотря на бесспорные достижения западного мира в области прав человека и в целом высокий уровень культуры взаимоотношений институтов, органов и чиновников с гражданами, положение в этой области в самих странах Европы и США, усвоивших себе роль непререкаемых менторов, далеко от совершенства, а в ряде областей и вовсе находится в глубоком кризисе.
Масштабные межэтнические и межрелигиозные волнения во Франции, порожденные отнюдь не только социальными проблемами, общее явное нарастание напряженности между цивилизациями вместо их, казалось бы, логичной гармонизации в век глобализации, среди прочего происходит и по вине бесцеремонного навязывания крайне либертарной интерпретации человека и его «прав и свобод» всем без исключения религиозно-философским системам, формирующим общественное сознание в государствах разных цивилизаций.
В США налицо глубокий кризис демократии и заметное наступление на права человека и даже для пресловутую свободу слова, в подавлении которой Вашингтон обвиняет именно те государства, политика которых не подчиняется диктату. Влиятельные неправительственные правозащитные объединения, выступающие с регулярными отчетами о соблюдении прав человека (Human Rights Watch, Amnesty International и ряд других), отмечают растущий масштаб нарушений основополагающих прав и свобод ведущими западными государствами, прежде всего США и странами Евросоюза, в том числе - в контексте антитеррористической кампании. Как указывается в докладе Human Rights Watch (HRW) за 2005 год, масштаб проблем связан с нежеланием западных государств считаться с базовыми правозащитными принципами ради борьбы с терроризмом. Следствием такого подхода становятся двойные стандарты в оценке действий других стран, усиление тенденции к подчинению интересов прав человека соображениям политического и экономического характера.
После теракта 11 сентября 2001 года Буш уполномочил Агентство национальной безопасности и другие службы вести электронное наблюдение за американцами, хотя по законам США спецслужбы не имеют права делать это без соответствующей санкции специального суда. В период с 2002 по 2004 годы зафиксировано по меньшей мере 287 случаев незаконного электронного наблюдения, один из которых примечателен тем, что агент ФБР прослушивал телефон гражданина США на протяжении пяти лет без уведомления Министерства юстиции. По утверждению New York Times, технические возможности агентства позволяют прослушивать одновременно до 500 человек внутри страны и до 7 тыс. человек за рубежом.
Под лозунгами противодействия терроризму власти США предприняли целый комплекс мер по ужесточению внутреннего режима. Принятие в США так называемого патриотического акта (закона о создании инструментов для пресечения террористических акций), создание Министерства внутренней безопасности значительно расширили полномочия спецслужб в области слежения за всеми, кто может быть сочтен подозрительным. В частности, значительно упрощен процесс получения санкций на прослушивание разговоров подозреваемого, перехват бумажной и электронной корреспонденции, а также проведение обысков и ведение слежки. Агенты спецслужб получили доступ в архивы библиотек и книжных магазинов, а также право требовать у компаний конфиденциальную информацию об их клиентах. 21 декабря 2005 года сенат вновь проголосовал за продление так называемого патриотического акта, дебатируется отмена первой поправки к Конституции США - о свободе слова, которая не будет распространяться на государственных служащих! Вспоминается труд А. де Токвиля «Демократия в Америке», где автор, отдав должное рациональности организации общества, отметил: «Я не знаю ни одной страны, где в целом свобода духа и свобода слова были бы так ограничены, как в Америке».
Вообще, следует заметить, что менторствующие о свободе в США, объявляющие другие страны «полицейскими» режимами, сами занимают первое место в мире по количеству заключенных на душу населения. Отнюдь не идеально положение и во Франции, причем в той области, за которую обычно критикуют Россию. Комиссар Совета Европы по правам человека А. Хиль-Роблес в ходе поездки по Франции в сентябре прошлого года охарактеризовал положение дел в месте предварительного заключения иностранцев при Дворце юстиции в Париже, словами, что «нигде в своей жизни, кроме как в Молдавии», он не видел «более ужасного места», призвав к его немедленному закрытию.
Согласно данным Министерства юстиции Франции, переполненность местных тюрем в 2005 году составила 112 процентов.
Неправительственные организации отмечают антисанитарные условия, случаи неоказания медицинской и другой помощи, распространение наркозависимости среди заключенных, рост числа самоубийств. Подобная информация содержится в отчете международной организации по надзору за положением в тюрьмах.
Современный либеральный проект, навязывающий в качестве универсального свое толкование многих гуманитарных прав человека, с одной стороны, разлагает все самобытные цивилизации, с другой - на деле сворачивает права и свободы в собственных странах, что превращает общий пафос борьбы за права человека в фарс и в инструмент глобального управления миром. Все аспекты этого проекта нуждаются в пристальном анализе, ибо потенциально угрожают демократии.
Очевидно, что Комиссии предстоит очень сложная работа по систематизации нарушений прав человека на Западе и в США, которая столкнется и с яростным сопротивлением, и с объективными трудностями, и с застывшими стереотипами. Однако именно такая работа необходима сейчас не только России, чтобы выйти из пут комплекса неполноценности, но и самой Европе.
Аналитические записки. Специальный выпуск. Права человека и права народа. О положении меньшинств в странах-членах Совета Европы.
15) Універсальна модель культури - концепція єдиного плану побудови культури, сформульована в антропології як результат розробки порівняльного методу. В основі такого роду моделі лежить уявлення про наявність якихось культурних універсалій, що мають місце в людському суспільстві. Пошуками моделей культурної універсалізації займалися вчені ряду країн: К. Уисслер, Дж. П. Мердок; Б. Малиновський, Д. Ф. Аберле, М. Харріс та ін Розробляється ними універсальна модель культури відрізнялася тим, що вона передбачала не ідентичність змісту, а схожість класифікації різноманітних культурних практик у різних культурах, наявність у них загальних рис і компонентів. Наприклад, британський антрополог Броніслав Малиновський (1884-1942) обґрунтовував функціональний погляд на культуру, згідно з яким у кожній культурі, типі цивілізації будь-звичай, матеріальний об'єкт, ідея і вірування виконують певну життєву функцію, вирішують якусь задачу. Основна одиниця функціонального аналізу у Б. Малиновського - інститут культури, який складається з окремих елементів (магії, релігії, спорідненості тощо). Функціональне пояснення будувалось на інтуїтивному виділення основних потреб людини, які намагалися пов'язати з розмаїттям соціокультурних умов і вторинних потреб, породжуваних самою культурою. Це різноманітність, як вважав Б. Малиновський, можна спростити і впорядкувати, якщо розглядати культурні варіації як свого роду дії на основні потреби добування їжі, даху над головою, оборони та відтворення. Культура формується як певний інструмент задоволення основних потреб людини і як сукупність артефактів, організованих традицією - в цьому її універсальний характер. Відмінності, що існують між культурами, проявляються в закріплених ними способи задоволення потреб і в характері передаються від покоління до покоління вторинних потреб.
Висновок, який був зроблений дослідниками, зводиться до наступного: універсальна модель культури існувала й існує в усіх культурах, як давніх, так і сучасних, і її основа може бути знайдена в особливостях біологічної природи людини і умов людського існування.
Крім універсальної моделі, вчені розробили концепцію універсальної соціокультурної системи; визначальними в ній були вектори, згідно з якими здійснюється діяльність людей. У цю систему входили: адаптація суспільства до природи, відтворення населення, спілкування, розподіл соціальних ролей і їх розподіл, загальноприйняті пізнавальні орієнтації і цілі, нормативне регулювання, регулювання емоційної сфери, контроль за девіантними (отклоняющимися від загальноприйнятої норми) формами поведінки. Ці складові розглядалися авторами як функціональні умови, необхідні для виживання будь-якого соціуму.
Продовжуючи дослідження в цьому напрямку, вчені створили універсальну структуру соціокультурних систем, яка враховує не тільки біологічні та психологічні константи людської природи, але набагато більший спектр інших чинників - сферу матеріального виробництва, сферу відтворення населення, поведінкові компоненти і т.п. Таким чином, наукові дослідження дозволяють намацати підстави для можливого "сходження народів і культур" в одному універсальному єдності.
Відбуваються в світі тенденції культурної універсалізації, здатні призвести в майбутньому до єдності людської культури, спонукають дослідників продовжувати пошуки моделі, яка б не тільки пояснювала подібності культур та їх відмінності, і давала уявлення про механізми взаємодії та шляхи взаєморозуміння між культурами. Бо процес культурної універсалізації спрямований не на поглинання або пригнічення одних культур іншими, а на пошуки можливостей співіснування різних культурних елементів в єдиному загальнолюдському просторі, причому такого роду співіснування буде не механічним з'єднанням, а органічним різноманіттям, що передбачає взаєморозуміння та взаємозбагачення.
Саме фактор різноманіття, незмірно збільшився до XX ст., врахував у своїй моделі французький дослідник Абраам Антуан Моль (р. 1930), який назвав свою модель мозаїчної культури. Модель мозаїчної культури утворюється як результат осмислення тих процесів, які виникають під впливом засобів масової комунікації в західному суспільстві. Причому під культурою А. А. Моль розумів не тільки зразки високих художніх шедеврів, або ж систематично влаштовані музеї, виставки, бібліотеки. Для нього культура - це ще й сукупність усіх тих процесів і явищ, які відбуваються в повсякденному житті, це невпорядкованість і хаотичність інформації, з якою ми досить випадково выхватываем деякі крихти. Всі елементи культури пов'язані воєдино. Одна з задач в написаній ним роботі "Социодинамика культури" (1967) полягає в спробі визначити вплив тих прихованих чинників, які закладені у формах чайних чашок, в кутах, під якими нахилені скати дахів, освітлення неба або в смаку пряної приправи, на літературний стиль, на здатність до абстракції або до логічних висновків у людини, схильної цим впливам". У цій фразі можна відчути якийсь східний відтінок світовідчуття, відмінний від західного, бо ніде так, як у Японії або Китаї, не прагнуть дотримуватися чайну церемонію, використати ландшафт і колорит місцевості для вираження якихось інтелектуальних натяків і смислів. На цьому прикладі цілком чітко видно, що цінності в культурі не можуть набуватися шляхом логічного міркування, а формуватися з допомогою асоціацій, натяків, поетичних образів, що складаються в єдиний нерозривний комплекс.
В мозаїчній культурі Л. Л. Моля знання формуються не системою освіти, а засобами масової комунікації. Швидкий розвиток науки і техніки, засобів масової комунікації створює в сучасному світі певну мозаїчність у знаннях і культури як окремих людей, так і соціальних колективів. Як вважає А. А. Моль, поява такого роду культури неминуче, тому слід змиритися з цим. Таке зібрання окремих фрагментів і є культура в повному сенсі цього слова. Раціональне мислення, засноване на знанні формальної логіки, повинно поступитися місцем менш точним систем, іншого типу мислення.
Чітко виділяються зазвичай факти замінюються явищами, які можуть бути досить розпливчастими. Мислення стає асоціативним. На цю характеристику зміненого мислення звертав увагу К. Леві-Стросс, вважаючи, що асоціативність стане домінуючою рисою мислення в майбутньому. Нагадаємо, що осягнення сенсу коанов також передбачає асоціативне мислення. А. А. Моль ж запропонував називати, як сам він пише, "ці гнучкі і розпливчасті, але дуже важливі закони, керуючі з'єднанням ідей", инфралогическими законами. Коментуючи цей термін, можна помітити, що А. А. Моль зберігає поняття "логіка", але вводить додаткове утримання за рахунок поняття "інфра" (від лат. infra -нижче, під), з тим, щоб підкреслити прагнення проникнути в глибини свідомості.
Вчений писав про мозаїчної культури, яка складається з надмірної знання, поширюваної засобами масової комунікації, але в його концепції, яка склалася в 1970-е рр., мова йде тільки про західній культурі. Східні культури, на його думку, інертні, вони майже не розвивалися протягом тисячоліть. Тому нерухомість, наприклад, китайської культури завжди контрастує з конструктивними революціями Заходу, з утворився там нагромадженням знань, але саме в цьому нагромадженні таїться небезпека.
Пошуки універсальної моделі культури не є прерогативою західних вчених. Існують і східні теорії універсалізації культури. Ідеї універсалізації світу дотримувався індуський мислитель Сарвепаллі Радхакришиан (1888-1975), однак шляхи, які він пропонував, лежали в рамках індуїстської доктрини. Однією з основних ідей вчення С. Радхакришиана була ідея про єдність базових принципів людського мислення, їх незалежності від того, до якої конкретної культури підключений даний індивід. Філософ був впевнений, що виняткова духовність Індії - це той стрижень, який виявиться всередині формується єдиного людства. Він розвивав тему генезису культури взаємин Сходу і Заходу, а також тему всесвітньої цивілізації. Цей індійський мудрець бачив світ інтегрально, як єдиний спільний для всього людства будинок, а саме людство як єдину сім'ю, члени якої при всьому їх неподібності існують в єдиному просторі і тісно взаємопов'язані один з одним. Це давало підставу розглядати людство як якусь єдину цілісність. Він зазначав, що у багатьох сферах діяльності мир функціонує як ціле, але розділеність найчастіше виникає у сфері світогляду. Аналізуючи сучасний йому стан світу, С. Радхакришиан бачив, що ворогуючими виявляються часом Захід і яка-небудь з культур Сходу, в яких культурна експансія Заходу викликає виразно негативну реакцію. Мислитель висловлював упевненість, що спільність зрештою виникне і в світі цінностей.
Для того, щоб підкреслити нову смислове навантаження розглянутого поняття, вчені вводять необхідне уточнення "новий універсалізм". Його формування викликано тим, що поступово вичерпується роль Заходу як мироисторического суб'єкта. "Симптом цього вичерпання проявляється в усвідомленні Заходом того, що його культура вже не є безумовний і домінуючий центр світу", що він "визнає необхідність "іншого" (як це виражено постмодерністським культурним свідомістю)". Саме постмодерн підготував грунт для пояснення співіснування множинності в єдиному універсальному просторі. Постмодерністські "помірні версії сприяли подоланню однобічності уявлень про цілісність світу в дусі модернизаторского універсалізму". Новий універсалізм, як і старий, колишній універсалізм, "постулює цілісність світу/людства. Однак способи або принципи бачення цього цілого, дуже різні: цілісність предмета ґрунтується на новій методології на визнанні загальності зв'язків, позбавленої універсально-нівелюючого характеру, зв'язку, учасники якої в принципі різнорідні, творчо активні, а їхні підстави виглядають не як еманація цілого, але як і визначаються, і визначають це ціле". На необхідність розрізнення поняття "універсалізм" в старій і новій трактуванні звертають увагу, крім цитованого нами М. А. Пєшкова, та інші вчені. Так, М. Н. Епштейн пропонує ввести поняття "критична універсальність", під якою він розуміє здатність того чи іншого консенсусу "зайняти критичну дистанцію по відношенню до себе, увібрати цінності інших консенсусів і культур, а головне - цінність згоди на розбіжності". У цьому судженні видно істотний крок вперед в просуванні по шляху концептуального осмислення того культурного різноманіття, яке формується в результаті процесів глобалізації. Зауважимо, цитований автор робить досить важливе роз'яснення з приводу іншого стану множинності в умовах універсалізації порівняно з попередньою трактування цього феномена в постмодерністських теоріях. Різноманіття універсалізму виявляє його тотожність з плюралізмом, проте відмінність усе ж таки в тому, що визнання цього різноманіття не веде його до відмови від оцінки, а стає критерієм самої оцінки. Таким чином, особливість універсалізму нового типу полягає в тому, що в ньому враховується ціннісний характер ідеалів інших культур.
Отже, тенденцій нинішнього етапу глобалізації відповідає новий універсалізм, який не передбачає повної підпорядкованості приватного і особливого загального і цілого. Універсальність в контексті глобалізації розуміється як результат ускладнення міжцивілізаційних зв'язків. Вона передбачає рівність партнерів цивілізаційного розвитку, можливість ведення рівноправного діалогу. Саме в ракурсі такого розуміння універсалістського мислення можуть вирішуватися конкретні глобальні проблеми.
16) Поскольку общество распадается на множество групп — национальных, демографических, социальных, профессиональных, — постепенно у каждой из них формируется собственная культура, т. е. система ценностей и правил поведения. Малые культурные миры называют субкультурами.
У одного языка — несколько диалектов. Группы, говорящие на разных диалектах,— субкультуры, группы, говорящие на разных языках,— различные культуры. Когда люди из двух групп, несмотря на несходство деталей образа жизни, разделяют общие базисные ценности и потому могут общаться беспрепятственно, их культуры — всего лишь варианты одной, господствующей, культуры.
Субкультура — это часть общей культуры нации, в отдельных аспектах отмечающаяся или противостоящая целому, но в главных чертах согласующаяся и продолжающая культуру нации, которая получила название доминирующей культуры. Субкультура отличается от доминирующей культуры языком, взглядами на жизнь, манерами поведения, прической, одеждой, обычаями. Различия могут быть очень сильными, но субкультура не противостоит доминирующей культуре. Она включает ряд ценностей доминирующей культуры и добавляет к ним новые ценности, характерные только для нее.
Контркультура обозначает такую субкультуру, которая не просто отличается от доминирующей культуры, но противостоит, находится в конфликте с господствующими ценностями.
Примером контркультуры, по мнению известного американского социолога Н. Смелзера, служит культура богемы. «Среди других ценностей богемы выделяются стремление к самовыражению, желание жить сегодняшним днем, требование полной свободы, поощрение равенства мужчин и женщин и любовь к экзотике. Это подразумевает отрицание таких ценностей господствующей культуры, как самодисциплина, самоограничение в настоящем ради награды в будущем, материализм, успех в соответствии с общепринятыми правилами».
Возникновение контркультуры на самом деле — явление вполне обычное и распространенное. Доминирующая культура, которой противостоит контркультура, упорядочивает только часть символического пространства данного общества. Она не способна охватить все многообразие явлений. Оставшееся делят между собой суб- и контр культуры. Те и другие крайне важны доминирующей культуре, хотя на одних она смотрит с недоверием, а на других — с враждебностью. Контркультурами были раннее христианство в начале новой эры, затем религиозные секты, позже средневековые утопические коммуны, а затем идеология большевиков.
Иногда провести четкие различия между субкультурой и контркультурой затруднительно или невозможно. В таких случаях на равных правах к одному явления применяют оба названия.
Преступная субкультура, произрастающая в коллективных тюрьмах, которые называют «фабриками насилия», отличается специфическим поведением, правилами и даже языком. Здесь своя система иерархии и привилегий. «Особо привилегированные» (босс, бугор, рог зоны) — неформальные лидеры, имеют лучшее спальное место, лучшую пищу, эксплуатируют других. «Просто привилегированные» (борзый, отрицал) — сподручные и советники босса. Они — исполнители его воли и толкователи норм. Ниже по лестнице стоят «нейтральные» (пацаны) — основная масса осужденных. Им запрещается контактировать и оказывать помощь «непривилегированным» (шестерки, чушки, шныри), которые используются для грязной работы и служат орудием издевательств над «лишенными привилегий» (опущенные, обиженные). Для поддержания внутригрупповой стратификации (структуры) используется особый механизм «прописка». Она проводится в форме игры, загадок и других процедур испытания. Борьба за сохранение или повышение статуса носит, как правило, остроконфликтный характер и отличается особой агрессивностью, жестокостью и культом насилия. Конфликт с лидером чреват трагическими последствиями, которые нередко принимают форму самоубийства или членовредительства.
17) Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х років. Завершується ця епоха в другому десятиріччі ХХ ст., коли в результаті переходу провідних країн Європи та Америки до імперіалізму, світ вступає до етапу глобальних протиріч, які визначили своєрідність новітньої історії.
Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних ревлюцій. Створення нової історичної формації супроводжувалося змінами в усіх сферах людського життя, суспільства, культурі. Були в цьому процесі лідери – Нідерланди, Північна Італія, Англія – країни, що найбільш повно пережили Відродження та Реформацію. Саме там сформувалися економічні відносини, які започаткували промислову цивілізацію Нового часу, яка з часом запанувала в усьому світі. З середини XVII ст. промислова цивілізація стала поширюватися по Європі та інших континентах, руйнуючи натуральне господарство, скидаючи владу королів та імператорів, залучаючи народи світу до єдиного процесу світового розвитку. Всесвітня експансія Європи, використовуючи океан як засіб комунікації, породила новий тип цивілізації – океанічний (після річкових та морських).
Складається особливий тип загальносвітової культури, сформувалася теорія європоцентризму. У культурному діалозі «Захід – Схід» з’явилися нові теми. Протиставлення Європи і решти світу стає одним з базових принципів новочасової культурної парадигми. Своїми успіхами Захід був зобов’язаний експлуатації інших регіонів, які ставали його аграрно-сировинними складовими. Більш ефективна екологічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливістьдля інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впли-вів у всьому світі.
Отже, Новий час – епоха панування західно-європейської промислової цивілізації. Як писав А. Тойнбі, драматична й багатозначна зустріч Заходу із рештою світу стане центральним явищем Нової історії.
У загальній характеристиці Нового часу переважають два принципово різних підходи. Один з них розглядає самі буржуазні відносини як наслідок суттєвих якісних зрушень у культурі, у ціннісній орієнтації людини. Інший, що ця культура - похідна капіталістичного суспільства.
У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, переслідування особистих інтересів. Таке право робить людину більш обов’язковою і відповідальною за себе, але й більш соціально самотньою. Сучасне суспільство перетворює людей на індивідуалістів, які вже потім об’єднуються в класи, партії, нації і т.д., щоб вести боротьбу за свої інтереси.
Соціально-політичні погляди буржуазії були зрощені на ідеях епохи Відродження. Вона ставила питання не тільки про місце людини у світі, але й про нову систему управління суспільством. Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.
Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві роблять актуальними формування ідеологій. Вона складається на основі політичних уявлень різних прошарків. Аристократія в боротьбі за відновлення свого впливу започаткувала консервативний напрямок. З другої половини ХІХ ст.частина торгово-промислової буржуазії також тяжіє до консерватизму, підкреслюючи значення сильної влади.
Наступним важливим напрямком суспільно-політичної думки Нового часу став лібералізм. Він відстоював свободу підприємництва, парламентський устрій та право людини на вільне висловлення своїх думок. Лібералізм відображує ідеологію буржуазної епохи, користується підтримкою інтелігенції, середнього класу. Ліберали очолили боротьбу проти рабства в США, виступили за загальне виборче право, рівні права жінок і чоловіків.
З 70-х років ХІХ ст. консервативним і ліберальним поглядам протистоїть соціалізм. Зважаючи на недосконалість буржуазно-ліберального устрою, теоретики соціалізму закликають до його заміни на владу трудящих. Соціалізм відображував споконвічні пошуки справедливого устрою суспільства. Головними ідеологами вчення були німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.
Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проблему національних відносин. Національне питання виникло саме у той час, коли нації формуються, створюють свої держави чи ведуть боротьбу за свою незалежність. З цими процесами складається націо-налізм – ідеологія й політика національних рухів і держав. Національні рухи були потужною силою Нової історії і культури.
Усі ідеологічні й політичні течії Нового часу, породжені розвитком технологічної цивілізації Заходу, взаємодією її з традиційними суспільствами відображають стан політичної культури епохи.
Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній загальний вектор – розвиток людської індивідуальності. Світоглядні засади культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм.
Названі культурні новації складали зміст Нового часу. Європейська культура цього періоду має спільні духовні орієнтири і тому утворює єдине ціле. Разом з тим, кожне століття має свою культурно-історичну специфіку, що здійснює вагомий внесок у становлення нової цивілізації. Існує традиційна характеристика: ХVІІ століття - доба наукової революції формування та ствердження раціоналізму; ХVІІІ століття – епоха Просвітництва та перевірки його ідеалів у випробуваннях Великої французької й американської революцій. У ХІХ ст. буржуазна культура досягає найбільших висот, але й зазнала перших кризових явищ.
Спробуємо проаналізувати тенденції культурного розвитку і культурно-історичні надбання цієї насиченої та динамічної епохи.
2
У Новий час провідною галуззю культури стає наука. Вона об’єднує новим типом пізнання і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської діяльності.
Наука – це галузь культури, яка має справу з теоретичним пізнанням світу, яка припускає емпіричну перевірку чи математичні докази. У Новий час наука прийшла із доби Відродження, де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими.
Поступово наукові знання розгалужуються, наука набуває свого предметного простору, напрацьовує свої принципи й методи аналізу. Вона залишає союз з мистецтвом, починається процес її інституалізації. Загострюються відносини науки з церквою.
Вважається, що справжня наука почалася з Коперника, коли від звичайної очевидності і здорового глузду перейшла до ідеального експерименту й математичного розрахунку. Інші дослідники історії культури наполягають, що Коперникові бракувало філософських узагаль-нень своїх революційних відкриттів, щоб назвати їх саме початком науки як самостійної і значущої форми культури. Тому фундатором науки називають Джордано Бруно, який у протистоянні з церквою доводив право науки бути панівним напрямком світогляду та її можливості у перетворенні світу. На вівтар наукових істин Дж. Бруно приніс у пожертву своє життя. Він глибоко вірив, що наука зробить людину щасливою, людство буде процвітати завдяки використанню наукових досягнень. Через сто років після страти Дж. Бруно здійснилося його пророцтво – наука перемогла.
ХVІІ століття називають століттям наукової революції. Суть останньої полягала не стільки в інтенсивному нагромадженні наукових фактів і численних відкриттів, скільки у формуванні науки як напрямку культури, наукового світогляду і методології. Світоглядна революція при-звела до становлення раціоналістичного світорозуміння як вираження теоретичної свідомості нового класу – буржуазії.
Наукова революція починається у сфері «чистих наук» – астрономії, математиці, механіці. Тут формуються принципи й методи наукового мислення, зароджується експеримент як знаряддя й метод пізнання. Так, поряд з раціональним (логічним, розумовим) з’являється емпіричне знання, що спирається на досвід. Першим звернув увагу на розробку методології наук Г. Галілей. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження й експеримент і користуватися математичною мовою. Саме на такій основі Ньютон створив класичну механіку – провідну науку ХVІІ ст. Його сучасники-філософи – Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц –звільнили філософію від схоластики. Основою філософського пізнання вони вважали розум, що спирається на логіку й факти.
Крім методологічних новацій, наука отримала технічне обладнання, що значно допомагало вивчати простір і час. Наукова апаратура – телескоп Галілея, мікроскоп Левенчука, барометр Торічеллі – дозволили людині проникнути в таємниці макро- й мікропростору. Наукову революцію створювали такі видатні вчені ХVІІ ст., як І. Кеплер, Г. Галілей, І. Ньютон, Р. Бойль, Р. Гук, Б. Паскаль, А. Левенчук, Х. Гюйгєнс, Т. Гоббс і Дж. Локк, У. Гарвей та ін.
Наука перестала бути кабінетним заняттям вченого-одинака. Виникли нові форми організації дослідницької діяльності - наукові товариства, Академії наук.
Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру: відбувається десакралізація світу. Всесвіт стає нескінченним простором, що заповнюють далекі одна від одної зірки і планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція пред-ставила світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога залишається все менше місця. Але вона не була відкинута остаточно, і неоднаковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На межі релігії і філософії виникають деформовані, «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми: пантеїзм та деїзм.
У свідомості людей та суспільства затверджується надія на можливість не тільки якісного поліпшення життя за допомогою наукових знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм. Наука стає інструментом панування. Її розвиток активно підтримує буржуазія. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок.
Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя Нового часу. Наприклад, виникнення самостійного світського мистецтва, урбанізація суспільства. Виникає періодична преса, у тому числі й наукові часописи. З’являються міський транспорт, промислова архітектура та ін.
Але найважливішим наслідком і, скоріше, продовженням наукового зльоту Європи у ХVІІ ст. стало Просвітництво.
3
Епохою Просвітництва чи Століттям розуму, як правило, називають період історії Європи між «Славетною революцією» 1688 р. в Англії та революцією 1789-1799 р.р. у Франції. У цей час відбулися радикальні зміни у філософії і світогляді європейців, пов’язані з боротьбою буржуазії та народних мас проти абсолютизму та феодалізму. Просвітництво залишило помітний слід у науці, літе
