2015-06-24
4001
Введение
Культурологическая концепция Шпенглера строится на сопоставлении и в
большей части на противопоставлении культуры и цивилизации. Поэтому, прежде
чем приступить к анализу самой концепции, необходимо определить эти
понятия. В мировой истории Шпенглер выделяет восемь типов культур,
достигших полноты своего развития, - это античность и Западная Европа,
арабская культура, Египет, Вавилон, Индия, Китай и культура майи. Для
Шпенглера их существование в разные времена на самых отдаленных территориях
планеты – свидетельство не единого мирового процесса, а единства проявления
культуры во всем ее многообразии. Культура у Шпенглера – сложившийся в
веках исторический индивидуум, историко-культурная целостность, сущность
которой образует религия.
Термином цивилизации Шпенглер обозначает последнюю, неизбежную фазу
всякой культуры. Цивилизация как исключительно технико-механическое явление
противоположна культуре как царству органически-жизненного. Цивилизация,
обладая одними и теми же признаками во всех культурах, есть выражение
отмирания целого как организма, затухание одушевляющей его культуры,
возврат в небытие культуры.
Концепция культуры
Шпенглер останавливается на рассмотрении трёх исторических культур:
античной, европейской и арабской. Им соответствуют три “души” -
аполлоновская, избравшая в качестве своего идеального типа чувственное
тело; фаустовская душа, символом которой является беспредельное
пространство, динамизм; магическая душа, выражающая постоянную дуэль между
душой и телом, магические отношения между ними. Отсюда вытекает содержание
каждой из культур. Для Шпенглера все культуры равноправны; каждая из них
уникальна и не может быть осуждена с внешней позиции, с позиции другой
культуры. Феномен других культур говорит на другом языке. Для других людей
существуют другие истины. Для мыслителя имеют силу либо все из них или не
одна из них. Сконцентрировав своё внимание не на логике, а на душе
культуры, он сумел точно подметить своеобразие европейской души, образом
которой может (как считает сам автор) являться душа гётевского Фауста -
мятежная, стремящаяся преодолеть мир своей волей.
Шпенглер считает, что каждая культура имеет не только своё искусство,
но и своё собственное естествознание и даже свою уникальную природу, т.к.
природа воспринимается человеком через культуру. “Каждой культуре присущ
уже вполне индивидуальный способ видения и познания мира - как природы”,
или - одно и то же – “у каждой есть своя собственная, своеобразная природа,
каковой в точно таком же виде не может обладать ни один человек иного
склада. Но в ещё более высокой степени у каждой культуры есть собственный
тип истории, в стиле которой он непосредственно созерцает, чувствует и
переживает общее и личное, внутреннее и внешнее, всемирно-историческое и
биографическое становление”.[1]
По Шпенглеру, в основе каждой культуры лежит душа, а культура - это
символическое тело, жизненное воплощение этой души. Но ведь всё живое когда-
нибудь умирает. Живое существо рождается, чтобы реализовать свои душевные
силы, которые затем угасают со старостью и уходят в небытие вместе со
смертью. Такова судьба всех культур. Шпенглер не объясняет истоки и причины
рождения культур, но зато их дальнейшая судьба нарисована им со всей
возможной выразительностью. “Культура рождается в тот момент, когда из
первобытно-душевного состояния вечно-детского человечества пробуждается и
выделяется великая душа, некий образ из безобразного, ограниченное и
переходящее из безграничного и пребывающего. Она расцветает на почве строго
ограниченной местности, к которой она и остается привязанной, наподобие
растения”.[2] Кризис в культуре наступает тогда, когда ее душа осуществит
всю совокупность своих возможностей, в виде народов, языков, религиозных
учений, искусств, государств и наук. Вследствие этого культура вновь
возвращается в объятья первобытной души. Однако протекание культуры не есть
плавный, спокойный процесс. Это живое бытие есть напряженная страстная
борьба: внешняя – за утверждение ее власти над силами хаоса и внутренняя –
за утверждение ее власти над бессознательным, куда этот хаос, злобствуя,
укрывается.
Переход культуры к цивилизации
Смерть культуры есть исчерпание её души, когда её смыслы уже не
вдохновляют людей, обращённых теперь не к осуществлению культурных
ценностей, а к утилитарным целям и благоустройству жизни. Этот период
Шпенглер связывает с наступлением эпохи цивилизации. “Цивилизация есть
неизбежная судьба культуры, Будущий Запад не есть безграничное движение
вперёд и вверх, по линии наших идеалов... Современность есть фаза
цивилизации, а не культуры. В связи с этим отпадает ряд жизненных
содержаний как невозможных... Как только цель достигнута, и вся полнота
внутренних возможностей завершена и осуществлена вовне, культура внезапно
коченеет, она отмирает, её кровь свёртывается, силы надламываются - она
становится цивилизацией. И она, огромное засохшее дерево в первобытном
лесу, ещё многие столетия может топорщить свои гнилые сучья”.[3]
Так было с Египтом, Китаем, Индией и с миром ислама. Так торчала, по
словам Шпенглера, исполинская по территории античная цивилизация имперской
эпохи, с виду исполненная юношеской силы, заглушая собой мировую арабскую
культуру востока.
“Каждая культура проходит возрастные ступени отдельного человека. У
каждой есть своё детство, своя юность, своя возмужалость и старость”.[4]
“Чем более приближается культура к полудню своего существования, тем
более мужественным, резким, властным, насыщенным становится ее окончательно
утвердившийся язык форм, тем увереннее становится она в ощущении своей
силы, тем яснее становятся ее черты. В раннем периоде все это еще темно,
смутно, в искании, полно тоскливым стремлением и одновременно боязнью…
Наконец при наступлении старости начинающейся цивилизации, огонь души
угасает. Угасающие силы еще раз делают попытку, с половинным успехом – в
классицизме, родственном всякой умирающей культуре – проявить себя в
творчестве большого размаха; душа еще раз с грустью вспоминает в романтике
о своем детстве. Наконец, усталая, вялая и остывшая, она теряет радость
бытия и стремится – как в римскую эпоху – из тысячелетнего света обратно в
потемки перводушевной мистики, назад в материнское лоно, в могилу…”[5]
В чём же различия между культурой и цивилизацией? Очень хорошо
различия между ними сформулировал Н. Бердяев. Он был солидарен с О.
Шпенглером, который “признал цивилизацию роком всякой культуры. Культура
не развивается бесконечно. Она несёт в себе семя смерти. В ней заключены
начала, которые неотвратимо влекут её к цивилизации. Цивилизация же есть
смерть духа культуры… динамичное движение внутри культуры с её
кристаллизованными формами неотвратимо влечёт к выходу за пределы культуры.
На этих путях свершается переход культуры к цивилизации”. Чем объяснить
такую глубокую метаморфозу? “Культура, - отмечал Бердяев, - есть творческая
деятельность человека. В культуре творчество человека получает свою
объективацию”. Цивилизация же “есть переход от культуры, от созерцания, от
творчества ценностей к самой жизни”. И, наконец: “Культура - религиозна по
своей основе, цивилизация – безрелигиозна... Культура происходит от культа,
она связана с культом предков, она невозможна без священных преданий.
Цивилизация есть воля к могуществу, к устроению поверхности земли. Культура
- национальна. Цивилизация - интернациональна. Культура - органична.
Цивилизация - механична. Культура основана на неравенстве, на качествах.
Цивилизация проникнута стремлением к равенству, она хочет обосноваться на
количествах. Культура - аристократична. Цивилизация - демократична”.
Цивилизация как гибель культуры
Почему же цивилизация, несущая человеку социальное и техническое
благоустройство жизни, вызывает у Шпенглера ощущение гибели культуры? Ведь
сохраняются прекрасные произведения искусства, научные достижения, мир
культурных символов. Но Шпенглер увидел более глубокую и неочевидную
сторону дела. Культура жива до тех пор, пока она сохраняет глубоко
интимную, сокровенную связь с человеческой душой. Душа культуры живёт не
сама по себе, а лишь в душах людей, живущих смыслами и ценностями данной
культуры. “Всякое искусство смертно, не только отдельные творения, но и
сами искусства. Настанет день, когда перестанут существовать последний
портрет Рембрандта и последний такт моцартовской музыки - хотя раскрашенный
холст и нотный лист, возможно, и останутся, так как исчезнет последний глаз
и последнее ухо, которым был доступен язык их форм. Преходяща любая мысль,
любая вера, любая наука, стоит только угаснуть умам, которые с
необходимостью ощущали миры своих “вечных истин” как истинные”.[6]
Если культура перестанет притягивать и вдохновлять человеческие души,
она обречена. Отсюда Шпенглер видит опасность, которую несёт с собой
цивилизация. Нет ничего дурного в благоустройстве жизни, но когда оно
поглощает человека целиком, то на культуру уже не остаётся душевных сил. Он
ничего не имеет против удобств и достижений цивилизации, но он
предупреждает против цивилизации, вытесняющей подлинную культуру: “Культура
и цивилизация - это живое тело душевности и её мумия”.[7]
Шпенглер не отрицает цивилизацию, но он и не “человек цивилизации”,
способный откинуть в сторону старый “культурный хлам” ради того, чтобы
уютно чувствовать себя в мире обыденных забот. Отсюда вытекает его
двойственное мироощущение, которое блестяще охарактеризовал Н. Бердяев:
“Своеобразие Шпенглера в том, что ещё не было человека цивилизации с таким
сознанием, как Шпенглер, печальным сознанием неотвратимого заката старой
культуры, который обладал бы такой чуткостью и таким даром проникновения в
культуры прошлого. Цивилизаторское самочувствие и самосознание Шпенглера в
корне противоречиво и раздвоено. В нём нет цивилизаторского самодовольства,
нет этой веры в абсолютное превосходство своей эпохи над предшествующими
поколениями и эпохами. Шпенглер слишком хорошо всё понимает. Он не новый
человек цивилизации, он - человек старой европейской культуры.
Для Шпенглера в современном мире культура сохраняется лишь в
крестьянстве, которое подвергается давлению со стороны цивилизации.
“Крестьянство, связанное корнями своими с самой почвой, живущее вне стен
больших городов, которые отныне – скептические, практические, искусственные
– одни являются представителями цивилизации, это крестьянство уже не идет в
счет. “Народом” теперь считается городское население, неорганическая масса,
нечто текучее. Крестьянин отнюдь не демократ - ведь это понятие так же есть
часть механического городского существования – следовательно, крестьянином
пренебрегают, осмеивают, презирают и ненавидят его. После исчезновения
старых сословий, дворянства и духовенства, он является единственным
органическим человеком, единственным сохранившимся пережитком культуры”.[8]
Заключение
Закат Европы ознаменовался победой техники над духовностью, мировых
городов над провинцией, плебейской морали над трагической. “Жизнь была
чисто органической, необходимейшим и осуществленным выражением души: теперь
она становится неорганической, бездушной, подчиненной опеке рассудка. Это
признавали – и тут лежит наиболее типическая ошибка самочувствования всякой
цивилизации – как некоторое завершение. Однако этот дух человечества
мировых городов являет собой отнюдь не возвышение душевной стихии, а
некоторый остаток, который обнаруживается после того, как вся органическая
полнота остального умерла и распалась”.[9]
Культура не способна развиваться вечно по единой, универсальной схеме.
В ее развитии наступают сложности, коллизийные феномены. Они могут, по
мнению Шпенглера, свидетельствовать только об истечении времени данной
культуры.
Далеко не все в культурологической теории Шпенглера правильно, но его
предостережение о том, сто массовая бездуховная враждебна культуре,
остается актуальным и по сей день.
6)культура первісного суспільства
Під первісною культурою прийнято розуміти архаїчну культуру, яка характеризує вірування, традиції та мистецтво народів, що жили більше 30 тис. років тому і давно померлих, або тих народів (наприклад, загублені в джунглях племена), які існують сьогодні, зберігши в незайманому вигляді первісний спосібжиття. Первісна культура охоплює переважно мистецтво кам'яного століття, це до - і неписьменній культура.
Первісне мистецтво - мистецтво епохи первісного суспільства. Воно виникло в пізньому палеоліті близько 33 тис. років до н.е., відображало погляди, умови і спосіб життя первісних мисливців (примітивні житла, печерні зображення тварин, жіночі статуетки). У хліборобів і скотарів неоліту та енеоліту з'явилися общинні поселення, мегаліти, пальові будівлі; зображення стали передавати абстрактні поняття, розвинулося мистецтво орнаменту. В епохи неоліту, енеоліту, бронзового століття у племен Єгипту, Індії, Передньої, Середньої і Малої Азії, Китаю, Південної та Південно-Східної Європи склалося мистецтво, пов'язане зземлеробській міфологією (орнаментована кераміка, скульптура). У північних лісових мисливців і рибалок побутували наскальні зображення, реалістичні фігурки тварин. Скотарські степові племена Східної Європи та Азії на рубежі бронзового і залізного віків створили звіриний стиль.
Первісне мистецтво - тільки частина первісної культури, куди крім мистецтва входять релігійні вірування і культи, особливі традиції та обряди. Оскільки про них вже йшла мова, розглянемо первісне мистецтво.
Справжнє виникнення мистецтва антропологи пов'язують з появою homo sapiens, якого інакше іменують кроманьонскій людиною. Кроманьйонці (так назвали цих людей за місцем першої знахідки їх останків - гроту Кро-Маньон на півдні Франції), що з'явилися від 40 до 35 тис. років тому, були людьми високого зросту (1,70-1,80 м), струнких, міцної статури. У них був витягнутий вузький череп і виразний, трохи загострене підборіддя, який надавав нижньої частини обличчя трикутну форму. Майже в усьому вони були схожі на сучасну людину і прославилися як відмінні мисливці. У них була добре розвинена мова, так що вони могли погоджувати свої дії. Вони майстерно виготовляли всілякі знаряддя на різні випадки життя: гострі наконечники для копій, кам'яні ножі, кістяні гарпуни з зубцями, чудові рубила, сокири і т.д.
З покоління в покоління передавалася техніка виготовлення знарядь і деякі її секрети (наприклад, те, що камінь, розпечений на вогні, після охолодження легше піддається обробці). Розкопки на місцях стоянок людей верхнього палеоліту свідчать про розвиток у них первісних мисливських вірувань і чаклунства. З глини вони ліпили фігурки диких звірів і пронизували їх дротиками, уявляючи, що вбивають справжніх хижаків. Сотні вирізаних або намальованих зображень тварин вони залишили також на стінах і склепіннях печер. Археологи довели, що пам'ятники мистецтва з'явилися незмірно пізніше, ніж знаряддя праці - майже на мільйон років.
Фахівці вважають, що жанри первісного мистецтва виникали приблизно в такій часовій послідовності:
• кам'яна скульптура;
• наскальний живопис;
• глиняний посуд.
У глибоку давнину для мистецтва людина використовувала підручні матеріали - камінь, дерево, кістку. Значно пізніше, а саме в епоху землеробства, він відкрив для себе перший штучний матеріал - вогнетривку глину - і став активно застосовувати її для виготовлення посуду і скульптури. Бродячі мисливці і збирачі користувалися плетеними кошиками - вони зручніші в перенесенні. Глиняний посуд - ознака постійних землеробських поселень.
Перші твори первісного образотворчого мистецтва відносяться до оріньякської культури (пізній палеоліт), названої по печері Ориньяк (Франція). З цього часу широко поширилися жіночі фігурки з каменю і кістки. Якщо розквіт печерної розпису настав приблизно 10-15 тис. років тому, то мистецтво мініатюрної скульптури досягло високого рівня значно раніше - близько 25 тис. років. До цієї епохи відносяться так звані «венери» - фігурки жінок висотою 10-15 см, зазвичай підкреслено масивних форм. Подібні «венери» знайдені у Франції, Італії, Австрії, Чехії, Росії і в багатьох інших районах світу.
Можливо, вони символізували родючість або були пов'язані з культом жінки-матері: кроманьйонці жили за законами матріархату, і саме по жіночій лінії визначалася приналежність до роду, який почитав свою прародительку. Жіночі скульптурки вчені вважають першими антропоморфними, тобто людиноподібними зображеннями.
І в живопису, і в скульптурі первісна людина часто зображував тварин. Схильність первісної людини зображати тварин іменують зоологічним або звіриним стилем у мистецтві, а за свою мініатюрність невеликі фігурки і зображення звірів отримали назву пластики малих форм.
Звіриний стиль - умовна назва поширених в мистецтві давнину стилізованих зображень тварин (або їх частин). Звірячий стиль виник в бронзовому столітті, отримав розвиток в залізному столітті і в мистецтві раннеклассическим держав; традиції його збереглися у середньовічному мистецтві, в народній творчості. Спочатку пов'язані з тотемізмом зображення священного звіра з часом перетворювалися в умовний мотив орнаменту.
Первісна живопис представляла собою двомірне зображення об'єкта, а скульптура - тривимірне або об'ємне. Таким чином, первісні творці освоїли всі вимірювання, що існують в сучасному мистецтві, але не володіли його головним досягненням - технікою передачі обсягу на площині (до речі сказати, нею не володіли древні єгиптяни і греки, середньовічні європейці, китайці, араби і багато інших народів, оскільки відкриття зворотної перспективи відбулося тільки в епоху Відродження).
У деяких печерах виявлено висічені в скелі барельєфи, а також окремо стоять статуї тварин. Відомі невеликі статуетки, які вирізалися з м'якого каменю, кістки, бивнів мамонта. Головним персонажем палеолітичного мистецтва є бізон. Крім них, знайдено безліч зображень диких турів, мамонтів і носорогів.
Наскельна малюнки та живопис різноманітні за манерою виконання. Взаємні пропорції зображуваних тварин (гірський козел, лев, мамонти і бізони) зазвичай не дотримувалися - величезний тур міг бути зображений поруч з малесенькою конем. Недотримання пропорцій не дозволяло первісного художникупідпорядкувати композицію законам перспективи (остання, до речі сказати, було відкрито дуже пізно - в XVI ст). Рух у печерного живопису передається через положення ніг (перехресні ноги, виявляється, зображували тварину набігу), нахил тіла або поворот голови. Нерухомих фігур майже немає.
Археологи так і не виявили в епоху палеоліту пейзажних малюнків. Чому? Може бути, це ще раз доводить первинність релігійної та вторинність естетичноїфункції культури. Тварин боялися і їм поклонялися, деревами і рослинами лише милувалися. І зоологічні, і антропоморфні зображення припускали їх обрядове застосування. Іншими словами, вони виконували культову функцію. Таким чином, релігія (шанування тих, кого зображували первісні люди) і мистецтво (естетична форма того, що зображувалося) виникли практично одночасно. Хоча по деяких міркуваннях можна вважати, що перша форма відображення реальності зародилася раніше другої.
Культ матері - продовжувачки роду - один з найдавніших культів. Культ тварини - аніміческого родоначальника роду - не менш древній культ. Першийсимволізував матеріальне початок роду, другий - духовне (багато племен і сьогодні ведуть свій рід від тієї або іншої тварини - орла, ведмедя, змії).
Оскільки зображення тварин мали магічне призначення, то процес їх створення був свого роду обряд, тому такі малюнки здебільшого вкриті глибоко в надрах печери, в підземних ходах в кілька сотень метрів завдовжки, причому висота склепіння нерідко не перевищує півметра. У таких місцях кроманьонскійхудожник повинен був працювати лежачи на спині при світлі каганців із палаючим тваринним жиром. Однак частіше наскальні малюнки розташовані у доступних місцях, на висоті 1,5-2 метри. Вони зустрічаються як на стелях печер, так і на вертикальних стінах.
Перші знахідки зроблені в XIX столітті в печерах Піренейських гір. У цьому районі розташовано понад 7 тис. карстових печер. У сотнях з них виявлені наскальні зображення, створені фарбою або видряпані каменем. Деякі печери являють собою унікальні підземні галереї (печеру Альтаміра в Іспанії називають «Сікстинської капелою» первісного мистецтва), мистецькі достоїнства яких привертають сьогодні багато вчених і туристів. Наскельна малюнки давньокам'яного століття називають настінним живописом або печерної розписом.
Картинна галерея Альтаміри тягнеться більш ніж на 280 метрів у довжину і складається з безлічі просторих залів. Виявлені там кам'яні інструменти і оленячі роги, як і фігурні зображення, на уламках кісток, були створені в період з 13000 по 10000 рр.. до н.е. На думку археологів, склепіння печери обвалився на початку нового кам'яного віку. У самій унікальної частини печери - «Залі тварин» - знайшли зображення бізонів, биків, оленів, диких коней і кабанів. Деякі досягають висоти в 2,2 метра, щоб розглянути їх докладніше, доводиться лягати на підлогу. Більшість фігур намальовані коричневим. Художники майстерно використовували природні рельєфні виступи на скельній поверхні, що посилювало пластичний ефект зображень. Поряд з намальованими і вигравійованими в скелі фігурами звірів є тут і такі малюнки, які формами віддалено нагадують людське тіло.
У 1895 році були знайдені малюнки первісної людини в печері Ля-Мут у Франції. У 1901 році тут же, в печері Ле-Комбатель в долині Везера, виявлено близько 300 зображень мамонта, бізона, оленя, коня, ведмедя. Недалеко від Ле-Комбателя в печері Фон де Гом археологи відкрили цілу «картинну галерею» - 40 диких коней, 23 мамонта, 17 оленів.
При створенні наскального живопису первісна людина використовувала природні барвники і окису металів, які він або застосовував у чистому вигляді, або змішував з водою або тваринним жиром. Ці фарби він наносив на камінь рукою або пензликами з трубчастих кісток з пучками волосків диких звірів на кінці, а часом видував через трубчасту кістку кольоровий порошок на вологу стіну печери. Фарбою не тільки обводили контур, але зафарбовували все зображення. Для виконання наскальних зображень методом глибокого прорізу художнику доводилося користуватися грубими ріжучими інструментами. Масивні кам'яні різці були знайдені на стоянці Ле Рок де Сер. Для малюнків середнього і пізнього палеоліту характерна вже більш тонка опрацювання контуру, який передано кількома неглибокими лініями. У такій же техніці виконані малюнки з розписом, гравюри на кості, бивнях, рогах або кам'яних плитках.
У долині Камоніка в Альпах, що займає 81 кілометр, збереглося збори наскального мистецтва доісторичних часів, найбільш представницьке і найбільш важливе зі всіх, що до цих пір були виявлені в Європі. Перші «гравюри» з'явилися тут, за оцінками фахівців, 8000 років тому. Художники висікали їх за допомогою гострих і твердих каменів. До теперішнього часу зареєстровано близько 170 000 наскальних малюнків, але багато з них поки тільки чекають наукової експертизи.
Таким чином, первісне мистецтво представлене в наступних основних видах: графіка (малюнки і силуети); живопис (зображення в кольорі, виконані мінеральними фарбами); скульптури (фігури, висічені з каменю чи виліплені з глини); декоративне мистецтво (різьблення по каменю і кістки); рельєфи та барельєфи.
Найважливішим моментом формується землеробської цивілізації стало зародження зовсім нового виду мистецтва, неможливого і невідомого мисливцям і збирачів. Мова йде про архітектуру.
Організовувати, перебудовувати і освоювати навколишнє середовище за власними мірками хлібороби почали відразу в двох напрямах - зі створення архітектури малих і великих форм. Малі форми йшли на приватні цілі, насамперед житлові і господарські будівлі, а великі - на спорудження громадських установ, головним чином релігійних храмів і царських палаців. Сюди ж треба включити такі великі інженерні проекти, як, наприклад, великі іригаційні системи Стародавнього Єгипту. Самою ранньою формою людського житла служили стоянки - тимчасові неукріплені табору первісних мисливців і збирачів. На зміну стоянкам мисливців кам'яного століття прийшли поселення (селища) хліборобів, які могли приймати форму фортеці (споруди з величезних грубо обтесаних каменів) або городища (група житлових будинків і господарських будівель, обнесених земляним валом або дерев'яним парканом). Пізніше фортеця і городище, як два різних типу поселення, з'єднуються і перетворюються на укріплені міста-фортеці (особливо багато їх було в середньовіччі). Трохи пізніше - в період давньосхідних цивілізацій - архітектурна організація простору населених пунктів, створення міст і селищ, регулювання систем розселення виділилися в особливу область - містобудування.
Поховання слід вважати мистецтвом, які виникли на перетині скульптури, архітектури та релігії.
Археологи стверджують, що першими почали ховати своїх предків ще неандертальці 80-100 тис. років тому. Сталося подібне в епоху мустьєрської культури. Так в археології іменується пізніша культура раннього палеоліту в Європі, Південній Азії, Африці (отримала назву по печері Ле-Мустьє у Франції).
Обряди поховання відбивали двоїсте прагнення - видалити, знешкодити померлого і проявити турботу про нього: зв'язування трупа, завалювання камінням, кремація і т.п. поєднувалися з постачанням померлого інвентарем, а також жертвопринесеннями, муміфікацією та ін
З цього можна зробити висновок, що неандертальці припускають наявність абстрактного мислення, неандерталець повинен був володіти також здатністю виражати свої думки за допомогою примітивного мови.
На більш високий рівень культура поховань піднялася у кроманьйонців. Померлим вони давали в останній шлях не тільки одяг, зброю і їжу, але й майстерно виготовлені прикраси (ймовірно, служили талісманами). У могилах кроманьйонців зустрічаються намиста з раковин і намиста із зубів тварин, сітки для волосся і браслети. Мертвих засипали криваво-червоною охрою, причому тілам надавали зігнуте положення, так що коліна майже торкалися підборіддя. Обряди поховання залежали від суспільного становища померлого (кургани вождів, піраміди фараонів), релігійних уявлень і ін Поховання іноді супроводжувалося або завершувалося поминками, тризною. У сучасну епоху практикуються кремація і поховання у землю (інгумації).
В архітектурному плані поховання діляться на два основних види: з надмогильними спорудами (кургани, мегаліти, гробниці) і грунтові, тобто без будь-яких надмогильних споруд.
Кургани (тюрк) представляють собою надмогильні насипи із землі або каменя, звичайно напівсферичної або конічної форми. Найдавніші кургани датуються IV-III тис. до н.е., пізніші - XIV-XV століттями н.е. Поширені практично у всіх країнах світу, вони бувають поодинокі або розташовуються групами, іноді до декількох тисяч курганів.
Мегаліти (від мега... і... літ) - культові споруди III-II тис. до н.е. з величезних необроблених або напівоброблених кам'яних брил. Найбільшу популярність здобули мегаліти Західної Європи (Стонхендж, Карнак), Північної Африки та Кавказу. До мегалітів відносяться дольмени, менгіри, кромлехи. У археології здобули популярність кургани ямної культури, виявлені в степах Східної Європи, зокрема в Придніпров'ї, і відносяться до епохи енеоліту (2-я половина III - початок II тисячоліття до н. Е.). Вона названа так по влаштуванню могильних ям під курганами. Розміри ямних курганів дуже значні. Діаметр їх кромлехи досягає 20 м, а висота інших сильно оплившіх насипів навіть зараз перевищує 7 м. До того ж над курганами підносяться ще кам'яні баби - кам'яні статуї людини (воїнів, жінок), які простояли чотири з гаком тисячі років.
