Спортивно – оздоровчий туризм

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП ……………………………………………………………………… 3

Дуалізм спортивно-оздоровчого і активного туризму

Масові види спортивно-оздоровчого туризму………………………. ……. 5

Особливості спортивно-оздоровчого туризму ……………………………. 7

Характеристика основних видів спортивно-оздоровчого туризму ………. 13

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ

СПОРТИВНО-ОЗДОРОВЧОГО ТУРИЗМУ ……………………………….. 22

Соціально-психологічні аспекти формування туристської групи ……….. 22

Психологічні аспекти комплектування туристських груп ………………… 25

Психологічна сумісність………………………………………………………

Психологічний клімат у туристській групі…………………………………..

Формальні і неформальні групи в туристському поході…………………..

Структурна і динамічна характеристика туристської групи та ефективність її діяльності……………………………………………………………………

Комплексна психологічна підготовка керівника туристської групи ………

Конфлікти і конфліктні ситуації в туристському поході……………………

Сутність і структура конфлікту…………………………………………….

Управління конфліктною ситуацією……………………………………….

Психологічні аспекти безпеки в туризмі……………………………………

Спеціальна психологічна підготовка до туристського походу……………

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ…………………..

СПОРТИВНО-ОЗДОРОВЧОГО ТУРИЗМУ…………………………………

Особливості спеціальної підготовки керівника спортивно-оздоровчих туристських походів………………………………………………………….

Польовий щоденник. Основні прийоми і правила його ведення…………..

Використання зарисовок абрисів, кроків……………………………………

Способи зображення окремих елементів ландшафту……………………….

Режим ведення щоденника……………………………………………………

ОРГАНІЗАЦІЯ І УПРАВЛІННЯ СПОРТИВНО-ОЗДОРОВЧИМИ

ТУРИСТСЬКИМИ ПОХОДАМИ……………………………………………

Базування ……………………………………………………………………

Туристські маршрути………………………………………………………

Методичні принципи розробки туристських маршрутів…………………

Маркірування туристських маршрутів……………………………………

ОРІЄНТУВАННЯ В ТУРИСТСЬКОМУ ПОХОДІ………………………

Орієнтування на місцевості………………………………………………

Робота з картою і компасом………………………………………………

ОРГАНІЗАЦІЯ РУХУ В ТУРИСТСЬКОМУ ПОХОДІ…………………..

Пересування в польових умовах. Порядок і режим руху………………...

Страховка і самостраховка підчас руху……………………………………

Рух пішки. Особливості пересування по розчленованій місцевості ……..

Пересування по воді. Долання водних перешкод………………………….

Пересування транспортними засобами…………………………………….

Протягом кількох останніх десятиліть у всьому світі спостерігається швидке зростання популярності туризму. В засо бах масової інформації увійшли в обіг і стали звичними заголовки на кшталт: "Туристський бум", "Туристський феномен" і навіть "Туристська революція".

Стрімке зростання питомої ваги міського населення і про­цеси урбанізації збільшують потребу в активному відпочинку, у зміні умов життя для зняття фізичної перевтоми і нервових перевантажень. Дослідження медиків та урбоекологів дають підстави говорити про певну генетичну обумовленість туризму як "поклику генів" урбанізованої людини до хоча б тимчасового повернення до умов первинної природної екологічної ніші.

Потяг до подорожей є нині прикметою часу. В сучасному сенсі туризм постає не тільки як активна форма відпочинку, але й як ефективний засіб пізнання, підвищення освітнього і культурного рівня людини. Ця обставина висуває туризм на одне з провідних місць серед найбільш масових і ефективних форм організації відпочинку, що сприяють фізичному і духов­ному розвитку людини.

З економічної точки зору туризм виступає як окрема га­лузь господарства, специфічний вид створення і споживання туристами матеріальних і духовних благ, послуг, товарів, при­родних ресурсів певних територій. У більшості країн світу ту­ризм стає все більш вагомою статтею державного доходу і входить до числа найбільш перспективних галузей національ­ної економіки.

Україна з її вигідним географічним положенням у центрі Європи і багатим туристсько-рекреаційним потенціалом може і повинна увійти до числа найбільш розвинених туристських держав світу.

В розвитку національного туризму помітну роль відіграє спортивно-оздоровчий туризм. Він є найбільш доступною і ма­совою формою активного відпочинку, пізнання і вивчення на­вколишнього світу. Мандруючи далекими і близькими дорога­ми, ми пізнаємо красу рідної природи, знайомимося з її багат­ствами, історичними і культурними пам'ятками.

Мандрівки - це завжди відкриття. Але вони ще й загарто­вують, розвивають витривалість, силу, спритність, виховують мужність, наполегливість, колективізм. Вони сприяють гар­монійному розвитку людини, підвищують рівень її загальної і спеціальної фізичної підготовки, збагачують емоційно, розви­вають морально-вольові якості, допомагають підтримувати високу працездатність, творчу активність.

Для того, щоб похід чи подорож стали джерелом справжньої радості і принесли якомога більше користі, не­обхідно систематично вдосконалювати фізичну і спеціальну туристську підготовку, загартовувати свій організм, добре зна­ти правила організації походів, пересування, відпочинку і по­ведінки під час походів і мандрівок.

Пропонований посібник має своїм завданням надати мето­дичну допомогу в організації і проведенні туристських подоро­жей; розробці туристських маршрутів; освоєнні тактики і техніки проходження маршрутів; оволодіння вмінням управляти гру­пою в різних ситуаціях і умовах туристського походу; базуванні, організації постачання і харчування під час туристського похо­ду; засвоєння правил поведінки в екстремальних ситуаціях і вміння надати невідкладну медичну допомогу в туристському поході; організації туристських змагань і тренувань.

Посібник містить також багато інших важливих теоретич­них положень, методичних рекомендацій і практичних порад для майбутніх фахівців туристичної сфери.

Автори висловлюють щиру подяку ректору Київського Національного університету культури і мистецтв професору Михайлу Михайловичу Поплавському, колективу кафедри міжнародного туризму, Лещенко Лілії Юріївні та Слоницькій Людмилі Петрівні за підтримку і творчу співпрацю.

Спортивно-оздоровчий туризм передбачає подолання маршруту активним способом, тобто без використання механічних транспортних засобів, покладаючись лише на свої власні сили, реалізуючи вміння і навички пересування пішки, на лижах, плавання на плотах і човнах, їзди на велосипеді і т. ін.

Активний рух є визначальною рисою спортивно-оздоровчий туризму. За цією ознакою спортивно-оздоровчий туризм можна назвати активним туризмом (іншомовні відповідники: adventure tourism - пригодницький туризм, extreme tourism - екстремальний туризм, action tourism власне активний туризм).

Під час подорожей туристи знайомляться з природою, культурою, історією країни. Подорожі дають їх учасникам фізичне і моральне задоволення, сприяють їх духовному збагаченню.

Головними завданнями активного туризму є приучення громадян до корисного і раціонального викорис­тання вільного часу, забезпечення оптимального вико­ристання і збереження туристських ресурсів, турбота про особисту безпеку туристів, захист їх прав, інтересів, майна.

Мета активного туризму полягає в: оздоровленні, відновленні сил, поліпшенні медико-фізіологічних даних за допомогою зміни форм діяль­ності, дозованого руху, раціонального харчування, нер­вового розвантаження, підвищення адаптації до незвич­них умов;

· вдосконаленні загальної і спеціальної фізичної підготов­ки, виробленні витривалості, спритності, сили, рівноваги,

· наданні практичних навичок у доланні перешкод, ово­лодінні технікою пересування пішки, на лижах, їзди на велосипеді, греблі;

· психічному вдосконаленні та емоційному збагаченні внутрішнього світу людини, вихованні рішучості, сміли­вості, впевненості в собі, відповідальності;

· розширенні краєзнавчого кругозору, вдосконаленні на­вчально-методичної підготовки, поповненні знань з гео­графії, біології, історії, етнографії і культури;

· засвоєнні теоретичних основ організації і проведення по­ходів, розробки маршрутів, планування роботи ту­ристських гуртків;

· набутті спортивного досвіду участі в походах і керів­ництва походами різної складності, одержанні спортив­них розрядів і звань, підвищенні майстерності та інстру­ментальної підготовки.

До спортивно-оздоровчого туризму найчастіше відно­сять такі найпоширеніші види активного туризму: пішохід­ний, гірський, лижний, водний (сплав і гребля на плотах і човнах), велосипедний.

З числа спортивних видів туризму виділяються спор­тивно-технічні види - такі, як мотоциклетний і авто­мобільний. Хоча є всі підстави для віднесення їх також до технічних видів спорту. До спортивно-оздоровчого туризму можна віднести і такі екзотичні рідкісні його види, в яких маршрути дола­ються верхи на конях, верблюдах, віслюках, ламах, слонах, оленях, на собачих упряжках, на повітряних кулях, на вітрильних суднах, за допомогою пірнання з аквалангом то­що. Ці види, в силу своєї унікальності, не мають значного поширення і, як правило, існують у вигляді тривалого катан­ня екскурсантів на спеціально навчених тваринах, а також яхтах, повітряних кулях і т. ін., або індивідуального спорту. Окремий вид являє собою спелеотуризм, - до речі, один із найбільш технічно і психологічно складних видів ту­ризму. Він значною мірою наближений до пошукових, дослідницьких видів діяльності, і масовим назвати його важко (на окремих ділянках печер доцільніше організовувати ти екскурсійні маршрути для екскурсантів і звичайних відпочиваючих).

Отже, основними видами спортивно-оздоровчого туризму, що здатні забезпечити найбільшу масовість при значному фізичному навантаженні, обов'язковій всебічній тактичній і технічній туристській підготовці, наявності певної спортивності і оздоровчого ефекту, є пішохідний, лижний, водний (сплав і гребля на плотах і човнах) і велосипедний. Тому всі теоретичні положення, методичні вказівки і практичні поради, наведені в посібнику стосуватимуться саме цих видів туризму.

З самої назви - "спортивно-оздоровчий туризм" - випливає його оздоровчий аспект у поєднанні з активною фор­мою здійснення подорожі.

Що стосується його оздоровчої функції, то будь-яка рекреаційна діяльність (у тому числі й туризм) спрямована на відновлення функцій організму. Тому до всіх видів і форм ту­ризму цілком застосоване визначення "оздоровчий". Різниця між ними лише в тому, яким чином відбувається оздоровлен­ня. В даному випадку оздоровлення учасників здійснюється через зміну виду діяльності, шляхом дозованих фізичних на­вантажень, за допомогою взаємодії з природним середови­щем на протязі всієї подорожі, загартування і адаптації до незвичних умов, нормального, повноцінного харчування.;

Спортивна складова передбачає заняття туризмом з метою вдосконалення загальної фізичної підготовки, покращення спеціальної технічної і методичної підготовки, прак­тичне застосування знань і навичок з тактики і техніки ту­ризму. Спортивний туризм, як і інші види спорту, дозволяє в ході виконання спортивних нормативів покращити спор­тивну підготовку учасників туристських походів, отримати спортивні розряди і спортивні звання.

Заняття туризмом займають особливе місце в системі фізичного виховання, тому що, в порівнянні з іншими вида­ми спорту, дають ширші можливості для оволодіння знан­нями, вміннями і навичками, необхідними в повсякденному житті кожної людини.

Специфічність спортивно-оздоровчого туризму позна­чається і на програмно-нормативному та організаційно-керівному його аспектах.

Здійснення спортивних туристських заходів регламентуються нормативами і правилами, затвердженими керівними туристськими організаціями Держкомтуризму.

Туристська підготовка. Заняття спортивно-оздоров-чим туризмом вимагає певних теоретичних і технічних знань і умінь. Разом з тим заняття туризмом дає можли­вість виховувати і вдосконалювати певні особистісні якості людини.

Одна з найважливіших сторін підготовки туриста - тео­ретична підготовка. Як і в будь-якому виді спорту, вона охоплює широке коло питань, у тому числі проблеми на­вчання і тренування, контролю за навантаженнями, надан­ня невідкладної медичної допомоги, основи педагогіки, пси­хології, конфліктології тощо. Особливість теоретичної підготовки туристів полягає в тому, що вона тісно пов'язана з засвоєнням певного обсягу знань з географії, краєзнавст­ва, топографії.

Географічна підготовка включає такий обсяг знань з географії, який дозволяв би туристам розуміти суть природ­них явищ, спостерігати, досліджувати навколишнє середови­ще (чи його окремі компоненти) і використовувати отримані дані для розробки маршрутів і туристського освоєння тери­торії. Значення географічної підготовки визначається мірою зв'язку людини з оточуючим середовищем під час подорожі. Вирішення тактичних і технічних завдань походу, досягнення безпеки його учасників, здійснення необхідних спостережень і досліджень пов'язані з географічними особливостями кон­кретної території, їх вивчення вимагає залучення і аналізу ге­ографічного, краєзнавчого і картографічного матеріалу.

Особлива увага в географічній підготовці туристів приділяється вмінню здійснювати маршрутні спостереження,

Фотографувати чи зарисовувати об'єкти, робити карто­графічну зйомку. Освоєння методів і навичок географічного спостереження є важливою формою теоретичної підготовки туристів.

Фізична підготовка. В туризмі, як і в інших видах спорту, досягнення високих результатів неможливе без постійного фізичного вдосконалення, що є основним зміс­том тренувань і, разом з тим, нерозривно пов'язана із зміцненням і загальним підвищенням функціональних можливостей організму.

Розрізняють загальну і спеціальну фізичну підготовку. Засобами загальної фізичної підготовки досягаються _; різнобічний розвиток фізичних можливостей і зміцнення здоров'я людини, розширення функціональних можливостей організму як основи працездатності і стимулювання процесів відновлення.

Спеціальна фізична підготовка - вид фізичного виховування, обумовлений особливостями обраного виду туризму. Заняття туризмом допомагає виробленню таких якостей, як витривалість, сила, спритність, швидкість.

Під час туристського походу доводиться долати значні відстані протягом тривалого часу із значним фізичним навантаженням, що варіюється відповідно до складності рельєфу, темпу руху, метеорологічних умов, ваги рюкзака, Тому, запас міцності і особиста безпека туриста значною мірою залежать від його фізичної підготовки. При цьому фізичне навантаження характеризується такими параметрами: інтенсивність і тривалість, величина інтервалу між періодами відпочинку. Спеціальна витривалість - це здатність витримувати багаторазове повторення навантажень без зниження її якості.

При пересуванні з вантажем заданим маршрутом, по доланні технічно складних ділянок м'язи ніг, рук, тулуба зазнають значного навантаження протягом тривалого часу. Заняття туризмом забезпечує силову підготовку, оптималь­ний розвиток усіх груп м'язів, сприяє утворенню міцного "м'язового корсета", зміцнює дихальну мускулатуру.

Вироблення спритності складається із здатності освоювати нові рухові дії і вміння перебудовувати рухову діяльність відповідно до зміни обстановки на маршруті. Туризм дозволяє значно вдосконалити основні параметри спритності - координацію рухів, швидкість і точність їх виконання.

Максимальний оздоровчий ефект від тренувань, спря­мованих на вдосконалення фізичної підготовки, може бути досягнутий, за умови, що характер і міра фізичного наван­таження відповідатиме стану здоров'я, віковим та індивіду­альним особливостям туриста. Фізична підготовка повинна базуватись на принципах різнобічності, систематичності, послідовності, безперервності, циклічності, спеціалізації. Якими б не були мета і завдання походу, головною умо­вою завжди є безпека його учасників, яка досягається вирішенням комплексу спортивно-технічних питань.

Спортивно-технічні вимоги, що обумовлюють без­печність подолання маршруту, визначаються характером і особливостями природних перешкод, їх технічною складністю, яка диктує технічні елементи, прийоми і засоби, наявні в арсеналі учасників походу; оптимальною кількістю перешкод певної категорії складності, які в комплексі визна­чають категорію складності всього маршруту; тривалістю походу і довжиною нитки маршруту, що залежить від гео­графічних особливостей конкретної території і наявності природних перешкод; розробленістю комплексу фізичних навантажень для успішного подолання маршруту; вмінням орієнтуватися в різних умовах на будь-якій території.

Виховна роль туризму. Спортивно-оздоровчий ту­ризм є своєрідною школою виховання і гармонійного роз­витку особистості. Провідне місце тут належить трудовому вихованню, яке полягає в оволодінні вміннями і навичками самообслуговування і суспільно-корисної праці. Учасники ту­ристського походу забезпечують автономну життє­діяльність групи на весь період подорожі. Кожний учасник повинен уміти орієнтуватись на місцевості, долати пере/ шкоди, влаштовувати табір, готувати їжу, ремонтувати спорядження і одяг, надавати першу медичну допомогу тощо. Все це дозволяє туристам не лише засвоїти елементарні навички побутової праці, а й вчить підтримувати свідому дисципліну, виробляє організованість, погодженість дій у спільній роботі.

Одна з важливих виховних і розвиваючих функцій туризму - формування всебічно розвиненої гармонійної особистості, свідомого громадянина, що поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість.

Важливо й те, що в туристських подорожах народжу­ються почуття колективізму, любов до природи, розши­рюється кругозір учасників. Загальна мета в поході зближує людей різного віку, сприяє новим знайомствам, встановленню дружніх стосунків. Такі походи є також джерелом позитивних емоцій. Кожний подоланий кілометр шляху зміцнює впевненість у своїх силах, приносить велике моральне задоволення.

Туризм, як ніякий інший вид спортивної діяльності, сприяє розумінню прекрасного в природі і в людях, напов­нює життя духовним змістом, робить його красивим, допомагає краще пізнати навколишній світ. У цьому вияв­ляється естетична функція туризму.

Під час тренувань і в похідних умовах виховуються вольові якості людини: сміливість, рішучість, терпіння, напо­легливість, ініціативність, дисциплінованість. Комплекс цих якостей складає найважливішу рису "спортивного характеру" - волю до перемоги в туристських змаганнях, прагнення пройти до кінця запланований маршрут. Це досягається здатністю дограничної мобілізації сил, максимальною зосередженістю в екстремальних умовах, впевненістю в перемозі, психологічною стійкістю, вмінням швидко приймати рішення.

У створенні позитивного психологічного клімату в ту­ристській групі активна роль належить керівникові походу (Інструктору, тренеру), за умови підтримки його всіма учасниками. Найбільш важливими психологічними факторами в такому колективі є емоційна стабільність, цілеспрямованість, оптимістична реакція на труднощі, взаємодопомога, авторитет керівника.

Організаційні форми туристських заходів. За формою проведення туристських заходів і характером їх організації спортивно-оздоровчий туризм поділяють на організований - плановий і самодіяльний (клубно-секційний) -і неорганізований - аматорський ("дикий").

Плановий туризм передбачає організацію і проведення походів і подорожей туристськими установами, ор­ганізаціями і підприємствами різних форм власності (тур-фірмами, турбазами, туристськими таборами і т. ін.) пере­важно за туристичними путівками. Вони здійснюються за розробленими, вивченими, описаними, а іноді й промаркірованими маршрутами під керівництвом інструкторів, що мають достатній досвід і добре знайомі з місцевістю. Весь маршрут, як правило, проходить через туристські ба­зи, або притулки, учасники походу забезпечуються ночівлею, харчуванням, послугами екскурсоводів, культур­ним і медичним обслуговуванням, на окремих ділянках -транспортом, і т. ін. Багато туристів-початківців здійснюють свої перші далекі подорожі саме за такими маршрутами, що пролягають через наймальовничіші куточки, включають пам'ятки старовини, цікаві архітектурні споруди, літератур­но-меморіальні та історичні місця. В більшості своїй ці маршрути нескладні і не вимагають спеціальної туристської підготовки.

Самодіяльні туристські походи і подорожі організують і проводять ради з питань туризму, спортивні товариства, ту­ристські і спортивні клуби, туристські секції підприємств, ус­танов, навчальних закладів, оздоровчі туристсько-спор­тивні табори, дитячі екскурсійно-туристські станції, школи, окремі групи туристів тощо.

Самодіяльні туристи самі добирають склад групи, оби­рають район подорожі і розробляють маршрут, забезпечу­ють себе необхідним спорядженням, продуктами харчуван­ня, а на маршруті організовують екскурсії, переходи і ночівлі. Маршрути самодіяльних походів затверджуються маршрутно-кваліфікаційними комісіями, а проходження їх контролюється відповідними установами (контрольно-рятівними службами і загонами).

Особливість неорганізованих - аматорських (так зва­них "диких", "під чорним прапором" і т. ін.) - походів - у то­му, що туристи самі обирають район подорожі, часто не ма­ють чітко розробленого плану і програми походу, поклада­ються на свої власні сили і сприятливі умови. Здебільшого такі групи складаються з друзів і знайомих, сімей, окремих

груп туристів, що подорожують без якихось спортивних цілейГоловною метою неорганізованих подорожей є активний відпочинок під час літніх відпусток або канікул.

Кожний з видів спортивно-оздоровчого туризму має свої характерні особливості. За організацією походу, його маршрутом, засобами пересування неважко віднести його до певного виду туризму - пішохідного, гірського, лижного, водного, ве лосипедного. Серед цих видів до певної міри умовно виділяється гірський туризм: його можна вважати різнови­дом пішохідного туризму, хоча існує не менше підстав для віднесення його до альпінізму. Природні умови високогірних районів і специфіка перешкод ставлять перед гірськими туристами багато не властивих іншим видам туризму завдань. Він відрізняється і значним арсеналом спеціального споря­дження, і специфічними технічними прийомами, і тактикою, необхідністю висотної акліматизації тощо.

Пішохідний і гірський туризм. Ці два види туризму мають більше спільного, ніж відмінного. Це і спосіб пересування - пішки, і спільні технічні прийоми подолання склад­ного рельєфу, водних перешкод тощо. Відмінність же - перш за все в тому, що пішохідні походи здійснюються у всіх районах, а гірські - тільки у високогірних. Однак ця головна відмінність справджується лише для походів І - III категорій складності, оскільки пішохідні маршрути вищих категорій складності часто здійснюються, крім лісових і пустельних місцевостей, і в гірські райони, хоча якісні відмін­ності (такі, як, наприклад, технічна складність подолання перевалів) зберігаються. Так, гірський маршрут 1 категорії складності повинен включати щонайменше два перевали ІА категорії альпіністської складності, що потребує певних навичок техніки руху і страховки.

До найпростіших перешкод, характерних для пішохід них походів у рівнинних районах можуть бути віднесені схили пагорбів, ярів, балок, ділянки густого лісу, незакріплених пісків, болота, струмки, річки. В невисоких і се­редньої висоти гірських районах до цих перешкод додають­ся ділянки перевалів із схилами середньої крутизни - по­рослі травою, всипні, засніжені. Складні в цих районах і водні перешкоди - як правило, неширокі, але швидкі струм­ки і річки. Відповідно складнішими будуть і технічні прийо­ми влаштування переправ. Під час походів у високогірних районах до перелічених перешкод додаються круті схили, дрібні, середні і великі осипи каміння, моренні утворення, скельні відслонення, фірнові схили, льодовики, стрімкі і хо­лодні гірські річки і т. ін. Для подолання цих перешкод не­обхідне засвоєння ряду технічних прийомів, навичок транс­портування потерпілих, використання само страховки і зовнішньої страховки. До них слід віднести:

* рух крутими схилами з відпрацюванням раціональної техніки ходьби (правильна постановка ніг, опора на аль­пеншток);

* долання невисоких перешкод - великого каміння, пова­лених стовбурів дерев;

* просування через лісові хащі, завали, буреломи;

рух порослими травою, всипними, засніженими крутими схилами (підйом, траверс, спуск);

* просування болотами за допомогою жердини, гатями при взаємній страховці;

* організація переправи через водні перешкоди - через брід при само страховці і зовнішній страховці, шляхом на­ведення переправ (кладка, поруччя, навісна переправа);

* оволодіння прийомами зав'язування необхідного набо­ру вузлів і обв'язок;

* засвоєння прийомів руху засніженими і зледенілими схилами із само страховкою і само затриманням;

* оволодіння технікою спуску і підйому по вертикалі при зовнішній страховці;

* рух у зв'язках по 2-4 чол. при взаємній страховці;

* організація транспортування потерпілих на імпровізова­них ношах, страхувальник поясах;

* володіння елементами техніки рятувальних робіт у гірських умовах і т. ін.

На відмінно від пішохідного туризму, де стандартний набір особисто і групового спорядження коригується в залежності від району, через який пролягає маршрут, у гірському туризмі обов'язковим є спеціальне альпіністське спорядження (основні і допоміжні мотузки, карабіни, затискувачі і захвати, альпіністські пояси і системи, льодоруби, скельні і льодові гаки, скельні молотки тощо). В особистому спорядженні гірського туриста неодмінно мають бути черевики типу "відрам", пластмасова каска (шолом), темні окуляри. При приготуванні їжі на безлісних ділянках добре зарекомендували себе туристські примуси. Замість них можливе використання газових горілок. Замість відкритих відер на значні висоті доцільно користуватись автоклавами, їх використання дає значну економію палива і часу. До добору продуктів слід підходити дуже відповідально: адже в горах, як правило, доводиться розраховувати тільки на власні продовольчі запаси. До харчового раціону обов’язково повинні входити продукти, що містять вітаміни (С і В₁) вуглеводи (глюкоза, цукор, шоколад), а також гострі приправи спеції. Дуже важливим під час походу є дотримання водно сольового режиму. В умовах значних фізичних навантажень, ї підвищеної сонячної радіації і розрідженого повітря людина втрачає велику кількість рідини (до 5 літрів), яку необхідно поповнювати. Найкраще робити це вранці, в обід і увечері, вживаючи чай, розведені фруктові екстракти, томатний сік. у питну воду додають лимонну чи аскорбінову кислоту, фруктові соки, в порошках чи таблетках. Специфічною особливістю гірського туризму є те, що робочий день туриста починається о 4 - 5 годині ранку в умовах високогір'я і низьких температур. У ці години в горах найменша ймовірність сходу лавин, каменепадів та інших небезпечних природних процесів, у річках і струмках найменший рівень води, на сонячних схилах не так спекотна. Готуючись до подорожі, необхідно приділити увагу відпрацюванню колективних дій усієї групи. Гірський туризм найбільш колективний вид спортивного туризму. Безпека групи значною мірою залежить від злагоджених дій окремих учасників походу. Добре, якщо група під час підготовки до походу брала участь у змаганнях з техніки туризму чи пройшла спеціальні тренінг. Підготовка до змагань і участь у них дають можливість згуртувати колектив, відпрацювати елементи взаємодії, відшліфувати індивідуальну техніку кожного учасника.

Лижний туризм. Сама назва цього виду спортивного туризму свідчить про те, що під час походу туристи пересуваються на лижах. Лижні походи проводяться переважно в зимовий період при наявності стійкого снігового покриву і температурі нижче 0°С.

Необхідною умовою для участі в зимових подорожах є добра переносність холоду, здатність в умовах постійно низьких температур не втрачати робочі форми і, що не менш важливо, психічної рівноваги. Такі головні вимоги до туриста лижника. Будь-який зимовий похід — це не тільки досягнення певних спортивних, краєзнавчих або наукових цілей, а й постійне подолання несприятливого впливу природного середовища. Більшість мандрівників - полярників і досвідчених туристів у своїх спогадах підкреслюють найголовнішу небезпеку зимових походів — холод. Його вплив виявляється у виникненні м'язової слабкості, фізичному нездужанні, а також у негативних психічних проявах - апатії, дратівливості тощо.

Ще одна складність, характерна для лижного туризму необхідність перенесення великих вантажів. Вага рюкзака туриста-лижника на 15 - 20 % перевищує вагу багажу туриста, що подорожує влітку. Причина - потреба в теплих речах, запасному одязі, спеціальному спорядженні, більшому запасі продуктів харчування. Одяг повинен бути функціональним, міцним, легким, морозо- і вітростійким, краще пуховим або вовняним.

Лижі для походів вимагають особливої уваги. Вони по винні бути надійними, міцними, зручними в маневруванні Перевагу слід віддати туристським модифікаціям, хоча іноді використовуються й мисливські межі. Кріплення для лиж - напівжорстке. Палиці бажано мати конусні дюралеві з надійними кільцями і гострими штирями.

Для зимових походів необхідно мати басили - чохли на черевики, що допомагають захистити взуття від намокання а роги-від переохолодження, їх виготовляють із капрону чи іншого легкого і водотривкого матеріалу. Для захисту рук від замерзання необхідно мати три пари рукавиць: вовняні, хутряні і робочі брезентові, що надягаються поверх основних утеплювачів. У категорійних походах часто використовуються вітрозахисні маски на обличчя. Кращі маски - вовняні, сплетені разом з лижною шапочкою.

Групове спорядження для лижних походів також слід ретельно добирати. Для ночівлі в польових умовах використовуються переважно багатомісні утеплені намети і багатомісні або секційні спальні мішки. Для обігріву в нічний час використовуються збірні або складні металеві печі, що виготовляються з легких термостійких металів. Крім достатньої кількості добре загострених сокир, у зимових походах слід мати пилку. Ремонтний набір має бути пристосованим для виконання різного роду ремонтних робіт - від шиття до лагодження лижногоспорядження невелика тривалість світлового дня, сніг і низька температура не дозволяють швидко приготувати гарячий обід, тому туристи-лижники, як правило, переходять на дворазове гаряче харчування (повноцінні сніданок і вечеря) з сухим калорійним обідом (бажано забезпечити себе надійними термосами для гарячих напоїв). Більшість категорійних лижних походів планується на другу половину зими, коли збільшується тривалість світлового дня і ущільнюється стійкий сніговий покрив, У лижному поході пересуватись доводиться в основному сніговою цілиною, тому необхідним додатковим елементом техніки лижного туризму є прокладання (топлення) лижні, що найчастіше доводиться робити з рюкзаком за плечима. Турист-лижник повинен володіти специфічними прийомами руху як на лижах, так і без них:

- володіти технікою лижного ходу при пересуванні з рюкзаком;

- уміти долати перешкоди на лижах (ями, переправи тощо);

- володіти технікою підйому, спуску, повороту, гальмуван­ня на лижах;

- уміти долати важко прохідні лісові хащі з завалами, буреломом і т. ін.;

- володіти технікою руху без лиж засніженими скельними, льодовими схилами з само страховкою;

- володіти технікою подолання водних перешкод у зимо­вий період;

- уміти організовувати транспортування потерпілих з ви­користанням підручних засобів.

У лижному туризмі надзвичайно важливим є ретельний добір учасників за фізичними і психологічними даними. В поході необхідно забезпечити рівномірний розподіл ванта­жу і однакову зайнятість учасників при виконанні похідних робіт - від прокладання лижні до влаштування бівуаку. Па­радокс лижної подорожі - в тому, що найбільш комфортно людина почуває себе на лижні і найменш - на привалах, Влаштування стоянки, власне стоянка, а потім згортання табору і підготовка до виходу відбирають багато сил і сто­млюють більше, ніж основна робота.

Водний туризм. Це дуже привабливий вид туризму. Серед водоймищ, якими подорожують туристи - бурхливі гірські і спокійні рівнинні річки, озера і моря. Різноманітні плавучі засоби - дерев'яні і пластмасові човни, надувні човни розбірні байдарки, катамарани, плоти на надувних елементах тощо. Основні вимоги до туристських суден - легкість, надійність, транспортабельність, місткість, запас плавучості, маневреність.

На рівнинних річках із повільною течією, озерах, водо­сховищах, у прибережній морській зоні доцільніше викори­стовувати веслові човни, туристські байдарки, каное, тобто судна, що забезпечують необхідну швидкість руху за допо­могою активного веслування (здебільшого у спортивних по­ходах до III категорії складності). Надувні човни, катамара­ни, плоти використовуються частіше на річках передгір'їв і гірських річках, де швидкість течії перевищує 1,5 м/сек. На цих суднах веслування застосовується в основному як засіб керування і маневрування, а швидкість руху забезпечується течією. Крім стандартного набору особистого і групового спорядження, турист-водник має бути забезпечений індивідуальними рятувальними засобами (корковим поясом, рятувальним жилетом і т. ін.). На річках із швидкою течією необхідно мати "мокре" взуття для посадки і висадки у воду. Голова повинна бути захищена шоломом (типу хокейного) на випадок падіння на слизьке каміння. Замість рюкзаків туристи водники часто використовують циліндричні мішки, що виготовляються з водостійкого матеріалу. Вони зручні в пакуванні і легко піддаються рівномірному розміщенню і закріпленню в човні. Весь багаж має бути захищений від води. Ремонтний набір у першу чергу повинен призначатися для ремонту плавучих засобів. Перешкоди на водних маршрутах можуть мати як природне, так і штучне походження. Основні природні перешкоди -обмілини, перекати, хвилі у відкритих водоймах, бистрини, топляки, зарості, завали, кам'янисті перекати, пороги, прижими тощо. До штучних перешкод відносяться мости, кладки, поромні переправи, греблі, деякі риболовецькі споруди (заколи, загати і т. ін.).Для їх подолання необхідно мати відповідну технічну підготовку. Складні перешкоди потребують попередньої розвідки, а дуже складні і небезпечні (складні пороги, водоспади, завали, греблі, шлюзи) слід обходити берегом. Не підпливаючи близько до таких перешкод, необхідно пристати до берега і обстежити шлях, яким можна перенести чи перетягти судно.

Техніка веслування туриста-водника обов'язково повинна включати такі прийоми:

- посадка на плавзасоби з берега;

посадка на плавзасоби з води;

- відчалювання і причалювання до берега з розворотом на 180°;

- керування і маневрування у русі за течією і проти неї;

- долання перешкод;

- проведення рятувальних робіт на воді.

Для успішного безаварійного подолання водного маршруту туристи повинні знати основні гідрологічні характеристики і динаміку водних об'єктів.

При плаванні судноплавними водоймами треба знати основні правила судноплавства, орієнтуватися в берегових і плавучих знаках, сигналах.

Велосипедний туризм. Цей вид туризму привабливий перш за все завдяки своїй високій мобільності. Відстань, яку здатна подолати група за один день, може до сягати 100-150 км. Велотуризм має певні переваги порівняно з пішохідним туризмом: швидкість руху в ньому в кілька разів вища, отже, за один похід можна побачити більше цікавих місць. Велосипед проїде майже скрізь, де пройде пішохід, а там, де проїхати неможливо, велосипед можна провести або перенести на руках. Тому не дивно, що географія вело туризму майже збігається з географією пішохідного туризму.

З усіх існуючих типів велосипедів найбільш придатними для туризму є спортивно-туристські і гірські велосипеди, Дорожні велосипеди можуть використовуватися для одноденних і не категорійних походів на рівнинній місцевості. Спортивно-туристські велосипеди повинні відповідати спеціальним вимогам: мати невелику вагу, бути міцними і надійними в експлуатації, мати обов'язковий набір передач із значним діапазоном передаточного числа (співвідношення числа зубців на ведучій шестерні з числом зубців на стерні заднього колеса). Оскільки зусилля вело туриста спрямовуються на подолання підйомів, особливого значення набуває збільшення числа передач. Велосипед повинен бути добре підготовлений до тривалої подорожі: перевірені і відрегульовані всі вузли, визначена оптимальна висота руля, перевірена зручність сідла. Велосипед додатково оснащується надійними переднім і заднім багажниками. Деякі речі можуть закріплюватись на рамі або настойках (ремонтний набір, аптечка, фляга для води тощо).

При вантаженні багажу треба мати на увазі, що наявність переднього багажника вирівнює навантаження на колеса і підвищує загальну стійкість велосипеда. Оптимальна вага вантажу в передньому багажнику не повинна перевищувати 20% від усього багажу. Основний вантаж розміщується у спеціальному вело рюкзаку, надійно припасованому до заднього багажника.

В особистому спорядженні велотуриста, на доповнення до стандартного туристського набору, обов'язково повинні бути вело труси (вовняні і бавовняні), взуття з жорсткою пе­редньою частиною підошви (велотуфлі, кросівки), спеціальні вело сорочки (з задніми кишенями), індивідуальний плащ-накидка, захисний шолом (спеціальний велосипедний або пластмасовий хокейного типу), В груповому споряджені особливе місце займають ремонтний набір (призначений для ремонту велосипедів), аптечка (з більшою кількістю дезінфікуючих засобів і перев'язочного матеріалу). Необхідно передбачити також тент для накриття велосипедів на ніч і на випадок дощу. Щоб харчування вело туристів було повноцінним, необхідно збільшити його калорійність. Дуже важливий при цьому режим вживання рідини (води, фруктових соків, вівсяного відвару і т. ін.). До початку подорожі повинна бути розроблена чітка система сигналізації (найкраще за допомогою свистка). Всі члени групи повинні засвоїти роль ведучого, що полягає в умінні підтримувати рівномірне пересування групи, коригуванні темпу руху в залежності від робочого стану групи, не гальмувати зненацька без попередження, своєчасно сигналізувати про дорожні перешкоди, зупиняти рух групи і рушати засигналом.

Учасники походу повинні чітко наслідувати маневри ведучого, зберігати необхідну дистанцію, сигналізувати про виникнення небезпеки. Кожен з учасників повинен знати правила дорожнього руху. Контроль за технічним станом велосипедів має проводитися щоденно.