Сущность и основные цели денежно-кредитной политики

Денежно-кредитная политика - это совокупность мероприятий в сфере денежного обращения и кредитных отношений, которые осуществляет государство в целях регулирования экономического роста, сдерживание инфляции, обеспечение занятости и уравновешивания платежного баланса.

Основные направления денежно-кредитной политики определяются высшими законодательными органами страны, а реализуются правительствами, центральными банками совместно с министерствами финансов.

Денежно-кредитное регулирование, осуществляемое центральным банком, и представляет собой совокупность мероприятий, направленных на изменение денежной массы в обращении, объема кредитов, уровня процентных ставок и других показателей денежного обращения и рынка ссудных капиталов. Оно направлено на достижение стабильного экономического роста, низкого уровня инфляции и безработицы.

В законах о центральных банках особо подчеркивается их ответственность за стабильность денежного оборота и курса национальной валюты.

В зарубежной экономической литературе денежно-кредитная политика разделяется на «узкую», которая обеспечивает стабильность национальной валюты посредством проведения валютных интервенций, изменений уровня учетной ставки, а также других инструментов, влияющих на состояние национальной денежной единицы, и "широкую", непосредственно влияет на объем денежной массы в обороте. Эти меры воздействия взаимосвязаны и взаемообу сказанные.

Будучи посредником между государством и банковской системой страны, центральный банк призван регулировать денежные и кредитные потоки с помощью определенных инструментов. С развитием кредитных систем и рынков ссудных капиталов возможности центрального банка непосредственно воздействовать на регулирование и предложение денежной массы уменьшились, но вместе с тем расширился арсенал и повысилась эффективность рыночных инструментов денежно-кредитного регулирования. Выбор инструментов денежно-кредитной политики, применяемые центральными банками иностранных государств, достаточно широк. Использование различных видов инструментов меняется в зависимости от направленности экономической политики страны, степени открытости ее экономики, традиций и конкретных обстоятельств. Существующие в распоряжении банка инструменты денежно-кредитного регулирования разделяются по непосредственными объектами влияния, по своей форме (прямые и косвенные), по характеру параметров, устанавливаемых в ходе регулирования (количественные и качественные), по срокам воздействия (краткосрочные и долгосрочные). Все эти средства используются в единой системе.

В зависимости от конкретных целей денежно-кредитная политика центрального банка направлена ​​либо на стимулирование кредитной эмиссии (кредитная экспансия), либо на ее ограничение (кредитная рестрикция).

Проводя кредитную экспансию центральные банки преследуют цель повышения производства и оживления конъюнктуры.

С помощью кредитной рестрикции они пытаются предотвратить "перегрев" конъюнктуры, наблюдаемый в периоды экономических подъемов.

По форме инструменты денежно-кредитного регулирования разделяются на административные (прямые) и рыночные (косвенные).

Административными являются инструменты, имеющие форму директив, распоряжений, инструкций, исходящих от центрального банка и направленные на ограничение сферы деятельности кредитных институтов. Они занимают достойное место в практике центральных банков развитых стран, а также получили широкое применение в государствах, которые развиваются.

Под инструментами рыночного характера понимают способы воздействия центрального банка на денежно-кредитную сферу посредством формирования соответствующих условий на денежном рынке и рынке капиталов. Рыночные (косвенные) инструменты отличаются большей гибкостью по сравнению с административными, но результаты их применения не всегда адекватны поставленной цели. В настоящее время наблюдается переход центральных банков развитых стран от прямых средств воздействия к рыночным.

По характеру параметров, устанавливаемых в процессе воздействия центрального банка на денежную сферу, инструменты денежно-кредитного регулирования разделяются на количественные и качественные. Посредством использования количественных средств проявляется влияние на состояние кредитных возможностей банков, следовательно, и на денежный оборот в целом. Качественные инструменты представляют собой вариант прямого регулирования качественного параметра рынка, а именно - стоимости банковских кредитов.

По срокам воздействия инструменты денежно-кредитного регулирования разделяются на долгосрочные и краткосрочные в соответствии с задачами реализации текущих и перспективных целей денежно-кредитной политики. Под долгосрочными (конечными) целями денежно-кредитной политики понимают те задачи центрального банка, реализация которых может осуществляться от одного года до нескольких десятилетий. К краткосрочным относятся инструменты воздействия, с помощью которых достигаются промежуточные цели денежно-кредитной политики.

Основные инструменты денежно-кредитного регулирования: установление минимальных резервных требований, рефинансирование коммерческих банков, регулирование официальной учетной ставки, операции на открытом рынке.

В некоторых странах центральные банки используют следующие инструменты, как установление кредитных ограничений, лимитирование уровня процентных ставок по депозитам и кредитам коммерческих банков, портфельные ограничения.

Выбор и сочетание инструментов денежно-кредитного регулирования зависит прежде всего от задач, которые решает центральный банк на том или ином этапе экономического развития.

Поняття, призначення і класифікація комерційних банків

Ко­мерційний банк — це кредитна установа, що здійснює універсальні банківські операції та надає різноманітні банківські послуги фізич­ним та юридичним особам всіх галузей народного господарства.

Комерційні банки здійснюють на договірних умо­вах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Прийма­ють і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ве­дуть рахунки банків-кореспондентів.

Класифікація комерційних банків:

1. За формою власності комерційні банки поділяються на уніта­рні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерцій­ні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних кош­тів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні бан­ки — це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% ста­тутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.

2. Залежно від організаційної форми комерційні банки з колек­тивною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціо­нерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (па­йові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу формують свій ка­пітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновни­ків і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків гро­шових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу.

3. Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України біль­шість банків — середні (активи понад 10 млн грн.). У сімку най­більших банків (активи понад 1 млрд грн.) входять: Промінвест­банк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк.

4. Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфі­кувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 оди­ниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними.

5. Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: уні­версальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з га­лузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні біль­шість комерційних банків можна вважати універсальними, майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслу­говування різних типів клієнтів.

До банків із клієнтською спеціалізацією належать кооперати­вні банки, в яких основними засновниками і переважними клієн­тами є кооперативи.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференційність банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціо­нують біржові банки, які обслуговують операції біржових струк­тур; страхові — страхових інститутів; кооперативні — коопера­тивів тощо.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяль­ності галузевої клієнтури, що можуть бути пов'язані із сезонними чи іншими процесами.

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих опера­цій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки.

Відомими представниками банків з функціональною спеціаліза­цією є Ощадбанк. Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% - це кошти фізичних осіб. а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціа­лізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.

Операції комерційних банків:

– залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів;

– здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;

– ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

– фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

– випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);

– купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;

– видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

– придбання права вимоги щодо поставки товарів і надання по­слуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);

– придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);

– купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах;

– купівля і продаж в Україні й за кордоном монетарних металів:

– залучення і розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;

– довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

– надання консультаційних послуг:

– проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету за дорученням Національного банку України;

– здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України.

Пасивні операції - це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інве­стиційних та інших активних операцій.

Ресурси комерційних банків — це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних опера­цій. їх поділяють на власні, залучені і позичені.

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забез­печення фінансової сталості, комерційної і господарської діяль­ності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і мину­лого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною. Її забезпечують головним чи­ном залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резер­вний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за актив­ними операціями і поточних доходів.

Залучені кошти банку - це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різнома­нітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку.

Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові ка­пітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті гро­шові накопичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків.

Банки залучають вільні грошові кошти шля­хом виконання депозитних операцій, у процесі яких використову­ються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запи­тання і строкові.

Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власника­ми для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими пар­тнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, вико­нання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можли­вість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій

Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабільного зали­шку не нижче від установленого рівня.

Строкові депозити (вклади) - це кошти, які розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на розрахунковий (поточний) ра­хунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в бан­ківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, ви­ду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної дина­міки ставок грошового ринку та інших умов.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні - фізичним особам.

Сертифікат - це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку.

Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бу­ти використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Погашення банків­ських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських ве­кселях указується величина прибутку у вигляді процента до но­міналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку - це головним чином позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), опе­рацій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а та­кож позик на ринку євродоларів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку с міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фі­нансове стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ре­сурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових парт­нерських стосунків.

Активні операції банків полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і пози­чених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності.

Ак­тивні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних з наданням і погашенням банківських позичок. Банків­ське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк.

Кредитування позичальників повинно здійснюватися з додер­жанням комерційним банком економічних нормативів регулю­вання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, фізич­ною особою.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вима­гає від банку додержання таких додаткових умов:

• урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

• кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які пе­редбачені його статутом;

• позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків гос­подарської діяльності позичальника; на формування та збільшен­ня статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за кон­токорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товар­но-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають простро­чену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і пози­чальником кредитної угоди (договору). У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, по­рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відпові­дальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік ві­домостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кре­дитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберіган­ня заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначає­ться сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

Пролонгація кредиту оформляється додатко­вою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери — це боргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сер­тифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вто­ринних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси.

Здійс­нюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: додержання безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, до­ходу та ліквідності.

4.

1.

2.

3.

4.

5.

Привлеченные средства формируют подавляющую часть ресурсов, которые используются для выполнения активных операций банков.

Депозиты до востребования размещаются в банке на текущем счете клиента.

Одной из форм срочных вкладов являются сертификаты. Сертификаты бывают депозитные и сберегательные.

Благодаря вторичном рынке ценных бумаг сертификат (кроме именного) может быть досрочно продан владельцем другому лицу с получением некоторого дохода за время хранения и без изменения при этом объема ресурсов банка, тогда как досрочное изъятие владельцем срочного вклада означает для него потерю прибыли, а для банка - потерю части ресурсов.

Коммерческие банки могут привлекать свободные средства юридических и физических лиц посредством банковского векселя. Банковский вексель имеет депозитную природу, и этим он похож на сертификат. Это означает, что продаются векселя по номиналу, а выкупаются банком по цене продажи.

Эти банки для получения прибыли стремятся разместить свободные ресурсы в других банках.

Инвестиционные операции банков означают вложение средств в ценные бумаги предприятий (государственных, коллективных и частных) на относительно длительный период времени.

Новинка! Нажмите на слова вверху, чтобы увидеть альтернативный перевод. Отказаться

Google Translate for Business:Инструменты переводчика

переводчик сайтов

служба "Анализ рынков"

Отключить моментальный перевод

О Переводчике GoogleМобильная версияКонфиденциальностьСправкаОтправить отзыв
КРЕДИТНІ СИСТЕМИ

1. Кредитна система: поняття, основні складові

2. Банки: їх суть і функції.

3. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

4. Комерційні банки, їх походження, види, правові основи організації

1. Кредитна система: поняття, підходи до її визначення, основні складові

Кредитна система з інституціональної точки зору являє собою комплекс валютно-фінансових установ, які активно використовуються державою з метою регулювання економіки.

Інституційний склад кредитної системи:

банківська система;

небанківські кредитно-фінансові установи:

інвестиційні компанії;

інвестиційні фонди;

страхові компанії;

пенсійні фонди;

кредитні спілки;

ломбарди;

лізингові та факторингові компанії тощо.

Банківська система – законодавчо встановлена, чітко структурована сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються банківською діяльністю.

Організаційно-правовою ознакою банківської системи є чітке законодавче розмежовування прав і обов’язків кожної ланки системи.

Функції банківської системи:

трансформаційна, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики;

створення грошей і регулювання грошової маси – полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші;

стабілізаційна (забезпечення сталості банківської діяльності) – пов’язана з надзвичайно високою ризиковістю банківської діяльності і проявляється в прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність всіх ланок банківської системи та в створенні дійового механізму державного контролю і нагляду да діяльністю банків взагалі.

Майже у всіх країнах світу, у тому числі і в Україні, склалася дворівнева банківська система:

- на першому рівні знаходиться Центральний (емісійний) банк та його організаційна структура. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за всі – підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи;

- на другому рівні – ділові банки (в Україні – комерційні банки) із своєю організаційною структурою (філії, відділення). Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку і будують свою діяльність на комерційних засадах заради одержання прибутку.

Побудова банківської системи у кожній країні визначається національним законодавством з цих питань і може істотно розрізнятися в окремих країнах.

2. Банки: їх суть, функції

Банк - установа, що акумулює грошові кошти і заощаджен­ня та здійснює кредитно-розрахункові та інші операції.

Банки виникають на основі товарно-грошових відносин, і то­му існують при різних су спільно-економічних формаціях. Перші подібні установи, що стали попередниками капіталістичних банків, виникли в кінці XVI. ст. у Флоренції та Венеції на основі обмінних операцій (обмін грошей різних міст та держав) і спеціалізувались на прийманні вкладів і здійсненні безготівкових розрахунків. Пізніше за аналогічним принципом були створені банки в Амстердамі (1605 р.) та Гамбурзі (1618 р.). Найваж­ливішими функціями банків того періоду було посередництво в платежах і кредитування торгівлі.

Кла­сифікація банків:

1. За формою власності розрізняють акціонерні, неакціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, державні та змішані, міждержавні (міжнародні) банки.

Акціонерні банки організовуються у формі акціонерних ком­паній.. В сучасних умовах акціонерна форма є головною формою організації банків у промислове розвинутих країнах.

Неакціонерні банки знаходяться у власності партнерів або індивідуальних осіб.

Кооперативні банки — кредитно-фінансові інститути, що створюються товаровиробниками на ділових засадах для задово­лення взаємних потреб; виникли в першій половині XIX століття. їх поява була обумовлена прагненням дрібних виробників (ремісників, селян) звільнитися від кабального лихварського кре­диту, до якого вони були вимушені звертатися внаслідок недоступ­ності банківського кредиту. Кооперативні банки створювалися на умовах добровільного об'єднання грошових коштів фізичних та юридичних осіб. Основне завдання їх діяльності — надання кре­дитів та здійснення інших банківських операцій на пільгових умо­вах для членів банку. Широкого розвитку вони набули в Німеч­чині, Великобританії, Франції, Італії, США, Японії та інших країнах. За обсягом операцій вони схожі з комерційними банками.

Муніципальні банки — різновид ощадних установ, першочер­гова діяльність яких зводилась до залучення заощаджень насе­лення і виконання функцій скарбника муніципалітету. В сучасних умовах вони здійснюють практично всі види банківських опе­рацій, а роль муніципалітетів зводиться до гарантії їх зобов'язань і призначення керівних органів. Найбільшого розповсюдження муніципальні банки набули в Німеччині, де на їх долю припадає близько 40 % балансу кредитної системи країни.

Комунальні банки — спеціалізовані кредитні установи, при­значені для кредитування та фінансування житлового і комуналь­ного господарства. Більша частина їх акцій належить місцевим органам влади.

Державні банки представляють собою кредитні установи, що знаходяться у власності держави. Їх праобрази існували ще в Стародавньому Римі, Вавилоні, Єгипті. В Європі вони з'явилися в ХУІ-ХУІІ ст. Найбільшого розвитку державні банки набули в умовах державно-монополістичного капіталізму в зв'язку з поси­ленням тенденції до усуспільнення виробництва. Вони виникали в результаті націоналізації кредитних установ, а також шляхом створення державних кредитних інститутів. Існують три види державних банків: центральні, комерційні банки, спеціальні кре­дитні установи.

Змішані банки — банки за участю державного і приватного капіталу.

Міждержавні (міжнародні) банки — міжнародні кредитні ор­ганізації, створені на основі міждержавних договорів з метою регулювання валютних і кредитно-фінансових відносин.

До числа найбільших міждержавних банків входять: Міжна­родний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку і його філії (Міжнародна асоціація розвитку і Міжна­родна фінансова корпорація), Банк міжнародних розрахунків, > регіональні міжнародні банки розвитку, Європейський інвес­тиційний банк, Європейський банк реконструкції та розвитку. Міжнародні банки виникли в ході інтернаціоналізації госпо­дарських зв'язків і розвитку міждержавних форм державно-моно­полістичного капіталізму і призначені для стабілізації світової економіки шляхом регулювання міжнародних валютно-кредит­них відносин.

2. За терміном надання кредитів — банки короткострокового, середньо- та довгострокового кредитування.

Банки короткострокового, середньо- і довгострокового кре­дитування — банки, що спеціалізуються на наданні кредитів різної терміновості. На відміну від короткострокового кредиту­вання, яке здійснюється депозитними банками і ощадними каса­ми, спеціалізовані кредитні інститути надають середньо- та дов­гострокові кредити. Чітке розмежування кредитних інститутів за принципом коротко-, середньо- і довгострокового кредитування, характерне, наприклад, для Італії, де законодавство поділяє всі кредитні інститути на банки короткострокового кредитування і довгостроково-інвестиційні банки.

3. За національною належністю — національні та іноземні банки.

Національні банки — це банки, що належать повністю або ча­стково національним інвесторам і діють в їх інтересах. Діяльність цих банків здійснюється в межах законодавства країни, в якій функціонує їх материнська компанія. Згідно законодавства більшості країн банки підпадають під категорію національних, якщо 51 % акцій і більше належить інвесторам даної країни.

Іноземні банки — банки, які повністю або частково належать іноземним інвесторам. Їх діяльність в країні перебування регла­ментується особливим національним законодавством.

4. За функціями та характером діяльності виділяють депозитні, універсальні та спеціалізовані банківські установи.

Депозитні банки - банки, які здійснюють кредитно-розра­хункові та довірчі операції за рахунок залучених депозитів. Депо­зитними банками називають комерційні банки, які уповноважені приймати вклади населення.

Універсальні банки - кредитні установи, що здійснюють всі основні види банківських операцій: депозитні, кредитні, розра­хункові, фондові, довірчі та інші. Універсальними є комерційні банки Німеччини, Швейцарії, Австрії та інших країн.

Спеціалізовані банки - банки, що спеціалізуються на кредиту­ванні певної галузі економіки або господарської діяльності чи групи населення або ж формах залучення коштів у вклади; харак­теризуються вузькою спеціалізацією. До категорії спеціалізова­них банків включена велика кількість видів інститутів, функції та назви яких, а також обсяги і види операцій, роль в економіці різноманітні в різних країнах.

Різновидами спеціалізованих кредитних банків є:

• інвестиційні банки, що мобілізують ресурси та надають по­зики шляхом випуску і розміщення облігацій та інших зо­бов'язань. Інвестиційні банки виступають посередниками між інвесторами і тими, кому потрібна позика, а також в ролі гаран­та емісій та організаторів гарантійних банківських синдикатів, здійснюють купівлю-продаж акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів;

• ощадні банки — банківські установи, основною функцією яких є залучення заощаджень і тимчасово вільних коштів насе­лення; як правило, невеликі кредитні установи, що діють в регіональному масштабі;

• банки розвитку (функціонують на національному та локаль­ному рівні), які здійснюють кредитування промисловості в мас­штабах всієї країни або ж окремих галузей економіки. Серед цих банків переважають державні банківські інститути, але існують і змішані — за участю приватного національного та іноземного капіталу. Банки розвитку спеціалізуються на кредитуванні про­мисловості та інфраструктури. Поруч з ними функціонують дер­жавні і сільськогосподарські банки розвитку, пов'язані зазвичай з кредитною кооперацією. Банки такого типу створюються пере­важно в країнах, що розвиваються.

Функції банків:

1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетво­рення їх в капітал - банки акумулюють грошові доходи і заощадження у вигляді вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або наданих банком послуг. Сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються на позиковий капітал, що використовується банками для надання кредитів підприємствам і підприємцям. В результаті за допомогою банків заощадження пе­ретворюються на капітал;

2) кредитування підприємств, держави та населення - сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються на позиковий капітал, що використовується банками для надання кредитів підприємствам і підприємцям;

3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей) - Комерційні банки здійснюють депозитну емісію - випуск кредитних інструментів обігу на основі створення банком вкладів (депозитів), які утворюються в результаті видачі позик клієнту;

4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві - банки виконують для своїх клієнтів операції, пов'язані з проведенням розрахунків і платежів. Для прискорення розрахунків, зменшення ви­трат і підвищення надійності операцій впроваджуються елек­тронні системи розрахунків;

5) емісійно-засновницька діяльність - випуску і розміщення цінних паперів.

6) консультування, надання економічної та фінансової інфор­мації - банки надають клієнтам економічну інформацію по ши­рокому колу проблем (злиттю та поглинанню, новим інвес­тиціям, реєстрації підприємств, складанню річних звітів).

3. Призначення, форми організації центрального банку

Центральний банк (в Україні Національний банк – НБУ) – це головна ланка кредитної системи.

Головним завданням центрального банку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Функції НБУ:

- грошово-кредитне регулювання - розробка та реалізація грошово-кредитної (монетарної) політики, забезпечення сталості валюти.

- емісійна - центральному банку законодавчо надано право випускати в обіг готівку – банкноти і розмінну монету, при цьому обсяги емісії регулюються з урахуванням загальних задач грошово-кредитної політики.

- банку банків – центральний банк є кредитором в останній інстанції, комерційні банки відкривають рахунки в центральному банку для зберігання на них вільних грошей (резервів), отримують кредити.

- фінансового обслуговування держави - центральний банк виступає головним (але не єдиним) банком держави та радником уряду з фінансових та монетарних проблем. Як банкір держави він виконує такі операції: веде рахунки державних установ і відомств; здійснює за дорученням уряду емісію та розміщення на ринку нових випусків державних цінних паперів; купує державні цінні папери на вторинному ринку для свого портфеля та вживає заходів щодо курсу вказаних паперів; як виняток, видача короткострокових кредитів уряду за його проханням (зауважимо, що розміри прямих касових кредитів законодавчо лімітуються), щоб не допустити прямого залучення емісійних ресурсів в покриття бюджетного дефіциту.

- зберігання централізованого золотовалютного запасу – центральний банк зберігає запасами іноземної вільноконвертованої валюти, золоті запаси (незважаючи на демонетизацію золота) для міжнародних платежів і для підтримки курсів національних валют шляхом інтервенцій на валютних ринках.

- нагляду і контролю за діяльністю комерційних банків тісно пов’язана з діяльністю центрального банку як банку банків. Здійснюючи касове, розрахункове і кредитне обслуговування інших банків, він має можливість систематично наглядати за дотриманням ними вимог всіх нормативів і правил, що регламентують банківську діяльність в країні.

НБУ здійснює такі операції:

надає комерційним банкам кредити;

веде рахунки банків-кореспондентів, здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ;

купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

надає кредити банкам під заставу цінних паперів;

виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності;

купує і продає іноземну валюту і платіжні документи в іноземній валюті;

проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

організує інкасацію й перевезення грошових знаків та інших цінностей;

здійснює інші операції відповідно до своїх функцій.

У зв'язку з виконанням своїх функцій НБУ:

бере участь у розробці основних напрямів розвитку народного господарства України, державного бюджету України, прогнозу грошових доходів і витрат населення;

розробляє основні напрями єдиної грошово-кредитної політики;

концентрує кредитні ресурси, створені за рахунок коштів статутного та інших фондів, республіканського бюджету, коштів на депозитних рахунках і коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках, а також переданих за плату Ощадним банком коштів, які формуються за рахунок вкладів населення:

на договірних засадах продає і купує кредитні ресурси;

утворює фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи за рахунок частини залучених банками ресурсів і депозитів, визначає розміри формування цього фонду;

проводить єдину кредитну політику в республіці, установлює правила розрахунків і ведення касових операцій, порядок ведення обліку і звітності в банках, визначає розмір плати за залучені з інших банків ресурси, виходячи із загальної процентної політики;

організує і здійснює касове виконання державного бюджету республіки;

зосереджує на рахунках своїх установ валютні кошти валютного фонду Кабінету Міністрів України, бере участь у розробці зведеного валютного плану, забезпечує проведення єдиної валютної політики, представляє інтереси України у відносинах з банками інших країн, у міжнародних банках, розробляє порядок і правила здійснення операцій в іноземній валюті, із золотом і дорогоцінними металами. Установлює офіційні курси іноземних валют до національної валюти, публікує ці курси в пресі, організує роботу валютної біржі;

спільно з комерційними банками здійснює обслуговування державного боргу, виконує операції, пов'язані з розміщенням державних позик, їх погашенням і виплатою процентів по них;

реєструє новостворені комерційні банки;

дає дозвіл на створення комерційних банків за участю іноземних юридичних осіб та іноземних громадян;

дає дозвіл комерційним банкам на відкриття їх філій і представництв як на території України, так і за її межами;

визначає порядок видачі ліцензій на проведення операцій комерційними банками;

готує кадри для банківської системи у середніх спеціальних навчальних закладах, проводить перепідготовку банківських спеціалістів на договірних умовах;

установлює комерційним банкам економічні нормативи.

Національний банк України - Центральний банк України створено у 1991 p. згідно з законом України «Про банки і банків­ську діяльність». Законом було закладено основи дво­рівневої банківської системи, яка включає цент­ральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, та мережа комерційних банків.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності та перебуває у його по­вному господарському віданні. Статутний капітал банку є державною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку.

Основні принципи функціонування НБУ, передбачені законом:

принцип незалежності банку;

принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

принцип економічної самостійності банку;

принцип централізації системи банку;

принцип єдності системи банку;

принцип вертикальної структури управління банком.