Методи історіографії

Серед методів історіографії розрізня­ють: 1) засоби конкретного історіографічного аналізу та 2) методи історіографічного синтезу.

Принципи історіографічного аналізу знайшли узагальнен­ня у так званій «історіографічній моделі», що була запропонована у 1960 - 1970-х роках А. Сахаровим, який у свою чергу спирався на здобутки своїх попередників Л. Черепніна, М.В. Нечкіної та ін.¹1 дана модель - це «ідеальний тип», розу­мова конструкція, що оперує низкою «факторів історії науки» (термін належить А. Сахарову).

Перший чинник чи складову «моделі» історіографічного вивчення становить аналіз соціокультурних передумов стану та розвитку історичної науки певної доби, окремих наукових на­прямів, шкіл, діяльності конкретного історика. Йдеться про рівень соціально-економічного розвитку, політичну систему суспільства, стан духовного життя, культури, науки, урядову політику щодо історичної науки, історичну освіту, шкільництво, організацію науки, наукові установи, засоби популяризації історичних знань, впровадження їх у масову свідомість.

Наступний чинник історіографічного аналізу - це характер проблематики історичних досліджень. Тематика історичних досліджень має певний зв’язок із соціокультурними умовами стану історичної науки. Відомо, що з другої половини XIX ст., коли Росія та решта європейських країн вступили у смугу еко­номічного піднесення, на зміну політико-династичній пробле­матиці приходить соціальна та економічна історія суспільства, історія господарства, історія техніки тощо. Після Жовтневої революції, за часів соціалістичного будівництва чільне місце серед історичних досліджень радянських істориків посідала істо­рія класової боротьби, селянських воєн та повстань, національно-визвольних та революційних рухів, історія партії, робітни­чого класу, історія економіки. З другої половини XX ст. в епоху малих альтернатив» та пріоритету «загальнолюдських варто­стей», цінності життя, людської особистості провідним напрямом в історичних дослідженнях стає антропологічне орієнтовна соціальна історія, предметом якої є не стільки великі соціальні групи (класи, нації, страти), скільки звичайна людина, «мовчазна більшість» в історії.

Проблематика історичних досліджень у свою чергу зумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та прин­ципи джерелознавчого аналізу. Процес інтенсивного накопичен­ня джерел з соціальної та економічної історії у другій половині XIX ст. мав своїм наслідком застосування в історичних до­слідженнях методики обробки масових документальних джерел, наприклад, методики статистичного аналізу. У 1960-х роках в умовах певного технічного забезпечення виникає і набирає сили така спеціальна галузь джерелознавства, як «усна історія». В 1967 р. навіть була заснована «Асоціація усної історії СІЛА». Цікаво, що «усна історія» має аналоги і в радянській історіографії. Істпарти на початку свого існування здійснювали цілеспрямо­вану програму широкого анкетування ветеранів та учасників революційного і робітничого руху. М. Горькому належить ідея створення шляхом використання спогадів та опитування бага­тотомної «Історії фабрик і заводів». Зараз відбувається пошук нетрадиційних джерел у зв’язку із розвитком таких напрямів в історичному дослідженні, як локальна, сімейна історія, істо­рія повсякденності, мікроісторія. Поширюється практика зби­рання родинних архівів, запису свідчень учасників політичних та військових подій першої половини та середини XX ст.

Найважливішим чинником історіографічного аналізу є ха­рактеристика методологічних принципів історичного дослі­дження. Методологічні принципи реалізуються через стиль історичного мислення. Зміна стилів історичного мислення є рушійною силою процесу історичного пізнання.

Нарешті, кінцевою метою історіографічного аналізу є дослід­ження історичних концепцій, схем та теорій. Наукова схема, історична концепція є одночасно метою і доробком пізнаваль­ної діяльності певного напрямку, конкретного історика. Зміст концепції, як у краплі води, відображає стан науки свого часу з усіма властивими їй ознаками і суперечностями. Для усвідом­лення змісту концепції необхідне вивчення зовнішніх і внутрішніх передумов її виникнення та існування.

Серед методів «історіографічного синтезу» можна назвати класовий, культурологічний та сцієнтистський. У структу­рах радянської історичної свідомості найбільш поширеним був класовий підхід, згідно з яким історія науки сприймалась як боротьба ідей та течій в науці, що віддзеркалювала класові відносини та зацікавлення у суспільстві. Сенс історіографічного процесу становила боротьба ідей у напрямку до матеріаліс­тичного розуміння історії. Під таким кутом зору історія історич­ної науки часто ототожнювалась з історією суспільної думки. До речі, Дмитро Дорошенко також, оцінюючи роль ідеології у процесі розвитку української історіографії, ототожнював її з ходом «української національно-історичної науки».

Культурологічний підхід до історіографії означає сприйнят­тя її як складової історії культури. Звідси все те, що у будь-якому вигляді відображає історичне минуле (література, фольклор, живопис) залучається до предмета історіографії. Культурологіч­ний підхід зосереджується здебільшого на зовнішніх аспектах історії науки, як-от: вплив освіти, філософії, літератури, мистец­тва, культурно-громадського життя, наукової політики уряду на стан та розвиток історичної науки. Нині культурологічний підхід набуває нового змісту. Справа в тому, що зараз на порядку ден­ному науки антропологічні проблеми - особистості, суб’єкта пізнавальної діяльності, психології та естетики творчості істори­ка. Постать історика, дослідника минулого - це головний пред­мет і мета сучасного історіографічного дослідження.

Разом з тим процес історичного пізнання функціонує за свої­ми внутрішніми законами. На усвідомлення внутрішньої логі­ки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій спрямований сцієнтистський (науковий) принцип вивчення минулого науки. Абсолютизація того чи іншого підхо­ду - класово-націоналістичного, культурологічного чи сцієнтистського - це глухий кут. Щоправда, сучасний рівень історико-наукового пізнання не виключає домінанти одного з цих ме­тодів у поєднанні з іншими. Здебільшого перевага віддається використанню цих методів або їхніх елементів у всіляких ком­бінаціях. З огляду на це, українська історіографія постає як до­робок духовності, східнослов’янської культурної традиції, націо­нальної освіти та науки, як науковий феномен, національні ознаки якого набували дедалі більшої виразності у процесі вход­ження до світової історичної науки.

Сферою, де збігаються різні методи історіографічного дослі­дження, є вивчення ментальних структур свідомості та діяль­ності історика. Мають рацію спостереження сучасного дослід­ника Павла Магочия про два типи національної свідомості на­родів, що належали до поліетнічних державних утворень. Йдеться про національну свідомість української еліти, історич­не буття якої обмежувалося кордонами Російської та Австрійсь­кої імперій.

Подвійний, амбівалентний характер свідомості культурних верств традиційного українського суспільства канадський дослідник характеризує за допомогою таких понять, як ієрархія численних лояльностей та принцип взаємовиключних свідомо­стей. Перший тип свідомості українця кінця ХУІІІ-ХІХ ст. пе­редбачає цілком природне для нього відчуття себе водночас і українцем -«малоросом», і росіянином. Саме так усвідомлюва­ли себе нащадки козацької старшини, які шукали прав та при­вілеїв російського дворянства. Носіями ієрархії численних лояльностей були високі посадові особи, відомі культурно-гро­мадські діячі українського походження, що перебували на службі Російській імперії - Олександр Безбородько, Василь Рубан, Федір Туманський, Михайло Антоновський, Яків Галінковський, Дмитро Трощинський, Микола Гоголь. Тих українців, які вірили в існування гармонійної сполуки між відданістю Україні та лояльністю до Росії, на думку П. Магочия, слід вва­жати частиною «природної ієрархії численних лояльностей, яке присутнє у багатьох національних відродженнях включно з ук­раїнським».

Другий тип свідомості української культурної еліти XIX ст. орієнтований на визнання будь-якого одного з національних пріоритетів, системи культурно-національних цінностей. Прин­цип взаємовиключних свідомостей означає, що «неможливо бути росіянином з Малоросії або поляком з України», варто ли­шатися або українцем, або росіянином, або поляком.

Втім, специфіка української національної свідомості, особ­ливо процесу культурного відродження в Україні, полягає у співіснуванні цих двох типів свідомості. Увесь хід українського національного відродження, а в ширшому контексті - станови­ще до недавнього часу українців в Радянській Україні, П. Магочий характеризує «як історію конфлікту між структурою чис­ленних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей - з другого, і як істо­рію того, як цей конфлікт іноді травматично, а іноді творчо впли­вав на осіб, які опинялися в ньому».

Українська історіографія - це також історія співіснування, конфронтації та еволюції різних типів свідомості діячів україн­ської історичної науки. Отже, у структурах численних лояльностей формувалися історичні погляди Д. Бантиш-Каменського, грузинського князя, збирача українських народних пісень М. Цертелєва, М. Маркевича, І. Срезневського. Історико-публіцистичні твори відомих громадських діячів Г. та В. Полетик, так само, як «Історія Русів», були написані з позицій виключної ідентичності. Щодо типу історичної свідомості Т. Шевченка, то, як вважає П. Магочий, «на відміну від більшості своїх сучас­ників, які приймали ієрархію численних лояльностей, Шевченко мислив тільки термінами взаємовиключної російської або української свідомості» ¹.

Українська історіографія дає чимало прикладів еволюції типів національної ідеології знакових постатей української історичної науки. Так, В. Антонович, І. Франко в ході своєї ідейної еволюції з народом прийшли до поняття взаємовиключних свідомостей. М. Костомаров, П. Куліш, Я. Головацький, І. Вагилевич пройшовши складний шлях від принципу взаємовиключних свідомостей до ієрархії численних національних і культурних лояльностей.

Таким чином, впровадження в сферу історії історичної на­уки понять численних лояльностей та взаємовиключних свідо­мостей доцільне при розв’язанні передусім суперечливих пи­тань української історіографії, спростуванні історіографічних штампів та ідеологічних упереджень. Широке використання цих понять у навчальному та науковому процесах сприятиме збагаченню понятійного апарату сучасної історіографії.