Природа історіографії, її місце у процесі історичного пізнання

Погляд на історіографію як спеціальну дисципліну передбачає з’ясування таких питань, як гносеоло­гічна природа історіографії, її місце і функції у процесі пізна­вальної діяльності історика, форми самовизначення тощо. Роз­в’язання цих проблем засобами самої історіографії навряд чи можливе. Треба „вийти” за межі предметної галузі історіографії і подивитись на неї ніби „збоку”. У такій ситуації доцільно звер­нутися до засобів загальнометодологічного арсеналу - логіко-структурного аналізу науки, наукознавства, історії науки. Та­кий підхід цілком відповідає нинішній тенденції у розвитку науки, сенс якої полягає у „свідомій необхідності включення загальних теоретико-пізнавальних ідей у процес витвору теорій у спеціальних галузях знання”¹.

У процесі діяльності пізнання складовою цієї діяльності є її рефлексивний рівень, який виконує функції попереднього пла­нування та подальшого управління трудовим процесом. Коли свідомість відокремлюється від трудової діяльності в самостійну сферу, то вона (свідомість) зберігає загальну структуру трудо­вої діяльності і цілеспрямований характер.

У процесі пізнання також розрізняють два рівні: 1) предмет­ний та 2) рефлексивний, який забезпечує цілеспрямований ха­рактер процесу пізнання: а) постановку пізнавальних завдань, б) планування процесу їх розв’язання, в) управління всім пізна­вальним процесом. Окрім того, рефлексивний рівень, рефлек­сія, має внутрішні і зовнішні форми. Внутрішні форми рефлексії - це власна рефлексія дослідника. Зовнішні форми ідентифі­кують з „науками про пізнання”, „рефлексивними дисципліна­ми”, такими як логіка, теорія пізнання, методологія, наукознав­ство, історія філософії, історія літератури тощо.

Історичне пізнання так само має два рівні: 1) предметний - конструктивне знання про минуле; 2) рефлексивний - знан­ня про знання. Перший рівень історичного пізнання - це влас­не історична наука, другий - рефлексивний - методологія та історія історичної науки.

Історіографія як різновид наукової рефлексії має внутрішні та зовнішні форми. До внутрішніх належить самосвідомість дос­лідника - власна рефлексія історичного повістяра, що знаходить відображення у визначенні мети, засобів дослідження, принципах систематизації матеріалу. Словом, наявність критико-рефлексивної настанови сприятиме перетворенню розрі­знених історичних уявлень на систему знань, наукову історію. Наукова історія, як вважав Р.Дж.Коллінгвуд, починається з по­становки питань, в той час як творець легенд розповідає про що знає. Перетворення простої реєстрації фактів на науковий опис історії традиційно пов’язаний з ім’ям Геродота, який, за словами Коллінгвуда, зробив справжню революцію. На відміну від своїх попередників - логографів, які лише фіксували істо­ричні події та факти, - Геродот ставив собі за мету описати та пояснити діяння людей¹. Не простий переказ легенд та подій, а критичне ставлення до них - це риси наукової історії.

Внутрішня рефлексія автора історичної праці знаходить відображення у вступі, довідковому апараті, де автор наводить дані про свої задуми, методи, цілі, попередню літературу. У XVIII ст., коли виникає сучасний тип історичної науки, вступи та передумови стають невід’ємною складовою систематичних праць з історії, елементом тогочасного наукового етикету. Вступні розділи містять формулювання мети, предмета дослі­дження, принципи систематизації матеріалів та перелік вико­ристаних джерел.

Різновидом внутрішньої рефлексії в історії є проблемна істо­ріографія. Цікаво, що наукова історія починається з вивчення окремих проблем. Геродот був істориком греко-перських воєн, Фукідід - Пелопоннеської війни. Джерелом давньогрецьких істориків були в першу чергу свідчення очевидців подій. Звідси історичний метод давніх авторів був пов’язаний з розшуком таких джерел. Цей метод, який використовували греки, утри­мував їх «на шворці», довжина якої визначалася безпосередньо живою пам’яттю людини, єдиним джерелом критики був оче­видець подій, з яким автор міг розмовляти сам на сам.

Метод античного історика з’ясовував і предмет його дослі­дження, він мав писати лише про ті події, що були в пам’яті людей, яких він міг розпитувати. Такий метод грецьких істо­риків спростовував думку про загальну історію Греції. Згідно з античними уявленнями, жодне історичне оповідання не може виходити у своїх хронологічних межах за край життя людини².

Разом з тим удосконалення засобів пізнавальної діяльності часом потребує вивчення історії цієї діяльності, що пов’язане із зовнішніми формами рефлексії. Якщо до внутрішніх форм рефлексії належить особиста рефлексія історика, проблемна істо­ріографія, то до зовнішніх - історія науки, методологія історич­ного дослідження, психологія та естетика творчості історика. У структурі історичної науки всі ці форми наукової рефлексії фун­кціонують у взаємозв’язку та взаємодії.

Місце історіографії у процесі історичного пізнання визна­чається її структурно-функціональними зв’язками. Довкола історіографії довгий час точилися спори: що це - історія су­спільної думки чи самостійна наука? За своїм походженням історіографія - це складова, структурний елемент системи історичної науки. У цій системі історіографія виконує функ­цію управління, планування та контролю за пізнавальною діяльністю історика.

Місце історіографії у процесі історичного пізнання визна­чається також її функціональним призначенням. Конструк­тивна функція історіографії пов’язана з розбудовою історич­ного знання, здобуттям нового в науці. У минулому науки дос­лідники знаходять ідеї та методи, відповідні своєму часу, які були відкинуті їхніми сучасниками. Завдяки історіографії здо­буте старе збагачується новими уявленнями, генеруються нові ідеї, методи, концепції. На думку В. Вернадського, кожна нова генерація вчених переписує історію науки заново, і не тому, що поповнюються запаси знань, а тому, що наука, постійно рухаю­чись вперед, переосмислює давнє. Без вивчення минулого на­уки неможлива повна та слушна оцінка того, що здобувається сучасною наукою і що видається нею за важливе, істинне чи корисне¹.

Окрім того, історіографія виконує і парадигмальну функцію, яка спрямована на затвердження та підтримування даної сис­теми науки. Засобами історіографії створюються канони, зраз­ки дослідницької діяльності, стереотипи мислення і процесу історіописання. Наприклад, «Повість минулих літ» протягом століть сприймалася як еталон історичної праці, якого додер­жувалися наступні автори, твори багатьох з них були продов­женням цього класичного канону. Історія науки витворює істо­ріографічні репутації, історіографічні легенди, історіографічні образи тощо.

Закріпленню усталених наукових норм сприятиме практи­ка посилання на визнані авторитети, загальновідомі зразки. Перші історичні повісті в Росії та Україні ХУІІ-ХУШ ст., як відо­мо, укладалися на зразок літописів. Утім, додержання традицій не означає застою, навпаки, не виключає новаторства з огляду на те, що старі традиції кожного разу реалізуються у новій си­туації.

Таким чином, конструктивна та парадигмальна функції Історії науки є регуляторами системи науки, без яких вона не може функціонувати і відтворюватися. Цікаво, що на стадії мирного, рівного розвитку науки переважає парадигмальна функція, у періоди наукових революцій домінує критична. Революційні етапи і в історії науки, на думку В.І. Вернадського, відрізняє надзвичайна швидкість наукової творчості, яка «відкриває незаторкнуті раніше науковою думкою поля дослі­дження». Наукова праця таких епох має не руйнуючий, а яск­равий, творчий характер. Це виявляється у швидкому зростанні кількості наукової літератури з історії науки, створенні наукових установ для її вивчення, намаганнях дослідників прослідкувати думки істориків на свій предмет¹.

З’ясування природи та функцій історіографії дозволяє вирі­шити питання про час її виникнення. Виходячи з тези, що істо­ріографія - рефлексивний компонент процесу історичного пізнання, варто визнати, що перші історіографічні уявлення виникають водночас із предметним знанням про історію. Першопочатки історіографічних уявлень становить власна рефлексія автора історичного твору. Так, автор «Повісті минулих літ» не тільки формулює мету своєї праці, вказує на використані дже­рела, але й намагається дати огляд давньослов’янської вченості, київської освіченості, що, на наш погляд, відбиває його інтуїтив­не намагання визначити місце свого твору серед подібних. Ав­тор «Повісті» звертається до витоків слов’янської освіти, у центрі якої знаходилась діяльність болгарських філософів-просвітників Костянтина (у чернецтві Кирила) та Мефодія, синів Лева з Со­пуні. Брати, за словами літописця, упорядкували слов’янську абетку та переклали слов’янською мовою Апостол, Євангеліє та інші церковні книги. Важливі роздуми давньоруського хроніста щодо необхідності писання книг слов’янською мовою для поширення культурного ареалу, прилучення слов’янських народів до давньої та західноєвропейської вченості.

Здобутки давньокиївської освіти, книжної вченості автор „Повісті” пов’язував з ім’ям Ярослава Мудрого, за часів правління якого було написано та перекладено багато книг, за до­помогою яких віруючі люди навчаються і утішаються вченням божим. Звісно, розквіт книжної освіти в Київській Русі літописець сприймав як утвердження християнської віри. Втім, він висловлював думки про тяглість культурної діяльності київ­ських князів у справі поширення освіченості. Якщо Володимир «землю взора й умягчи, рекше крещеньем просветив», то син його Ярослав «насея книжними словесьі сердца верньїх людей, а ми пожинаєм, ученье приемлюще книжное»*.

У XVI ст., добу Ренесансу, виникають перші переліки літе­ратури з окремих предметів (математики, фізики, медицини), поширюється практика писання вступів, післямов до церков­них і світських видань, їх поява означала поступовий перехід від особистої рефлексії автора твору до її зовнішніх форм – історії предмета, який вивчається, історії освіти, культури тощо.

У вітчизняній традиції взірцем бездоганної майстерності та високого розвитку самосвідомості була діяльність першодрука­ря Івана Федорова. Свої Московське та Львівське видання Апо­стола він супроводив розкішними післямовами. Вони сприйма­ються як перші вітчизняні огляди історії культури, освіти та друкарства. Післямова до Львівського Апостола (1574) має відповідний заголовок: «Ця повість розповідає, звідки з'явила­ся і як була улаштована друкарня ця».

Високу авторську самосвідомість характеризує не тільки вве­дення до тексту його спостережень про стан освіченості тих часів, але й глибоке особисте співчуття справі духовної освіти, творчі роздуми та шукання, використання фактів своєї біографії. Да­леко не всі наступні письменники змогли піднятися до такого рівня культурної рефлексії, як цей автор XVI ст.

У післямові до Московського Апостола І. Федоров розглядає передумови виникнення друкарства на Русі. Завдяки успіхам внутрішньої та зовнішньої політики Івана IV, а також діяль­ності митрополита Макарія на Русі споруджувалися численні церкви, які цар прикрашав іконами, книгами, коштовним цер­ковним посудом. На торгах за наказом царя купувалися «святі книги». Ними робилися «вклади» до окремих церков. Втім, се­ред цих книг, як свідчить І. Федоров, мало було придатних до вжитку, інші були і зовсім спотворені переписувачами, нетя­мущими в науках. Отже, друкарство виникає внаслідок ви­правлення текстів священних книг, а також запобігання їх різночитанню у подальшому. Намір царя налагодити друкар­ство на зразок грецького, венеціанського, італійського, «щоб святі книги видавалися у виправленому вигляді», знайшов підтримку у митрополита Макарія. І ось за наказом Івана IV у 1563 р. на кошти царської скарбниці у Москві була заснована друкарня, де були видані Діяння Апостолів, Послання соборні та Послання апостола Павла.

' Памятники литературьі Древней Руси. Начало русской литературьі. XI - начало XIIвека. -М., 1978. -С. 41-43,167.

У післямові до Львівського Апостола Іван Федоров, озираючи події майже 10 років по тому, тісно пов'язує факти особистої біографії; і історією друкарства та освіти у східнослов'янському ареалі.

Занепад московської друкарні він пояснює невіглаством, заз­дрістю, підступністю урядовців, а також «церковних начальників та вчителів», які звинувачували друкарів у різних єресях. Та­ким чином вони бажали «добро на лихо перетворити», що вза­галі притаманно людям неосвіченим, нетямущим у науках і позбавленим духовного розвитку. Притулок і підтримку знайшли друкарі у великого гетьмана Князівства Литовського Г.Ходкевича. Незважаючи на дарований добробут, І. Федоров не поли­шав думки про своє особливе призначення - завдяки своєму дару «духовні зернини по всесвіту сіяти та усім по черзі роздавати ду­ховний цей поживок». Більш за все непокоївся він, щоб не зари­ти у землю дарованого від Бога таланту. Оселившись у Львові, друкар, охоплений активною діяльністю та усвідомленням сво­го високого призначення, звернувся до заможних мешканців міста з пропозицією заснувати друкарню на громадські кошти. Втім, очікуваної підтримки, розповідає майстер, він не отримав, «подали (допомогу) незначні священики та маловідомі з мирян»¹.

Певна річ, яскрава авторська розповідь про початок друкар­ства у східнослов'янських землях - це не лише вияв творчої осо­бистості першодрукаря, безпосереднього учасника тих подій, але й один із перших дослідів з історії вітчизняної культури та освіти. Ці післямови, з одного боку, продовжували традиції давньоруських післямов до рукописів, а також нотаток писців на рукописних кодексах, з іншого — започаткували окремий жанр - післямови до друкованих книг із властивим йому лако­нізмом та особливим формуляром.

Таким чином, протягом тривалого часу історіографічний елемент у вітчизняному письменстві існував у формі самосвідо­мості окремого автора. З XVI ст., у зв'язку із поширенням у Східній Європі друкарства, успіхами книжної вченості, пробу­дженням авторського творчого начала в письменстві, виникає жанр історико-наукових та історико-літературних описів. По­ява перших робіт з історії науки у вигляді переліку літератури» предмета дала підстави деяким дослідникам виводити істо­рію науки (історіографію) від доби Ренесансу².

' Памятники литературьі Древней Руси: середина XVI века. - М., 1985. -('. 289-29 7.

Старостин БА. К вопросу о начале историографии знання // Методологи-чсские проблеми историко-научньїх исследований. - М., 1982. - С. 335-350. Наслідком першої наукової революції, як відомо, було утворен­ня у XVIII ст. нового класичного типу науки. Показником суттє­вих змін у науковому пізнанні стало зростання його самосвідомості. Саме у XVIII ст. оформлюється така спеціальна галузь досліджен­ня, як «історія наук», «історія людського розуму»¹. Історико-наукові знання набувають систематизованого характеру, з'являють­ся перші узагальнюючі схеми історії та класифікації наук.

Історико-наукові знання цього періоду існували або у вигляді загальних схем історії наук, людського розуму, або історії окре­мих галузей знання (історія медицини, математики, словес­ності). Так само і в історії в XVIII ст. стали з'являтися перші огляди історичних джерел і матеріалів (у систематичних пра­цях В. Татищева, Г. Міллера, М. Щербатова).

У XIX ст. роль історіографічного елементу дедалі зростає у зв'язку зі зміною статусу самої історичної науки. У перші деся­тиліття XIX ст. історія остаточно відокремлюється від словес­ності, завершується перехід від аматорства до професійних за­нять історією. Зростає роль історіографічного знання як само­свідомості науки. Перші спеціальні історіографічні праці ви­никають довкола «Історії» М. Карамзіна, яка мала великий на­уковий і культурно-громадський резонанс у російському суспільстві протягом усього XIX ст.

Разом з тим про історіографічні знання перших десятиліть XIX ст. слід говорити лише як про певну галузь історичного досліджен­ня². Формування дисциплінарного образу історіографії припадає на другу половину XIX ст., що пов'язано із розбудовою теоретич­них і організаційних засад цієї галузі історичного знання.

¹ Старостин БА. Позднепросветительские концепции генезиса науки й куль­тури/ / Наука й культура. - М., 1984. - С. 279-299.

²Шевцов В.И. Вопросьі отечественной историографии врусской историчес-кой литературе 20 - 30-х годов XIX века/ / Некоторьіе вопросьі отечествен­ной историографии й источниковедения: Сб.науч.ст. - Днепропетровск, 1976. - Вьт. 3. - С. 128-144.

³ Киреева РА. Изучение отечественной историографии в дореволюционной России с середини XIX в. до 1917г.- М., 1983.