Загальна характеристика конституційних основ земельного права України

Земельному праву України притаманні особливості, обумовлені специфікою його об’єкта, створеного природою, а не людиною, і предметом — земельними правовідносинами. Унікальність об’єкта і предмета земельного права вимагають конструювання норм земельного права не за загальноприйнятими правовими шаблонами. Норми повинні відображати специфіку землі і земельних ділянок як об’єктів земельних правовідносин. Аналіз конституційних основ земельного права сприятиме розумінню процесу впливу земельних відносин на зміст Конституції України, а також розкриттю можливостей конституційно-правових норм для регулювання земельних відносин, що підтверджує актуальність теми даного дослідження.

На конституційному рівні було закріплено право власності Українського народу на землі в межах території України, право громадян користуватися природними об’єктами права власності народу, статус землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Конституційні норми закріпили кардинальні зміни відносин власності на землю, відмовившись від виключної державної власності на землю і закріпивши багатоманітність і рівноправність форм власності на землю.

Незважаючи на те, що Конституція України є основою для розвитку земельного права і законодавства та засадни- чим регулятором земельних відносин, вона виступає лише правовим інструментом, який піддається впливу об’єктивних процесів розвитку земельних відносин.

Стаття 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України визначають землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб’єктами яких є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об’єктами є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї) [2].

Обмеженість землі визначається її природним походженням. Вона дана людству в розмірі поверхні нашої планети. Її не можна ні зменшити, ні збільшити. Люди змушені користуватися тією об’єктивно даною їм територією, що визначена природою.

Конституційні основи — це норми Конституції, що закріплюють основи суспільного і державного ладу, а також основоположні засади суспільних відносин. Серед конституційних положень можна виділити норми, що регулюють основи суспільних земельних відносин. Тому під конституційними основами земельного права слід розуміти сукупність конституційних норм, безпосередньо спрямованих на регулювання основ земельних відносин.

Конституційною основою земельного законодавства слід вважати норми ст. 14 Конституції, відповідно до якої земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Аналіз змісту Конституції України доводить, що практично весь текст Основного Закону нашої держави пронизаний нормами, що прямо чи опосередковано регулюють земельні відносини. Тому на підставі проведеного вивчення норм Конституції України доходимо висновку, що конституційні основи земельного права є фундаментальними для розвитку галузі земельного права України, вони спрямовані на врегулювання основ земельних відносин. Конституційні основи повинні стати базою для формування сучасного земельного законодавства. Конституційні основи земельного права мають специфічні характеристики у зв’язку із специфікою галузі земельного права, обумовленою особливим предметом правового регулювання — земельними відносинами.

Конституційні основи земельного права являють собою самостійний міжгалузевий правовий інститут. Переконані, що розвиток конституційних основ земельного права як відокремленого правового інституту дозволить уникати суперечностей і прогалин у правовому регулюванні земельних відносин, а також створить належну правову базу для подальшого розвитку й удосконалення земельного законодавства.

Перспективним напрямом подальших досліджень може стати аналіз змісту конституційних основ земельного права України.

10. Конституція України є основоположним законом України, який містить у собі правові норми, що лежать в основі земель-ного права і земельного законодавства. Положення Конституції України визначають права, свободи та обов’язки людини і гро-мадянина, що повною мірою поширюються і на селян як основ-них землекористувачів.

Норми Конституції України можна умовно поділити на дві великі групи:

♦ перша - безпосередньо присвячена земельним відноси-нам;

♦ друга - опосередковано бере участь у регулюванні земель-них відносин.

До першої групи відносяться: ст.13 - про землю та інші природні ресурси; ст.14 - про право власності на землю; ст.16 - право кожного на сприятливе навколишнє середовище (дов-кілля); про обов’язки кожного зберігати природу, бережливо відноситись до її багатств.

Одним із головних джерел земельного права є Земельний кодекс України. Він регулює такі інститути: форми власності на землю; користування землею; порядок передачі земель у власність та користування; окремі права і обов’язки власників землі та землекористувачів; використання земель; вирішення земельних спорів тощо. Даним Кодексом передбачено право власності на землю громадян і юридичних осіб у межах населе-них пунктів для підприємницької діяльності. Визначено, що гро-мадяни й юридичні особи, крім прав власності на землю, набу-вають інших прав на земельні ділянки, у тому числі права оренди, права забудови, сервітуту, права переважного придбання тощо.

Принципово важливими положеннями Кодексу є:

♦ створення умов для еволюційного розвитку аграрного землеволодіння й землекористування від підсобного, на-турального до великого, високотоварного шляхом зняття верхніх (граничних) меж земельних ділянок;

♦ зняття обмежень щодо придбання у власність земельних ділянок громадянами та юридичними особами;

♦ суттєве розширення умов використання сільськогосподарсь-ких земель несільськогосподарськими підприємствами;

♦ обов’язковість використання земель сільськогосподарсько-го призначення безпосередньо власником або орендарем.

Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” регулює порядок надання земельних ділянок для ведення се-лянського (фермерського) господарства, визначає їх розміри, плату за землю, право на будівництво житлових, виробничих та інших будівель і споруд тощо.

В Законі України “Про підприємства в Україні” (ст.11) виз-начається порядок володіння і користування природними ре-сурсами. Передбачено також, що власники землі та користувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного подат-ку або орендної плати.

Закон України “Про оренду землі” регламентує порядок користування землею на правах оренди як особливої форми реалізації права власності та господарського використання землі; визначає статус орендодавців та орендарів у земельних правовідносинах; передбачає зміну, припинення і поновлення договору оренди землі.

Лісовий кодекс України містить норми щодо поділу земель лісового фонду, особливостей їх надання у постійне та тимча-сове користування, користування земельними ділянками лісо-вого фонду, їх оренди. Значна частина норм регулює користу-вання земельними ділянками лісового фонду з метою використання лісових ресурсів для потреб мисливського госпо-дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях і об’єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі.

Норми Водного кодексу України визначають склад земель водного фонду, підстави та порядок користування ними, вста-новлюють відповідальність за порушення вимог використання цих земель.

Особливо важливе місце серед джерел земельного права займають укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України.