2015-07-14
1164
Будь-яке правове питання або проблему римські юристи розглядали під кутом зору позовного захисту – чи є позовний захист чи ні. [37] Впевненість римлян у праві ґрунтувалася саме на наявності у особи права на позов або права вимагати захисту свого права. За відсутності у особи такого права на позов, вважалося, що права вона не має. Не дивно, що римське право часто називають «позовним правом».
Подання позову - це початок судового процесу, його ініціювання та підстава для винесення судового рішення у справі. Суд не має у римському праві повноважень розпочинати процес, право має лише позивач, який його починає, подавши позов, в цьому проявляється його диспозитивність.
За всю історію становлення римських процесів позови зазнали багато змін – від ритуальних заформалізованих форм, із якими давні римляни зверталися до понтифіків та царів, та публічних звернень до магістрату за формулою для справи, до оформленої письмово вимоги про судовий захист з боку публічної влади у когніційному процесі.
Розгляд даного питання доцільно розпочати із визначення позову або лат. «actio».
За влучним визначенням Цельса позов є не що інше, як право отримувати в судовому порядку те, що тобі належить за зобов’язанням (Д. 44.7.51, І. 4,6 тощо). Проф. М. Х. Г. Гаррідо позов, або лат. actio вважає юридичним актом, який подає до суду позивач для отримання сприятливого рішення.[38] Проф. Д. В. Дождєв визначає позов як незадоволений інтерес позивача, який формується у вигляді позову – визнаної правопорядком форми пред’явлення претензії до другої сторони відносин.[39]
Отже, позов можна визначити як процесуальну форму звернення до суду особи, яка вважає, що її права порушені, – позивача, і, яка повинна відповідати ряду вимог, що ставляться в законі.
Позов можна розглядати в двох аспектах. По-перше, під позовом розуміють процесуальні дії, які здійснює одна особа – позивач, лат actor, petitor з метою вимоги захисту його прав судом проти визначеного відповідача лат. reus, possessor для того, щоб примусити того визнати право позивача і відповідно до цього діяти. По-друге, з точки зору матеріального права, під позовом розуміють правомочності суб’єкта права вимагати за необхідності судового захисту для здійснення свого права, тобто право особи на позов у процесуальному сенсі. Наприклад, за справами про розподіл спадку, позов належить спадкодавцеві, за договорами – кредиторові та боржнику. Але більшість науковців вважає, що тут йдеться просто про право на позов.
Право на позов виникає разом із правом, тобто передує можливості свого застосування. Право на позов є невід’ємною частиною права, оскільки особа, яка має право може вимагати його здійснення та захисту, тобто «це влада, властива кожному праву»[40]. Безпідставно говорити про те, що право на позов виникає з моменту порушення права, бо саме з цього моменту воно може здійснюватися, а виникає воно з моменту виникнення права.
З урахуванням великої кількості позовів постала необхідність у їх класифікації за різними критеріями, які й здійснив певною мірою Гай у своїх «Інституціях». Відповідно до цієї класифікації й будемо розглядати різні види позовів.
За визначеннямГая розрізняють особисті та речові позови: «Якщо поставимо собі запитання, скількох видів бувають позови, то відповіддю буде, що найправильніше прийняти два види позовів: речові і особисті»» (Гай І. 4.1).
При особистому позові, або позові із зобов’язання відповідати може тільки боржник даного кредитора [41].
«Особистим буде той позов, який ми порушуємо проти того, хто відповідає або за договором, або із злочину, тобто особистий позов буває тоді, коли ми формулюємо позовне прохання таким чином, що противник (відповідач) повинен або передати, або зробити, або надати що-небудь» (Гай, І 4.2).
До особистих позовів належали такі позови:
1) штрафні: про крадіжку, про заподіяння шкоди, про розкрадання майна опікунами;
2) позов про збір дощової води;
3) позови із стипуляцій: про визначений борг, про невизначений борг;
4) процесуальні позови: про виконання судового рішення; про платіж поручителя; про розмежування поля; позови із заповіту;
5) позови доброї совісті: фідуціарні позови, позови із консенсуальних договорів; позови позадоговірного характеру з опіки та про придане. [42]
При речовому позові позивач претендує на наявність речового права, а відповідачем може бути будь-яка особа.
«Речовий позов має місце тоді, коли ми заявляємо і стверджуємо, що фізична річ – наша, або піднімаємо спір про те, що ми маємо яке-небудь право, наприклад, право користування, право проходу, прогону худоби, водопроводу або право зводити споруди вищі за відому межу, право просвіту, тобто право вимагати від сусіда, щоб він жодним чином не затуляв виду; речовим буде позов і тоді, коли він внаслідок зміни сторін (позивача і відповідача), є негативним» (Гай І. 4.3).
До речових належать такі позови:
1) про речові права;
2) із сімейних прав;
3) із спадкових прав;
4) про визнання або невизнання якого-небудь правовідношення (визнання особи вільною, вільнонародженою тощо) або фактичної події, від якої залежать пов’язані із ними подальші процеси, так що цей процес є ніби попереднім.
Позови поділяють на цивільні та преторські.
«Крім того, одні позови такі, що пред’являються за точною позовною формулою, а інші мають силу і значення самі по собі. Для того, щоб це стало зрозуміло, необхідно, по-перше, поговорити про законні позовні формули» (Гай І. 4.10).
Цивільні позови виникають в силу цивільного права, преторські – в силу особливих повноважень претора, які бувають трьох категорій: із застосуванням юридичної фікції; in factum (ці позови з І ст. до н.е. складали претори для зупинення протиправних діянь, до них відносилися цивільні позови доброї совісті, про депозити, про ведення чужих справ без доручення тощо); із перестановкою осіб (це позови за борги рабів або синів, тобто з певною фікцією – заміною осіб).
Окремо виділяють позов «на розгляд судді» або лат. actiones arbitrariae, який є позовом часів класичного римського права, згідно з яким суддя мав право надати відповідачеві можливість видати річ, яку вимагав позивач, до винесення судового рішення.
«Якщо відповідач зажадає посередницького розгляду, то він отримує формулу, т. зв. arbitraria. Якщо за рішенням судді мають щось віддати або повернути, то відповідач віддає або повертає це без штрафної суми і таким чином звільняється; тому, якщо відповідач не віддає і не повертає даної речі, то він засуджується до сплати вартості речі; так само позивач пред’являє позов без штрафної суми проти того, хто не повинен ні віддати, ні повернути що-небудь, за виключенням того випадку, коли проти позивача відповідач подає позов з приводу помилкового звинувачення з метою накладення штрафу, який дорівнював десятій частині спірної суми. Хоча, на думку Прокула, слід відмовити в позові про помилкове звинувачення тому, хто вимагав посередницького розгляду, оскільки він цим самим визнає себе зобов’язаним повернути або видати що-небудь, але ми, проте ж, користуємося іншим правом, і це правильніше; будь-хто вимагає третейського розгляду швидше тому, щоб вести справу з меншими витратами, ніж для того, щоб зізнатися» (Гай І. 4.163).
Позови за угодами, заснованими на довірі або bona fides проф. Д. В. Дождєв визначає, як такі, що відрізняються особливою гнучкістю та незвичайними повноваженнями судді. [43] Це позови про захист прав із консенсуальних та реальних контрактів, крім mutuum, прав підопічного та прав жінки на придане після припинення шлюбу.
«Якщо ж провести паралель між заліками, то часто буває, що кожен отримує менше, ніж він мав отримати. Бо оскільки у судах за доброю совістю судді, мабуть, надана повна можливість визначити на підставі справедливості, скільки слід повернути позивачеві, то в його владі також, взявши до уваги те, що зі свого боку позивач повинен заплатити на підставі того ж позову, присудити до сплати залишку того, проти кого пред’явлений позов» (Гай І. 4.61).
«Розгляду судів за доброї совісті підлягали позови відносно купівлі-продажу, за договором найму, ведення ким-небудь чужих справ, за договором доручення, зберігання, фідуціарного позову, справ товариства, опіки, позов проти чоловіка про повернення приданого після розлучення» (Гай І. 4.62).
За виключенням позовів доброї совісті про опіку та придане, позови доброї совісті вважався такими, що виникають з договорів. Такі позови надавалися в сфері міжнародної торгівлі для захисту договорів, укладених за правом народів і таких, що знаходилися у віданні претора в справах перегринів. [44]
Позови доброї совісті мали певні особливості. Зокрема, при інфамуючих позовах особи відповідали за умисел, а при позовах доброї совісті – за наявності вини, лат. сulpa. Відповідальність не наставала тільки у тому випадку, коли виникали обставини, що не залежали від волі особи, були їм не підконтрольні, тобто непереборна сила або обставина, якій неможливо протистояти через слабкість людської природи (Д. 44.7.1.4). До таких обставин належали повені, землетруси, тобто непередбачувані явища природи, а також події, які пов’язані з людиною – віднесення речі до священного майна, що спричиняло виключення її з комерційного обігу тощо.
Позовами суворого права за імп. Юстиніана називали всі ті, які не належали до позовів bona fides. Такі позови зобов’язували суддю суворо дотримуватися формули.
Існують позови штрафні, спрямовані на відшкодування шкоди та змішані, передбачені для справ про правопорушення.
«Ми пред’являємо позов для переслідування як речі, так і покарання у тих, наприклад, випадках, коли пред’являємо позов подвійної винагороди проти того, хто заперечує свою провину. Це має місце за позовом про виконання судового рішення, про стягнення з несумлінного боржника сплачених за поручителя грошей, про умисну шкоду за Аквілієвим законом, або на підставі певних речей, відмовлених шляхом форми присудження» (Гай І. 4.9).
«Позови про винагороду шкоди встановлені або законами, або едиктом претора. Законом, наприклад, XII таблиць встановлено позов про крадіжку; про умисну шкоду законом Аквілієвим; едиктом претора встановлені, наприклад, позов про образи і позов про майно, що забрали шляхом насильства» (Гай І. 4.76).
Позови тимчасової та постійної дії розрізнялися до 424 р., коли імператор Феодосій ІІ вказав, щоб постійні позови переставали діяти, якщо ними не скористалися впродовж 30 років з моменту виникнення можливості їх застосування. Якщо цей строк спливав, визнавали, що позов втратив силу.
Розрізняли також приватні та загальнодоступні позови. До приватних належали віндикаційні позови або такі, що пред’явити могла тільки зацікавлена особа. До загальнодоступних позовів належали всі позови, які могла пред’явити будь-яка особа, зокрема, як зазначає проф. М.Х.Г. Гарридо проти осіб, які не тримають небезпечних тварин на прив’язі, проти осіб, з вікон будинків яких падає щось небезпечне, а також проти осіб, які потривожили місця поховання людей. [45]
«Але ті формули, в яких йде спір про право, ми називаємо формулами in jus conceptas, які такі, в яких ми стверджуємо, що така-то річ належить нам за квіритським правом, або що нам слід що-небудь дати, або, що повинні вирішити спірне питання про збиток, нанесений нам злодієм; ось ті формули, в яких інтенція є juris Civilis» (Гай І. 4.45).
«Інші формули ми називаємо заснованими на фактичних відносинах; це такі, в яких немає такого складання інтенції, але на початку, після того, як був названий відомий факт, додаються слова, якими судді дається влада засудити або виправдати відповідача. Така формула, якою користується патрон проти вільновідпущеника, який патрона притягнув до суду всупереч преторському едикту» (Гай І. 4.46).
Позовами, якими встановлюється захист права власності, є такі: віндикаційний, негаторний, публіціанів та позови про розподіл спільного майна.
Віндикаційний позов – це витребування своєї речі власником, що не володіє, від не власника, який володіє. Власник отримував право подати такий позов у разі втрати володіння своєю річчю. Таким чином, власник виступав безпосередньо проти особи – володільця речі, який мав преторський захист. Відповідач у віндикаційному процесі, фактично володіючи річчю, мав більш захищену позицію, оскільки позивач був вимушений доказувати своє право власності на річ, а це могло бути складним та довготривалим процесом. Іноді для цього користувалися набувальною давністю.
Зазвичай, віндикаційному процесу передував розгляд справи про правомірність володіння даною річчю і надання преторського інтердикту. Якщо відповідач вигравав процес, він отримував право надалі володіти даною річчю, оскільки суд заперечував права власника на цю річ.
У легісакційному процесі сторони доказували свої права на річ на основі застав та присяг, в епоху класичного права віндикаційний процес проводився шляхом подання формул, в яких претор звертався до судді з проханням засудити відповідача, у разі з’ясування, що позивач є власником речі за квіритським правом.
Віндикаційні позови можна розглядати у різних історичних формах:
1) lege agere sacramento in rem або законний позов про річ шляхом складання присяги;
2) agere in rem per sponsionem або речовий позов шляхом надання спонсії;
3) agere in rem per formulam petitoriam або речовий позов за допомогою петіторної формули.
Якщо у віндикаційному процесі вигравав позивач, то суд передавав йому річ разом із плодами, доходами від неї та її складовими частинами. Якщо мова йшла про добросовісного володільця, то він мав право на плоди, які принесла йому річ до моменту подачі заяви та початку процесу; якщо володільця визнали недобросовісним, він позбавлявся права на будь-які плоди.
У віндикаційному процесі вирішувалися також питання, пов’язані із розподілом витрат, які поніс володілець, а також збитків або шкоди, що була завдана річчю. До таких витрат, зазвичай, зараховували витрати на збереження речі, а також корисні витрати, які спричинили збільшення її ціни. Недобросовісний володілець не мав права на відшкодування таких витрат.
За шкоду, яка була спричинена речі, відповідав недобросовісний володілець, навіть якщо вона була заподіяна випадково. Добросовісний володілець відповідав лише за шкоду, спричинену з його вини.
Публіціанів позов – звернення до суду, яке за своєю природою є аналогічним віндикаційному позову, що надавався претором бонітарному власнику на тих же підставах. У формулі претор зобов’язував суддю створити фіктивну ситуацію спливу набувальної давності. Тобто, такий позов захищав особу, яка отримала річ шляхом простої передачі, і ще до сплину терміну набувальної давності мала право на захист як власник (як вказував претор: «так, ніби він був цивільним власником»).
Вважається, що такий позов вперше був застосований Квінтом Публіцієм у 67 р. до н.е., але широкого поширення набув лише за часів Принципату. Він надавася спочатку добросовісному набувачу манципної речі, яка була передана шляхом простої передачі, а не у процесі манципації; згодом цей позов поширився на всі відносини передачі і на набувальну давність з незавершеним строком володіння.
Публіціанів позов надавався бонітарному власникові проти будь-якої особи, що могла виявитися порушником права власності. Якщо відповідач був цивільним власником за квіритським правом, то він мав право заперечувати проти такого позову на підставах законної власності. Але, якщо відповідач отримав цю річ від нього самого без здійснення формальностей, він такого права позбавлявся. Якщо цивільний власник передав річ двом або більше особам, то покупцем ставав той, хто отримав річ шляхом простої передачі, або перший із них.
Якщо йшлося про володільця, а не про цивільного власника, то бонітарний власник мав право висунути проти нього позов.
Негаторний позов – звернення до суду, яке подавав власник проти третіх осіб, їх зазіхань на власність, або дій, які обмежували його право власності. Власник мав довести факт належності йому права на річ, а відповідач, у свою чергу, аргументувати наявність таких прав у нього.
Суддівським рішенням можна було встановити, по-перше, вільність від будь-яких уявних суміжних прав; по-друге, річ поверталася до того стану, яке передувало порушенню прав власника; по-третє, переможець отримував забезпечення, яке гарантували від наступних прав на річ.
Позови про розподіл спільної речі або майна – звернення до суду, на підставі якого дольовий учасник або співвласник мав право вимагати про розподіл спільної речі або ліквідацію юридичного стану спільного майна. Винятками були позови про розподіл спільної речі, яка була передана у спадок, у такому випадку використовувався позов про розподіл сімейного майна.
Якщо річ можна було поділити фізично, то суддя на основі припису формули, наділяв власників кожного своєю долею. Якщо річ не можна було поділити фізично, тобто без втрати її цінності та властивостей основного призначення, то суддя міг присудити її одній особі у повному обсязі із покладенням обов’язку відшкодувати не належну йому частину вартості речі іншим співвласникам або міг задовольнити вимогу відшкодуванням втраченої частини вартості речі шляхом її продажу на торгах та наступним розподілом між співвласниками отриманої грошової суми.
Такий позов найчастіше використовувався для врегулювання і припинення кредитних відносин або інших зобов’язань, які виникали у співвласників.
Існували також так звані позови «із сусідських відносин», основною передумовою виникнення яких були наявність сусідських відносин між сторонами. До таких позовів належали, зокрема, позови про розмежування сусідніх земельних ділянок – предметом спору тут була межа смуги, якою слід було розділяти ділянки різних власників, а також розміри та межі ділянок; а також позови «про право збирати жолуді», за якими дозволялося збирати плоди з власних дерев на сусідніх землях. Існували два заборонні інтердикти, якими володільцю земельної ділянки надавалося право прибирати гілки з дерева сусіда, яке нависає над його ділянкою, а також прибирати дерева та рослини, які нависають або обвивають паркан або споруду сусіда.
Позов «про збір дощової води» також належав до «сусідських позовів» та передбачав відновлення належного стоку води, зміненого за допомогою штучних споруд, побудованих сусідом. У разі будівництва, яке призвело до порушення належного стоку води ділянкою, власник землі, який від цього потерпав, зазнавав від цього шкоду, мав право подати проти нього позов.
Три позови про розподіл мають подвійну правову природу. По-перше, вони спрямовані на розподіл спільної власності або встановлення межі, згідно з якою співвласник має право вимагати свою частку.
Позови про заставу – це останній з усіх видів позовів, які були включені до глави ХІХ преторського едикту «про речі, передані у кредит» [46]. Як вірно зазначає проф. М.Х.Г. Гаррідо - це особистий позов категорії in factum, який подавався проти особи, яка отримала річ під заставу з метою гарантування виконання зобов’язання. Застава передбачає існування зобов’язання, яке зобов’язує боржника на користь кредитора і передбачає передачу боржником речі.
Володіння як специфічний інститут права власності захищається володільницькими інтердиктами, тобто наказом претора про початок провадження про володіння. Володіння користується правовим захистом, який надається володільцю речі, незалежно від того, має він право власності, чи ні, добросовісний він володілець, чи ні. Такий захист не надається простим утримувачам або детенторам речі. Таким чином, поки особа фактично володіє річчю, вона вважається її володільцем і, якщо у цієї речі виявиться власник, він повинен пред’явити віндикаційний позов про витребування речі з незаконного володіння, довести своє право власності на річ у суді. До того ж він не має права будь-як, навіть силоміць, забрати цю річ від її фактичного володільця. Навіть порушення володіння користується захистом, зокрема, у випадку викрадення речі, яка перебувала у володінні, її зобов’язані повернути володільцю, а тільки потім, наприклад, у разі появи її власника, подати віндикаційний позов.
Захист володіння має дві характерні особливості: по-перше, виходячи з основ права, захист взагалі не повинен допускати насильницький або незаконний перехід речей від одного володільця до другого. Якщо особа підозрює своє право власності на річ, вона повинна в законному порядку звернутися до суду, пред’явити докази свого права та повернути свою річ у власність. По-друге, хоча може спасти на думку, що захистом володільця можуть скористатися особи, які незаконно володіють річчю, наприклад, крадії тощо, однак здебільшого цим захистом користуються саме власники, які втратили можливість володіння. Насправді, дещо легше було доводити факт свого володіння, аніж право власності на річ. Оскільки володілець завжди буде відповідачем у справі, саме власникові доведеться доказувати своє право власності на річ.
Захистом є володільницькі інтердикти – це специфічний спосіб захисту. Інтердикт або лат. іnterdictum, скоріше за все пішло від лат. слів dico або вказувати.
«У відомих випадках претор або проконсул застосовують свою владу для припинення спорів. Це буває переважно тоді, коли спір йде між сторонами про володіння та ніби володіння; взагалі претор наказує або забороняє що-небудь. Урочисті ж формули наказів, якими він користується в цьому випадку, називаються інтердиктами або декретами або інтердиктами у вузькому значенні» (Гай І. 4.139).
«Декретами вони називаються тоді, коли претор наказує кому-небудь зробити що-небудь, наприклад, видати захоплену річ; інтердиктами тоді, коли наказує утримуватися від яких-небудь дій, наприклад, коли забороняє робити насильство над тим, хто володіє правильно, і не споганювати священне місце; звідси всі інтердикти суть відновні, або пред’явницькі, або заборонні» (Гай І. 4.140).
«Головна різниця у поділі інтердиктів полягає у тому, що вони бувають або заборонними, або відновними, або пред’явницькими» (Гай І. 4.142).
Існують два погляди щодо поділу інтердиктів на групи.
Інтердикти поділяють на дві групи: interdicta retinandae possessionis та interdicta recuperendae possessionis (1. інтердикти для збереження ( використовуються для утримання і збереження володіння, тобто забезпечення безпеки від посягань третіх осіб або для вирішення питання: хто є володільцем речі.)
та 2, відновлення володіння - За його допомогою повертають втрачене володіння.).[47]
Interdicta retinandae possessionis використовуються для утримання і збереження володіння, тобто забезпечення безпеки від посягань третіх осіб або для вирішення питання: хто є володільцем речі.
За допомогою interdicta recuperendae possessionis повертають втрачене володіння.
Гай розрізняє три види володільницьких інтердиктів: interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae possessionis - інтердикти для набуття, збереження та відновлення володіння.
«Наступний поділ інтердиктів заснований на тому, що деякі з них встановлені або заради здобуття володіння, або заради утримання, або відновлення» (Гай І. 4.143).
Серед interdicta retinandae possessionis можна виділити uti possidentis, за допомогою якого можна було підготовити справу про право власності на річ, якщо є незрозумілим, хто із сторін володіє спірною річчю і хто, відповідно, має бути позивачем та відповідачем у справі. Цей інтердикт застосовувався проти третіх осіб, які порушують право володіння та інколи він слугував для відновлення втраченої власності, коли річ була забрана силоміць. До interdicta retinandae possessionis також відносили interdictum utrubi, за допомогою якого захист отримував володілець речі, в якого вона перебувала більшу частину року, якщо він її не вкрав, насильно не забрав або не отримав прекарно.
До interdicta recuperendae possessionis належать інтердикти interdictum de vi та interdictum de precario. За першим видом інтердиктів можна було повернути втрачену примусом нерухомість, за іншим - захищалися особи, які передали у володіння річ, при цьому за першою вимогою вона не була повернута, в цьому випадку мова йде про прекаріум або заставу.
Для здобуття володіння власникові спадкового майна надавався інтердикт, який починався словами quorum bonorum, дія і сила якого полягають у такому: якщо хтось володіє як спадкоємець або власник тим майном, яке претор дав у володіння іншому, або, якщо хто шляхом обману заволодів цим майном, то він зобов’язаний повернути його тому, кому володіння дане було претором (Гай І. 4.144.).
На користь покупця майна встановлюється інтердикт, який інколи називають поссессорним (І. 4.145.).
Так само інтердикт такої ж властивості дається набувачу майна з публічного торгу; цей інтердикт називається sectorium, тому що sectores називаються ті, які купують майно з публічного торгу.
Інтердикт, що називається Сальвіанським, встановлений також заради придбання власності; їм користується dominus відносно інвентаря орендаря, який дав його у заставу господареві сільського майна для забезпечення договірної найманої плати.
Для утримання володіння дається звичайно інтердикт тоді, коли обидві сторони сперечаються про право власності на яку-небудь річ і коли заздалегідь розбирається питання, який з позивачів має володіти річчю і доводити свої права. На цей випадок встановлено інтердикти: uti possidetis і utrubi.
Інтердикт uti possidetis (з лат. «як ви володієте») охороняв володіння нерухомістю (землею або будівлями), інтердикт же utrubi (з лат. «хто із вас двох») – володіння рухомими речами. Останній інтердикт utrubi надавав перевагу в спорі тому, хто володів річчю більшу частину того року, в який відбувався процес: «коли дається інтердикт з приводу землі або будівель, то за наказом претора бере верх той, хто володів під час інтердикту, якщо лише він ні силою, ні таємно, ні прекарним чином неотримав володіння від противника; а, навпаки, при інтердикті про рухому річ, той бере верх, хто володів нею протягом більшої половини останнього року, ні силою, ні таємно, ні прекарним чином» (Гай І. 4.150).
Для відновлення порушеного права власності звичайно дається інтердикт у тому випадку, коли хтось насильницьки втратив володіння. Цей інтердикт починається зі слів: «Unde tu illum vi dejecisti» – «Звідки ти його силою вигнав»: «Цим інтердиктом той, хто вигнав, змушує повернути власність тому, кого вигнали з ділянки, «якщо лише останній не володів нерухомим майном того, хто вигнав, ні силою, ні таємно, ні прекарним чином; проте того, хто заволодів своїм майном силою, таємно або прекарним чином, я безкарно можу позбавляти володіння» (Гай І. 4.154).
Третій поділ інтердиктів на прості або подвійні.
Простими будуть ті інтердикти, в яких одна із сторін - позивач, інша – відповідач, якими є всі відновні або пред’явницькі інтердикти (Гай І. 4.157). Насправді позивач той, хто вимагає видачі або відновлення; відповідач – той, від якого вимагається видача або відновлення.
Подвійними будуть, наприклад, інтердикти uti possidetis і utrubi. Вони називаються подвійними тому, що відносно володіння становище обох позивачів у цих інтердиктах є однаковим; ніхто з них не вважається переважно позивачем або відповідачем, але обидва рівно перебувають у ролі позивача і відповідача, оскільки і претор відносно обох вживає одні й ті ж вирази. У числі заборонних інтердиктів також одні подвійні, інші прості. Прості, наприклад, коли претор забороняє відповідачеві що-небудь робити у священному місці, у публічній річці, на її березі; позивачем є той, хто вимагає, щоб не робили чогось, відповідачем же є той, хто робить яку-небудь дію.
Головна редакція цих інтердиктів така: «Я забороняю насильство, щоб ви володіли так само, як ви тепер володієте». Формула іншого інтердикту така: «Забороняю будь-яке насильство і вимагаю, щоб цей раб, про якого йде спір, залишився у того, у кого він був більшу частину цього року» (Гай І. 4.160).
Всі ці інтердикти давалися тільки для захисту юридичного володіння, для осіб, які були детекторами або утримувачами речі, такий захист не надавався за загальним правилом. Виключеннями з цього правила були тільки ті особи, які отримали таку власність на законних підставах, зокрема, це секвестор, який отримав спірну річ до моменту врегулювання спору, заставний кредитор, до виконання зобов’язання та прекарист, тобто особа, яка отримала річ до запитання.
[1] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 189.
[2] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 145.
[3] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 104.
[4] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 191.
[5] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 146-147.
[6] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 178.
[7] Моммзен Т. История Рима / Том 1, изд. второе, стереотип. – С.-Пб.: „Наука”, 2005. – С. 176.
[8] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 170.
[9] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 195.
[10] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 32.
[11] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 176.
[12] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 167.
[13] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 107-110.
[14] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 144.
[15] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 174-175.
[16] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 142-144.
[17] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 224.
[18] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 196-197.
[19] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 183.
[20] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 223.
[21] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 159.
[22] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 144.
[23] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 162.
[24] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 222.
[25] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 200-201.
[26] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 226.
[27] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 198.
[28] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 185.
[29] Формули приведені за Ю.Бароном.
[30] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 164.
[31] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 243-244.
[32] Хвостов В.М. История Римского права. – М., 1916. – С. 425.
[33] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 243.
[34] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 211.
[35] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 250.
[36] Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2006. – С. 245.
[37] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 154.
[38] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 154.
[39] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 184.
[40] Барон Ю. Система римского гражданского права. – СПб, 1909. – С. 184.
[41] Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 187.
[42] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 420-421.
[43] Дождев Д. В. Римское частное право: учебник для вузов / под ред. чл.-кор. РАН, проф. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА–М НОРМА, 1996. – С. 203.
[44] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 555.
[45] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 159.
[46] Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Перевод с испанского; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – С. 504.
