Категоріальні засади наукової картини світу

Наукова картина світу − цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Наукова картина світу завжди базується на певних філософських принципах, але самі ці принципи не дають картини світу, картина світу будується шляхом синтезу найважливіших наукових досягнень, філософські принципи тільки систематизують і обґрунтовують отримані наукою результати.

Вирізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (про природу, суспільство і саме пізнання), і науково-природничу картину світу (фізичну, астрономічну, біологічну, хімічну). Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій.

У структурі наукової картини світу можна виділити такі компоненти:

- центральне теоретичне ядро, що має відносну стабільність;

- фундаментальні припущення − умовно прийняті за незаперечні;

- теоретичні моделі, які постійно добудовуються.

У системі наукових знань наукова картина світу виконує важливі методологічні функції: систематизуючу, світоглядну й евристичну. Систематизуюча функція пов’язана з тим, що наукова картина світу є способом інтеграції наукового знання, поєднання його в едине ціле. Світоглядна функція проявляється в тому, що як узальгальнений, інтегральний образ світу, наукова картина світу є елементом світогляду, його онтологічною основою. Евристична функція проявляється в тому, що наукова картина світу виступає як один із суттєвих важелів наукового пошуку, які дозволяють виявляти та інтерпретувати предмет науки, факти і теоретичні схеми, нові дослідницькі завдання і способи їх розв'язання. Наукова картина світу також є засобом трансляції наукових знань, виконує парадигмальну функцію (задає систему установок і принципів освоєння універсуму, накладає певні рамки на висунення гіпотез, впливає на формування норм наукового дослідження).

Як теоретично сформована система знань, НКС представляє природний світ в цілому, його найзагальніші закономірності. Це - "частина" світу, але вона репрезентує саме світ в цілому: найзагальніші закономірності "частини світу", на основі яких людина систематизує знання про світ в цілому; вияви синтезуючої ролі теоретичного мислення; і це неодмінно "світ людини": картина світу відзначається світоглядовою спрямованістю.

НКС виступає як специфічна форма систематизації наукового знання, що задає бачення предметного світу науки відповідно до певному етапу її функціонування й розвитку. НКС завжди опирається на певні філософські принципи, але самі по собі вони ще не дають наукової картини світу, не заміняють її. Ця картина формується усередині науки шляхом узагальнення й синтезу найважливіших наукових досягнень; філософські ж принципи направляють цей процес синтезу й обґрунтовують отримані в ньому результати.

НКС може бути розглянута як форма теоретичного знання, яка репрезентує предмет дослідження відповідно до певного історичного етапу розвитку науки, форма, за допомогою якої інтегруються й систематизуються конкретні знання, отримані в різних областях наукового пошуку.

Н. гіпотеза - таке припустиме знання, істинність або хибність якого ще не доведена, але яке висувається не довільно, а з врахуванням ряду вимог, до яких відносяться наступні. Категорії н. - це найзагальніші поняття теорії, що характеризують істотні властивості об'єкту теорії, предметів і явищ об'єктивного світу. Закони н. відображають істотні зв'язки явищ у формі теоретичних тверджень. Принципи і закони виражаються через співвідношення двох і більше категорій. Н. принципи - найбільш загальні і важливі фундаментальні твердження теорії. Н. концепції - найбільш загальні і важливі фундаментальні положення теорій. Н. теорія - це систематизовані знання в їх сукупності. Головна відмінність теорії від гіпотези - достовірність, доведеність. Наукова теорія повинна виконувати дві найважливіші функції, першою з яких є пояснення фактів, а другою - прогнозування нових, ще невідомих фактів та опис їх закономірностей. Теорія зазнає змін внаслідок накопичення нових фактів. Зміни ж в самих загальних теоріях призводять до якісних змін всієї системи теоретичного знання, внаслідок чого відбуваються глобальні природничо-наукові революції і міняється наукова картина світу.

32. Ідеали і норми наукового дослідження.

У структурі науки можна виділити три базові блоки її основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи. Кожен з них, в свою чергу, має достатньо складну внутрішню структуру. Як і будь-яка діяльність, наукове пізнання регулюється певними ідеалами і нормативами, які виражають ціннісні і цільові установки науки, відповідаючи на питання: для чого потрібні ті чи інші пізнавальні дії, який тип продукту (знання) і яким чином отримати цей продукт.

Цей блок містить наступні ідеали, “норми наукового пізнання”: 1) доказовості і обгрунтованості знання; 2) пояснення та опису; 3) побудови та організації знання.

Під ідеалами і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Норма — регулятивне правило, яке вказує межі свого застосування; відповідає чомусь типовому або звичайному. Ідеал (образ, ідея, пор. також ейдос) — Вища Абсолютна Істина, Бог, вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей.

Перший рівень ідеалів і норм характеризує специфічний підхід наукової діяльності, на відміну від інших форм, наприклад мистецтва. Другий рівень являє собою конкретизацію вимог першого в різні конкретно-історичні епохи. Система таких установок (уявлень про норми, пояснення, опис, доказовість, організацію знання і т.і.) виражає стиль мислення цієї епохи. У змісті ідеалів і норм кожного дослідження можна виділити третій рівень. В ньому установки другого рівня характеризуються застосовно до специфіки предметної області кожної науки (фізики, хімії, біології, тощо.)

Зараз норми: 1) головне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про прир, соц явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, істотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій. 2) процесу наукового пізнання притаманні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здобування знань від суб'єкта, що пізнає. 3) наукове пізнання і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків, 4) об'єктами наукового пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об'єктів. 5) у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки. 6) на відміну від інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін.

Зараз ідеали: В соответствии с классическими представлениями о науке она не должна содержать "никакой примеси заблуждений". Сейчас истинность не рассматривается как необходимый атрибут всех познавательных результатов, претендующих на научность. Она является центральным регулятивом научно-познавательной деятельности.

Для классических представлений о науке характерен постоянный поиск "начал познания", "надежного фундамента", на который могла бы опираться вся система научных знаний. Однако в современной методологии науки развивается представление о гипотетическом характере научного знания, когда опыт не является больше фундаментом познания, а выполняет в основном критическую функцию.

На смену фундаменталистской обоснованности как ведущей ценности в классических представлениях о научном познании все больше выдвигается такая ценность, как эффективность в решении проблем.

Взаємозв’язок норми та ідеалу. Iєрархiчна взаємозумовленiсть iдеалiв i норм наукового пiзнання вiдображає також i спiввiдношення потенцiйного з актуальним. Так, фундаментальне відкриття є знанням потенційного щодо знань, якими володіє наукове співтовариство, а професійні знання науковців є потенційними по відношенню до знань, які чітко зафіксовані на соціокультурному рівні.

Герменевтичні характеристики норм осмислювали М.Вебер, Р.Мертон, Т.Парсонс, П.Сорокін, які підкреслювали їх аксіологічну зумовленість і соціокультурну значущість. Ф.Знанецький, Дж.Коул, Л.Флек, У.Хенгстром аналізували норми і цінності науки з метою виявлення кореляцій між структурою наукового співтовариства та механізмами функціювання знання. Герменевтичну природу дослідження нормативності у своїх пізніх публікаціях визнавав і Т.Кун.

33. Структура і методи емпіричного й теоретичного дослідження.

Структура наукового дослідження включає: встановлення об'єкта вивчення; аналіз існуючих фактів чи теорій про об'єкт; постановку і формулювання проблеми, а також визначення предмета дослідження; визначення мети і задач дослідження, висування гіпотези; вибір методів дослідження; перевірку гіпотези; визначення сфери застосування знайденого наукового рішення; літературне оформлення результатів дослідження; перевірка й уточнення висновків дослідження і впровадження їх в практику.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

На емпіричному рівні застосовуються методи:

Абстрагування — це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення кількох рис, які цікавлять дослідника.

Аналіз – метод пізнання, який дає змогу подіта предмети" дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості та відношення).

Синтез, навпаки, примокає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Індукція та дедукція. Дедуктивною визначають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на; основі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція – взаємопротилежні методи пізнання.

Дедукція (від латинського – виведення) – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розуміння вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного налізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв'язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони ґрунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об'єктів.

Інтуїція – метод пізнання, що є вираженням безпосередності у процесі пізнання на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру пізнання), вирішення проблеми на основі ірраціонального здогаду. Елемент безпосередності є діалектичною єдністю чуттєвого та раціонального. Протилежність інтуїції розсудковому пізнанню відносна, Інтуїтивне і логіко-дискурсивне є тими моментами творчого мислення, для яких характерне взаємопроникнення. Інтуїція не існує в чистому й ізольованому вигляді.

Моделювання – метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі — це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність — несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у дереві, металі, склі тощо. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма та ін.

Ідеалізація – це мисленнєве конструювання об'єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого – є абстрагуванням.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Методи теоретичних досліджень:

Аналогія – це метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Аналогія не дає достовірного знання: якщо роздуми за аналогії є істинними, то це ще не означає, що його результати будуть істинними.

Екстраполяція (від – над, і – змінюю, виправляю) – метод наукового дослідження, який полягає в розповсюдженні висновків, отриманих із спостережень над однією частиною об'єкта.

Ідеалізація –це конструювання подумки об'єктів, які не існують у дійсності або практично нездійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.

Формалізація – це метод, за. допомогою якого змістовне знання відображується у формалізованій мові. Формалізація основана на мисленні, що дозволяє відображати основні закономірності й процеси розвитку об'єктів навколишнього світу в знаковій формі за допомогою спеціальних знаків, символів, формул чи формалізованих мов.

Аксіоматичний метод – метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках.

Системний підхід полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи в його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на ЇЇ поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.

Систематизація – специфічний метод дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них.

Метод класифікації. Система класифікації визначається і характеризується використаним методом класифікації, ознаками класифікації, послідовністю і кількістю рівнів класифікації, кількістю угруповань.

Метод класифікації – це сукупність правил створення системи класифікаційних угруповань та зв'язки між ними. Розрізняють два основних методи класифікації: ієрархічний та фасетний.

Типологія (від грец. – відбиток, форма, зразок і логос – слово, вчення) – метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування систем об'єктів і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Проблеми типології виникають в усіх науках, які мають справу з різнорідними за складом множинами об'єктів (як правило, дискретних) і вирішують завдання впорядкованого опису і пояснення цих множин. Типологія спирається на виявлення подібності і відмінності об'єктів, що вивчаються, на пошук надійного способу їх ідентифікації, а у своїй теоретично розвинутій формі прагне відобразити будову досліджуваної системи, виявити її закономірності, які дають можливість передбачати існування невідомих об'єктів.

Порівняння – метод наукового пізнання, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Гіпотетико-дедуктивний метод (грец. основа, припущення) – спосіб пізнавальної дійсності, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається.

Теорія – система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної частки дійсності та зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного об'єднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракції, ідеалізації та принципів.

До нової теорії ставляться такі вимоги: адекватність наукової теорії описуваному об'єкту; повнота опису певної галузі дійсності; необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії; відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним. Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою.

34. Наукові революції та зміна історичних типів наукової раціональності.

Наукова революція - радикальна зміна процесу і змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичних і методологічних передумов, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження і експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних, з новими ідеалами пояснення, обґрунтованості та організації знання.

Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така системи склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII-XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку. Революція початку ХХ століття, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки у фізиці, генетики в біології, як кібернетики основи створення обчислювальної техніки і т.д.). Нинішня наукова революція пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.

Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.

В. С. Стьопін, який увів до наукового слововживання термін “постнекласична наука”, так розрізняє типи наукової раціональності, пов'язані з кожним із вищеназваних етапів розвитку науки: “ Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті й виносить за дужки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об'єкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності. Кожний тип раціональності передбачає переважне освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, що саморозвиваються. Він є умовою одержання істинного знання про ці об'єкти”

Принципово новою вимогою, порівнянно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності.

Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія - вчення про цінності) бік справи, не означає можливості над ідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, в тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки утримуванню в свідомості і різних пізнавальних перспектив, що є адекватними поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавства, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х.Патнема про “реалізм з людським обличчям”. Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на шкода, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога - це історичний виклик до сучасних науковців і філософів,як і політиків і національних чи релігійних лідерів.

35. Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

Методологія – це вчення про методи пізнання і перетворення дійсності.

Метод – це система регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності.

В науці – способи дослідження та викладення матеріалу, єдиний стиль мислення, визначення фундаментальних методів дослідження. Методи виконують як пізнавальну так і нормативну функції. Вони дають вченим основні принципи їх пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Метод конкретизується в методиці.

Методика – конкретні прийоми, засоби отримання та обробки фактичного матеріалу. Вона базується на методологічних принципах.

Кожна наукова теорія створюється в межах тої чи іншої методики. Теорії, що існують в межах різних методик, не порівняні. Тому одна і та ж теорія не може входити в різні методики без попереднього її переосмислення. Отже, при зміні методик неможливо здійснити наслідування теорій. В контексті нових методик нові теорії отримують новий зміст, нову інтерпретацію. Метод знаходиться в нерозривному зв’язку з теорією: будь яка система об’єктивного знання може стати методом.

Методологічні принципи – це твердження філософського характеру. Вони є орієнтирами в діяльності та організації знання, тому це відображає їх роль як вимог до наукової теорії. До таких вимог відносять:

1) принципова перевірюваність;

2) максимальна загальність;

3) передбачувана сила;

4) принципова простота;

5) системність

1) Принципова перевірюваність. Теорія, яка не веде до жодних кількісно визначених висновків, як правило може бути суміщена будь-якими даними досліду, а це значить, що її практично неможливо перевірити. Через це перевірювальність обов’язково передбачає отримання наслідків, що допускають спростування дослідом. Те, що не може бути спростовано ніяким дослідом, тим самим не може бути перевіреним. Якраз в цьому смислі вимога перевірюваності співпадає з вимогою, щоб будь-яка наукова побудова допускала можливість свого спростування.

Підтвердження дослідом наслідків теорії лише в тому випадку має цінність, якщо ці наслідки можуть бути дослідом і спростовані. Підтвердження дослідом наслідків, про які наперед відомо, що вони ніяким дослідом не можуть бути спростовані, взагалі не є підтвердженням.

З принциповою перевірюваністю тісно пов’язана теза принципової спостережуваності. В першому наближенні принцип спостережуваності та принцип перевірюваності стверджують одне і те саме – про емпіричну перевірюваність наслідків будь-яких теоретичних надбудов. З принципом спостережуваності пов’язаний специфічний зміст, який пов’язаний з його більшою (порівнюючи з принципом перевірюваності) зв’язком з питаннями про структуру наукової теорії взагалі (і фізичної теорії зокрема).

2) Максимальна загальність. Загальний зміст цього принципу полягає в тому, що з теоретичної побудови повинні випливати не тільки ті явища, для пояснення яких вона пропонувалася, але і як можливо більш широкий клас явищ, які безпосередньо начебто і не пов’язані з початковим явищем. Цей принцип тісно пов’язаний з вимогою принципової перевірюваності. Явища, предмети об’єктивного світу не існують ізольовано один від одного; вони пов’язані один з одним і є членами якихось широких і загальних розрядів речей, є членами більш загальних реальних класів явищ. Якщо в гіпотезі є об’єктивний зміст, він обов’язково має виявитись в тому поясненні багатьох інших явищ, так або інакше пов’язаних з вихідним. Поодиноке існує лише в тому, що призводить до загального.

3) Передбачувана сила. Хороша теорія повинна бути в змозі передбачувати нові факти, вона повинна мати здатність передбачення. Теоретична побудова, яка обмежується лише поясненням вже відомого матеріалу, завжди викликає підозри щодо своєї правдоподібності. Теорія повинна передбачати нові явища. Принципова перевірюваність теж передбачала нові факти, але там новизна цих фактів полягала в тому, що вони не брали участь в побудові теорії, і чи були вони відомі раніше, чи вперше виведені з теорії було все одно. Вимоги наявності передбачуваної сили акцентує увагу на здатності теорії передбачувати дещо взагалі раніше невідоме. Наявність у теорії передбачуваної сили особливо показує її роль як форми розвитку наукового знання.

4) Принципова простота. Можна виділити три види простоти:

а) Лінгвістична, або синтаксична (пов’язана з викор теорією мовними засобами).

б) Семантична (пов’язана зі змістом мовних виразів, що входять в теорію).

в) Прагматична (пов’язана з використанням теорії).

Крім цих видів розрізняють простоту принципову, яка претендує на роль основного методологічного принципу. Принципова простота теорії полягає в її здатності, виходячи з порівняно небагатьох підстав, пояснити якомога найширше коло явищ. Складність теорії, що свідчить проти неї, полягає в наявності багатьох штучних і довільних припущень, ніяк не пов’язаними з основними її положеннями і перетворюючими теорію вцілому у випурну і занадто громіздку побудову.

1) Системність. Будь-які теорії, ідеї, концепції не можуть бути довільними, на них накладається ряд обмежень, зокрема: 1) вони задовольняють деякій парадигмі (при екстенсивному рості) або принципу відповідності (при інтенсивному рості); 2)вони задовольняють існуючим на даній стадії розвитку науки деяким загальним правилам гри.

36. Поняття системності та комплексності дослідження.

Систе́мний підхі́д (англ. Systems thinking — системне мислення) — напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи. Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.Основний засіб системного підходу — системний аналіз.

Комплексний підхід - дослідницький підхід і принцип організації дослідження, що розглядає об'єкт, практику з позицій цілісності і системності.

Можна виокремити чотири форми співвідношення системного та комплексного методів.

З одного боку, вважається, що системний та комплексний аналіз є тотожними. Така точка зору поширилась на початку еволюції теорії систем і, хоча все ж має право на існування, сьогодні не є широко розповсюдженою.

З іншого боку, системний аналіз розглядають як складову частину комплексного, оскільки комплексний аналіз вивчає як системи (і тоді він стає системним), так і несистемні об’єкти.

Третьою формою кореляції комплексного та системного підходу є відношення залежності, коли вважається, що комплексний аналіз є видовим поняттям в рамках системного, який постає як родовий..

Але, на нашу думку, ці методи, не зважаючи на зовнішню схожість, є суттєво відмінними один від іншого і не знаходяться у відношенні підпорядкованості.

Відмінності між ними виникають уже із назви. Етимологічно термін «комплексний» походить від латинських слів «com» (з) та «plectere» (вплітати, переплітати), а системний – від грецьких слід «syn» (разом) та «histanai» (розміщати). Тобто, в основі комплексного аналізу є спостереження заявищами, «переплетеними» між собою, такими, які певним чином взаємопов’язані. Це необов’язково передбачає системність цих явищ. Бути у відношенні динамічного зв’язку можуть і декілька систем, які разом не складають цілісну систему, і система та хаос, і система та процес, який відбувається із залученням декількох систем тощо. Якщо намагатися вкласти ці об’єкти суто у рамки системи, вони втрачають с вої характерні особливості. На противагу цьому, при застосуванні системного аналізу, основна увага приділяється системам, які можна окреслити та визначити. Їхні характеристики можуть бути занесені в комп’ютер та виражені в числовому вимірі. Тобто,відмінність між даними підходами полягає уже в нетотожності об’єктів.

Крім того, системний та комплексний методи відрізняються і за цілями та завданнями. Комплексний аналіз, в основному, застосовується з метою отримання нового знання про вже існуюче явище чи процес. Розглядаються певні досі не вивчені аспекти, ознаки, функції, взаємозв’язки тощо. При цьому, практично відсутня можливість прогнозування майбутнього розвитку даного феномену..Системний аналіз, завдяки побудові моделей досліджуваних системних об’єктів та перевірці їх на життєздатність, може давати доволі точні прогнози розвитку та існування систем. Крім того, він дозволяє, використовуючи уже наявні знання про загальну теорію розвитку систем, економити часові, фінансові та людські ресурси, отримуючи при цьому не менш раціонально обґрунтовану та достовірну відповідь на актуальні питання. Іншими словами, системний аналіз, на відміну від комплексного, передбачає накопичення знань та виведення «універсальних» закономірностей, які можна застосувати практично до будь–якої системи, враховуючи, звичайно ж, її специфіку.

Ще однією суттєвою відмінністю між системним та комплексним підходами є те, що системний аналіз характеризується своїми унікальними принципами, процедурами та технологіями, що не є притаманним для комплексного.

1. Так, при застосуванні даного методу систему слід розглядати як єдине ціле, однак, в жодному разі, не як просте об’єднання елементів.

2.Другим принципом є наступний: властивості системи не можна вважати сумою властивостей її елементів, оскільки система може набувати властивостей не притаманних її елементам, а властивості деяких елементів можуть втрачатись. При використанні системного аналізу категорично забороняється розглядати систему в ізольованому вигляді. Слід обов’язково враховувати вплив навколишнього середовища та зв’язки із ним.

3Наступний принцип, який передбачає, що при розгляді систем можна (а іноді і необхідно) поділяти систему на менші елементи – підсистеми.

Безперечно, і комплексний, і системний аналіз можуть успішно застосовуватися в дослідженнях. Однак, їх обов’язково слід розмежовувати, оскільки результати їхнього використання є абсолютно різними. Виходячи із цього, використавши комплексний підхід (що само по собі є прийнятним та часто навіть доречнішим), не слід констатувати використання системного аналізу, віддаючи данину моді чи тенденціям. Обидва ці методи є самодостатніми і розуміння цього дозволить українським науковуям максимально ефективно застосовувати кожен із них.

37. Синергетика як загальнонаукова методологія дослідження.

У сучасній методології все більшого поширення набуває синергетика – теорія самоорганізації. Вона включила в себе нові пріоритети сучасної картини світу: концепцію нестабільного, нерівноважного світу, концепцію невизначеності та багатоальтернативності розвитку, ідею виникнення порядку із хаосу.На відміну від підходів до розгляду світу, що склалися в рамках класичної і некласичної науки, синергетичний підхід має певні переваги в тому відношенні, що він ґрунтується на біль глибокому розумінні єдності і різноманітності світу, осмисленні загальних механізмів виникнення і розвитку нового на основі процесів самоорганізації, виявленні протилежних, але взаємопов’язаних тенденцій у розвитку само організованого світу, які переходять одна в одну, виявляючи свій динамічних характер. Все це, безумовно, не могло не внести певні зміни в світоглядні і методологічні основи сучасного наукового мислення.

Синергетика – загальна теорія незворотних процесів та відкритих систем, тобто систем, які обмінюються енергією і речовиною з навколишнім середовищем. До її створення цьому колу об’єктів, які є найбільш характерними для оточуючого нас природного світу, у науці приділялося досить мало уваги. Першоджерелом синергетики можна вважати роботу Л.Больцмана, у якій він критикує гіпотезу теплової смерті Всесвіту через збільшення ентропії. Власне синергетика у її сучасному розумінні була створена роботами І.Пригожина у сорокових роках 20 ст.

Термін синергетика походить от грецького «синергена» – спільна діяльність, співробітництво. Запропонований Г.Хакеном, цей термін акцентує увагу на узгодженість взаємодії частин при утворенні структури як єдиного цілого.

Бельгійська школа І. Пригожина розвиває термодинамічний підхід до самоорганізації. Основне поняття синергетики Хакена (поняття структури як стану, що виник в результаті когерентної поведінки великого числа частинок) бельгійська школа замінює більш спеціальним поняттям дисипативної структури. У відкритих системах, що обмінюються з оточенням потоками речовини та енергії, однорідний [неструктуринй] стан рівноваги може втрачати стійкість і необоротно переходити у неоднорідний стаціонарний стан, стійкий відносно малих збурень. Такий стаціонарний стан дістав назву дисипативної структури.

Основні твердження синергетики.

* Індетермінізм розвитку відкритих систем: у відкритих системах напрямки протікання процесів можуть бути несподіваними, випадковими, багатоваріантними, які відхиляються від однозначно детермінованих змін, для цих систем характерна множинність шляхів розвитку.

* Нелінійність: нескінченно малий зовнішній фактор або флуктуація може (у деяких випадках, що мають назву точки біфуркації) змінити напрямок розвиту системи.

* Самоорганізація: для систем, далеких від стану рівноваги, незворотність процесу є джерелом впорядкування (висновок з теореми Пригожина).

На основі синергетичного підходу можна сформулювати такі основні методологічні ідеї:

1) складноорганізованим системам неможливо нав'язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти ((через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) нестійкість є однією із умов стабільного і динамічного розвитку, а хаос є креативним початком, конструктивним механізмом еволюції;

3) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

4) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (невизначеності ситуації);

5) для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку;

6) кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

7) складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфуркації), у яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;

8) знаючи тенденції самоорганізації системи, можна прискорити її еволюцію;

9) керувати розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфуркації за допомогою легких поштовхів.

Синергетичний підхід дає нам нове бачення світу, яке пов’язане з пізнанням процесів самоорганізації, розкриттям глибокого зв’язку між порядком і хаосом, зворотними і незворотними процесами, необхідністю та випадковістю, лінійністю та нелінійністю, мікро- та макрорівнями середовища. Завдяки синергетичний підходам вдалося пояснити такі явища, як структурування плазми, механізмиферментного аналізу та ефекти пам’яті розчинників. Основним надбанням синергетики є розуміння загальних закономірностей розвитку систем, тобто шляхів еволюції природи та суспільства та, навіть, механізмів виникнення Всесвіту, життя на Землі та свідомості. Синергетичні дослідження наводять на думку, що досить поширене у філософській літературі твердження про те, що випадковість – це лише форма прояву необхідності, не розкриває дійсного співвідношення необхідності і випадковості в реальній дійсності, оскільки в наведеному твердженні випадковість фактично позбавлена свого самостійного існування, оскільки мова йде про взаємовідношення необхідності з її ж формами прояву.

Таким чином, в наш час відбувається становлення нового, нелінійного стилю мислення, а наше бачення природи, за І.Пригожиним, зазнає радикальних змін в бік багатоманітності, темпоральності та цілісності.

38. Міждисциплінарний і трансдисциплінарний вимір методології.

На сьогоднішній день трансдисциплінарні дослідження виявляються у багатьох галузях науки й уявити собі сучасну науку як "чисту" фізику або біологію, мовознавство чи психологію неможливо. Будь яка наукова проблема на сьогодні виступає як комплексна, що охоплює в процесі свого дослідження різні галузі знань.Саме тому їх вирішення потребуює застосування філософських методологічних підходів, що не суперечать дисциплінарним вимогам конкретноїї науки, а навпаки, доповнюють її зміст.

Особливістю сучасно науки й світу в цілому є те, що проблеми, створені на сьогоднішній день в окремих галузях набувають глобального характері вирішити їх спираючись лише на ті засоби, якими їх було створено, видається неефективним. (глобальне потепління, забрутнення навколишньої середи, тероризм) Глобальні проблеми неможливо вирішувати спираючись на вузьке індивідуальне бачення проблеми. На нинішньому етапі вчені будують розуміння концепту трансдисциплінарності на осонові континууму, який теоретично охоплює всю множинність знаннь на всіх етапах, починаючи з монодисциплінарних, потім мультидисциплінарних, плюродисциплінарних, інтердисциплінарних і трансдисциплінарних. Крім того, велика кількість науковців під час проведення своїх досліджень виходять за равки даної конкретно дисципліни, а вже потім роблять досягння і висновки "дисциплінарними". Активну увагу трансдисциплінарності почали приділяти з середини 80-их років ХХ століття, але единого визначення ще й досі немає.