Широкий фронт з прицілом на 2012 рік

Уже перші коментарі об’єднавчого процесу показали, що Сергій Тігіпко «злив» свою політичну силу «регіоналам» особистим вольовим рішенням. Навіть для його найближчих соратників воно стало вкрай несподіваним. Зокрема, заступник голови партії Олександра Кужель вважає його неприйнятним та вказує, що в жодному разі не вступить до ПР. Вона ж висловила припущення, що низка обласних партійних осередків не пристане на рішення лідера партії.

Схоже, С. Тігіпко вирішив власну тактичну задачу збереження себе при владі. Або ж, як припускають політичні експерти, готується стати новим Прем’єром. Хоча, якщо згадати політичну біографію Сергія Леонідовича, то маємо справу з тим, що він повернувся туди, звідки похапцем чкурнув у 2004 році. Адже саме Тігіпко керував тоді виборчим штабом Віктора Януковича, і на ньому також лежить відповідальність за ті, м’яко кажучи, неподобства, які й призвели до Помаранчевої революції. Спочатку він зробив вдалу спробу власної реабілітації, започаткувавши новий політичний проект, що й дозволило йому здобути аж третє місце у президентських перегонах. Це − міцні позиції, та в нинішній системі координат він, вочевидь, вирішив за краще приховати власні амбіції.

Від цього у місцевих партійних осередках стався справжній переполох. Регіональні активісти все-таки позиціонували себе альтернативною політичною силою і справді мали відмінні від «регіоналів» підходи до вирішення тих чи інших питань. Зрештою, саме «Сильна Україна» чи не найуспішніше під час президентських виборів вдавала із себе захисника інтересів середнього класу. Тепер же має стати виразником інтересів суто крупного капіталу виключно сировинного напрямку... Тому не варто виключати не лише партійного розколу, але й вливання регіональних осередків в інші партії, запрошення від яких не забарилися.

Варто дати відповідь і на ще одне запитання: а чи додасть голосів Партії регіонів (об’єднаній) поглинання «Сильної України»? Маю великі сумніви, адже поодинці Янукович та Тігіпко мали шанси здобути все-таки більший «електоральний ужинок».

Здивувала на тижні й надто пильна увага ЗМІ до з’їзду Соціалістичної партії України. Адже йшлося навіть не про третьорядну, а десятирядну подію в українському політикумі. І той факт, що СПУ знову очолив Олександр Мороз, позбувшись статусу «почесного голови», навряд чи додасть партії і авторитет, і шанси.

Вочевидь, справа тут не тільки у перемозі Мороза над Рудьковським. І не в тому, що новий-старий голова СПУ одразу ж заявив про наміри об’єднати «лівий спектр» у потужний кулак. Чесно кажучи, тим об’єднавчим потугам у виконанні саме Мороза вже рівно два десятки років. І закінчувалися вони лише тим, що яскраві особистості із СПУ створювали свої окремі від СПУ політичні партії. Як тут не згадати І. Чижа, Н. Вітренко, С. Ніколаєнка, О. Баранівського... А саму СПУ вже навіть потурили із Соцінтерну за невідповідність діяльності програмним принципам.

Як вказують політичні експерти, справа тут в іншому. Конкретно − у тому, що Партію регіонів остаточно «дістали» комуністи. Бачити їх у наступному парламенті старші брати по коаліції більше не хочуть. От і готують для людей чергову «замануху» − «новлену і об’єднану» СПУ, яка виступить на лівому електоральному фланзі. І яка вже зараз заявляє, що не буде «розмахувати своєю опозиційністю», а добиватиметься від влади конкретних дій, «спрямованих на захист трудового люду та «дітей війни». Збирається «попрацювати над об’єднанням з Партією регіонів, якщо його підтримають люди» і один із лідерів «Єдиного центру» міністр із надзвичайних ситуацій Віктор Балога.

Як не крути, а в усьому гуртуванні провладних партій і політиків не про «здійснення реформ», як запевняє М. Азаров, ідеться. На власні очі бачимо розгортання технологічного наступу в битві за голоси виборців на найближчих парламентських виборах.

Опозиція − піар на арештах

Кращих умов для об’єднання опозиції, ніж вони є сьогодні, годі чекати. Глухе й поки що приховане невдоволення суспільства діями чинної влади лише наростає. До того ж наростає в усіх без винятку регіонах України. І це − електорат, на підтримку якого може розраховувати нинішня опозиція.

Що ж вона робить для того, щоб заручитися його підтримкою? Анічогісінько, бо намір провести спільні протестні акції до Дня Незалежності навряд чи назвеш вдалим планом дій. А більше нічого не запропоновано.

Не віриться й у те, що ці акції стануть справді масовими, бо є підозра, що опозиційні вожді, котрі залишилися на свободі, почнуть вправлятися у змаганні за звання «лідера опозиції». Адже більшість політичних сил в арештах Тимошенко та Луценка не побачили шансу для початку справжньої програмної співпраці, а сприйняли ті арешти як зручний майданчик для власної «піаррозкрутки». Політики заявили, що дії влади не залишають шансів будь-якій опозиції, проте й «за секунду до розстрілу» вони не готові провести між собою справжні переговори, домовитися про спільні дії. Показово, що місцеві осередки опозиційних політичних партій куди швидше знаходять між собою порозуміння. Вдалі приклади об'єднання зусиль є у Дніпропетровську, Львові, Харкові, Рівному, Сумах. Проблеми там починаються тільки тоді, коли запал партійців штучно й в інтересах власної персони починають стримувати саме вожді.

Є й ще одна проблема, але вона пролягає вже в іншій площині. Впадає в око й те, як низка політиків, просто публічних людей надто вже активно узялася доводити свою відданість передусім Ю. Тимошенко. Звісно ж, сподіваючись продовжити, а хтось і розпочати власну політичну кар’єру. Останні − у розрахунку на те, що слово Юлії Володимирівни багато важитиме навіть у тому разі, якщо вона перебуватиме за ґратами. Конкретних прикладів наводити не буду, проте уважний читач і сам відділить полову від зерен. Усе це також накладає свій відбиток і на ставлення громадян і до судового процесу, і до самих таких політиків, і до акцій, які вони проводять начебто й з добрими намірами.

Вже очевидно, що сама лише «боротьба з політичними репресіями» та «загрозою диктатури» очікуваних дивідендів розрізненим опозиціонерам не дасть. Вкотре доводиться нагадувати, що ще раз люди повірять тільки в чітку програму розвитку країни, де згуртовані партії розподілять між собою сфери відповідальності. Інакше − діла не буде, а сьогоднішнього «об’єднання» опозиції «режимові» справді не варто боятися (Сільські вісті. − 19 серпня. − 2011).