Пам’ять, обпечена пафосом, або як на софіївщині вшановували загиблих воїнів

У переддень сумної дати – початку на теренах України другої світової війни – на історико-меморіальному комплексі «Хутір Високий», що в степу за селом Петрове, відбувся траурний мітинг-реквієм. Присвячений він захороненню праху 205 червоноармійців, що загинули в навколишніх селах при проведенні кровопролитної нікопольсько-криворізької наступальної операції в листопаді-лютому 1943-1944 роках. Кілька десятків легковиків-іномарок звезли на цю врочистість поважних гостей із району та Кривого Рогу. Знайшлося тут почесне місце й новенькому «рекламному авто» з написом «Соціальна програма народного депутата України Дмитра Шпенова «Здоров’я в кожен дім»...

Із гучномовця пафосно линули врочисті слова про вшанування пам’яті героїв, хто виконував воїнський обов’язок і присягу, про священний народний подвиг, про нові невідомі сторінки бойового минулого, про тисячі визволителів, які вважаються безвісти зниклими, про славні імена загиблих, про ще існуючі в Софіївському районі захоронення з невідомими воїнами, що ціною свого життя принесли перемогу над фашизмом... Ці слова летіли в степову даль, де й справді восени 1943 – зимою 1944 років в районі тодішнього маленького хутора Високого із 23 хат точилися бої за стратегічний напрям до Кривого Рогу і Нікополя. Німцям вдалося, як стверджують військові літописці, організувати багатоешелоновану потужну й неприступну оборонну лінію зі спостережними пунктами не лише на кургані (висота 154), завдяки якому на десятки кілометрів усі підходи проглядалися й контролювалися противником.

Передній край прикривали протипіхотні і протитанкові мінні поля, дротяні загородження. За ними – окопи бойової охорони, кулеметні гнізда, далі – суцільні траншеї і ходи сполучення в зріст людини, доти і дзоти, бліндажі в два і три «накати». А також замасковані танкові, зенітні, самохідні та далекобійні гармати. В тилу знаходилися відбірні механізовані німецькі частини, що входили до складу нікопольсько-криворізького угруповання військ, добре забезпеченого боєприпасами і всім необхідним для довготривалої оборони в трьох оборонних укріплених лініях і позбавляли червоноармійські дивізії героїчних успіхів.

Спроби 195 Новомосковської, 152 Дніпропетровської червонопрапорних, 353 Дніпродзержинської стрілецької дивізій та інших військових частин (загороджувальних і штрафних батальйонів у тім числі) оволодіти хутором Високим у грудні 1943 та на початку січня 1944 років були безрезультатними. Історики й ще живі учасники тих трагічних подій зауважують у своїх спогадах, що ці дивізії були нашвидкуруч сформовані з ненавчених та як слід не озброєних призовників 1925-1926 років народження з цих місцевостей, яких прямо з польових військкоматів у визволених районах маршем кидали на штурм укріплених німецьких позицій під Софіївкою. Тому такі разючі втрати червоноармійців при визволенні хутора Високого, які за різними свідченнями сягають тут від десяти тисяч солдатських життів.

Тільки наприкінці січня – початку лютого 1944 року вдалося прорвати німецькі оборонні форпости. Дослідник-краєзнавець із с. Менжинка Олександр Курбацький – так розповідає про ті події в своїх спогадах, що під час боїв і в перші місяці звільнення полеглих бійців хоронили товариші по зброї, спеціальні похоронні військові загони та місцеві жителі (жінки та діти). Хоронили скрізь, де тільки була можливість: в окопах, траншеях, воронках, розбитих бліндажах, колишніх силосних ямах. Навіть у глибоких танкових коліях, в лісосмугах, на полях, над балками, дорогами, в селах. Були одиночні й групові могили по 3-5 чи й декілька десятків загиблих. На мінних полях трупи лежали до настання весни. Коли зійшов сніг, міни зняли, й місцеві жителі зносили полеглих воїнів вручну, звозили бричками, в які були запряжені корови...

– Мені було 16 років, і я зі своєю мамою також ходила в степ стягувати убитих, а їх там було, Боже ти мій, як колосочків на ниві, – оповідає нам 84-річна Варвара Шишацька із с. Одрубок, – брали за комір, за рукави бушлату, кухвайки чи шинелі тягли, куди нам було сказано, а що далі – мені невідомо...

Такою була трагічна ситуація на плацдармі хутір Високий...

Отож ми сподівалися, що у гучномовець вдячні софіївські нащадки озвучать всі 205 прізвищ невідомих досі червоноармійців, прах котрих вмістився в двадцяти великих домовинах і чекав захоронення в історико-меморіальному комплексі «Хутір Високий». Проте Софіївський селищний голова Петро Середій, в.о. голови райдержадміністрації Олександр Трохим’юк, в.о. голови райради Віталій Ащеулов, районний військовий комісар В’ячеслав Бритвич, голова районної ради ветеранів Володимир Мащенко, помічник нардепа Шпенова Ілля Кравченко як нащадки героїв-визволителів лише патетично говорили про потребу відшукати всіх, хто віддав життя за щастя Батьківщини й що в нас ніхто не забутий, ніщо не забуто.

Керівник криворізького відділення історико-пошукової організації «Пошук-Дніпро», що входить до складу Всеукраїнської громадської організації «Союз «Народна пам’ять», Олександр Гузь, чиїми патріотичними зусиллями та ентузіазмом були проведені пошукові польові роботи по дослідженню та виявленню останків полеглих вояків, пояснив нам:

– Імена 205 бійців, яких захоронюємо, не встановлені, навіть ті прізвища, що викарбувані на меморіальних плитах навколо кургану, були перенесені зі списків, де вони значились як полеглі за визволення цього краю...

Після хвилини мовчання, салютного залпу, відспівування священиками безіменних героїв, їх поховали на меморіалі. І кавалькада автомобілів із гостями поїхала асфальтовим шляхом через село Петрове, де коло зруйнованого Будинку культури (без вікон і дверей, ніби щойно пройшли бойові дії), стоїть ще один сумний свідок фронтового лихоліття – пам’ятник воїну-визволителю, стежка до котрого заросла бур’янами, а місцеві «металісти» вже «повитягували» із залізобетонної доріжки до нього ходову арматуру. Чи помітили цього радянського солдата учасники дійства, проїжджаючи з урочистого мітингу-реквієму і чи в когось із них здригнулося серце від такого ставлення до шанованої ними пам’яті? Так не хочеться думати, що в нас чомусь пам’ять таки безіменна, наповнена абстрактним пафосом, який обпікає людську душу не лише живих, а й спокій мертвих. Полеглих і за нас. На території земель колишнього радгоспу «Дніпро» Дніпропетровського району введено у дію сучасний молочно-виробничий комплекс «Катеринославський».

Як влучно підмітив консультант-експерт з молочного тваринництва Ельман Оруджев, за останні 5 років це перший такий комплекс промислового тваринництва, де втілені найсучасніші технології. Зокрема, 15 параметрів виробничого циклу, які вже запроваджено тут, у світі розроблено лише на теоретичному рівні. Нова система організації праці, створення комфортних умов і для людей, які тут працюють, і для тварин прогнозує максимальну віддачу. Тут сподіваються отримувати щодня не менше 32 кілограмів молока від корови, а валове виробництво довести до 50 тонн молока, річну продуктивність – до 17 тисяч тонн.

– Хочеться сказати, що Анатолій Клименко, власник МВТ «Катеринославський», подивився на цю важливу державну справу не лише як на бізнес, який через певний час покриє всі інвестиційні вкладення, а й як патріот рідної землі, який дбає про відродження колишнього радгоспу «Дніпро», де працював його дід та батько, де сам починав свій трудовий шлях.

Як з’ясувалось, швіцька порода корів, завезена до комплексу із Швейцарії, – найдавніша у світі. Відзначається унікальним здоров’ям та тривалістю життя. До складу молока швіцьких корів входить бета-казеїн, необхідний у виробництві твердих сирів. Розраховане підприємство на 1500 голів дійного гурту та майже 2 тисячі – молодняку.

На базі тваринницького комплексу також створена міжнародна школа молочного тваринництва, де зможуть навчатись та проходити стажування студенти агроуніверситету.

– Наш комплекс зведений за нашою власною ініціативою та при підтримці губернатора Олександра Вілкула, – сказав А. Клименко. – Відтак для реалізації такого масштабного проекту знадобився лише рік. Сьогодні ми оформляємо усі необхідні папери і чекаємо від держави компенсації коштів, заявлених у цьогорічних програмах. До речі, у сусідній Росії для новозведених тваринницьких комплексів власникам та інвесторам держава повертає 90 відсотків коштів, витрачених на будівництво приміщень та 75 відсотків – на придбання племінного поголів’я (Сільські новини. – 02 липня. – 2012).