Законодавче закріплення свободи совісті в Україні

Свобода совісті функціонує як категорія права й тісно пов’язана зі становленням суспільства та держави.

Совість – це здатність особистості здійснювати моральну самооцінку своїх думок і вчинків та нести моральну відповідальність за них. Совість найменше спирається на примус із боку суспільства та держави, а переважно – на особисту свободу в моралі.

Свобода в моралі – це вільний, без будь-якого зовнішнього тиску вибір поглядів, уявлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людини. Вона не може бути абсолютною та необмеженою. Людина не може за жодних умов бути цілком вільною від відповідальності за власні думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві поряд з іншими людьми, які мають свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і загалом суспільства. У декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство має захищатися від зловживань, які здійснюються під релігійними гаслами.

Свобода совісті як релігієзнавча та правова категорія – це право особистості сприймати, мати чи змінювати релігійні переконання за власним вибором, сповідувати свою релігію чи не сповідувати жодної релігії та вільно поширювати нерелігійні переконання.

Основою свободи совісті є наявність інших свобод демократичного суспільства.

Свобода віросповідання – це законодавчо гарантоване право вибору особистістю релігійного світогляду, її можливості для релігійного самовизначення та самореалізації в обраній релігійній сфері. Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом, дає право не тільки обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тож право вибору передбачає одночасно і право відмови від вибору.

Свобода релігії – це законодавче забезпечення правових, суспільно-політичних і економічних можливостей вільного й незалежного функціонування релігійних організацій та їхніх інститутів.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті та свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії – це ті межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення основних положень віровчення й відправлення культів.

Реалізація свободи совісті неможлива без свободи церкви.

Свобода церкви – це соціально-правові гарантії вільного функціонування релігійних конфесій, релігійних громад та інших об’єднань віруючих і гарантія незалежності їхнього внутрішнього ладу, структури управління та можливостей виконання ними релігійних завдань. Це поняття відображає ступінь автономності церкви, невтручання держави в її внутрішні справи. Воно передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їхньої господарської, фінансової діяльності тощо.

Першим правовим актом, який проголосив “свободу сповідання релігії”, був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм Міланським едикт про віротерпимість. Поняття “свобода віросповідань” відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватися будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, а також рівність перед законом як віруючих, так і релігій. Це один з аспектів свободи совісті, що проявляється, здебільшого, через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, настанов та ін.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною та незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, власного погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті.

Високі стандарти в сфері прав людини, що стосуються свободи совісті та релігій, закріплено в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р. Згідно зі ст. 35 Конституції України, кожен громадянин України має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право охоплює: свободу сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи та ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я та моральності населення чи захисту прав і свобод інших людей.

Церква й релігійні організації в України, згідно з Конституцією України, відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою чи відмовитися від виконання законів з мотивів релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Загалом, законодавство України про свободу совісті та релігійні організації є системою пов’язаних між собою нормативних актів, якими регулюються державно-церковні відносини. Безперечно, найважливішим із них є Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, в якому зосереджено більшість правових положень, які регулюють загальні питання забезпечення свободи совісті.

Інші законодавчі акти чи безпосередньо стосуються певних галузей державно-церковних відносин, чи розвивають, конкретизують відповідні положення названого Закону України. Серед них варто назвати Закони України “Про освіту”, “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про податок на додану вартість”, “Про плату за землю”, “Про благодійництво та благодійні організації”, “Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну”, “Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів” тощо.

Державно-церковні стосунки регулюються також низкою указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України.