ТЕМА. Російська політична думка

1. Політична думка в XV- першій половині XVII ст.

2. Політичні учення в другій половині XVII – XVIII ст.

3. Політичні вчення та теорії в Росії у др. пол. XVIII – п. пол. ХІХ ст.

1. Політична думка в XV- першій половині XVII ст. Російська політична думка – сукупність політичних поглядів, ідей, концеп­цій російських політичних мислителів і по­літичних діячів. Початком російської політичної думки, як і біло­руської та української, є політично-державні трактати і твори давньоруської держави. В цих історичних пам’ятках ("Руська правда" Ярослава Мудрого, "Повчання..." Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" та ін.) політичні ідеї виступають важливим ре­сурсом державної влади, створюють її привабливий образ в очах народу. Прийняття християнства (988 р.) дало змогу князям Рюриковичам стати на один рівень із західноєвропейськими монархами. Але з розро­станням княжого роду політична централі­зація в Київській Русі швидко пішла на спад, поступаючись удільно-феодальній роздробленості. З іншого боку, православна церква дедалі більше входила у конфронтацію з великокняжою владою на чолі з києво-печерськими ченцями. Видатна роль у роз­робці церковно-політичної ідеології нале­жить старцю Феодосію Печерському і його славетному учню Нестору Літописцю. Згід­но з поглядами Феодосія (помер у 1074 р.) влада князя повинна зберігати православ’я, захищати інтереси церкви ("Послання до Ізяслава"). Концепція Феодосія про "бого­угодного володаря" посіла провідне місце в ідеології періоду удільної роздробленості. Нестор (сер. XI - поч. XII ст.) написав "Повість минулих літ", в якій з’єднав різні літописні матеріали, зробив певну система­тизацію історико-політичних подій на Русі. Він трактував реальну дійсність у контексті боротьби добра і зла, а всі біди, які випали на долю Русі, вважав результатом дій непра­ведних князів-володарів. Вони призвели до удільної роздробленості, чим викликали кару Божу. Основна ідея твору Нестора – єднання Русі, але таке єднання спроможна здійснити православна церква, а не великокняжа влада. Велике княжіння – джерело ослаблення Русі, джерело чвар і розбрату князівського. Нестор обстоював ідею верховенства церкви, а світська влада повинна діяти як удільно-династичне княжіння. Але у той час формувалися й інші погляди на владу і суспільство. Давньоруська держава була ранньофеодальною, в ній зберігалися вільні общинники, вічові традиції та ін. То божий характер княжої влади пояснювався традиційними патріархальними цінностями в яких взаємини князів з підданими сприймалися як стосунки батька з синами. Так, у"Молінні Даніїла Затворника" (ХІІ-ХШ ст.) підкреслювалося, що князь повинен буті дбайливим батьком, як «вода – мати рибам». Божий характер княжої влади в давньоруських джерелах тісно переплітався з ідеєю відповідальності князя перед народом. У "Повчаннях..." Володимира Мономаха риси ідеального володаря: милосердя, мужність, військова сила, мудрість, дотримання законів.

Творення державності на території сучасної Росії має тривалу історію. У ХІІ ст. виникли Володимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У ХІІІ ст. ці землі зазнали вторгнень монголо-татар, німців та шведів (Невська битва 1240р., Льодове побоїще 1242р.) У ХІV почався процес об’єднання земель навколо Московського князівства. З др. пол. ХV ст. – Москва визнаний центр єдиної держави. Починають складатися політичні ідеї та теорії, головною думкою яких були претензії на місце і роль Московської держави серед інших держав та возвеличення Москви. Вони формувалися й еволюціонували майже до XVIII ст. у формі богословських політичних доктрин чи під дуже сильним впливом церкви.

Відродження Русі як держави починається з перемоги у Куликовській битві (1380), після якої закладаються основи політичної теорії "Москва – третій Рим". Політична думка працювала виключно у напрямі підтримки московської централізації, збирання Русі. В ХV-ХVІ ст. значний внесок у розробку російської політичної думки зробили Йосип Волоцький і Філофей Псковський. Спочатку Йосип додержувався теорії вищості духовної влади над світською ("Просвітитель"), але пізніше у посланні великому князеві Василію ІІІ (1479-1533) пише про московську владу, якій повинні підкорятися всі православні християни, в тому числі й священи­ки. Таким чином, Йосип вперше у російській політичній думці надав абсолютизму статус Божої влади. Інок Філофей у своїх посланнях виклав теорію "Москва – третій Рим", яка виражала політичні прагнення тієї частини російського духовенства, котра шукала союзу з великокняжою владою, мріяла про єдність церкви і держави. У ній, зокрема, зазначалося, що основа історичного процесу – божественне провидіння і віра в єдиного Бога. Ця теорія давала широке осмислення історичного і духовного визначення Росії, включала російську державу в кон­текст усієї світової історії. Окремі її формули відтворені в обряді вінчання Івана IV на царство, і в цьому відношенні її цілком можливо вважати офіційно визнаною доктриною. Це була, по суті, новий версія політичної філософії, в якій вищим призначенням світської влади вважалося збереження єдино істинного, православного християнства. Мистецтво влади виявилося тут підпорядкованим вирішенню уселенського завдання – утвердженню і збереженню ідеалу "Москви – третього Риму". "Зрозумій, благочестивий царю, - звертався Філофей до князя Василя III, - те, що всі християнські царства зійшлися в одне твоє, що два Рими впали, а третій стоїть, четвертому ж не бувати". Ця теорія одержала велике розповсюдження і була сприйнята передовою російською громадськістю. І хоча концепція Філофея стосувалася не так політичної мо­гутності Росії, як переваги російського православ’я, вона відіграла важливу роль у роз­витку історико-філософської думки аж до Чаадаєва, Соловйова і Бердяєва.

Централізація Російської держави супроводжувалася процесом боротьби за верховенство двох соціальних інститутів: держави і церкви. Для послаблення влади церкви держава прагнула позбавити її економічної самостійності і володіння населеними землями. УXV ст. чітко позначилися два напрями політичній думці в Росії: нестяжання (здобуваються) і стяжання. Представники обох напрямів належали до внутріцерковних кіл і ставили перед собою завдання поліпшення всієї церковної організації, але по-різному бачили ідеали чернечого служіння і статус монастиря. Засновником доктрини нестяжання (вимога відторгнення земельних володінь церкви) прийнято вважати старця Ніла Сорського (в миру Микола Майков, 1433-1508), концепція якого багато в чому збігається з положеннями школи природного права. Не стяжателі пропонували задля відновлення авторитету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, землями, самостійно вести господарство для свого утримання.

Основні положення учення нестяжання якнайповніше розробив Максим Грек (біля 1556р.). Велику увагу він приділив питанням законності в діях верховної влади, влаштуванню правосуддя в країні, визначенню курсу зовнішньої політики, проблемам війни і миру. Політичні переконання М. Грека справили значний вплив на сучасників. Положення про обмеження верховної влади радою, що складається з мудрих радників, привели до активізації напередодні Стоглавого собору (1551) суперечок про форму влади, етичний і правовий статус її носія, готуючи громадську думку до сприйняття ідей про необхідність встановлення станово-представницької монархії.

Крайні висновки з некористолюбної доктрини були зроблені Феодосієм Косим, який пориває не тільки з церквою, але і приходить до заперечення "усіляких властей".

Прихильники другої течії – стяжання, їх називали йосифлянами (засновник Йосиф Волоцький, у миру Іван Санін, біля 1440-1515), відстоювали право на володіння населеними землями, висловлювали думку про вищість духовної влади над світською, а цар є слугою Бога і мусить коритися церкві.Творчість Йосифа Волоцького справила великий вплив не тільки на формування вчення про державу і право, але і безпосередньо на будівництво російської державності. В. Нерсесянц звертає увагу на те, що деякі дослідники вбачали в ідеї провіденціалізму елементи агресії, виразом бажання розповсюдити вплив Росії в тій або іншій формі на інші країни. Подібне тлумачення доктрини Філофея В. Нерсесянц вважає невиправданим. Поза сумнівом, на думку ученого, православ’я уявлялося мислителеві єдиною дійсною вірою, що здатна забезпечити людині шлях до спасіння, а державі – до процвітання. Саме тому він міцно пов’язує з ним долю Росії, чим і пояснюється його заклик до всіх християн бачити в особі Москви опору православ’я, а отже, захист і підтримку для кожного з них особисто. Але в доктрині відсутні заклики до захоплення інших країн з метою приєднання до Московської держави. Не йде в ній мова і про те, щоб окремі особи, що не сповідають православ’я, перейшли б у цю релігійну конфесію. Проте, справа не стільки у відсутності вказаних закликів, скільки в тому, що політична концепція "Москва – третій Рим" об’єктивно сприяла формуванню імперського мислення царизму.

Великий князь Московський Іван ІІІ (1440-1505) був зацікавлений у підтримці церкви, оскільки займався приєднанням земель до Москви (Ярославль – 1463, Новгород – 1478, Твер – 1485 та ін.), створенням центрального державного апарату і законодавчої бази (Судебник1497р.). Проблема церковних землеволодінь була знята, а церква почала ідеологічно забезпечувати процес об’єднання земель, борючись за припинення міжусобних суперечок між князями. Ідея централізації влади стала визначальною у політико-правових поглядах тогочасного суспільства. Саме у XV-XVІ ст. простежується розвиток політичної концепцій йосифлянина Філофея " Москва – третій Рим".

Політич­ну філософію московського самодержавст­ва, крім представників церкви, активно формували ідеологи дворянства (Ф. Карпов, І. Пересвєтов, Є. Еразм). У їхніх концепці­ях розглядалися правові основи царської влади, необхідність установлення військової монархії, підвищення ролі дворянства тощо. У XVI ст. користувалися великою популярністю полемічні політико-публіцистичні твори Зіновія Отенського. Засудження 3. Отенським свавілля (всевладдя володарів) було достатньо сміливим і значно вплинуло на подальший розвиток політико-юридичного мислення в країні. У середині XVI ст. широку програму політико-юридичних перетворень запропонував служилий дворянин Іван Пересветов. І. Пересветов був близький саме до моделі станово-представницької монархії, розвиваючи принципи політичної теорії, намічені М. Греком, 3. Отенським та ін. Письменник-публіцист Іван Семенович Пересвєтов у 1549 р. передав Івану Грозному (1530-1584) свої послання «Малу чолобитну» і «Велику чолобитну», у яких виклав власну концепцію державних реформ. Удільні князівства та боярство він вважав віджилими і застарілими, вони стримують розвиток єдиної сильної держави. На його думку, новий соціальний прошарок суспільства – дворянство та надзаконна влада царя відіграють визначальну роль у державотворенні. Єдиноуправитель повинен установити в державі «велику правду» та «обов’язок», що змусить усіх дбати про зміцнення держави і сприяти підвищенню авторитету царя. Держава повинна мати сильне військо, оскільки воно здобуває славу цареві, а отже, необхідно звільнити холопів, бо кріпак не може бути хоробрим воїном.

Протилежну тенденцію в політичній ідеології якнайповніше сформулював цар Іван IV (1530-1584). Іван Грозний утверджував принцип необмеженого самодержавства, він відмовився від перетворень і ввів в країні терористичний політичний режим – опричнину. Не підлягає сумніву твердження В. Нерсесянца про те, що вся доктрина Івана IV була спрямована|спрямована| лише на ідеологічне оправда­ння| терору. Царя цікавили не форми правління і не державний устрій|устрій|, а надання|надання| легітимності грабункам і насильству опрични­ків|. Відомий російський історик В. Ключевський дає таку характеристику Івану Грозному: "Цар Іван був чудовий письменник|, мабуть, навіть гострий політичний мислитель, але|та| він не був державний| будівник. Одностороннє|однобічне|, себелюбне і недовірливе спрямування| його політичної думки|гадки| при його нервозності позбавляло його практичного такту, політичного окоміру, відчуття дій­сності|, і, успішно здійснивши завершення державного порядку|ладу|, закладеного його предками, він непомітно для себе самого закін­чив| тим, що похитнув самі основи цього порядку|ладу|. М. Карамзін перебільшив дуже небагато, поставивши царювання Івана – одне з найкращих|чудових| на початку – за кінцевими|скінченних| його результатами поряд з|поряд з| мон­гольским| ігом|ігом| і бідами удільного часу. Ворожнечі і свавіллю|сваволі| цар жертвував і собою, і своєю династією, і державним благом. Його можна порівняти з|із| тим старозавітним сліпим богатирем|багатирем|, який, щоб|аби| знищити своїх ворогів, на самого себе повалив будівлю, на даху якого ці вороги сиділи

Боярство також прагнуло обмежити політичну волю московського володаря, що особливо гостро виявилося, коли боярську опозицію очолив князь Андрій Курбський (листуван­ня Івана Грозного з А. Курбським). Лише князь А. Курбський, який втік до Литви, мав змогу полемізувати з Іваном Грозним і відкинути принцип необмеженого самодержавства. Князь А. Курбський відстоював форму влади, організовану у вигляді станово-представницької монархії, в якій всі владні і управлінські повноваження могли б бути реалізовані тільки на підставі належним чином ухвалених законів. Теоретичне положення, висунуте І. Волоцьким, про право народу на опір зловмисній владі отримало послідовний розвиток в державно-правовій концепції А. Курбського.

Теорія самодержавства І.Грозного (1530-1584, перший російський цар з 1547 р.) будувалася на підкоренні церкви владі. Власне, на проти­ставленні світської та духовної влади Гроз­ний і заснував своє вчення про царське самодержавство. Відродження Російської дер­жави за часів Івана Грозного трималося винятково на його тиранії і не могло бути тривалим. Після смерті Грозного, загибелі двох його синів (Івана та Дмитра) і смерті третього сина – Федора, який був на царс­тві 14 років і не залишив нащадків, у Росії починається смута, яка завершується коро­нацією Михайла Романова (1613). Рубіж XVI- XVIІ ст., що отримав назву Смутного часу, був важким і тривожним періодом для Росії. 1606-1607рр. – повстання І.Болотникова, династична криза, громадянська війна, що супроводжувалася польсько-шведською агресією. Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формування ополчення, вибори органів влади і управління. Це сприяло формуванню нових політичних поглядів на державність. Найбільш яскравий і повний вираз політичні ідеї отримали у "Временнике" Івана Тімофєєва (Семенова), який В. Ключевський охарактеризував як політичний трактат, що містить в своєму змісті історичні ідеї і політичні принципи цілої епохи. У політичній теорії І. Тімофєєва, відзначає В. Нерсесянц, вчення про станово-представницьку монархію як форму правління російської держави досягло піку свого розвитку. Цьому активно сприяла політико-соціальна дійсність, бо на рубежі століть система станово-представницьких установ, очолювана Земським собором, явно переживала піднесення. Згодом до середини XVIIст. Династія Романових закріпила своє становище і почала обмежувати участь знатних людей у політичному житті. Вплив Земських соборів на формування політичної та правової свідомості зменшився. Пізніше поступово починають складатися інші економічні і політичні умови в країні, готуючи підгрунтя для появи уявлень про "повне самовладдя", тобто абсолютну монархію.

2. Політичні учення в другій половині XVII – п. пол. XVIII ст. У другій половині XVII ст. в розвитку російської державності почали переважати абсолютистські тенденції. Крім дер­жавної смути, Росія пережила церковний розкол: виступ протопопа Аввакума проти це­рковних реформ патріарха Никона. Подальший розвиток російської політичної думки пов’язаний з іменами російських просвітників А.Матвєєва, Ф.Ртіщева, А.Суханова, О.Ордин-Нащокіна, С.Полоцького, Ю.Крижанича, І.Посошкова.

На відміну від багатьох країн Західної Європи буржуазні відносини розвивалися в своєрідних умовах, а саме в умовах посилення кріпосництва. Формування передової суспільно-політичної, філософської і політико-правової думки було тісно пов’язане з піднесенням в країні промисловості і торгівлі, розквітом російської національної культури, з виникненням і розвитком мистецтва, літератури, досвідного природознавства.

У перехідний період від станово-представницької до абсолютної монархії (середина XVII ст.) з’явилася політико-правова концепція псковського дворянина, російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордин-Нащокіна (1605-1680). Він проповідував ідею «освіченої» монархії, яка, як він вважав є єдиною формою правління, здатною забезпечити «загальне благо» для всіх людей. Монарх повинен керувати економічними і політичними реформами, головні аспекти яких: надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містами, сприяння розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн. Держава повинна дотувати галузі промисловості, що розвивалися. Таким чином, він першим в історії російської політичної думки розробив ідеї "меркантилізму", широко поширені в Західній Європі. Пропонував здійснити перебудову та переозброєння війська, відповідно до вимог часу. Проте, зовнішні відносини повинні все ж здійснюватися на принципах порозуміння і здорового глузду. Особливу увагу приділяв слов’янським державам, з якими пропонував укласти економічні і воєнні союзи.

Основним напрямом розвитку передової суспільно-політичної, філософської і природничо-наукової думки в Росії XVII ст. була боротьба за "обмирщение" культури (надання культурі світського характеру), за звільнення її від церковного засилля. Велику роль в розповсюдженні "мирської", світської освіти зіграв Самуїл Петровський-Ситніанович (1629-1680), відомий під ім’ям Симеон Полоцький. Чернець, вихователь царських дітей, інтелектуал, Симеон, в епоху зміцнення монархії, вважав природною соціальну нерівність. Доля людини є визначеною і їй необхідно відповідно діяти. Державні діячі повинні піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до злиднів. Держава і влада у Полоцького ототожнюється з особою царя, який майже рівний Богові. Він виклав рекомендації, що могли б сприяти авторитету монарха: здобувати знання з книг та з бесід з мудрими людьми, знати історію своєї та інших держав, сприяти освіченості підданих.Переконуючи у перевагах монархії, Симеон звертається до Аристотеля, відрізняючи її від тиранії. Монарх дбає про підданих, а тиран тільки про себе і своє збагачення. Монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються всі підлеглі, і члени царської сім’ї також. Судочинство здійснюється теж відповідно до законів, усі люди перед судом рівні.

Головний принцип зовнішньої політики – мирне вирішення питань міждержавного спілкування, уникнення воєнних конфліктів, за винятком захисту суверенітету.Білорус за походженням, С. Полоцький відстоював самостійність слов’янських народів, їх визволення з-під влади турок і, виступаючи проти|супроти| католицької експансії, прагнув розвивати російську і слов’ян­ську| культуру в цілому|загалом|, насаджувати світську освіченість. Пропонував об’єднатися всім слов’янам в одну державу. Він викривав паразитизм і розпусне життя духівництва|духовенства|, особливо ченців|монахів|. В історії політичних і правових учень|навчань| С. Полоцький був одним з перших серйозних ідеологів освіченого|просвіченого| абсолютизму в Росії.

З ідеями Полоцького був солідар­ний хорватський книжник, відомий слов’янський політичний мислитель Юрій Крижанич (1617-1683), який прибув на московську службу у 1659 р. У своїх трактатах "Політи­ка" і "Бесіди про уряд" він проголошує Росію головним центром і оплотом світового слов’янства. Він пише про необхідність по­літичної мудрості володарів. Політика, за Крижаничем, - це наука управління, або королівська мудрість, яка може бути надбан­ням тільки монархів та їх радників. Розгля­даючи різні форми державного правління, Крижанич дійшов висновку, що демократія веде до анархії, аристократія – до підви­щення небагатьох, і лише освічена монар­хія може бути благом. Ю. Крижанич був ідеологом об’єднання слов’янства. Він вірив у визначальне значення законодавства. Соціальний лад, вважав Ю. Крижанич, може і має бути розумно реформований законодавчим шляхом. За своєю соціально-політичною програмою Ю. Крижанич постає як ідейний попередник петровских реформ.

Іван Посошков (1652-1726) також був прибічником абсолютної монархії, але на користь купцям та службовому дворянству проти боярства. У своїх трактатах він пропонував запровадити чіт­ку регламентацію прав та обов’язків предста­вників кожної верстви, а також оновити дер­жавне законодавство з метою впровадження правди і справедливості.

Процес зміцнення монархії у Росії, концентрація влади в руках самодержця досягла свого апогею за часів ПетраІ (1672-1725). Царем Петро І став у 1682р., а безпосередньо правив з 1689р. У Маніфесті Петра І (квітень 1700р.) зазначалося, що державне управління здійснюється задля загального блага для всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася над законною і необмеженою. Самодержець нікому не звітує, править відповідно до своєї волі та державної необхідності.

Процес концентрації влади, відмирання атрибутів станового представництва – боярської думи, боярської аристократії, створення нових органів державного управління: сенату, колегій, структур вищого державного контролю і політичного розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші реформаційні заходи, звичайно, вплинули на подальший розвиток політико-правової думки. Головні проблеми, що розглядалися російськими мислителями і політичними діячами того часу – утвердження абсолютизму, авторитет самодержавства. Серед авторів цих концепцій був Феофан Прокопович.

Ф. Прокопович, син київського міщанина, був студентом Києво-Могилянської академії, продовжив освіту|утворення| в Римі, для чого перейшов в католицизм. З часом|згодом|, розірвавши зв’язки з|із| католицькою церквою, він повернувся в православ’я, став професором теології, філософії і математики, ректором Києво-Могилянської академії. Феофан Прокопович переїхав до Петер­бурга, був палким прихильником реформ Пе­тра І у ранзі царського радника. Ф. Прокопович – автор багатьох| підручників|посібників| і наукових праць, найбільш впливова особа|особистість| в "уче­ній| дружині" російського імператора Петра I. У творчості Ф. Прокоповичазначне місце займали проблеми держави, абсолютної монархії, співвідношення світських і церковних властей. Свої ідеї він пристосовував до умов України і Росії.

За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися у природному стані – «чорному безправному морі», де кожен був як звір, здатен вбити іншого без підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об’єднавши сім’ї, вони створили «громадянський союз» і дали згоду на встановлення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, за якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі. Оскільки монарх обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана. Державна влада стримує пристрасті людей, регулює їх спільне життя й відносини, оберігає цілісність особи і майна.

Абсолютну монархію вважав найкращою формою держа­вного правління, бо вона нібито забезпечує єдність, цілісність та благо держави. Монарх, за вченням Ф.Прокоповича, має над законну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих. Він першим з російських мислителів виступив проти втру­чання церкви у справи державної влади, головною є світська влада. У трактаті «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї» мислитель передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом це положення ввійшло до «Повного зібрання законів Російської імперії». Та­ким чином, російська політична думка була досить впливовою ідейно-теоретичною основою майбутніх реформ Петра І.

Крім абсолютизму Ф.Прокопович, розглядав і інші форми державного правління: демократію (народовладдя), аристократію і змішані форми правління. Демократія, на його думку, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише у невеликих за територією державах. Аристократія не сприяє стабільності в державі, оскільки люди, які знаходяться при владі, сперечаються за верховенство, залишаючи на другому плані турботу про державу. Обмежена монархія теж не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов’язків чи з інших причин.

Апологетом абсолютизму був історик, політичний діяч Василь Микитович Татіщев (1686-1750). Будучи прибічником "освіченого абсолютизму", він вимагав розширення мануфактури і торгівлі, які розглядав як головні джерела процвітання держави, і наполягав на розповсюдженні науки і освіти в Росії. На думку В. Татіщева, з "природного закону життя" суспільства виходить необхідність договору між державою і підданими. Хоча В. Татіщев вважав вільність, свободу найбільш гідним станом людей, все ж таки він виправдовував кріпосницький| лад|стрій| і монархічні порядки|лади|. Такий стан речей він пояснював своєю своєрідною політико-правовою концепцією. За Татіщевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони вели себе нерозважливо, виникла необхідність накласти на них «вуздечку неволі». Є три типи вуздечок – «природна», «з власної волі», «примусова».

Природна вуздечка – це підкорення дітей своїм батькам, підкорення владі монарха. Друга вуздечка – з власної волі – зумовлена необхідністю людини знайти собі захист, забезпечити своє існування з допомогою інших людей, тому вона на певних умова укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір не можна розірвати, оскільки друга сторона може примусити його виконувати. Цей договір є добровільною основою соціальної нерів6ності, з нього випливає неволя холопа і право всякого пана судити своїх холопів, селян. Таким чином Татіщев обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян не узгоджується з монархічною формою правління і цей звичай ламати небезпечно. Примусова вуздечка – це коли людину позбавляють свободи насильно, що є протизаконним.

У праці «Історія Російська» В.Татіщев розглядав також форми правління, поділяючи їх на правильні, неправильні та змішані. Демократія і політія (змішана) можливі в невеликих державах або в містах-державах, як у Стародавній Греції. Аристократична форма можлива у більших державах, які мають захищені природні кордони (моря, гори та інші перешкоди), а також там, де освічений народ. У державах, які мають великі території, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється зі страху, можлива лише монархія. Отже, найбільш прийнятна для Росії форма правління – монархія.

Прагнення звільнити філософію і науку від підпорядкування|підкорення| релігії, церкві, проповідь віротерпимості, викриття обскурантизму, заклики|призови| до розвитку освіти|, науки і техніки характеризують В. Татіщева як одного з найпрогресивніших мислителів і державних діячів того часу.

Ідеологом прогресивних кіл купецтва, стану, що переживав своє становлення, був видатний російський учений-економіст Іван Тихонович Посошков (1652-1726), селянин, що згодом став купцем. Написана ним "Книга про злидні і багатство" (1724) більше 100 років була заборонена, оскільки в ній містилися антидворянські настрої і вимога створення при царі "багатонародної ради" з "усіх чинів", включаючи і селян, для вироблення нового "уложення".

Його суспільно-політичним ідеалом також була абсолютна монархія. Лише централізована влада здатна забезпечити в державі мир і загальне благо. Решта форм правління – недосконала. Влада монарха, подібна до влади Бога, вважав І.Посошков, необмежена і надзаконна. Він запропонував цареві свій проект перетворень, спрямованих на зміцнення абсолютизму. Варто чітко визначити права та обов’язки кожного стану суспільства. Дворяни повинні нести державну або військову службу, що дасть їм право володіти селянами. Торгівлею і промисловістю мають опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці заняття заборонялися. Крім того, необхідно урегулювати законом повинність кріпосних селян, визначити межі їх експлуатації, залишати їм час для задоволення життєвих потреб, оскільки вони постійно належать монарху, а поміщикам – тимчасово. Необхідно запровадити суд, до якого зможуть звертатися селяни у разі порушення їх прав поміщиками. За повідомлення про факти порушення поміщиками законів селянам передбачалася грошова винагорода. І.Посошков вважав, що необхідно створити контрольний орган, який би здійснював контроль над виконанням указів монарха та законів. До органів державного управління і суддями належало призначати освічених і компетентних дворян. Нове законодавство могли б розробити представники (2-3) від кожної губернії.

3. Політичні вчення та теорії в Росії у др. пол. XVIII – п. пол. ХІХ ст. У XVIII ст. у Росію активно проникати західноєвропейські полі­тичні теорії та концепції, які відіграли особ­ливу просвітницьку роль за часів правління Петра І та Катерини II і значно впливали на внутрішньополітичне життя імперії. У XIX ст. багато хто з політичних мислителів і дія­чів Росії виїхав до Європи, а дехто з них там залишився до кінця життя. У др. пол. XVIIIст. соціально-економічне і політичне життя Росії зазнало значних змін. Вони були зумовлені руйнуванням феодальних основ державності та розвитком капіталістичних відносин. Невідповідність політичних структур суспільно-економічним відносинам, що виникали, призвели до зростання невдоволення і повстань (1773-1775 рр. – повстання О. Пугачова, 1796-1797 – виступи селян). Все це сприяло становленню і розвитку російських ідейно-політичних доктрин, які сформувалися в са­мостійні напрями політичної філософії і по­літичної діяльності: консерватизм, лібера­лізм, радикалізм, марксизм, на відміну від попередніх однобічних концепцій, у яких пропагувалися ідеї абсолютної монархії.

Російський консерватизм мав найбіль­ші ідейно-політичні коріння в суспільному житті держави, бо спирався на глибоку іс­торичну традицію. Представниками цієї те­чії були князь М. Щербатов (1733-1790), міністр освіти граф С. Уваров (1786-1855), історик М. Карамзін (1766-1826), обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев (1827-1907), слов’янофіли (О. Хомяков, брати Аксакови, брати Кірєєвські, Ю. Самарін, О. Кошелєв).

Князь Щербатов, історик, публіцист, почесний член Петербурзької Академії наук. У незакінченій праці «Подорож до землі Офіцерської» пропонує свою державно – правову концепцію. Держава – це чітка станова організація суспільства, провідна верства – дворянство, яке до того ж єдине, що має право володіти населеними землями. Верховна влада зосереджена в руках монарха, під наглядом якого діє верховна рада, що складається з дворян і правителів. Держава поділяється на губернії, які обирають по п’ять депутатів для участі в роботі уряду, який продовжує виконавчу владу монарха. Передбачено також законодавчий орган – законодавчу комісію з 20-ти дворян. Проте функції її обмежені, оскільки остаточно затверджує закони монарх. Високо оці­нюючи роль реформ в утриманні ціліснос­ті та могутності держави, вважав, що вони руйнували моральний стан суспільства, традиції і світогляд народу. У цілому концепція хоч і критикувала окремі прояви політики самодержавства, водночас пропагувала ідеї збереження феодально-кріпосницьких відносин, заперечуючи все нове.

Історик Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) у «Записці про стародавню і нову Росію в її політичному і громадянському відношенні», складену в 1811 році на ім’я імператора Олександра І, доводив, що могутність Росії ґрунтувалася і в подальшому повинна ґрунтуватися на самодержавстві. Водночас на прикладі правління Івана Грозного він критикував тиранію, характеризуючи її як форму правління, за якої порушуються природні, позитивні і моральні закони. Ідеалом М.Карамзіна був сильний монарх, що спирається у своїй діяльності на закони і здійснює заходи для морального виховання і політичної освіти народів своєї країни.

С. С. Уваров ( 1786-1855) ви­сунув у 1832 р. формулу: "православ’я, самодержав­ство, народність", яка стала основною теорії так званої «офіційної народності». Творці цієї теорії (крім С.Уварова, професор російської історії М.П.Погодін, професор Московського університету філолог С.П.Шевирьов та ін.) намагалася довести « одвічність» і «законність» самодержавно-монархічної форми правління в Росії і існуючого соціального устрою (кріпацтва). Вони проголошували кріпосне право «нормальним» і «природним» станом, одним з найважливіших устоїв Росії. Аргументуючи свої положення, вони протиставляли історію і сучасність Росії Заходу. У Росії, на відміну від Заходу, влада склалася внаслідок не завоювання, а добровільного закликання, а тому «у нас не було рабства, не було пролетарів: не було ненависті, не було гордості, не було інквізиції, не було феодального тиранства». В Росії склався особливий тип влади, який ґрунтується на «єднанні царя і народу, на всебічній турботі влади про благо народу». У Росії були «батьківське управління, патріархальна свобода, була сімейна рівність, були спільні володіння, були громадські зібрання» (М.Погодін). М.Погодін доводив, що в Росії протягом всієї її історії не було соціальної ворожнечі і тому у ній неможливі революційні потрясіння.

Слов’янофільство як напрям філософської і політичної думки займає значне місце у світоглядній творчості сер. ХІХ ст. основні її представники були противниками і західників, і революційних демократів. Вони заклали основи російської релігійної філософії др. пол. ХІХ ст. Слов’янофіли захищали самодержавство, православ’я, общинний устрій, доводили самобутність і національну виключність російського народу, його месіанське призначення. Основоположниками цього напрямку були Олександр Хомяков (1804-1860) і Іван Кирієвський (1806-1856).О. Хомяков був головою і ідейним натхненником слов’янофілів. Соціально-історична концепція О.Хомякова має провіденціалістський і містичний характер. Він відмічав негативний вплив Заходу та реформ Петра І на російське життя і вважав, що її корінні начала – православ’я і община – залишилися, по суті, незмінними., оскільки європеїзація торкнулася, на щастя, лише верхівки суспільства – дворянство, але не народні низи і насамперед селянство. Необхідне відродження на Русі патріархального життя, повернення до ідеалів «святої Русі», утвердження православ’я як вічного начала. Слов’янофіли засуджували продажну бюрократію, царський неправий суд з хабарництвом суддів і всю миколаївську політичну систему розглядали як логічний наслідок негативних сторін петровських реформ. Характерно, що кріпосне право вони вважали також нововведенням Петра І (хоч і не західне) і виступали за його відміну не тільки з економічних міркувань – вони вважали його небезпечним і в соціальному плані. Це дає можливість віднести слов’янофільство до опозиційної течії у російській суспільній думці.

Російський лібералізм як напрям суспільно-політичної думки відображав розвиток країни буржуазним шляхом. Він був представлений професором права Московського ун-ту С.Ю.Десницьким, письменником М.Новіковим (1744-1818), видатним правознавцем графом М. Сперанським (1772-1839), першим російським політологом Б.Чичеріним (1828-1904), філософом та істориком К.Кавеліним (1818-1885), видатним ученим і політичним діячем П.Струве (1870-1944), філософом П.Новгородцевим (1866-1924). До лібералів також належали філософи М.Бердяєв, С.Булгаков, С.Франк, історики М.Карєєв, М.Ковалевський, юристи Б.Кістяківський, Л.Петражицький та ін. Лібералізм у Росії не одержав значного поширення і його вплив на російську політичну думкубув обмеженим, бо ідеологія лібералізму – верховенство прав і свобод особи над інтересами держави і суспільства – не могла утвердитися в Російській імперії через соціально-економічні і політико-правові умови.

Сергій Юхимович Десницький (біля 1740-1789), уродженець м. Ніжина, став професором права Московського університету і започаткував історичну школу права в Росії., був фактично представником російського Просвітництва. Розглядаючи державу і право у взаємозв’язку з суспільними відносинами і явищами, він пропонував реформувати державу, її інститути і правову систему. Він вважав, що закон має отримати зверхність у суспільстві та обмежити владу монарха та пропонував організацію місцевого самоврядування з широкими повноваженнями. Російські просвітники останньої третини XVIII ст., зокрема Дмитро Сергійович Анічков (1733-1789) – філософ-деїст, Яків Павлович Козельський (біля 1728-1794), родом з Полтавщини – філософ-матеріаліст, розвивав ідеї справедливого суспільного устрою, Пафнутій Сергійович Батурін (біля 1740-1803) – матеріаліст, прихильник деїзму, був відомим представниками філософської і політико-правової думки. (Деїзм – релігійно-філософська доктрина, яка визнає Бога як світовий розум, який сконструював доцільну «машину» природи і дав їй закони і рух, але заперечує подальше втручання Бога у саморух природи і не допускає інших шляхів до пізнання Бога, крім розуму). Ці та інші просвітники критикували окремі сторони кріпосного ладу, виступали проти жорстоких утисків селян поміщиками і за поступову відміну кріпосницьких відносин. Вони викривали продажність чиновників і суддів, неуцтво і чванливість дворян, їх схиляння перед "іноземщиною". Ці філософи ще не піднімалися до революційного заперечення всієї кріпосницької системи, не робили революційних висновків зі своєї критики. Свої надії на обмеження і пом’якшення кріпосного права, скасування торгівлі| людьми, станових привілеїв|привілегій|, обмеження влади поміщиків над селянами вони покладали на "освіченого|просвіченого| государя", "філо­софа| на троні", на гуманність дворянства. Деякі просвітники|просвітники| (С. Десницький, М. Новіков, Д. Фонвізін) були прихильниками|прибічниками| конститу­ційної| монархії.

Сперанський Михайло Михайлович, один із найвпливовіших політичних діячів початку ХІХ ст. Він виступив з пропозицією про проведення прогресивних реформ буржуазного характеру, які у певній мірі обмежували самодержавство. Він вважав, що реформи вчасно проведені згори допоможуть запобігти революції. Під керівництвом М.Сперанського складені «Повне зібрання законів Російської імперії» (45 томів, 1830), «Звід законів Російської імперії» (15 томів, 1832). Він повністю заперечував матеріалізм і сприймав Бога як верховного законодавця Всесвіту. Договірну концепцію держави він допускав як гіпотезу (договір як реалізація волі Бога). У своєму проекті М.Сперанський зробив несміливу спробу втілити концепцію поділу влади, але з дозволу імператора. Монарх об’єднує всі три гілки і є верховним законодавцем, виконавцем і гарантом правосуддя. Законодавчу владу мала представляти Державна дума, обрана за триступінчатими виборами. Виконавчу владу здійснюють міністерства під контролем думи. Сенат, склад якого за поданням губернських дум мав затверджувати імператор, уособлював судову владу. Об’єднання всіх гілок влади мала здійснювати Державна рада, склад якої призначав імператор. Вона затверджувала рішення названих інститутів.

М.Сперанський допускав елементи місцевого самоврядування: п’ять губерній, губернські уряди і губернські ради, до який входили б лише ті, які володіють нерухомістю.

Російський лібералізм представлений також західниками – прибічниками помірних поглядів. Це професори Московського ун-ту: історики Т.М.Грановський і С.М.Соловйов, правники М.М.Катков і К.Д.Кавелін, філолог Ф.І.Буслаєв, письменники та політичні діячі. На відміну від слов’янофілів, вони доводили, що Росія, хоч і з запізненням, іде тим же шляхом, що і Захід. Вони заперечували самодержавну владу монарха і виступали за конституційно-монархічну форму правління західноєвропейського типу, з обмеженням влади монарха, з гарантіями свободи слова, преси, недоторканості особи і з запровадженням гласного суду. Деякі ідеалізували парламентський устрій Франції і Англії. Як і слов’янофіли виступали за відміну кріпосного права згори, критикували миколаївську бюрократію. На відміну від слов’янофілів, які визнавали первинність віри, західники вирішальне значення відводили розуму. Вони виступали за самоцінність людської особистості як носія розуму, протиставляючи свою ідею вільної особи слов’янофільській ідеї корпоративності. Реформи вважали альтернативою революційним потрясінням. С.М.Соловйов, К.Д.Кавелін, Б.М.Чичерін велике значення відводили ролі державної влади і стали основоположниками так званої «державницької школи» в російській суспільній думці. Вони ґрунтувалися на схемі Гегеля, який вважав державу творцем розвитку людського суспільства.

Віра у самобутність Росії та її унікальний шлях розвитку ввійшли також у теорії та численні революційні концепції російського політичного радикалізму і марксизму. Фундатором ідеї повалення самодержавств і встановлення народного правління був Олександр Миколайович Радіщев (1749-1802). У його політичній теорії містилися вичерпні відповіді на всі питання, що хвилювали сучасне йому суспільство. До кінця днів своїх О. Радіщев не залишав думки про знищення кріпацтва. Повернений з заслання після смерті Катерини II, він в 1801-1802 рр. намагався через комісію, що займалася складанням зводу законів, провести проекти законів, які полегшили б становище селянства. Проекти О. Радіщева викликали невдоволення у членів комісії – кріпосників. Доведений царизмом і його сатрапами до відчаю, він наклав на себе руки.

У своїй державно-правовій концепції О.Радищев висловився про законодавче обмеження монархії, не поділяв модної на той час ідеї освіченої монархії, вбачаючи у ній маскування царства свавілля і насильства над особою. Абсолютизм порушує природні права людини. Якщо у державі не забезпечені умови для реалізації людьми своїх природних прав, вони можуть змінити форму державного устрою та правління. У роботі «Про законодавство» він дав визначення народу як зібрання, об’єднання громадян, підійшов до ідеї народного суверенітету – єдиною владою є соборна влада народу. У селянській общині вбачав елементи демократії, і в цій формі самоуправління намагався розгледіти елементи республіканського устрою.

Найпрогресивніша форма для Росії – федерація з широкою участю народу в управлінні державними справами через віче.

Ідею революційної перебудови суспільства прагнули реалізувати декабристи. Політико-правові погляди членів Північного та Південного товариств (створ. 1821р.) вплинули на формування нової політичної свідомості тогочасного суспільства. У проектах конституційних перетворень закладалася ідея верховенства права, рівності всіх перед законом, пропонувалося запровадити гласне судочинство й суд присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи господарської діяльності. Декабристи були прихильниками ідеї природного права. Зокрема П.Пестель відмічав, що всі люди від природи мають рівні права і тому всі позитивні закони, які ухвалюються повинні відповідати природним законам. Декабристи вважали, що там, де немає однакового для всіх закону там немає політичної рівності і свободи. Проте, у поглядах на політичне майбутнє Росії у них не було одностайності. П.І.Пестель (1793-1826) був ідеологом республіканізму, Микита Михайлович Муравйов (1796-1843) розробляв концепцію обмеженої монархії. П. Пестель, автор "Російської правди", останні вісім років свого короткого життя служив в Україні (м. Тульчин).

П.І.Пестель вважав, що монархію необхідно знищити силовими методами, на перехідний період встановити диктатуру тимчасового верховного правління, що забезпечить порядок і проведення політичних та економічних змін, серед яких – скасування кріпосного права, станового поділу суспільства, земельна реформа і, зрештою, підготує умови до переходу до республіки. Влада має будуватися на принципі чіткого розмежування повноважень її різних гілок. Законодавчу здійснює Народне віче, обране громадянами Росії (вік від 20 років) на п’ять років. Воно приймає всі закони, крім конституційних – їх приймають всі громадяни під час опитування. Виконавча влада належить Державній думі, їй підпорядковуються всі міністерства та міністри. Контроль за виконанням законів у державі здійснює Верховний собор, членів (120) якого обирало Народне віче за поданням губерній довічно.

П.Пестель розглядав у своєму проекті і національне питання, але крізь призму безпеки кордонів Росії. Він не заперечував право кожної нації на незалежність, проте, право великої держави зміцнити свої кордони є первинним і головним. Отже, скористатися своїм природним правом на політичну незалежність можуть лише ті «маленькі народи», які зможуть зберегти свій суверенітет. Таким народом П.Пестель вважав лише польський народ, всі решта повинні складати єдиний російський народ. Державною мовою має бути російська, необхідно скасувати всі назви народів і племен, ввести на всій території держави однакові закони і форму правління, ніяких федерації і територіально-національних утворень.

Конституційний проект М.Муравйова, хоч і сповідував засади конституційної монархії, містив чимало демократичних положень і аспектів управління, які пізніше були запроваджені у президентських державах. Єдиним джерелом влади в державі М.Муравйов вважав народ, який є вільним від природи і володіє виключним правом установлювати правові засади життєдіяльності суспільства. Відстоював принцип розподілу владних повноважень. Законодавчу владу мав втілювати двопалатний парламент Народне віче. Причому закони вважалися чинними лише після затвердження їх обома палатами і імператором. Імператор очолював виконавчу гілку влади. Він, приступаючи до повноважень, присягав би перед законодавчим органом. Міністерства продовжували виконавчу гілку на федеральному рівні, у суб’єктах федерації, і на Україні також, її репрезентували двопалатні Урядові збори, що приймали законодавчі та підзаконні акти в межах конституції. Щодо судочинства, то у М.Муравйова є досить цікава думка – якщо звинувачення до затриманого громадянина не пред’являлося протягом 24 годин від моменту затримання, то його необхідно було звільнити.

У другій половині XIX ст. російська політична думка зазнала серйозного впливу європейського соціалізму та анархізму. На рубежі 40-50-х років в Росії складається радикально-демократичний напрямок суспільної думки, найбільш яскравими представниками якого були В.Бел інський (1811-1848), О.Герцен (1812-1870), М.Чернишевський (1828-1889), Д.Писарєв (1840-1868). Вони вважали збройне повстання єдиним засобом повалення монархії.

В.Бел інський «Лист до Гоголя», різко критикував миколаївську бюрократичну систему, кріпосницькі відносини, російську церкву і священнослужителів, був матеріалістом.

О.Герцен був основоположником теорії «російського соціалізму». Порівнюючи долі Росії і Заходу він прийшов до висновку, що у майбутньому соціалізм повинен утвердитися в Росії, і основою його стане селянська поземельна община. Селянське общинне землеволодіння, селянська ідея права на землю і громадське самоуправління будуть, за О.Герценом, основою побудови соціалістичного суспільства. Ця теорія була спрямована не лише проти застарілих феодально-кріпосницьких порядків, а і проти капіталізму. Її головні завдання полягали у звільненні селян із землею без викупу, ліквідація поміщицької влади і поміщицького землеволодіння, введення селянського общинного самоуправління, незалежно від місцевої влади, демократизація країни. За своєю ж суттю, «російський соціалізм» - лише мрії про соціалізм, своєрідна утопія, тому що реалізація його програми на практиці привели б не до соціалізму, а до створення найсприятливіших умов для реалізації завдань буржуазно-демократичних перетворень в Росії. Основні ідеї теорії О.Герцена в подальшому розробляв М.Чернишевський. Пізніше вони стануть програмою діяльності народників (60-80-і р.). Д.Писарєв, публіцист і літературний критик велику роль відводив освіті народних мас, популяризації серед них матеріалізму і природознавства.

Анархістсько-бунтарський напрям народництва тривалий час очолював Михайло Бакунін (1814-1876). Відомим теоретиком анархізму також був князь П. Кропоткін (1842-1921). Вони виходили з тези про те, що держава є зло, бо заважає природному існуванню людей і закликали до вільного союзу землеробів, робітників та інших товариств, до створення загальнолюдського братства. М.Бакунін виступав проти К.Маркса і критикував марксизм. Влада, вважав М.Бакунін, розтліває як її носіїв, так і тих, хто їй підкоряється: одні стають деспотами, інші – рабами. Навіть у демократичній республіці народні виборці, прийшовши до влади, будуть представляти уже не народ, а власні інтереси, стануть над народом. Державний соціалізм чи авторитарний комунізм монополізує суспільну власність не в інтересах народу, а «державних людей, чиновників, які будуть на власний розсуд розпоряджатися суспільним капіталом», - саме вони фактично стануть його власниками і власне наступниками буржуазії у ролі пануючого стану. Він виступав проти завоювання політичних свобод як буржуазних і вигідних одній буржуазії а, отже відмовлявся від політичної боротьби. Необхідно вести боротьбу не за політичні, а за соціальні свободи. Любій формі держави він протиставляв принцип «федералізму», тобто федерацію самоуправлінських селянських общин і виробничих асоціацій на основі колективної власності. Захистити себе від зовнішньої загрози федерація може себе загальним озброєнням народу. Він доводив, що російський мужик – соціаліст за інстинктом і його не треба агітувати, а просто закликати до бунту. Революціонери повинні зіграти роль іскри, яка повинна запалити полум’я народної боротьби і об’єднати розрізнені селянські бунти. Ідеї анархізму намагався реалізувати на практиці український бунтар Н.Махно.

Представниками російського марксизму були Г. Плеханов (1856-1918) та учасники йогоженевської організації "Група визволення праці", більшовики на чолі В. Леніним (1870-1924), О. Богданов (1873 1928), А. Луначарський (1875-1933), Л.Троцький (1879-1940), М. Бухарін (1888-1938) та ін.

Ленін В.І. – теоретик марксизму, засновник революційної партії і перший керівник радянської держави. Ленін розвинув учення Маркса про державу, поєднавши міркування Макса про Паризьку комуну із власною концепцією потенціалу рад. Засновані на принципі прямої демократії ради, делегати яких можуть бути відкликані, отримали повноваження законодавчих, виконавчих, судових структур та органів правопорядку. Ради втілювали в собі ідеал народного самоврядування. Ці органи народного самоврядування одержують повноваження, що були привласнені централізованою державою. Він розширив концепцію диктатури пролетаріату, як особливої організації політичної влади, необхідної у перехідний період від капіталізму до соціалізму для подолання криз.

У певній мірі найбільш самобутнім внеском Леніна у марксистську теорію вважають його ранні твори, провідним з яких є «Розвиток капіталізму в Росії» (1899). Аналізуючи дані економічного розвитку Росії, Ленін визначив стадії розвитку капіталізму, починаючи з натуральної економіки і простежив розвиток різних галузей промисловості і різних соціальних прошарків у ході цього процесу зростання. Він доводив, що, що процеси усвідомлення і чіткого формулювання своїх інтересів і згуртування класів також проходять різні стадії розвитку. І тільки пролетаріат, коли вийде за межі своїх часткових економічних проблем і згуртується у політичну організацію національного рівня, що відстоює вимоги усіх найманих працівників Росії, зможе заявити про себе як власне клас. Домогтися цього у нелегальних умовах можна лише за організовуючої ролі професійних революціонерів, об’єднаних у згуртовану, дисципліновану революційну партію. Завданням цієї партії є залучення передових робітників, а вслід за ним і експлуатовані маси до політичної діяльності. Класова боротьба у буквальному сенсі цього слова становила для Леніна сутність марксизму. Державна влада могла існувати лише у перехідний період, а оскільки політика не могла розв’язати проблеми поділеного на класи суспільства, при комунізмі її мала замістити народна влада, яка не буде застосовувати примус.

У праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916) Ленін доводив, що імперіалізм, який призвів до концентрації капіталу в руках банкірів і вдосконалення процесів виробництва і механізмів розподілу в трестах і картелях, створює такі механізми, за допомогою яких можна домогтися раціонального розміщення обмежених ресурсів і справедливого розподілу благ, якщо поставити їх під контроль народу. Імперіалістична стадія капіталізму створює об’єктивні умови для здійснення соціальних перетворень в усьому світі.

Проте, втілити на практиці ідею народного самоврядування, а тим більше соціальні перетворення в усьому світі не вдалося. У радянській державі партія перебрала на себе контроль за урядом і зобов’язала всі органи управління перебудуватися згідно з партійним принципом демократичної централізації: а це жорства звітність нижчих органів перед вищими у новій владній ієрархії.