Заповіт як юридичний факт

Правочин — одна з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Згідно із ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Правочини — один з найбільш поширених юридичних фактів, з яким закон пов'язує виникнення цивільних прав і обов'язків як елементів цивільних правовідносин. Однак правочини — досить специфічні юридичні факти, яким притаманні ознаки, що відрізняють їх від інших юридичних фактів.

Залежно від кількості учасників, які укладають правочин, вони можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. В основу такого поділу покладено кількість осіб, вираження волі яких необхідне і достатнє для укладення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони. Заповіт — це односторонній правочин, бо тільки від спадкодавця залежить вирішення питання про відказування всього майна або його частки одній або декільком особам.

У той же час заповіт виступає як первісний юридичний факт юридичного складу - смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкових правовідносин за заповітом.

Глава 85 Цивільного кодексу України присвячена правовому регулюванню спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом поряд із спадкуванням за законом є одним з двох видів спадкування, закріплених у ст. 1217 ЦК України. Термін "спадкування за заповітом" не означає протиставлення його спадкуванню за законом, а лише підкреслює заснованість такого спадкування на формально вираженій волі спадкодавця.. Спадкування на підставі заповіту, хоча і зустрічається значно рідше, ніж спадкування за законом, проте саме йому віддається юридична перевага над положеннями, що визначають спадкування за законом (ч. 1, 2 ст. 1223 ЦК України). Закон не забороняє успадкування однієї і тієї ж спадщини за заповітом і за законом.

Заповіт є правочином, що містить волевиявлення на випадок смерті. Це правочин, вчинений особою з метою врегулювати порядок спадкування після своєї смерті.

З погляду спрямованості волі заповіт може містити призначення спадкоємців, або пряме позбавлення спадкоємців права на спадщину, або підпризначення спадкоємців.

Правові наслідки заповіту залежать від його складення. За загальним правилом, заповіт є правоутворюючим фактом для зазначеної в ньому особи (осіб), наділяючи його (їх) правом на прийняття спадщини; тим самим він служить умовою зміни порядку спадкування й припинення права спадкування в законних спадкоємців (за винятком обов'язкових), оскільки спадкування за законом має місце при відсутності заповіту. Якщо воля заповідача була спрямована на позбавлення спадщини якого-небудь законного спадкоємця шляхом прямої вказівки, то такий заповіт є правоприпиняючим фактом, оскільки усуває цю особу із числа спадкоємців; одночасно він породжує право збільшення частки в спадщині в співспадкоємців, тобто в цілому може бути правозмінюючим фактом.

Втрата заповітом чинності може входити до складу спадкування за заповітом, виступаючи в ньому правоприпиняючим фактом, наявність якого приводить до неможливості спадкування за заповітом і відкриває юридичну можливість покликання до спадкування спадкоємців за законом. Відзначається, що Цивільний кодекс України не містить спеціальних норм, що стосуються втрати чинності заповітом, але у відповідних випадках заповіт не може бути виконаний або в чинності відсутності об'єкта, або в чинності відсутності вигодо набувача:

1) коли втрата чинності наступає як автоматичний наслідок у чинність самого факту наявності причин, зазначених у законі (умовно дані ситуації, обумовлені існуванням відносин особливого роду, можна позначити як «відносини залежності»);

2) коли втрата чинності наступає лише в тому випадку, коли не виконані певні умови, тобто можливість одержання за заповітом у чинність закону обмежена додатковими умовами, і ці умови не дотримуються (наприклад, відсутнє дозвіл сімейної ради на прийняття неповнолітнім спадкоємцем обтяженого зобов'язаннями спадщини).

В контексті спадкування за заповітом, причина смерті як юридичного факту, за думкою деяких науковців, не має значення. На думку інших це потребує удосконалення чинного законодавства, наприклад щодо питання заповіту самовбивць: «Задля уникнення судової тяганини, а також полегшення порядку розгляду справ щодо недійсності заповітів самовбивць, вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до чинного українського законодавства. Зокрема, доповнити ч.1 ст.1234 ЦКУ абзацем другим та викласти його у наступний редакції: «Заповіти самовбивць можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, виходячи із обставин, які мали місце на час складання такого заповіту».