Зміст твору

Практичне заняття №1.

Питання1.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, поширився на початку 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення „життя духу“; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; історизму та захоплення фольклором.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 століття абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму добиПросвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму заклав німецький філософ Фрідріх Шеллінг. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів —балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому:Історичний живопис,портрет,гравюру,архітектуру,музику,літературу.

Романтизм сформувався на тлі суспільної кризи як прояв незгоди з тенденціями кінця XVIII ст. Вже тоді почалися процеси проторомантизму в мистецтві Франції (особлива схвильованість в деяких портретах, потяг до незвичних ситуацій, прихід в мистецтво представників народу без ідеалізації їх бідності, їх соціального стану). Особи з соціального низу піднімаються до рівня учасників історичного процесу попри монополію аристократії на політику і культуру.

В Європі буржуазія стає окремою соціально-політичною силою, внаслідок чого змінилася структура суспільства, зруйнувалися традиції спадкової монархічної влади. Відбулася низка буржуазних революцій, що призвело до формування конституційної монархії або до відновлення республіканського правління. У 1649 відбулася буржуазна революція в Англії, в 1789 — буржуазна революція у Франції. Негатив революційних змін (страти, голод, військові дії, політична нестабільність) призвели до бажання втекти від реальності, бо вплинути на неї не було можливості.

Посилилася роль міст, зросли їхні розміри. Це викликало потяг до первинного стану людини, до природи і малої залежності пересічного громадянина від утисків суспільства.Першою особою епохи, що значно вплинула як на політичні, так і на мистецькі події того часу, став Наполеон Бонапарт, що особистим прикладом продемонстрував важливість особистої ініціативи, дієвості. 18 червня 1815 року Наполеон програв битву при Ватерлоо, після чого його примусили зректися престолу й відправили на острів Св. Єлени.

Теоретично життя для романтика також будується на яскравих контрастах.Церква і надалі втрачає свої позиції в суспільстві, формується чисто світська культура 19 століття. У 1804 році, коли Наполеон став французьким імператором, Німеччина лишалася політично відсталою країною, в якій панувала феодальна роздробленість, кріпацтво, середньовічне законодавство. Раніше низка німецьких князівств воювали проти революційної Франції. У 1805 р. імператор Австрії Франц ІІ покинув престол. В липні 1806 р. Священна Римська імперія припинила існування, замість неї проголосили Рейнський союз.

У Франції в 1789 році особиста залежність селян, деякі дворянські привілеї й церковна десятина були скасовані. 26 серпня 1789 року прийнята «Декларація прав і свобод людини». В липні 1790 введено громадянський шлюб. У вересні 1791 приймається перша Конституція.

У 1792 році Англія вступила в війну Французької республіки і Бельгії. У 1797 році до війни з Францією додалися внутрішні народні заворушення, заколот матросів.

В Ірландії продовжуються виступи проти англійської колоніальної влади. Незважаючи на це, у 1799 англійський і ірландський парламент було офіційно об'єднано.

В Італії виникає ідея національної єдності, що призвело до політичного об'єднання Апеннінського півострова. У 1799 році Наполеон прийняв на себе титул короля Італії. Попри те, що відносну політичну самостійність незабаром було втрачено, ідея єдності італійців продовжувала розвиватися і реалізувалася зі створенням об'єднаного королівства Італії.

Представники романтичної літератури:

у Франції — Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько;

у Німеччині — єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман;

в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон;

у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл.

у Польщі - А. Міцкевич, Ю. Словацький.

в Україні - М. Костомаров, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш.

Питання 2.

Пое́тика (грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури.

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми.

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, А. Н. Веселовський), у 20 ст. — структуралістів тощо.

Подеколи поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація тощо), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури — стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення.

Інколи поняття поетики використовується для обслуговування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші), цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

П. може бути підрозділена на загальну (що оперує загальними закономірностями і елементами літератури в цілому) і приватну (П. конкретного жанру, певного письменника, окремі твори і т.д.). Загальна П. включає теоретичну (вчення про літературу як систему, її елементи і їх взаємозв'язок) і історичну (вчення про рух і зміну літературних форм). Т. до. всі поетичні форми — продукт історичної еволюції і всі вони мінливі і рухливі (хоча мінливість їх різна, бо на одних рівнях розвитку літератури вона може носити характер кількісних змін, а на інших — виражається в істотних перетвореннях), розділення П. на теоретичну (синхронічеськую) і історичну (діахронічеськую) до певної міри умовно; проте його доцільність обумовлена самим предметом і виправдана з наукової точки зору.

В результаті розвитку (поряд із загальною) багатообразних приватних П. в останні десятиліття незрідка виділяють як особливу область описову (або описово-функціональну) П., мета якої — деталізований опис якої-небудь сторони структури літературного твору, побудова його умовної «формалізованої» схеми (або теоретичній «моделі» певного літературного жанру). При цьому ряд літературознавців (особливо часто структуралісти) забуває, що така схема (модель) не дає адекватного уявлення про твір як про цілісний, живий організм.

Можна умовно розрізняти «макропоетику», що оперує поняттями літератури як системи, категоріями роду, жанру, уявленнями про композиції оповідного або драматичного твору (особливо великої форми — романа, драми), і «мікропоетику», що вивчає елементи художньої мови і вірша, — виразний сенс певного вибору слів або граматичної будови пропозиції, роль симетрії, музичного початку, художніх повторів як рітмообразующего чинника в будові вірша і прози і ін. «дрібні» і навіть «найдрібніші» явища літературної форми, особливо важливі при аналізі віршованих жанрів, як і ліричної прози.

Що ж входить у предмет поетики? Детальну відповідь на це питання дав В. Виноградов: "Питання про мотиви... і сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів".

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг, статей, розділів монографій: "Поетика давньогрецької літератури", "Поетика метафори", "Поетика художнього простору", "Поетика художнього часу", "Поетика жанру", "Поетика стилю", "Поетика назв", "Поетика Бориса Олійника".Можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної літератури, літератури окремого регіону.

Питання 3.

«Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» — фантастична казка — повість видатного сатирика, представника пізнього німецького романтизму Ернста Теодора Амадея Гофманна (1776–1822). Написана у 1819 році.

Зміст твору

Події відбувались у невеличкій державі князя Деметрія, яка нагадує карликові князівства, що мали місце у Німеччині часів Гофмана. Поки правив Деметрій, усі мешканці князівства мали свободу, тому сюди й злетілися волелюбні феї і маги, що уособлюють духовність. Після смерті Деметрія його місце посів Пафнутій, який "реорганізував" своє князівство, розігнавши всіх фей і магів, крім Рожі-Гожої (Рожабельверде), патронеси притулку для шляхетних дівчат.

Паралельно з історією цілого князівства розповідається про долю потворного крихітки Цахеса, що народився у селянки Лізи. Часто жінку можна було зустріти з кошиком для хмизу, в якому був її син Цахес. Фея Рожа-Гожа пожаліла потвору і наділила Цахеса чарівним даром: три золоті волосинки на його голові дозволяли вважатися кращим, ніж він був насправді. Розчісуючи чарівним гребінцем заплутане волосся Цахеса, Рожабельверде змінила безрадісне життя нерозумного каліки-бідняка, давши шанс не лише здаватися, а й стати кращим. Коли зморена сном мати Цахеса прокинулася, то побачила, що її дитина вперше зіп’ялася на ноги і промовила перші слова. Чарівним було й те, що місцевий пастор, зустрівши Лізу, запропонував узяти дитину на виховання. Селянка розуміє, що її дитина — великий тягар для будь-кого, тому не розуміє, чому її потворний син видався пасторові чудовим.

Це почали діяти чари феї Рожі-Гожої. Алегоричний образ цієї героїні є уособленням духовності і природності. Гофман пов’язує особу Рожі-Гожої з красою і чарівністю квітки. Минає час. У Керепеському університеті навчається молодий поет Бальтазар, який кохає Кандіду, дочку свого професора Моша Терпіна.

Гофман продовжує іронізувати з приводу стану освіти в князівстві, в якому є такі провідні професори, як Мош Терпін. Несподівано в колі студентства з’являється Цахес, який має чудесний дар привертати до себе людей. Якщо ж Циннобер мерзенно нявчить, веде себе як тварина, обвинувачують когось іншого.

Лише вибрані відрізняють дії Циннобера від талановитих проявів інших людей. Навіть друг Бальтазара Фабіан і кохана дівчина Кандіда не помічають жахливих чарів. Як Бальтазар, так і знаменитий віртуоз-скрипаль Вінченцо Сбіоку, талановитий помічник судді Пульхер віддали свої знання і таланти на поталу "крихітці Цахесу": усі вважають це талантами Циннобера. Стан людей схожий на масовий психоз. Циннобер стає поважною особою у міністерстві закордонних справ. До князівства прибуває доктор Проспер Альпанус, який насправді є магом. У магічному дзеркалі доктора віддзеркалюється істинна сутність Циннобера, потворного і лихого карлика. Доктор Проспер Альпанус доводить Рожі-Гожій, що її дії приносять не добро, а зло — всім, хто оточує Циннобера.

Зламаний чарівний гребінець вже не діє. Залишилось вирвати чарівні волосинки, що роблять Циннобера в очах суспільства талановитим, розумним, красивим. Під час підготовки до заручин Кандиди і Цахеса Бальтазар з допомогою Фабіана вириває чарівні волосинки з голови Циннобера. Усі враз побачили карлика таким, яким він був насправді. Маючи надію сховатися від натовпу, що реготав з "причепуреного павіана", Цахес біжить до свого палацу, де і тоне в срібному горщику. Останні слова феї Рожі-Гожої біля померлого Цахеса пояснюють наміри чарівниці перетворити жалюгідну подобу людини на особистість, що прагнула б осягнути неосяжне.

Останнє прохання жалісливої феї до Проспера Альпануса — подбати про те, щоб після ганебної смерті Цахеса вважали за того, за кого, завдяки чарам, вважали за життя. Так воно і сталося. Ще одне благодіяння феї стосується матері карлика, Лізи: на її ділянці росте чудова солодка цибуля, і жінка стає постачальницею князівського двору, її минає бідність.

Бальтазар і Кандіда справляють весілля. Казка, як завжди, має добре завершення. Але іронічний фінал "Кріхитки Цахеса" ніби звертає увагу читачів на приховану думку автора: у житті все набагато складніше.