Місце та роль земельного права в системі права України

Всі галузі права складає система права України. Сутність сис-ми залежить в наявності впорядкованості сукупності правових норм та правов інститутів, кожен елемент яких в цій сукупності займає певне місце.ЗП являється самостійною комплексною галуззю права в правовій системі України. Нормами ЗП регул-ся специфічні зем відносини, які становлять предмет зем-правового регулювання. Система ЗП явл підсистемою системи права України і розглядається в сукупності з сист галузі земельного зак-ва, а також з сист науки ЗП як навчальної дисципліни.ЗП включає в себе історично сформовану систему земельно-правових інститутів, існування яких обумовлене необхідністю правового закріплення земельних відносин у суспільстві. Систему ЗП необхідно розглядати як систему, що складається з різних за своїм характером виконаним функцій і значущості в регулюванні земельних відносин, інститутів. Найбільш важливі з них, кіт. відображають суть ЗП як галузі права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зем відносин, - спеціальні інститути.

5. Система земельного права і законодавства. Система (внутрішня структура, побудова) земельного права як галузі права включає в себе правові норми, що об’єднаються в інститути. Правові інститути, в свою чергу групуються в загальну та особливу частини. До загальної частини відносяться такі інститути: --- права власності на землю; --- права землекористування; --- правове забезпечення земельної реформи; --- правове регулювання набуття прав на землю; --- правове регулювання плати за землю; --- правове забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель; --- правової охорони земель; --- юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства. Особлива частина включає правові інститути, що закріплюють правовий режим окремих категорій земель. Спеціальна частина --- це положення про земельно-правове регулювання у за-рубіжних країнах. Система земельного права як науки та навчальної дисципліни. Система земельного права як галузі права не співпадає із системою земельного права як науки та навчальної дисципліни. До системи земельного права як науки входять НЕ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ, а підсистеми наукових положень, інформації, знань. Тому у загальній частині земельного права як науки та навчальної дисципліни виділяють наприклад такі розділи, не характерні для системи галузі права: --- вчення про землю як об’єкт земельного права; --- вчення про земельне право як галузь права; --- розвиток земельно-правового регулювання. В системі земельного права як науки та навчальної дисципліни, на відміну від систе-ми галузі права, виділяють також спеціальну частину, що включає, зокрема положен-ня про земельно-правове регулювання у зарубіжних країнах.

6. Принципи земельного права Під принципами земельного права треба розуміти закріплені у земельному законодавстві керівні засади, які виражають сутність норм земельного права й основні напрями правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним ви­користанням та охороною земель. Загальноправові принципи - це результат відображення кон­ституційних принципів у земельному законодавстві. Згідно зі ст. 5 ЗК земельне законодавство ґрунтується на таких принци­пах: поєднання особливостей використання землі як терито­ріального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо воло­діння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; Спеціальні принципи утворюють систему, що ґрунтується на структурній організації системи земельного права. До них на­лежать наведені нижче принципи. Принцип цільового і раціонального використання земель., Принцип особливого правового режиму земель відповідних ка­тегорій безпосередньо передбачений ч. 2 ст. 18 ЗК. Він дістає вияв у правовому забезпеченні раціонального та ефективного використання усіх земель нашої країни, Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони. Принцип державного контролю за використанням і охороною земель. Згідно зі ст. 14 Конституції земля знаходиться під особ­ливою охороною держави. Принцип платності використання земель, Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб і громадян на землю. Зміст цього принципу розкривається у нормах земель­ного законодавства, яке передбачає такі спеціальні способи зазначеного захисту:

7. Поняття і особливості джерел земельного права. Під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм. За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що вида­ються на основі, з метою розвитку і на їх виконання, іменуються підзаконними актами. За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспіль­ні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколиш­нього природного середовища" тощо. Спеціальні - це акти, цілком присвячені регулюванню земельних відносин та питан­ням використання і охорони земель (ЗК, закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо). За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Перші містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов'язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Другі регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис. За формою законодавчого акта джерела поділяються на ко­дифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є норма­тивні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систе­матизації та є основними в тій чи іншій галузі права. Такими кодифікованими актами у земельному праві є ЗК, закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо. ЗК є загальногалузевим кодифікованим актом і становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. До внутрішньогалузевих кодифікованих актів системи джерел земельного права належать закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо. Поява зазначених законів зумовлена тим, що неупорядковане і значною мірою застаріле земельне законо­давство не забезпечувало за ринкових умов належної правової регламентації земельних відносин. Внутрішньогалузева кодифікація сприяла систематизації норм, що регулюють окремі інститути земельного права. постанови Верховної Ради України, Укази і розпорядження Президента України, Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування,

8. Класифікація джерел земельного права, їх кодифікація та систематизація. За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи:ті, що є волевиявленням держави та органів владиті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на:конституційні,законодавчі,підзаконні,локальні.
З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам. До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріпленні Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства. Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать:Конституція Закони України Укази Президента УкраїниДія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін.Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.
Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно - правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р. Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін.
Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації акта, ядра

Існують різні класифікації нормативно-правових актів:

(1) за юридичною силою,

(2) за колом врегульованих відносин,

(3) за сферою дії по колу суб'єктів,

(4) за сферою дії за територіальним поширенням,

(4) за часом дії, та ін.

Найбільше значення має класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою. За цим критерієм нормативно-правові акти-джерела земельного права поділяються (у порядку зменшення юридичної сили) на:

закони України, насамперед, Основний закон нашої держави -Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів Українидекрети KM України (видавалися у 1992-1993 pp. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР[4]); Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов'язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства;

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного -Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у ч. З ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування" передбачено, що "[с]тавки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком..., не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування'. Цей підхід підтримується Державною податковою адміністрацією України в питанні про надання податкових пільг, зокрема, по сплаті земельного податку. На її думку, пільги по сплаті земельного податку, передбачені іншими законами, ніж закони з питань оподаткування, надаватися не повинні[5]. Подібний підхід визнається окремими авторами, особливо, зарубіжними[6], проте нам видається невірним: він не грунтується ні на законодавчих положеннях, ні на серйозному теоретичному обгрунтуванні.

підзаконні правові акти:

постанови Верховної Ради України та укази Президента України. Укази Президента України розміщені після постанов Верховної Ради України (далі — ВР України) умовно. Співвідношення між цими видами нормативно-правових актів у законодавстві не визначене, виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень ВР та Президента України, ці акти мають різні предмети регулювання, і сфера їх дії різна, у зв'язку із чим питання про співвідношення юридичної сили постанов і указів теоретично не є актуальним; постанови Кабінету Міністрів України;

акти (накази) центральних органів виконавчої влади (наприклад, Державного комітету України по земельних ресурсах (далі -Держкомзем)). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т. з. "нормативні документи " (застаріла назва — "нормативно-технічні документи"), хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном "законодавство" не охоплюються[7].