Під прицілом червоної імперії

«Споконвічну звичку албанців до війни нинішній уряд звів у принцип своєї політики. Їхнім сусідам надзвичайно пощастило, що албанців усього два мільйони. Вони люблять повторювати: Албанія – це фортеця на березі Адріатики». (Ісмаїль Кадаре, «Генерал загиблої армії»)

Кожному мандрівнику в Албанії рано чи пізно доведеться почути «легенду про доти». Головним у ній буде розповідь про неймовірну кількість (як для такої маленької країни) збудованих укріплень. Річ у тім, що впродовж 1960-х років (після розриву з СРСР) за наказом Енвера Ходжі в країні збудували безліч оборонних споруд, аби кожен албанець у випадку агресії мав можливість відстрілюватися до останнього патрона. Загалом побудувати 700 тисяч (!) дотів — по одному на чотирьох жителів країни.

Іноземні журналісти люблять полоскотати нерви своїм читачам, оповідаючи, як перевіряли міцність таких споруд: мовляв, усередині закривали будівельників і конструкторів, потім стріляли по них з важкої артилерії. «Такі факти не підтверджені, - розповіла нам Ірина. – Я знайома з перекладачем, який свого часу працював з Енвером Ходжею, він нічого не чув про такі випадки. Хоча говорить, що албанський лідер, маючи твердий характер, десь, колись міг влаштувати таку перевірку».

Інші любителі сенсацій нагадують, що кожен дот коштував як однокімнатна квартира, тож якби диктатор не страждав на безглузду оборонну гарячку, всі албанці мали б житло. Однак не все так просто. Готуючи книгу, я натрапив на ще донедавна секретні матеріали, опубліковані на сайті «Чекіст.ru». Доктор історичних наук Олександр Окороков анітрохи не соромлячись розповідає про підготовку СРСР до нападу на Албанію. Планувалося повторення угорського сценарію 1956 року.

«До середини 1961 року в Москві розробили план силового вирішення «албанської проблеми». Він передбачав скинення Енвера Ходжі за допомогою албанських комуністів «вірних соціалістичним ідеалам» і їхнє звернення до СРСР і країн Варшавського Договору із проханням про «військову допомогу». Війська СРСР та інших соціалістичних країн (крім Румунії, що відмовився від участі в «допомозі») мали ввійти в Албанію з півночі та сходу через Югославію та з півдня – через Іонічне море. «Звільнення» Албанії планувалося здійснити не пізніше 1 вересня 1962 року. Однак Карибська криза і загострення радянсько-американських відносин не дозволили реалізувати план у запланований термін.

Скориставшись відстрочкою, албанське керівництво вжило превентивних заходів. Навесні 1962 року під час зустрічі Енвера Ходжі й прем'єра країни Мехмета Шеху з китайськими лідерами Мао Цзедуном і Чжоу Еньлаєм було узгоджено всебічну допомогу Албанії з боку КНР. Тож в країну прибули китайські військові радники, постачалося озброєння. У терміновому порядку будували підземні укріплення, які до 1968 року вкрили майже всю країну. Одночасно відбулася чергова «чистка» партійних рядів.

Улітку 1962 року Москва знову повернулася до «албанського питання». Головна роль відводилася югославському лідерові Йосифу Броз Тіто. У Москві вважали, що албансько-китайський альянс, антиюгославська політика Тирани, а також потужна пропаганда щодо «гноблення албанців у Косово» змусять Белград піти на співробітництво з СРСР. У липні 1962 року Микита Хрущов запросив дозволу на пропуск військ Варшавського Договору через Югославію до албанських кордонів. Але попри конфронтацію з Албанією Й.Б.Тіто відмовився допомогти Хрущову. Більше того, він розповів албанському лідеру про плани Москви й сповістив Неру, Насера й Сукарно про намір Хрущова «провчити» Тирану. Побоюючись світового розголосу, Москва відступила». (Александр Окороков, «Зигзаги албанской политики», chekist.ru)

Тепер очевидно, що будівництво оборонних споруд було не примхою чи параноєю диктатора, а вимушеним кроком. Таким собі ноу-хау маленької країни, яка збиралася дати відсіч червоній імперії. Щоправда врятували Албанію не укріплення, а відсутність спільного кордону з СРСР.

Нині фортифікаційні споруди, на які можна натрапити скрізь, куди б ви не поїхали, перетворилися на оригінальну візитівку країни. До речі, коли роздавали землю в приватну власність, ніхто не зважав, є на ділянці «оборонка» чи ні. Тож тепер дехто з албанців показує доти туристам, інші зберігають у них садовий реманент, ще хтось пристосував їх для худоби чи птиці. А на пляжі у великому бункері для танків відкрили кафе. Хоча тепер на тлі мирного життя і квітучих садів всі вони виглядають абсурдним контрастом.