В І-ХІХ сторіччях

2.1. Спадщина Нового Заповіту та Отців і Вчителів Церкви про соціальне питання

Соціальне питання порушувалося ще в книгах Старого Заповіту про що свідчать уривки із окремих книг, а саме: Товита (4: 5-16), Ісаї (58: 6-7), Осії (17: 22) та інших [6]

У Новому Заповіті Ісус Христос ще більше доповнює і актуалізує соціальне питання.

Перш за все тим, що Він розширює поняття про самого ближнього. У Його розумінні ближнім є той, хто може бути іншої віри і обряду (тобто чужинець), але, насамперед, хто вчинив добру справу. Він пояснює апостолам на прикладі притчі про доброго самарянина (юдеї ворогували із самарянами), хто є ближній у Його, християнському розумінні: той самарянин, хто вчинив до побитого юдея милосердя (див. Лк.10: 25-37)[6].

Поступово, навчаючи апостолів, Ісус Христос не тільки розкриває їм нове бачення слова “ближній”, але й пояснює, як людина має ставитися до ближнього.

У полеміці із фарисеями, які перевіряли Його знання Закону Мойсеєвого, Ісус на запитання: чи Він прийшов Закон відмінити чи пророків усунути, відповідає: “Я не прийшов ні Закон відмінити, ні пророків усунути. Я прийшов його доповнити і виконати!” Тоді фарисеї зажадали, щоб він дав їм пояснення заповідей Божих і наголосив, яка із заповідей головна, на що Христос спокійно відповів: “Люби Господа, Бога Твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга – подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь Закон і пророки спираються” (Мт. 22: 37-40; Мр. 12: 29-31) [6]. Такими словами Ісус узагальнив учення Закону Мойсеєвого (Декалогу) про десять заповідей Божих.

Але Ісус добре знав, що цього є недостатньо, щоб апостоли, його учні та всі його сучасники і наступні покоління зрозуміли Його повчання про ближнього та про ставлення до ближнього. А тому Він продовжує навчати апостолів та учнів такими словами у Євангелії від Івана: “Як я полюбив вас, так любіте і ви один одного” (Ів. 13: 34)” [6]. Цими словами Ісус Христос проповідує ідеї християнської любові. Однак Він не просто проголошує християнську любов. Його любов – це любов дієва, яка вимагає від одної людини до іншої людини конкретних добрих справ. Саме до добрих справ Ісус закликає своїх послідовників, підкреслюючи: “Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному із моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт. 25: 31-45) [6]. У Євангелії від Івана Христос продовжує закликати до дієвої любові й милосердя до ближнього, порівнюючи тим самим неповагу до ближнього з неповагою до самого Бога: “Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?” (Ів.3:17) [6 ].

Урешті свою любов не тільки до ближніх, але й до всього людства Христос доказав, пішовши на смерть за гріхи людства, бо “Бог так полюбив світ, що Сина свого єдинородного віддав…” [6]

Уже в листах апостол Павло продовжує й розвиває вчення про любов до ближнього, наголошуючи при цьому: “Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові, бо той, хто любить другого, виконав закон. Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай” і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього, як себе самого” (І Рим. 13: 8-10) [6].

Як бачимо, цей ідеал виникає поступово в Старому Заповіті: для пророків справедливість і милосердя є центральними цінностями соціальних взаємин. На підставі переконання, що нікому, перш за все убогому, чужинцеві, вдові, сироті, не можна відмовити у допомозі, поступово виникла вимога загальної братерської солідарності і милосердя, яка знайшла своє відображення в Новому Заповіті.

Глибоко вплинуло на суспільство християнське поняття універсального братерства. У Новому Заповіті поняття справедливості й співчуття ще краще поточнено та поглиблено. Любов і милосердя стали нормою всіх соціальних взаємин. Уже недостатньо любити тільки своїх друзів або свій народ; новозавітня заповідь любові включає також чужинців, ворогів і всіх тих, хто нас переслідує. Любов не знає меж, ні раси, ні соціального стану, ні статі: „Нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ні жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3: 28) [6]. Сам Бог є мірилом такого братерства. Всі мають любити своїх ближніх, як Бог нас любить, і так, як Ісус нас навчав: „Як я любив вас, так любіть і ви один одного!” (Ів. 13: 34) [6].

Рання Церква проповідувала цей новий ідеал членам усіх суспільств, з якими вона ввійшла в контакт. Невідомий автор ІІ століття описує в листі до Діогнета те, як християни беруть участь в всіх сферах соціального життя і як їхня віра може змінювати світ: “Християни … не відрізняються від інших людей, ані територією, ані мовою, ані одягом. Вони не мешкають в окремому місці або у власних містах, ані не розмовляють якимось дивним діалектом, ані не живуть якимось особливим життям. Живучи згідно з місцевими звичаями убирання, харчування і способу життя, вони дають гідний подиву і, як всі кажуть, парадоксальний доказ системи їхніх порядків … Вони люблять всіх, хоч їх всі переслідують… Одне слово, те, що душа в тілі – це є християни у світі… Невидима душа – в’язень видимого тіла; так само знають про християн, що вони у світі, але їхня релігія залишається невидимою” [42].

Отже, перші християни вважали себе „душею світу”, вони були переконані, що їхня віра та їхній спосіб життя можуть перетворити суспільство, яке їх оточує.

Учителі Церкви поглибили і пояснили цю ранню доктрину, пристосовуючи її до конкретних обставин часу. Климент Александрійський “Який багач спасеться?”, Василь Великий – єпископ Кесарійський “Аскеза”, Григорій - єпископ Нісський “Бесіди Григорія”, Григорій Назіанзін (Богослов) – єпископ Константинопольський “Про любов до вбогих”, Йоан Золотоустий “Проповіді про марноту щастя і влади на землі”, Іван Схоластик“”, Тертуліан Квінт-Септімій-Флорес “De patientia” (“Терпеливість”), Амвросій Медіоланський“” та Августин Блаженний “De adone christiano” (“Краса християнина”) значно поглибили соціальну доктрину. Своїми писаннями і проповідями Отці надавали християнської ознаки всім аспектам особистого, соціального і політичного життя. Вони обстоювали права бідних і пригнічених.

Ці великі і святі мислителі виконували важливе завдання: переконували своїх сучасників прийняти ідеали Євангелій. Отже, вони були ініціаторами нового способу мислення, християнського гуманізму, який згодом проник у всі верстви суспільства [39, с.26].

Поширення християнства в Середземноморському басейні, особливо за часів римського імператора Костянтина Великого та часів Середньовіччя, супроводжувалося проникненням християнської етики в усі сфери соціального життя: в подружжя, родину, освіту, торгівлю та політичне й економічне життя. Християнські ідеали глибоко проникли в судову і правову системи, вплинули на укладання важливих кодексів як “Summa Rei Publicae”, “Кодекс Юстиніана” (529), “Номоканон Фотія”, Декрет Граціана (1140) або Декрет Григорія ІХ (1238), “Синтагма” Матея Бластарія (ХІV), “Руська правда” Ярослава Мудрого (1051), “Повчання Володимира Мономаха дітям” [26].

Скрізь: на місці праці, в торгівлі та в різних професіях – християнське віровчення пояснювало суперечливі питання торговельних угод, заробітної платні, боргів, відсотків і цін. Це проявилося навіть у документах семи Вселенських соборів, коли окремими канонами наголошувалося на необхідності виплати заробітної плати тим, хто працює, заборонялося церковним діячам давати в борг під великі відсотки гроші (не більше 4%), брати мито за окремі послуги, допомагати тим, хто воює з християнами, тощо [1].

У середньовічному мистецтві, архітектурі, літературі і театрі домінувала релігійна тематика. Міжнародні стосунки або проблеми війни і миру розглядали з точки зору християнського віровчення.

Найбільший вплив на суспільство Церква мала завдяки формуванню етичних норм у соціальній сфері. Проповідуючи чесність, любов до ближнього, подружню вірність, дотримання угод та служіння загальному добру сумлінним виконанням своєї праці, Церква надавала форми соціальним структурам (Христові ідеї гуманізму складали основу законодавства), а це перетворило Європу в культурний християнський континент. Це було важливим історичним подвигом, бо, як виявилося згодом, Європа відіграла головну роль у поширенні ідеалів християнства в інших куточках світу.

Спадщина Отців Церкви, як одна із підвалин християнського соціального вчення, має загальний вплив на традицію Католицької Церкви. Слід зазначити, що Отці Церкви не були професійними економістами. Вони були богословами і розглядали економічні питання, даючи моральну оцінку користування матеріальними благами. Отцям була чужа ідея економічного росту. Вони не думали про збільшення матеріального багатства, а тільки про розподіл благ, тобто того, що вже наявне. При розподілі майна помітні дві характеристики:

1. Розподіл має бути виявом доброї волі. Це основна передумова, позаяк необхідність із кимось ділитись має передусім духовний характер.

2. Для Отців Церкви розподіл не має егалітарного характеру: багаті дають бідним, але це ще не означає зміну соціального статусу, включно зі скасуванням рабства або кріпацтва.

Любов, про яку говорять Отці Церкви, – одна з головних богословських чеснот, початок і кінець духовного життя християнина. Бідний одержує не тільки допомогу, але він є також членом церковної спільноти, він – це обличчя самого Ісуса Христа.

Власність не засуджується, бо її не засуджує заповідь “Не вкради”, але обмежується і узаконюється точними вимогами. Деякі Отці думали, що приватна власність є одним із наслідків первородного гріха. Отці часто обстоювали свого роду поворот до первісного стану, зразком для них була рання християнська громада, у якій все було спільним [44, с.30].

Соціальна ідея Отців Церкви зумовлена соціально-культурним походженням єпископів. Вони переважно є вихідцями із заможних родин (Миколай - єпископ Мирлікійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іван Золотоустий – єпископ Константинопольський, Амвросій єпископ Медіоланський, Августин Блаженний єпископ Гіппонський, Теодорет Кирський). Певне значення в розважаннях суспільного характеру цих авторів має той факт, що всі вони, прямо чи опосередковано, були обізнані з досвідом чернечого життя як найбільш радикальним та цілісним способом переживання християнської віри. У ньому найвиразнішим елементом є спільнота. У ці рамки вписується твердження Івана Золотоуста, на думку якого „тепер у монастирі живуть так, як колись у Єрусалимі” [26].

Василій Великий, Іван Золотоустий як ченці обрали шлях радикальної відмови від благ світу, а з іншого боку - як єпископи вони повинні були вказувати шлях до спасіння через помірковане вживання благ світу. Вихід із цього конфлікту автори знайшли в утвердженні двох мір, або ступенів, християнського буття, де вірність непохитному послідовництву не виключає іншого можливого шляху до спасіння через практикування милосердя та через помірковане вживання земних благ. Ще один елемент, який не слід недооцінювати, щоб дійти до адекватного розуміння соціального вчення Отців і Учителів Церкви IV – V сторіч, можна знайти у поступовому розкладі держави та погіршенні економічного становища, викликаного різними чинниками, які, однак, можна звести до кризи „вселенського панування імперії”, тобто до того факту, що імперія не була уже в силі підтримувати політичний, адміністративний та військовий апарат, який гарантував її існування. Саме цими чинниками, що стосуються соціально-культурного походження єпископів, їхньої близькості до чернечого ідеалу, стану суспільно-політичної кризи Римської держави в IV столітті, а також виконанням єпископами функцій, що належали місцевій владі, й зумовлюється їхня соціальна ідея.

Узагальнюючи соціальну думку Отців Церкви IV – V століть, можна підсумувати деякі фундаментальні аспекти, спільні для них усіх:

Ø Головний заклик цих проповідників – навіть якщо вони й визнають вищість ідеалу вбогості та чистоти в очікуванні на Царство – не спрямований на те, щоб віддалити християн від світу, відвертаючи їх від побудови справедливішого суспільства. Їхній ідеал інший. Заклик, який вони невтомно звертають до вірних, полягає не у „втечі у пустелю” і нехтуванні своїми обов’язками щодо цього світу, а в тому, щоб не змішуватися з ним, навіть тоді, коли вважають, що закони суспільства та поняття “справедливості”, яке діє в ньому, повинні бути чинними також і для християн. Зенон Веронський озвучує цю поширену позицію словами, які міг би сказати гіпотетичний християнин: „Буде справедливо, якщо я збережу свої блага і не прагнутиму чужих”. „Але це, - коментує єпископ, - звичайно говорять і погани. Насправді ж ми бачимо, наскільки це несправедливо перед Богом”. В основі цієї концепції можна помітити біблійну ідею „нового створіння у Христі” (2 Кор. 5:17), згідно з якою для християнина етика, зразки поведінки та ідеали не збігаються з тими, що діють у суспільстві. Як зауважує Іларій з Пуатьє, „необхідно, щоб оновлені (у хрещенні) люди набули нового способу мислення”.

Ø Отці Церкви IV–V сторіч дають зрозуміти, що подолання несправедливості, від якої страждає їхнє суспільство, залежить від внутрішнього перетворення людини, а не від простої зміни структур, про що вони навіть не думають. Жоден з єпископів, до прикладу, не бореться за повалення рабства, навіть якщо всі вони визнають, що воно походить від сваволі та від гріхопадіння. Однак вони позбавляють його змісту, наполягаючи на вселенському братерстві, на спільному божественному синівстві та на спільній відповідальності, яка випливає з нього.

Ø Ці єпископи залишаються вірними тій “єсхатологічній напрузі”, яка становить одну з особливостей християнства. У силу цієї напруги такі проповідники, як Іван Золотоустий, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний визнають, що християнин перебуває у центрі біполярності між „вже” і „ще ні”. Можна сказати, що завдання християнина у світі полягає у тому, щоб пережити сьогоднішнє, не забуваючи про майбутнє [29, c.56].

Як бачимо, соціальне вчення Отців Церкви IV–V сторіч перебувало на рівні скоріше настанов, аніж конкретного пошуку способів розв’язання соціальних проблем.