Прощення боргу

Прощенням боргу визнавали відмову кредитора від свого права вимоги за зобов’язанням і звільнення боржника від виконання. Прощення боргу могло відбутися внаслідок різноманітних причин виключно з волі кредитора. Римське право знало дві форми прощення боргу: pactum de non petendo та transactio.

В першому випадку сторони домовлялися про відмову від стяг­нення за зобов’язанням без будь-яких додаткових умов. Trans­actio (мирова угода) передбачала домовленість сторін про різноманітні взаємні поступки. Часто мирову угоду сторони укладали тоді, коли не могли довести своєї правоти в суді (quasi de re dubia et lite incerta neque finita — D. 2.5.1). Невизначеність результату та затягування розгляду справи в суді загрожувала сторонам збитками. Водночас мирова угода дозволяла їм взаємовигідно вирішити справу. Хоча, як правило, кредитор лише частково задовольняв свої вимоги.

Мирова угода.

Transactio (мирова угода) передбачала домовленість сторін про різноманітні взаємні поступки. Мирову угоду сторони часто укладали в тих випадках коли не могли довести свою правоту в суді (quasi de re dubia et lite incerta neque finita – D. 2.5.1). Невизначеність результату та затягування розгляду справи в суді загрожувала сторонам збитками. Мирова угода, в той же час, дозволяла їм взаємовигідно вирішити справу. Хоча, як правило, кредитор лише частково задовольняв свої вимоги.

Злиття зобов’язань (confusio).

Злиттям зобов’язань в Стародавньому Римі визнавалися такі юридичні факти, при яких боржник і кредитор збігалися в одній особі. Наприклад, по смерті батька-кредитора спадщина перейшла до сина-борж­ника. Отже, до сина перейшло право вимагати сплати боргу від себе самого. За одним зобов’язанням син стає водночас і кредитором, і боржником. Унаслідок відсутності необхідності виконувати таке зобов’язання воно припинялося. Однак, у разі наявності іншого спадкоємця цей боржник мусив виконати на його користь ту частину зобов’язання, права вимоги на яку цей інший спадкоємець успадкував.