Припинення зобов’язання

ПІДСТАВИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

- Виконання зобов'язання

- Залік (compensatio)

- Новація:

Поступка вимоги, заміна кредитора - Цесія

Переведення боргу, заміна боржника - Цесія

- Звільнення від боргу

- Поєднання в одній особі боржника і кредитора

- Настання скасувальної умови в договорі

- Смерть однієї із сторін з особистих зобов'язаннях

- Випадкова неможливість виконання - impossibilium. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична -коли предмет зобов'язання вилучався з обігу.

Новація - novatio - це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору і породжував нове зобов'язання.

Для застосування заліку необхідно було дотримуватися вста­новлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.

86. Виконання (solutio) зобов¢язання як один із способів його припинення.

Як у сучасному праві, так і в стародавньому римському зобов’язання були спрямовані на досягнення сторонами певного, корисного для них результату, а отже, були тимчасовими. Найпоширенішим способом припинення зобов’язань було його виконання. Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Після цього зобов’язання втрачало інтерес для контрагентів і припинялося. Виконання зобов’язання передбачало здійснення боржником певних передбачених дій на користь кредитора. Кредитор, своєю чергою, повинен був прийняти ці дії. У разі безпідставної відмови кредитора прийняти виконання зобо­в’язання, боржник отримував право вимагати припинення зобо­в’язання, що призводило до його звільнення від виконання, а зобо­в’язання вважалося формально вико­наним. Звичайно, випадки, коли виконання зобов’язань не приймалося, не досить часто зустрічалися в римському су­спіль­стві, а тому для звільнення боржника від кредитора законо­давство передбачало низку вимог:

1. Виконання зобов’язання або платіж за зобов’язанням повинна була здійснювати особа, спроможна розпоряджатися своїм майном. Римське право передбачало необхідність виконання зобов’язання боржником особисто лише тоді, коли це зобов’язання мало особистий характер — in faciendo (наприклад, ніхто, крім боржника, не мав певних здібностей і ніхто не міг виконати це зобов’язання за нього). У всіх інших випадках зобов’язання могло бути виконане третьою особою, а також на користь третьої особи, якщо вона була визначена кредитором за договором поруки (procurator);

2. Виконання повинно бути повним. Кредитор мав право не приймати часткового виконання. Єдиним винятком була ситуація, коли боржник відповідав перед кредитором тільки в межах певної частки боргу. Так, наприклад, за спільного подільного зобов’язання. У разі недостатності майна у боржника, за згодою кредитора, він міг замість предмета зобов’язання надати що-небудь інше. Це називалося datio in solutum — надання замість платежу чи заміна виконання. В період Юстиніана, зважаючи на аграрну кризу, було дозволено погашати грошові борги без згоди кредитора через передачу йому земельних ділянок, еквівалентних боргу;

3. Виконання повинне було здійснено особі, здатній його прийняти. До таких осіб належали: кредитор (якщо його не визнали таким, що не може розпоряджатися своїм майном), його законний представник, повірений або ж особа, що спеціально вказана в договорі для прийняття зобов’язання;

4. Виконання повинно здійснюватися в належному місці (locus solutionis). Місцем виконання, зазвичай, визнавалося таке, де можна було подати позов за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, найчастіше це було або місце проживання боржника, або (за побажанням сторін) місто Рим;

5. Зобов’язання повинно бути виконаним в строк, передбачений договором або той, що випливає із суті зобов’язання та обставин його укладення. Так, наприклад, аби продати товар, що знаходився в іншому місті, боржник мав час, необхідний для його доставки. Якщо строк виконання зобов’язання не обумовлювався ні договором, ні його суттю, ні обставинами укладення, ні законом, то зобов’язання треба було виконувати негайно.

Зобов’язання могло бути виконане достроково, якщо таке виконання не порушувало інтересів кредитора. Так, якщо йшлося про дострокове повернення боргу, кредитор навряд чи противився б цьому, а в разі дострокового повернення речі, взятої у платне користування у кредитора, він міг заперечувати, позаяк таким чином втратив би частину доходу.

87. Заміна виконання (datio in solutum) зобов¢язання.

Заміною виконання рим­ляни вважали правовідносини, в силу яких боржник зі згоди кредитора не виконував того, що зобов’язувався, а вчинював іншу дію, яка, тим не менше, мала значення для останнього. В силу такого виконання зобов’язання припинялося. Однак, не можна сказати, що наведене правило відзначалося спільністю думок римських правових шкіл — воно було спірним. На потвердження наведено вислів Гая: «Зобов’язання переважно припиняється виконанням того, що було об’єктом боргу. Звідси виникає питання, якщо хто-небудь за згодою кредитора виконає одне замість іншого, чи звільняється він в силу самого права, як вважали наші вчителі, чи залишається зобов’язаним і повинен захищатися проти позову кредитора запереченням про злий умисел, як вважали автори супротивної школи?».

При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У тому разі, коли боржник не може віддати певну грошову суму бор­гу, він був зобов’язаний передати кредиторові своє майно за справж­ньою ціною як виконане зобов’язання. Однак, така заміна виконання була можлива лише в тому разі, якщо боржник намагався, але не спромігся продати своє майно, щоб отримати необхідну суму.