Поняття гарантій виконання зобов’язання

Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже, такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання, не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого боржника чинника, а тому з’являється зацікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів, які могли б гарантувати належне ставлення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Їхня суть полягала не в примусі боржника до виконання (хоча деякою мірою ця функція була властивою і їм), а — в забезпеченні виконання зобов’язання. Тобто за допомогою цих засобів зобов’язан­ня виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обо­в’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково.

Залежно від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов’язання отримував пов­ну владу над членами сім’ї боржника, позаяк вважалося, що відповідає боржник не особисто, а разом зі всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Таке становище заохочувало боржника якнайшвидше виконати зобов’язання та звільнити свою родину від кредитора.

На пізнішому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та одноосібної відповідальності за нього. Офіційно визнається, що відповідає за зобов’язання той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми — особистої та реальної гарантії зобов’я­зань. За особистої гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа — гарант. Він бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний. За реальної гарантії — кредитор отримує владу над майном боржника, яке стає заставою.