Система деліктних зобов’язань

Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.

Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкту правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами – він включав і деякі можливості (володіння, користування).

"Крадіжка – це вилучення речі, здійснене з обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею".

До крадіжки користування (furtum usus) відносилися такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправомірно їх використовував.

Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі).

До крадіжки також відносилося і furtum proprietatis (крадіжка власності). Римляни говорили про даний вид крадіжки в тих випадках, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.

Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна. У випадку подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування дійсної вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся відсутністю таємниці здійснюваного.

Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, оскільки охоплювало головним чином земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хлібу тощо.

Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н.е. у зв’язку з видання закону Аквілія (286 р. до н.е.). Цей закон був прийнятий за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Ця відповідальність встановлювалася у вигляді обов’язку сплатити найвищу ціну за знищену річ, що була в даному році. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai., 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому як вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів в стародавній римській науці.

Початкова практика застосування Закону Аквілія зводилася до притягнення до відповідальності лише в тих випадках, якщо шкода заподіяна безпосередньо шляхом фізичного впливу на конкретну річ "corpore corpori datum". Пізніше, через деякий час, Закон Аквілія стали застосовувати ширше: навіть коли шкода заподіяна не безпосередньо "corpore corpori", але при цьому є вина заподіювача, постраждалому надавався позов за аналогією, що випливав з закону Аквілія (actio legis Aquiliae utilis).

Iniuria (образа особистості). Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи: а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом "око за око" якщо сторони не домовляться про викуп, б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача, в) iniuria (інші види особистих образ, що наносилися дією), які каралися штрафом на користь позивача.

В класичний період (принципат) делікт iniuria був дещо вдосконалений. Зокрема, відповідальність наставала за будь-яке протизаконне нанесення образи, яке відтепер не обмежувалося дією, а і охоплювало будь-яке неповажне та принизливе відношення до чужої особистості. З іншого боку дана норма була конкретизована, оскільки обов’язковою умовою для застосування відповідальності повинно бути бажання образити (animus iniurandi).