2015-08-13
944
На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно обмежувалося закритим переліком деліктів і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди.
Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з наявних деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що й делікт. Зобов’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів, отримали назву — зобов’язання нібито з деліктів (quasi ex delicto).
Найпоширенішими були наступні:
1. Правопорушення судді. Відповідальність за цим квазіделіктом виникала тоді, коли рішення судді суперечило формулі або було винесено з умисним порушенням закону та чинного порядку розгляду справи.
2. Викинуте та вилите з вікон будинку. Постраждала особа мала право на відшкодування шкоди в подвійному розмірі. Ця відповідальність була встановлена преторським едиктом (edictum de effusis et deiectis) для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських місцях Риму.
|
|
|
3. Створення небезпеки для пішоходів. Ця відповідальність також передбачалася преторським едиктом (edictum de positum) (D. 9.4.5.6). Цей квазіделікт передбачав відповідальність, якщо на даху або карнизі будинку був встановлений предмет, що падаючи міг ушкодити перехожого. Будь-яка особа, що помітила такий предмет, могла звернутися з позовом про виплату їй штрафу, незалежно від того, впав цей предмет чи ні.
4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. За таку шкоду відповідав хазяїн готелю, заїжджого двору, корабля. Обов’язковою умовою відповідальності були незаконність дій його самого або його працівників.
5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі. Виною господаря вважалась відсутність належного нагляду за своїм майном. Власник тварини чи раба зобов’язаний був відшкодувати шкоду або за ноксальним позовом віддати їх постраждалому.
