Права людини. Верховенство права. Конституціоналізм

Мета: слухачі повинні зрозуміти державний устрій України, а також зрозуміти, що народ є єдиним джерелом влади, тому в Україні існує пріоритет прав людини, а міжнародні стандарти в даній сфері є частиною національного законодавства. Слухачі повинні розділяти цінності прав людини

ЗМІСТ

Тема № 1 Права людини. Міжнародні стандарти у сфері прав людини.. 3

"Права дітей та молоді". 8

Тема № 2 Державний устрій України. Основні положення Конституції України.. 11

Тема № 3 Свобода від катувань. 17

Тема № 4 Свобода та особиста недоторканість. Право на приватність. 20

Тема № 5 Свобода мирних зібрань. 24

Тема № 1 Права людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини

Природа основних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої вона є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людини від народження. Він реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними.

На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи.

Таким чином, права людини виникають з природного права (від факту народження), а права громадянина — з позитивного (з законів).

Але і ті, й інші мають невідчужуваний характер. Права людини є першочерговими, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави у вигляді стійкого правового зв’язку – громадянства.

Найважливіші та найскладніші взаємовідносини між людьми і взаємозв'язки між державою та індивідом регламентуються в юридичній формі шляхом формулювання прав, свобод і обов'язків, які утворюють у своїй єдності основи правового статусу індивіда. Цей статус є однією з найважливіших не тільки правових, а й політичних категорій.

Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони:

· рівні і єдині для всіх без винятку: кожної людини, громадянина;

· не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства;

· невіддільні від правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства.

Таким чином, можна сформулювати наступне поняття основних прав і свобод людини і громадянина — це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII—XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини.

Ідея прав людини знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління:

«Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя».

Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 р. запропонувала «природні, невідчужувані і священні права людини»:

· особиста свобода, власність, безпека й опір гнобленню;

· необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади;

· притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі);

· презумпція невинності;

· свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою».

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

1) тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політику;

2) масові порушення прав людини державами (геноцид, апартеїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

3) загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні бути закріплені в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945 р.), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 р. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.
Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p., Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль про права людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі.

До сучасних міжнародно-правових актів належать:

1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.
Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Стаття 55 Конституції України говорить: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

"Права дітей та молоді"

Дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом. (Всесвітня декларація прав людини. Стаття 25).

Дитина має право:

· Право на життя. Право на ім’я.

· Право на громадянство.

· Право на відсутність дискримінації.

· Право на свободу совісті і релігійних переконань.

· Право на життя з батьками.

· Право на працю.

· Право на відпочинок.

· Право на захист життя та здоров’я.

· Право на освіту.

· Право на відсутність рабства.

· Право на житло.

· Право на свободу слова.

· Право на отримання іинформації.

· Право корисування досягненнями культуры.

· Право створювати сім’ю.

· Право участі у науково-технічній та художній творчості.

Народившись, дитина отримує право на громадянство, має право жити і виховуватися у сім’ї, знати своїх батьків, отримувати від них захист своїх прав і законних інтересів. На ім’я дитини може бути відкрито рахунок у банку.

Півторарічний громадянин має право відвідувати ясла.

Трьохрічний громадянин має право відвідувати дитячий садок.

Шестирічний громадянин має право:

· відвідувати школу;

· самостійно заключати дрібні побутові угоди.

Десятирічний громадянин:

· дає згоду на зміну свого імені та прізвища;

· дає згоду на своє всиновлення або передачу в прийомну родину, або відновлення батьківських прав своїх батьків;

· висловлює свою думку про те, з ким із його батьків, після розірвання шлюбу,він хотів би жити;

· має право бути заслуханим у ході будь-якого судового або адміністративного розгляду;

· може вступати в дитячі суспільні об’єднання.

Чотирнадцятирічний громадянин:

· може вибирати місце проживання (за згодою батьків);

· має право за згодою батьків укладати будь-які угоди;

· має право самостійно разпоряджатися своїм доходом, зарплатою, стипендією;

· здійснювати свої авторські права, як результат своєї інтелектуальної діяльності;

· може отримати дозвіл взяти шлюб у вигляді виключення, якщо склалися особливі обставини (при цьому наступає повна дієздатність);

· допускається вступ на работу з дозволу батьків (на легку працю не більше 4 годин у день);

· має право вимагати відміни усиновлення;

· може навчатися водінню мотоцикла;

· має право управляти велосипедом під час руху дорогами;

· несе карну відповідальність за деякі злочини;

· несе майнову відповідальність по укладених угодах, а також за заподіяну майнову шкоду;

· може бути виключений зі школи за порушення.

П’ятнадцятирічний громадянин має право вступу на роботу (24 годинний робочий тиждень).

Шістнадцятирічний громадянин має право:

· отримати паспорт;

· взяти шлюб при наявності поважних причин;

· управляти мопедом при їзді по дорогах;

· навчатися водінню автомобіля на дорогах в присутності інструктора;

· заключати трудовий договір (контракт), рабочий тиждень не повинен перебільшувати 36 годин;

· підлягає адміністративній та карній відповідальності за правопорушення.

Сімнадцятирічний громадянин підлягає початковому ставленню на військовий облік (видається приписне свідоцтво).

У 18 років настає повна дієздатність громадянина. Отримує всі права та накладає на себе будь-які обовязки.

Тема № 2 Державний устрій України.
Основні положення Конституції України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

- форму держави та її конституційне закріплення;

- характеристику України як демократичної держави;

- визначення України як суверенної незалежної держави;

- конституційне закріплення України як правової держави;

- характеристику України як соціальної держави.

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою. Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій.

При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — Верховна Рада України, єдина система органів виконавчої влади, судових рганів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова системи, тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести:

· відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування;

· утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод;

· формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строкдії, визначений Конституцією.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава, тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ. Проте державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції). Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою. Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип виключає можливість існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості впливати на політичний процес громадським об'єднанням, діяльність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. «Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України», — зазначається у ст. 15 Конституції.Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади, насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу. По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною, незалежною і правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів. Атрибутами правової держави є: - розподіл влад, - незалежність суду, - законність діяльності всіх органів держави, - правовий захист людини і громадянина державною владою. Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами. Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування. Україна є унітарною державою, що підтверджується наступними основними ознаками цієї форми державного устрою: - Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції); - Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції); - Україна як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції); - Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції); - Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції); - в Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції); - в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції); - державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції); - Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Одним з особливих ознак основних прав і свобод є їх нормативна закріпленість у конституції відповідної держави.

Права і свободи закріплені в Розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (статті 21- 68), який становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні.

1) Конституція України містить такий перелік прав людини (витримки):
право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право сама визначати свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей. Але, зрозуміло, при цьому вона не повинна порушувати прав інших людей;

2) право на життя. Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони свавільного (незаконного) позбавлення життя. Верховна Рада України скасувала кримінальне покарання у вигляді смертної кари. Ніхто не може бути позбавлений життя навіть за рішенням державного органу. Другий важливий компонент закріплення права на життя — право людини на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров’я;

3) право на повагу людської гідності. Це особисте право теж забезпечується встановленням заборон на протиправні дії, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові дослідження на людині;

4) право на свободу і особисту недоторканність. Сутність права на свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої залежності, а саме — рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала й т.і.). Недоторканність особи є важливою гарантією свободи людини, насамперед свободи від свавільних дій посадових осіб держави. Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити правоохоронні органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість цього тимчасового запобіжного заходу протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом;

5) н едоторканність житла. Житло — є продовженням людської особистості, важлива гарантія її свободи і недоторканності. Недарма склалася приказка: «Мій будинок — моя фортеця». Конституція України зазначає, що проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна (наприклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину;

6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції. Ця норма Конституції України теж є однією з гарантій свободи особи. Винятки (тобто ознайомлення з кореспонденцією посадових осіб держави) можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо;

7) невтручання в особисте і сімейне життя. Таємниця особистого і сімейного життя — ще одна грань свободи особи. Конституція України забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини;

8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в’їзд в Україну і виїзд з України. Це особисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України, може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до України. У той же час громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України;

9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань. Свобода думки в принципі не може бути нічим обмежена — адже контролювати і регулювати людське мислення неможливо. Свобода ж слова і друку в Україні, як і у будь-якій іншій демократичній країні, має певні межі (докладніше про це – далі);

10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.