XII. Невидимцеві вривається терпець

З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім... усе стихло.

– Е‑гей!– гукнув Тедді Генфрі.

– Е‑гей! – відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

– Щось там не гаразд,– сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах, вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

– Щось сталося,– сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

– Чи все там у вас гаразд? – постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: «Ну, ні, не треба!» Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця, і шум короткої боротьби. І знову тиша.

– Що там за дідько? – півголосом вигукнув Генфрі.

– Чи все у вас гаразд? – повторив містер Гол.

Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:

– Цілком. Прошу... не перешкоджати.

– Дивно! – зауважив містер Генфрі.

– Дивно! – згодився містер Гол.

– Каже «не перешкоджати»,– сказав Генфрі.

– Я не чув,– сказав Гол.

– І хтось сопів,– додав Генфрі.

Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.

– Я не можу,– заявив містер Бантінг, підвищуючи голос.– Кажу вам, сер, я не хочу!

– Що таке? – спитав Генфрі.

– Каже, що не хоче,– пояснив Гол.– Але то ж він не до настоворить, правда?

– Це насильство,– сказав у вітальні містер Бантінг.

– Насильство,– повторив Гейфрі.– Я виразно чув.

– А хто це говорить тепер? – спитав містер Генфрі.

– Містер Кас, здається,– відповів Гол.– Ви що‑небудь розібрали?

Тиша. Долинали якісь неясні звуки.

– Здається, стягають зі столу скатертину,– сказав Гол.

За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

– Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято?

Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати їй, у чому.річ.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю,– може, там просто пересували меблі.

– Я чув, як він казав «насильство» – запевняв Гол.

– І я чув це саме, місіс Гол,– ствердив Генфрі.

– А може...– почала місіс Гол.

– Ш‑ш!–прошипів містер Тедді Генфрі.– Чи це не вікно відчиняють?

– Яке вікно? – не зрозуміла місіс Гол.

– Вікно у вітальні,– пояснив Генфрі.

Всі пильно дослухалися. Місіс Гол, не бачачи нічого, дивилась просто себе на світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і. на фасад Гакстерової крамниці, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера відчинились

двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши,від подиву очі.

– Гей! – зарепетував Гакстер.– Держи злодія! – Він перебіг вулицю і зник за ворітьми двору.

Водночас із вітальні почувся гамір і стукіт вікна, що хтось зачиняв.

Гол, Генфрі і всі, хто був у буфеті, висипали стрімголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у напрямі поля, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав долі. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зникав за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це й є невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Мар‑велом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав такого стусана в бік, який звалив би й вола.

Коли він падав, з лугу, де відбувалося нове гуляння, показався цілий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і теж шкереберть полетів униз. А тоді на них обох навалився людський натовп, що квапливо відкочувався назад: їх штовхали ногами, товкли коліньми, спотикалися через них і нещадно кляли.

Коли Гол, Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і зразу метнувся за ріг будинку.

– Держіть його! – закричав він.– Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка. Бо тоді його не буде видно!

Він нічого не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги в дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він нап’яв на себе тільки якусь білу спідничину, що могла правити за одежу хіба десь у Греції.

– Держіть його! – не вгавав він.– Невидимець забрав мої штани і всю одежу вікарія!

– Я зараз наздожену його! – гукнув містер Кас до Генфрі, біжучи повз розпростертого на землі Гангстера і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з ніг. Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав іще раз і дістав дошкульний удар у вухо. Містер Кас, хитаючись, подався до заїзду і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, оклигавши, сидів уже посеред дороги.

Підіймаючись на ганок заїзду, він раптом почув, як крикнула людина, розлютована від болісного удару, і ніби звук ляпаса. Той крик гостро вирізнився з гомону на вулиці. Він упізнав голос Невидимця.

За мить містер Кас був знов у вітальні.

– Він повертається, Бантінгу,– загаласував Кас.– Рятуйтесь! Він знавіснів.

Містер Бантінг стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.

– Хто повертається? – спитав він, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.

– Невидимець! – відповів Кас і метнувся до вікна.– Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як скажений. Ніби й справді одурів.

За мить містер Кас був уже в дворі.

– Боже милий! – вигукнув пройнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на що зважитись. Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом приладнав свій костюм і подався містечком із швидкістю, на яку тільки спроможні були його коротенькі ніжки.

Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав тягу через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій стає неможливим.

Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати свій гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей й бійки за сховища. Уявіть собі, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до яких катастрофічних наслідків це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма прапорами та гірляндами спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і єдиною ознакою, що в місті ще зосталися люди, було хіба лиш якесь око під зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.

Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вікна в заїзді «Карета й коні», а потім пожбурив вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гігін‑са на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм особливим можливостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.