XIII. Містер Марвел просить дати йому відставку

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стрічкою, і паку‑пок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.

– Якщо ти знову спробуєш утекти,– сказав Голос,– якщо ти ще раз насмілишся...

– О боже! – зітхнув містер Марвел,– всі мої плечі в синцях.

–...то, слово честі, я тебе вб’ю,– закінчив Голос.

– Та я ж і не пробував тікати,– запевняв Марвел, мало не плачучи.– їй‑богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.

– Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати,– пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

– Досить, того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками, їхнє щастя, що порозбігались та поховались. А то б... Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?

– А мені що робити? – пробурмотів Марвел.

– Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі...

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.

– Ну, йди, йди! – звелів Голос.

Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.

– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос,– Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш...

– З мене – жалюгідне знаряддя,– поправив Марвел.

– Правду кажеш.

– Гірше навряд чи змогли б ви знайти,– сказав Марвел.– Я слабосилий,– додав він, помовчавши.– Я зовсім слабосилий,– повторив він.

– Справді?

– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй‑богу, на превелику силу.

– Ну?

– Для таких штук мені бракує сил і духу.

– Нічого, духу я тобі додам.

– Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани... Але, може... А раптом я злякаюсь абощо...

. – Гляди‑но мені, спробуй лише,– з спокійною твер‑дістіо мовив Голос.

– Краще вже вмерти...– сказав Марвел.– І це ж несправедливо... ви повинні згодитись. Маю ж я право...

Марш! – наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

– Страшенно важко! – сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

– І що я матиму за це? – спитав він страшенно ображеним тоном.

– Заткни пельку,– з несподіваною силою гаркнув Голос.– Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш як тобі звелять.

– Кажу ж вам, сер, я – непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку,– сказав Невидимець.– Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.

– Я триматиму руку у тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом,– сказав Голос.– Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

– Я знаю,– зітхнув містер Марвел.– Все це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по сільській вулиці мимо освітлених вікон і зникла в вечірніх сутінках.

XIV. У Порт‑Стоу

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непого‑лений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт‑Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентеженйй і розгублений, і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його

зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

– Гарний день,– сказав матрос.

Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

– Дуже,– підтвердив він.

– Погода саме на цю пору року,– провадив матрос незаперечним тоном.

– Цілком,– погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупйо полонила його уяву.

– Книжки? – зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

– Еге ж,– сказав він.– Еге ж,– книжки.

– В книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі,– сказав матрос.

– Звісне діло,– відповів містер Марвел.

– Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках,– сказав матрос.

– Ваша правда,– сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

– Оце, бува, в газеті прочитаєш про що‑пебудь незвичайне,– провадив матрос далі.

– Буває.

– Ось у цій газеті...– сказав матрос.

– А!– відповів містер Марвел.

– Є...– матрос втупив у містера Марвела пильний погляд.– Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха у нього червоніють.

– Ну, а що вони ще пишуть? – насилу спромігся він.– І де це: в Австралії чи в Америці?

– Ні.там, ні там,– відказав матрос.–Тут.

– Боже! – здригнувся містер Марвел.

– Коли я кажу тут,– на превелику полегкість містера

Марвела пояснив матрос,– то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

– Невидима людина! – повторив містер Марвел.– І що ж вона робить?

– Все,– відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: – Усяке неподобство.

– Я вже чотири дні не бачив газет,– сказав Марвел.

– З’явився він уперше в Айпінзі.

– Ну?

– Відтіля й почав. А звідки він узявся – цього нібито ніхто не знає. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпінзі». І в газеті сказано, що все це чиста правда!

– О боже! – вигукнув містер Марвел.

– Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно... Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді «Карета й коні», і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.

– О боже! – сказав містер Марвел, нервово озираю; чись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова досить дивна думка.– Надзвичайно чудна історія,– зауважив він.

– Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що...

– Оце й усе, що він зробив? – спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

– А хіба цього мало?

– А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?

– Зник, та й усе,– відповів матрос,– Вам що, цього не досить?

– Цілком досить.

– Ще б пак,– сказав матрос.– Як на мене, то досить.

– А спільників у нього не було? Про це не пишуть? – збентежено запитав містер Марвел.

– Хіба вам мало одного такого? – спитав матрос.– Ні, хвалити бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

– Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вешта‑еться десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт‑Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте ліпше, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі – він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку...

– І справді, в його руках усі козирі,– сказав містер Марвел.– Але...

– Маєте рацію,– погодився матрос, – усі.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруги, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

– Бачите, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

– Ну? – здивувався матрос.–Ви?

– Так,– відповів містер Марвел.– Я.

– Ого! – гукнув матрос.– І дозвольте спитати...

– Ви будете вражені,– прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел.– Це – незвичайна річ.

– Правда?

– Бачите...–почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе якимсь дивом змінився. «Ой!» – скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його. скривилося від болю.– «Ой‑ой!» – скрикнув він знову.

– Що з вами? – здивувався матрос.

– Зуб розболівся,– пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха‑ і хапаючись за книжки,– Ну, мені, мабуть, треба йти,– сказав він, кумедно соваючись на лаві й відсуваючись від свого співбесідника.

– Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину,– запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

– Брехня,– мовив Голос.

– Це брехня,– повторив містер Марвел.

– Так у газетах пишуть,– спробував заперечити матрос.

– Брехня однаково, – сказав містер Марвел.– Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

– А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

– Хочу,– твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього, тримаючи в руці газету. Містер Марвел судорожно крутив головою.

– Стривайте,– поволі мовив матрос, зводячись на ноги.– Ви хочете сказати...

– Так, хочу,– повторив містер Марвел.

– Тоді якого ж чорта верзли ви усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак пошилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

– Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбун, цей чортів син, не міг би хоч із чемності..;

– І чого ви лаєтеся? – сказав містер Марвел.

– Лаюсь! Я тобі покажу...

– Ходім! – звелів Голос. Раптом щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь дивною, кривульчастою ходою...

– Отож‑бо, забирайся відсіль...– сказав матрос.

– Це мені «забирайся»? – спитав містер Марвел. Він сунув якось боком, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

– Ото блазень,– сказав матрос. Розставивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід.– Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Про це ж навіть в газеті пишуть!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його відступитися. Тоді вій повернув до Порт‑Стоу.

– Скільки тих дурнів на світі,– пробурмотів він до себе.– Ти бач, жарти знайшов... Глузувати з мене... Це ж е в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко від нього: про «повну жменю грошей», що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент‑Майклс‑лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але тут‑таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погода була сонячна, і двері всюди стояли відкритими навстіж), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками, підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємничий лет – хоч цього ніхто не бачив – вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт‑Стоу.

Тільки через десять днів, коли бердоцькі події вже задавнилися, матрос співставив ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.