XI. В заїзді «Карета й коні»

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутися назад до того моменту, коли містер Гакстер побачив із свого вікна містера Марвела.

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони серйозно заходилися обмірковувати дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, докладно переглядали речі невидимої людини. Джеферс, оклигавши від падіння, пішов додому під доглядом своїх приятелів. Місіс Гол склала порозкиданий одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно пожилець працював, Кас відразу знайшов три грубі рукописні книги з заголовком «Щоденник».

– Щоденник! – сказав Кас.– Тепер ми, в усякому разі, дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

– Щоденник,– повторив Кас, сідаючи; далі вій підклав дві книги під третю і розгорнув її.– Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так... Самі цифри.

Бікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і обличчя його виражало розчарування.

– Ет! – сказав він.– Самі тільки цифри, Бантінгу.

– А діаграм нема? – спитав містер Бантінг.– Або малюнків, що прояснили б щось?..

– Подивіться самі,– запропонував Кас.– Тут, як судити з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи – по‑грецькому. Ну, грецьку‑то ви, я думаю...

– Звичайно,– відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почував себе якось незручно. Від грецької мови в пам’яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити...– Авжеж... грецька мова, звісно, може дати нам ключ...

– Я знайду вам те місце...

– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том,– сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри.– Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, надів окуляри, невдоволено‑поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

– Ні,– воднораз відповіли вони.

– Навпроти, голубчику,– пояснив містер Бантінг.

– І прошу, зачиняйте двері,– роздратовано додав містер Кас.

– Гаразд,– стиха мовив гість.– Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши за собою двері, зник.

– Моряк, мабуть,– сказав містер Бантінг.– Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!»–напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

– Може, й так,– згодився Кас.– Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

– А тут іще,– зітхнув він,– ці книги!

– Одну хвилинку,– мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ.– Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

– Безперечно одне,– зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса,– що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже Дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...

– Вона таки неймовірна,– сказав Кас.– Але факт, що я бачив у рукаві...

– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені у цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли‑небудь справді доброго фокусника.

– Я не хочу знову товкти те саме,– відповів Кас.– Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по‑грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя,– очевидно, щось було пе гаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

– Не ворушіться! – прошепотів чийсь голос,– або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.

– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально,– сказав Голос,– але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів.– Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.

– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте,– провадив далі Голос.– Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож‑то. Якщо я пущу вас, обіцяєте. мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.

– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите,– сказав Невидимець.– Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату,– вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому,– я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.