Спроби реформування економіки в другій половині 1960-х років

Тим часом нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Брежнєвим, праг­нуло зарекомендувати себе як реформатори. Життя надавало їм добру мож­ливість розпочати свою діяльність з економічної реформи, яку назвали «косигінською» за іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна. Ця реформа була проголошена у вересні 1965 р. постановою ЦК КПРС «Про по­кращення управління промисловістю, удосконалення та посилення економічно/о стимулювання промислового виробництва». Головними завданнями реформи в промисловості були: розширення самостійності підприємств; посилення між ними прямих договірних зв'язків; установлення економічно обгрунтованих цін; матеріа­льне стимулювання трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінка діяльності підприємств такими показниками, як рентабельність і прибуток; збільшення частки аграрного сектору при перерозподілі національного прибутку.

Реформування розпочалося з ліквідації раднаргоспів й відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства). Усього після проведення перебудови управління в Україні налічувалося 22 союзних і союзно-республіканських міністерств і 7 республіканських: автомобільного транспорту й шосейних шляхів; будівниц­тва; комунального господарства; місцевої промисловості; освіти; охорони гро­мадського порядку; соціального забезпечення. Отже, реформа управління про­мисловістю різко обмежувала реальні можливості Ради міністрів УРСР щодо керівництва народним господарством України й означало повернення до цен­тралізації дохрущовського часу.

Одним із головних напрямів реформи стало відновлення принципу сталості планування як перехід до складання п'ятирічних планів розвитку народного гос­подарства (із розподілом найважливіших завдань за роками).

Головним рушієм реформи було розширення господарської самостійності підприємств. Для цього визначалося два шляхи: скорочення кількості планових завдань і показників, обов'язкових для виконання фабриками та заводами, і за­провадження повного господарського розрахунку, який раніше мав формальний характер. Із запровадженням повного госпрозрахунку господарська діяльність підприємств оцінювалася насамперед за показниками обсягу реалізованої про­дукції, одержаного прибутку й виконання завдань щодо постачання найважливі­ших видів продукції. Що стосувалося питань планування, то пропонувалося насамперед брати до уваги планування завдань щодо фонду заробітної плати, запровадження нової техніки, обсягу централізованих капіталовкладень, уведення в дію виробничих потужностей та основних фондів — усього вісім по­казників. Решту планових показників підприємствам дозволялося визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, середню заробітну плату, собівар­тість продукції, структуру управління підприємств тощо. Щоб посилити матеріальне стимулювання трудових колективів та окремих працівників, було змінено наповнення й структуру фондів підприємств. На кож­ному з них замість фонду підприємства створювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення й соціально-культурних захо­дів і житлового будівництва. Вони утворювалися з відрахувань від прибутку під­приємств. Директори підприємств отримали право перерозподіляти кошти між фондами матеріального заохочення й фондами соціально-культурних заходів і житлового будівництва (у межах 20 % цих коштів).

Велике значення мало фінансування підприємств шляхом кредитування, а не шляхом надання дотацій. Це також розглядалося як інструмент економічного стимулювання виробництва й особливо промислового будівництва.

У січні 1966 р. на нові умови роботи перейшли 100 підприємств республіки (1,5 % загальної кількості). Перші кроки реформи дали обнадійливі результати. Зросли продуктивність праці, заробітні плати робітників, постачання населення промисловими товарами. Одночасно пожвавилося й сільськогосподарське ви­робництво, поліпшилося постачання міст продовольством. У 1970 р. на нові умо­ви роботи було переведено понад 8 тис. заводів і фабрик, які становили 83 % від загальної кількості підприємств, виробляли понад 90 % продукції та давали 90 % прибутків.

За офіційною статистикою, протягом восьмої п'ятирічки (1966-1970) випуск промислової продукції зріс на 50 %. Причому дві третини приросту були отри­мані за рахунок підвищення продуктивності праці. З огляду на схильність того­часних керівників підприємств до маніпулювання цифрами, не всі економісти погоджуються, що ті роки були «золотим періодом», найкращим за попередні ЗО років. На їхню думку, реформа швидше розладнала старий господарський ме­ханізм, аніж створила новий. Через ряд об'єктивних чинників вона була прире­чена на невдачу. Адже внаслідок протистояння різних сил реформа прагнула по­єднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і одночасно відновити всевладність галузевих монополій. Вона, на жаль, не мала комплек­сного характеру, не змінила ні структурної, ні інвестиційної політики, не зачепи­ла роботи центрального апарату. За таких умов монополізм і централізація ко­мандно-адміністративної системи перемогли. Розширенню самостійності підприємств не сприяла й тоталітарна держава.

Широкі права, одержані підприємствами, поступово звужувалися. З часом вони дедалі більше обмежувалися міністерствами й відомствами, аж поки пе­реваги нової системи господарювання були зведені нанівець. Так відбулося повернення до жорсткого директивного планування. Запорукою цього було збе­реження фундаменту адміністративного управління — централізованого мате­ріально-технічного постачання.

Реформаторам на чолі з О. Косигіним не вдалося забезпечити й стабільність планових завдань. Адже їм протистояв генеральний секретар Л. Брежнєв, який усе більше ставився до реформи з підкресленою байдужістю.

Одночасно був збережений затратний механізм господарювання, який галь­мував розвиток економіки й, зокрема, поліпшення якості продукції, упрова­дження технічних новинок, підвищення ефективності виробництва. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на нього наступного року. 160 Причини були в тому, що нові виробничі завдання планово-фінансові органи й міністерства встановлювали обов’язково вищими, порівняно з досягнутими минулий рік чи п'ятирічку. Цей бюрократичний принцип називався «планування від досягнутого». Сперечаючись щодо конкретних економічних результатів реформи, учені погоджувалися з тим, що реформа, незважаючи на приписки господарників та опір командно-адміністративної системи, допоможе всім незаідеологізованим ученим визначити шлях економічних змін, який міг би вивести радянську економіку з перманентного кризового стану.

Після «Празької весни» стримане ставлення влади до реформи змінилося її рішуче заперечення. Радянське керівництво повернулося до посилення централізованого директивного планування й адміністративного управління. Саме тоді в політичній лексиці з'явився термін «стабілізація». Ним партійно-державна верхівка намагалася приховати свою консервативну позицію, відмовилася і будь-яких спроб реформування суспільства та повернулася до вдосконалення соціалізму сталінського зразка.

Отже, спроба економічної реформи другої половини 1960-х років довела, і економічне реформування неможливе без політичного керівництва, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік — складових Радянського Союзу.