на межі ядерної війни

З настанням нового року хрущовської "відлиги" загроза світової війни відступила - особливо це було характерно для кінця 1950-х рр., яка увінчалася візитом Хрущова до США. Однак на ці ж роки припадають Події 17 червня 1953 року в НДР, події 1956 р. у Польщі, антикомуністичне повстання в Угорщині, Суецький криза.

У відповідь на чисельне збільшення радянської бомбардувальної авіації в 1950-і роки США створили навколо великих міст досить міцну ешелоновану систему ППО, що передбачає використання літаків-перехоплювачів, зенітної артилерії і ракет "земля-повітря". Але в основі все ж стояло будівництво величезної армади ядерних бомбардувальників, яким було призначено знищити оборонні рубежі СРСР - оскільки вважалося неможливим забезпечити ефективну і надійний захист настільки великої території.

Такий підхід міцно укорінився в стратегічних планах США - вважалося, що причин для особливого занепокоєння ні, поки стратегічні сили США своєю міццю перевершують загальний потенціал радянських Збройних сил. Більше того - на думку американських стратегів, радянська економіка, зруйнована в роки війни, навряд чи була здатна на створення адекватного контрсілового потенціалу.

Однак СРСР швидко створив власну стратегічну авіацію і випробував у 1957 міжконтинентальну балістичну ракету (МБР) Р-7, здатну досягати території США. З 1959 в Радянському Союзі почалося серійне виробництво МБР, а в січні 1960 р. ракета була випробувана на граничній дальності. (У 1958 році свою першу МБР "Атлас" зазнали й США). З середини 1950-х років у США починають усвідомлювати, що в разі ядерної війни СРСР зуміє завдати у відповідь удар контрценностний по американських містах. Тому з кінця 1950-х років військові експерти визнають, що тотальна ядерна війна США з СРСР стає неможливою.

Скандал з американським літаком-шпигуном U-2 (1960) призвів до нового загострення відносин СРСР і США, піком якого з'явилися Берлінський криза 1961 і Карибська криза (1962).

1.4. 1962-1979: "Розрядка"

Тривала гонка ядерних озброєнь, зосередження управління ядерними силами Заходу в руках США і ряд інцидентів з носіями ядерної зброї викликали підсилюється критику ядерної політики США. Суперечності в принципах управління ядерною зброєю в командуванні НАТО привели до виходу Франції в 1966 з участі в формуванні збройних сил цієї організації. 17 січня 1966 відбувся один з найбільших інцидентів з ядерною зброєю: бомбардувальник B-52 ВПС США справив скидання чотирьохтермоядерних бомб над іспанським селищем Паломарес. Після цього інциденту Іспанія відмовилася засудити вихід Франції з НАТО і обмежила військову діяльність ВВС США на території країни, призупинивши іспано-американський договір 1953 про військове співробітництво; переговори про відновлення цього договору в 1968закінчилися невдачею.

В ФРН прихід до влади соціал-демократів на чолі з Віллі Брандтом ознаменувався новою "східною політикою", результатом якої стали Московський договір між СРСР і ФРН 1970 р., зафіксував непорушність кордонів, відмова від територіальних претензій і декларував можливість об'єднання ФРН і НДР.

У 1968 році спроби демократичних реформ у Чехословаччині (Празька весна) викликали військову інтервенцію СРСР та його союзників.

Однак Брежнєв, на відміну від Хрущова, не мав схильності ні до ризикованих авантюр за межами чітко окресленої радянської сфери впливу, ні до екстравагантних "мирним" акціям; 1970-і роки пройшли під знаком так званої " розрядки міжнародної напруженості ", проявами якої стали Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі) і спільний радянсько-американський політ в космос (програма " Союз-Аполлон "), тоді ж були підписані договори щодо обмеження стратегічних озброєнь. Багато в чому це визначалося економічними причинами, так як СРСР вже тоді почав відчувати все більш гостру залежність від закупівель споживчих товарів і продовольства (для яких потрібні валютні кредити), Захід же в роки нафтової кризи, викликаного арабо-ізраїльським протистоянням, був вкрай зацікавлений в радянській нафти. У військовому відношенні базою "розрядки" став сформований на той час ракетно-ядерний паритет блоків.

17 серпня 1973 міністр оборони США Джеймс Шлезінгер висунув доктрину "засліплюючого", або "обезголовлюють" удару: поразка командних пунктів та вузлів зв'язку противника за допомогою ракет середньої і меншої дальності, крилатих ракет, що володіють лазерними, телевізійними і інфрачервоними системами наведення на цілі. Такий підхід припускав виграш в " підлітний часу "- поразка командних пунктів до того моменту, як супротивник встигне ухвалити рішення про повторний-зустрічному ударі. Упор в засобах стримування зміщувався зі стратегічної тріади на засоби середньої і меншої дальності. В 1974 р. цей підхід був закріплений у ключових документах з ядерної стратегії США. На цій основі США та інші країни НАТО почали модернізацію засобів передового базування (Forward Base Systems) - американського тактичного ядерної зброї, розміщеної на території Західної Європи або у її узбережжя. Одночасно США почали створення нового покоління крилатих ракет, здатних максимально точно вражати задані цілі.

Ці кроки викликали побоювання в СРСР, оскільки кошти передового базування США, а також "незалежні" ядерні потенціали Великобританії та Франції були здатні вражати цілі в європейській частині Радянського Союзу. В 1976 міністром оборони СРСР став Дмитро Устинов, який схилявся до жорсткого відповіді на дії США. Устинов виступав не стільки за нарощування сухопутної угруповання звичайних збройних сил, скільки за вдосконалення технічного парку Радянської Армії. Радянський Союз почав модернізацію засобів доставки ядерної зброї середньої і меншої дальності на європейському театрі військових дій.

Під приводом модернізації застарілих комплексів РСД-4 і РСД-5 (SS-4 і SS-5) СРСР приступив до розгортання на західних кордонах ракет середньої дальності РСД-10"Піонер" (SS-20). У грудні 1976 року ракетні системи були розгорнуті, а в лютому 1977 року - поставлені на бойове чергування в європейській частині СРСР. Всього було розгорнуто близько 300 ракет подібного класу, кожна з яких була оснащена трьома бойовими головними частинами індивідуального наведення. Це дозволяло СРСР в лічені хвилини знищити військову інфраструктуру НАТО в Західній Європі - центри управління, командні пункти і, особливо, порти, що в разі війни робило неможливим висадку американських військ в Західній Європі. Одночасно СРСР модернізував розміщені в Центральній Європі сили загального призначення - зокрема, модернізував дальній бомбардувальник Ту-22М до стратегічного рівня.

Дії СРСР викликали негативну реакцію країн НАТО. 12 грудня 1979 було прийнято подвійне рішення НАТО - розгортання американських ракет середньої і меншої дальності на території країн Західної Європи і одночасно початок переговорів з СРСР з проблеми евроракет. Проте переговори зайшли в глухий кут.