Кращі в Росії фейєрверки

Перше в Росії виробництво витончених паперових виробів для котильйону. Ордени, тури, шапочки, віяла, паперові квіти, конфетті, серпантин, гірлянди для прикрашання залів і т. д. і т. п. Моделі всіх новинок, що з'являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво ніколи не відстає від закордонних фабрик. Ціни поза всякою конкуренцією, оскільки все робиться на місці». Поки я читав цю рекламу, Стороженко і Чак уже відчинили двері і зайшли в лабораторію. Я ледве встиг ускочити, щоб двері не зачинилися зовсім. Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зі стелі звисали барвисті різноколірні паперові гірлянди, всі стіни були завішані найрізноманітнішими паперовими квітами й дуже схожими на живі, і якимись казковими, яких, мабуть, і в природі нема. За величезним столом, на якому височіли купи кольорового паперу, спіралі дроту і безліч якогось причандалля, сидів дуже гарний сивий чоловік з несподівано чорними бровами і чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у білій накрохмаленій сорочці, з краваткою-метеликом. Він був зовсім не схожий на майстра. Побачивши Стороженка, Смирнов підхопився, радісно усміхаючись. — О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Він схопив зі столу величезну картонну «цукерку», за щось смикнув, і «цукерка» оглушливо вибухнула, викидаючи в повітря хмару конфетті, яке барвистим снігом посипалося на голови Стороженка і Чака. Потім Смирнов швидко підійшов до Стороженка і поривчасто обняв його: — Здрастуй, дорогий П'єр! — Здрастуй, Федоре Івановичу, здрастуй! — Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з'являвся?… Ну, як справи? Як… — Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка і враз спохмурнів. — Ех! Ну що ж ти… Ну хіба ж так можна? Ну… — Все в порядку, Федоре, — густо почервонів невдаха-клоун. — Не хвилюйся. Все гаразд… — О, проклятий світ, що примушує бідувати таких людей! О, мерзенне суспільство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов і враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумів, що вони не самі. — Не хвилюйся, Федоре, це свій… — заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його від поліцейського синочка Слимакова. — А-а! — приязно усміхнувся до Чака Смирнов і простяг йому руку. Радий познайомитися. Чак ніяково усміхнувся, потискаючи руку цій незвичайній людині. — Я до тебе, Федоре Івановичу, в одній невеличкій справі… — явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, він був гордий і не любив нічого просити навіть у друзів). Соромлячись Чака, він обняв Смирнова за плечі й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати. — Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов і заметушився по лабораторії, вишукуючи якісь картонні коробочки, трубочки, пакунки. — Оце візьми! Оце…Оце… — приказував він, раз у раз соваючи Стороженкові якусь річ. — З цим обережно, вибухає при найменшому натисненні в оцьому місці… — Спасибі… Спасибі… Спасибі… — кивав головою Стороженко. — Я, Федоре, віддячу тобі колись, повір мені… — Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радість, яку ти дарував мені своїм талантом. Що може бути радіснішого за справжній веселий щирий сміх! Найлюдськіша радість з усіх радостей людських. «Людині підкоривши все і всіх, бог тільки їй одній дозволив сміх», — сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже… Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чакові: — Чудова людина! З робітників. На «Арсеналі» працював. А в 1905-му в Шулявській республіці брав участь. Жив він на Шулявці, на Маріїнський. Після того на «Арсенал» уже вороття не було. Захопився піротехнікою і от… Майстер виключний. Ювелір. Віртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд… Я уважно придивився до Стороженка і чи не вперше побачив, що він досить-таки літній уже, років за сорок, мабуть. Підійшовши до цирку, він знову нерішуче затупцяв на місці, чи то роздумуючи, чи не наважуючись іти далі. Нарешті зітхнув і сказав Чакові: — Знаєте… знаєте… я вас от що попрошу. Ви, друже, візьміть оцю коробку, підійдіть до швейцара і скажіть, що ви… що це капелюшок… для мадемуазель Терези… Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезі. Тільки у власні руки, неодмінно у власні руки… тільки… Розумієте? — А ви? — здивовано звів на нього очі Чак. — А я… А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсі. Розумієте… — він зітхнув і одвернувся, — мене наказано ні з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас… Ще без нічого — так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракціонами. Розумієте? — Я розумію, розумію, — ніяковіючи від співчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотів Чак, узяв круглу коробку і пішов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним. Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисі, бакенбардами незворушним ідолом став на порозі, коли Чак відчинив двері. — Що? — Мені… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… затинаючись, промовив Чак. — Давай передам, — басовито долинуло згори. — Ні-ні.. велено у власні руки… у власні руки тільки! — Гм!.. — невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тільки недовго там. Чак шмигнув у двері. Я — за ним. Проминувши напівтемне фойє першого поверху, ми піднялися такими ж напівтемними сходами на другий. Тут було світліше. Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер'єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт. Чак, а за ним і я зазирнули в зал. Кремезний чоловік у білій сорочці й червоних штанах, заправлених у високі кавалерійські чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бігали по колу сліпучо-білі красені-коні з пухнастими китицями із страусового пір'я на головах. Згори, з-під ажурного купола, крізь скло навскоси падав на арену широкий сніп сонячного проміння, і коні раз у раз вбігали й вибігали з нього, на мить стаючи срібно-золотистими, наче загоряючись, а потім пригасаючи. Серце моє завмерло від захвату. Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарніші й найрозумніші тварини в світі. Як жаль, що їх так потіснила в селі техніка. Коней в нас у колгоспі було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сіра кощава Елла, гніда, чогось завжди линюча Манька і чалий, з білою зіркою на лобі Зорик. Не було для мене більшої втіхи, як тоді, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось із них і кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гній вивезти. Я підстрибом біг у конюшню по хомут, поспішаючи і крекчучи від натуги (бо важкенький же!), надівав його коневі на шию і, допомагаючи собі коліном, засупонював, а кінь форкав і гаряче дихав мені в обличчя, іноді доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. І така мені була невимовна насолода від цього, що аж дрібненько тремтіло біля пупа. І зараз, дивлячись на арену, я теж відчув оте солодке тремтіння. — Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожі в минуле заговорив він до мене. Я так звик до своєї невидимості, що навіть здригнувся від несподіванки. — Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодішнього цирку і уявити собі не можна. Власне, цирк і почався з коней, коли у 1780 році кавалерійський капрал у відставці Астлей побудував у Лондоні амфітеатр і почав давати в ньому вистави школи верхової їзди. — А до того що — не було циркачів? Ні клоунів, ні акробатів? — якось навіть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачів?). — Та ні. Артисти були. І акробати, і клоуни. Тільки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стаціонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавніших часів. Ще за Київської Русі. Скоморохами називались. У Софійському соборі навіть фреска є. Стривай, — насторожився раптом Чак і прислухався. — Здається, він уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потім не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли він скаже мені: «Вийди!» і я вийду (це буде потім під час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумієш, не йди. Залишся і послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумієш! — Розумію. А чого ж?! Розумію. Обличчя Чака враз різко змінилося, очі його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Від сходів, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий і ніби зніяковілий. — Порядок! Ходімте. Вони зайшли у службовий хід, знову піднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима і біля одних дверей зупинилися. Стороженко помітно хвилювався, навіть у напівтемряві видно було, як він зблід. З дверей напроти вийшло кілька чоловік у лискучих, з блискітками трико. Найвищий, чупринистий, усміхнувся до Стороженка: — А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Він десь тут ходить. — Граціа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко і, коли вони пройшли, шепнув Чакові: — Повітряні акробати «Літаючі люди Альберто». Потім нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже мені каструлю, нахилившись, щось над нею поробив і передав Чаку. — Візьми. І подаси мені потім, коли я скажу. Будеш у мене сьогодні асистентом. Добре? — Він якось непомітно почав уже називати Чака на «ти», виявляючи цим, мабуть, свою приязнь і довіру. І далі хвилюючись, Стороженко нарешті перевів подих і легенько постукав у двері. — Заходьте! — почувся зсередини тихий жіночий голос. Стороженко прочинив двері, встромив туди голову і тонким жартівливим голосом проказав: — Ку-ку! — А-а, П'єр… Заходьте! — Я не один. Зі мною асистент. Дозвольте показати вам репризу. — Будь ласка! Прошу! Я зазирнув у двері. У маленькій кімнатці біля туалетного столика з круглим дзеркалом сиділа струнка молода жінка у барвистому шовковому халаті, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня. Стороженко, а за ним і Чак зайшли у кімнату. — Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю. — Шановна публіко! Сьогодні на базарі я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивіться! Він підняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потім закрив її кришкою. — Прийшов додому… одкриваю… Ап! Він різким рухом зняв кришку — у каструлі лежало три свіжі червоні троянди. Стороженко опустився на одне коліно і подав троянди мадемуазель Терезі. «Ага! Ясно! — подумав я. — Ясно, чого він захекався. Бігав купувати квіти. Не хотів, щоб Чак це бачив». Я помітив, що поряд з цирком, за готелем «Континенталь», у третьому номері був магазин квітів «Флора», а навпроти, у четвертому, поряд із залом «Скетінг-рінг», магазин квітів «Парма». В один із них Чак, мабуть, і забіг. Мадемуазель Тереза взяла квіти і мовчки граціозним рухом вдячно схилила голову. Стороженко підхопився. — Та це ще, шановна публіко, не все! Захотів я зварити борщу. Одкриваю каструлю… Стороженко знову різким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули іскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, і з каструлі полетіло вгору різноколірне конфетті. Клоун, наче з переляку, гепнувся, сів на підлогу. Тереза засміялася. — Ну як? — підводячись, з надією спитав Стороженко. — Добре, П'єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас візьмуть. Тереза сміялася, але очі в неї були сумні. Стороженко помітив це. — Що з вами, Терезо? — Нічого, — спокійно відповіла вона. — Що з вами, скажіть? — Стороженко підійшов до неї майже впритул і поклав їй руки на плечі. — Ви ж знаєте, мене не можна обманути… Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима і мовчала. Що сталося? І враз вона опустила голову і притулилася щокою до його грудей. — Я… я боюсь, П'єр… — Що? Чого? — Сьогодні я вперше виступаю на трапеції над ареною з дикими звірами. Без сітки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав… Павлин вимагає… — Не слухайте! Не треба! Відмовтеся! Прошу вас. — Не можу. Ви ж знаєте. Не можу… Взагалі-то я ж нічого не боюсь, ви ж знаєте… Я не боюсь висоти, я не боюсь хижаків… Я нічого не боюсь, П'єр… Але… але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Після того як мене малу покусала вівчарка. Я їм не вірю. А в Естмана; крім левів, тигрів, ведмедів, ще й доги. Треба ж… — Я піду до Анема. Я поговорю з ним… Я… — Це безумство. Він же ніколи не візьме вас після цього. — Дарма. Я все одно піду. Я не допущу. Я… — Я забороняю вам! — В очах її була невблаганність. — Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'єр, якщо я не виступлю сьогодні, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю… — зітхнув він, здаючись. Вони говорили, зовсім забувши про Чака, наче його й не було в кімнаті. Чак стояв біля дверей, не наважуючись ні сісти, ні вийти з кімнати. «Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я. — Він же спокійно міг обійтися в своїй репризі й без асистента. Щоб проніс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто…» І я згадав раптом руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, згадав, як я хотів колись піти до неї, але не наважився сам і підбив дружків своїх, Василя й Андрійка, і як я не знав, куди очі ховати від солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафійкою хлопці, а вона сміється-заливається й зиркає на мене веселим оком… І дорослі, виходить, як діти… — Будьте сьогодні в цирку, П'єр, — сказала вона. — Тоді я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави… А тепер ідіть! Зараз прийде сюди Анем. Ідіть, благаю вас! Я не хочу, щоб він вас вигнав. Мені треба, щоб ви були сьогодні в цирку. Чуєте? Треба! Ідіть! — Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — він перехрестив її, потім поцілував руку і, тільки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечі й повів з кімнатки. Тільки-но встигли ми вийти, як у кінці коридора почувся різкий, гавкаючий голос: — Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену! — Анем! — Стороженко схопив Чака і, притиснувши його до себе, сховався за виступ стіни. Добре, що мені не треба було ховатися, бо сховатися вже було б ніде. Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловік з круглим, подзьобаним віспою обличчям. Без стуку, хазяйським рухом рвонув він двері мадемуазель Терези і, хряснувши ними, зник. — Нічого не поробиш, — зітхнув Стороженко, — доведеться потерпіти… Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, підеш додому? — ніжно погладив він Чака по голові. — А… можна мені залишитись? — благально звів очі на нього Чак. — Дивись… Як можеш — лишайся. Тоді ходімо, — і він повів Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комірчині з заґратованим віконцем, де у безладді валялося різне поламане циркове причандалля. — Доведеться отут перебути. Сюди вже ніхто не зазирне. Вмощуйся на оцій трійці зручніше. Чекати доведеться довгенько. Вони сіли на поламаній трійці, як її назвав Стороженко (це така підставка, подушка для ікарійців, тобто циркачів, які, лежачи на спині, ногами підкидають і ловлять своїх партнерів). — Скажіть, — тихо спитав Чак, чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га? — Ех! — зітхнув Стороженко. — Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Іудович Голозубенецький. Біржовий ділок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрібен, не мистецтво циркове, а «сильні» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельні номери замовляє. За це платить гроші. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Він з тих людей, які відчувають насолоду, дивлячись на чужі муки й страждання, з тих, які, спотикаючись, біжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, які, роззявивши роти, стоять біля самісінької шибениці під час страти… Два в нас у Києві Іудовичі. Один начальник Київського військового округу генерал від артилерії Микола Іудович Іванов, другий — оцей — генерал від спекуляції Павлин Іудович Голозубенецький. І цей, другий, страшніший за першого… Стороженко ще щось говорив Чакові, щось розповідав… Вони досить довго сиділи у комірчині. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи ті розмови здалися мені не такими вже й значними порівняно з тим, що мало відбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, і він минав для мене швидко. І от уже Стороженко підвівся: — Ходімо. Скоро початок. На гальорку підемо, там на нас ніхто не зверне уваги. І знову він повів Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз і нарешті вивів на сходи, що вели на гальорку. Цирк сяяв вогнями. На гальорці товпилися прості люди, робітники у косоворотках, ситцевих сорочках, дівчата-служниці у квітчастих хусточках, нижні чини, тобто солдати. А внизу «чиста публіка» виблискувала діамантами на ошатних сукнях, золотими ґудзиками на віцмундирах, еполетами й орденами. — Дивись, он він, у губернаторській ложі, — здавленим голосом промовив Стороженко. — Хто? — не одразу збагнув Чак. — Павлин Голозубенецький… Прямо проти форгангу, тобто виходу артистів на арену, було дві ложі. Праворуч, як мені пояснив потім Чак, генерал-губернаторська, ліворуч губернаторська. Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторській, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложі павукасті, з тонкими пальцями руки, сидів кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань. Маленькі, глибоко й близько посаджені олов'яно-білі очі, в яких зовсім не видно було зіниць. Верхня губа закоротка і не прикривала передніх зубів, що робило його схожим на ховрашка. Огидний, страшний тип. Я спеціально підлетів ближче, щоб добре роздивитися його. І повернувся назад на гальорку. Заграв оркестр. Із-за форгангу вибігли дванадцять уніформістів у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у дві шеренги обабіч виходу. Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з білою манишкою і прокричав гучним голосом початок вистави. Знову заграв оркестр. І почалося. Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох віддалень, з двома антрактами. Виступали і наїзниці сестри Лобе, і комік-звуконаслідувач Вестман, і «літаючі люди» Альберто («п'ять персон», як оголосив пшрех), і «американський автомат — моментальна фотографія» брати Манц, і японський жонглер Тасуноске, і група дресированих коней Кіссо (яких ми бачили зранку на репетиції), і танцюрист Миша Пергаменцев, і комічна пантоміма «Директор кафешантану», і музична кобила Тігретто, яку виводила мадемуазель Мадіган, і багато іншого. Паузи між номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червоній перуці, з великим носом картоплею і густо намазаними крейдою щоками, жалюгідний (його весь час били по голові) і зовсім не смішний. Та от нарешті третє відділення. — Знаменитий приборкувач Естман з групою хижаків! Арену з усіх боків оточили залізними ґратами. І вибігли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсі хвостами, ведмеді спиналися на задні лапи й люто щирились, а здоровеннецькі, як телята, плямисті доги ліниво походжали між ними. Приборкувач у чорному фраку й циліндрі, з револьвером у руці раз у раз вигукував: «Монт!» — і лев або тигр стрибав на тумбу, потім: «Наниз!» — і вони зістрибували з тумби… Та от в оркестрі дрібно-дрібно забарабанив барабан. З-за форгангу, освітлений прожектором, вийшов шпрех і в напруженій тиші зловісним голосом вигукнув: — Смертельний номер! Уперше в світі! Еквілібр на штейн-трапеції без сітки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!.. Форганг гойднувся, і, вітально піднявши догори руку, вийшла сяюча, усміхнена Тереза. У жовтому з блискітками трико, вона була сонячна й прекрасна. Один з уніформістів підбіг до звисаючої з-під купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижній щабель, і Тереза під бадьорі звуки маршу легко полізла вгору. І от вона вже під самісіньким куполом, на трапеції. Приборкувач Естман пішов з арени. Там лишилися тільки звірі, рикаючі, неспокійні. Оркестр на півноті урвав мелодію, замовк. В цирку запанувала тиша. Тереза розгойдувалася на трапеції. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову і розвела руки. Стоячи на голові, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапеції під куполом цирку. Стороженко, блідий, зціпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею. «Ху-у…» — перевів я подих, коли вона нарешті сіла на трапеції, вітально піднявши догори руку. Зал вибухнув оплесками. «Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свій страх». Уніформісти, швидко перебираючи вірьовку, піднімали під купол до трапеції стілець, звичайний дерев'яний стілець на гнутих ніжках. Тереза взяла стілець, поставила його двома задніми ніжками на трапецію і сіла на нього. Усміхаючись, вона сиділа на стільці, що стояв лише задніми ніжками на хисткій трапеції, і спокійно розгойдувалася, паче на звичайнісінькій гойдалці. І раптом… — А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросів, на яких трималася трапеція, лопнув, і Тереза полетіла вниз, на арену. — А-а-а! Я не зрозумів, як це сталося, але вона впала якраз між двох ведмедів, які стояли впритул один до одного. І тільки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалічена, вона ще змогла підвести голову й усміхнутися. Відчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готові до стрибка. Ще мить і… Цирк завмер. І тут патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорці поруч з нами, щось голосно крикнув. І чи то від того крику, чи хто його зна чому всі звірі раптом кинулися геть з арени через гратчастий коридор. За мить на арені лишилася тільки Тереза, яка лежала горілиць, розкинувши руки. Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очі його горіли захватом, він усміхався. Наступної миті Стороженко, а за ним і Чак уже бігли сходами вниз. Цирк збуджено вирував. Коли ми, петляючи коридорами, збігли нарешті вниз, Терези на арені не було. Одна з секцій ґратчастої загорожі була знята, і уніформісти вже занесли Терезу за форганг. Стороженко кинувся туди. Тереза лежала на підлозі з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здіймалися від переривчастого дихання. Навколо неї юрмилися люди: і артисти, і з публіки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з уніформістів співчутливо поклав йому руку на плече. — Вже викликали карету «швидкої допомоги». Кілька переламів. Але… В цей час позаду якийсь юнак з публіки у студентському кашкеті голосно сказав: — Трос був підпиляний. Я сам бачив. Він звисає якраз над місцем, де я сидів. Стороженко різко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками і підняв над землею. — Задушу! Вбивця! Подзьобане віспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очі вирячились. — Не я… Не я… — прохрипів він. — Август… Від натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтіки. Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на підлогу, і кинувся за Рудим Августом. Чак побіг за ним. — Не треба!.. Не треба!.. Не треба! — біжачи за Стороженком, благальне повторював Чак. — Ви ж себе погубите!.. Не треба!.. Але Стороженко не слухав його. Рудому Августу вдалося відірватися від переслідування (Стороженко через покалічену ногу не міг швидко бігати). Август десь зник. — Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак. Але Стороженко аж тремтів від люті. Він кидався то в один, то в другий бік, рвучко розчиняв якісь, двері, зазирав у різні одному йому відомі закутки. І нарешті… — А-а-а! Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август… Рудий Август зіщулився, забившись у куток тієї самої комірчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Він підніс догори руки і впав навколішки. — Ні! Ні… Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. І він… щоб помститися… Пообіцяв за великі гроші… Павлину… справжній смертельний номер… — І ти?! За гроші?!.. — Ні!.. Ні! То він! Усе він!.. Я ж маленька людина… — Брешеш!.. — люто зашипів Стороженко, замахуючись. — Ай! — смикнувся Август, увібравши голову в плечі. — Не вбивай! Не вбивай мене! Я… я тобі загадку зараз, секрет один відкрию. Великий секрет! Вік мені дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Він швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зі мною секрет загине. Секрет, який усіх клоунів світу може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Він знову перехрестився. Піднята рука Стороженка завмерла. — Тільки… тільки хай він вийде, — кивнув Август на Чака. — Лише тобі, тобі одному… Стороженко глянув на Чака і, наче вибачаючись, кивнув. Чак вийшов. Я за звичкою сіпонувся було слідом за ним і раптом — ой! — згадав: це ж мені треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам він тоді почути не зміг. Я лишився. — Слухай! Слухай! — гарячково зашепотів Рудий Август, підповзаючи на колінах до Стороженка. — Ти тільки поклянися, що й мене не забудеш, поділишся. Я ж теж нещасний. Мене публіка не любить, не приймає. Я… Ні-ні, я нічого, просто… Так от! Живе на Куренівці дід. Старий Хихиня. Він знає таємницю весел-зілля, сміх-трави. Правда! Правда! Тільки він не хоче мені говорити. І я от збираю гроші, думаю, може, за гроші… А тобі він і так скаже. Тебе всі люблять. А мене… — він шморгнув носом, — мене… — Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тільки про гроші й думаєш. За гроші ладен убити, — зневажливо кинув Стороженко і опустив руку. — Живи, нікчемо! Не буду об тебе руки марати… І секрета мені твого не треба. Не вірю я у те весел-зілля, у сміх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревені! Немає в світі ніякої сміх-трави. Ніякого весел-зілля. Зате підлості людської, жорстокості, заздрощів, злості — хоч греблю гати. — Стороженко повернувся й вийшов. Я слідом за ним. У коридорі, прихилившись до стіни, стояв Чак. — Ходім, сипку, — ніжно обняв Стороженко Чака за плечі й махнув рукою. Ну його! І стомлено, безсило, наче після важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної миті стріпнувся і заспішив коридором та сходами вниз. Карета «швидкої допомоги» вже приїхала, і ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санітарів виносили на ношах з цирку Терезу. Карета була з червоним хрестом, запряжена кіньми. Стороженко дивився на Терезу і нічого не помічав. Не помітив він і як підійшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисі, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою. — Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка. — Оцей! — пробасив швейцар. — Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка під руку. — Ходім! — Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, підхоплюючи Стороженка під другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема: — Я тобі покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник! — За що? Та він же нікого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак. — Він же… Раптом, як з-під землі, виринула біля Чака миршава постать лисого чоловіка в пенсне. — Гімназист! Ви чому після восьмої вечора у публічному місці? Ану! — І класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злість узяла, що я про все на світі забув. — Та ви що! — закричав я. — Фараони кляті! Душогуби! Сатрапи царські!.. Ану пустіть! Дивлюсь — завмерли, вирячилися всі навколо: і швейцар, і городник, і Анем, і публіка. — Боже мій! Звідки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевільне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером. — Держіть! Держіть! — залунало звідусіль. — Ага! Дзуськи… Я невидимий! Ловіть вітра в полі! — кричу я. Та раптом відчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комір. — Пустіть! — кричу. — Ви що! Не чіпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимі не жив ніколи! Пустіть! Та мене, як у кошмарному сні, стискають усе дужче й дужче. Мені вже й дихати нічим. І тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося і…

РОЗДІЛ VІІ
Невже я більше не побачу його? — Відкриття: у Тусі очі, як у Терези! — «Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!» — А може, вона все-таки є, сміх-трава?! — Зустріч біля меморіалу…

Ой!.. Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поруч із старим Чаком. — Га? Що? — розгублено кліпнув я. — Щось я не так зробив? — Та ні, — усміхнувся старий. — Усе так. Але більше там робити сьогодні було зовсім нічого. Стороженка тоді забрали в участок. А мене класний наглядач одвів додому, записав прізвище і передав у гімназію. Були неприємності… — Він замовк і вичікувально подивився на мене. Ах, так! Я ж мушу розповісти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженкові у комірчині. І я розповів. — Весел-зілля… Сміх-трава… Гм… — задумливо промовив старий. — Ех! От би взнати секрет того весел-зілля!.. От би!.. — запально вигукнув я. І уявилося мені раптом: хлопці хочуть з мене поглузувати, посміятися, а я регочу їм просто у вічі, регочу, заливаюсь. І хлопці отетеріло перезираються, розгублено замовкають. І вже не вони, а я з них сміюся. Бо знаю секрет сміх-трави. Ех! Чак подивився на мене співчутливо — наче прочитав мої думки. — А ви Стороженка що — не питали тоді? — мусив же я щось сказати. — Не питав. Бо не зміг спитати. Не бачив я його тоді більше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив і до Йосипа, і до Федора Івановича. Але вони теж нічого не знали, нічого не могли мені сказати. Пізніше вже ходили чутки, нібито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезі. Виходить, каструлю хтось із людей цирку йому передав. Він її тоді в комірчині сховав. А потім сліди його загубилися. Одного тільки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплаві серед поранених червоноармійців. Це вже під час громадянської війни, у двадцятому році. Але чутки були непевні. Тереза тоді видужала, навіть не стала калікою. Але в цирк не повернулася. Виступати під куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачі. — Чак зітхнув і задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечінь. — А ви?… Як склалося потім ваше життя? — обережно запитав я. — Як склалося? — старий усміхнувся. — Довго розповідати… Після того захворів я цирком. Почав посилено тренуватися, бігати в цирк. Тільки не в той, на Миколаївській, Крутикова «Гіппо-палас», а в цирк Труцці, що містився на Троїцькій площі, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У «Гіппо-палас», сам розумієш, мені було нічого й потикатися. Управляючий цирком Анем і навіть швейцар добре мене запам'ятали. Бігав я, бігав і одного прекрасного дня кинув гімназію, втік з дому і з трупою Франкарді гайнув мандрувати по світу. І акробатом був, і повітряним гімнастом, і наїзником… А потім клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потім знову цирк. Згодом, як постарів, перейшов в уніформісти. У нас всі так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, «працювати номер», переходять в уніформу, в інспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навіть, аби тільки не йти з цирку. А це вже років десять на пенсії. Важко стало, — старий зітхнув. — Ну, гаразд! Спасибі тобі! — Він ніжно притис мене до себе, підвівся. — Засиділись ми сьогодні трохи. Вибачай. — Та що ви, що ви… — Ще раз спасибі тобі, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Він ще раз пригорнув мене, обняв. — А… а… Голозубенецького ви не бачили більше? Що з ним сталося потім? — Голозубенецький у громадянську в банді Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокістю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києві. Доля підготувала йому самому «смертельний номер». Тікаючи від щорсівців, забрався він на дах дванадцятиповерхового будинку Гінзбурга, найвищого в Києві тоді (на його місці готель «Москва»), зірвався і… — А Рудий Август? І Анем? — Рудий Август через кілька днів десь несподівано зник. Ніхто не знав, де він подівся. Всі речі його лишилися і в цирку, і на квартирі, а сам він таємниче зник. І ні листа не залишив, нічого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разі в післяреволюційному цирку його вже не було. Тільки під час війни вже, в окупованому Києві… Та про це іншим разом. Якщо зустрінемося… — Чак якось дивно усміхнувся. Ну невже він зараз попрощається й піде, цей дивовижний дідусь, так і не сказавши, коли ми зустрінемося. — А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надією спитав я. — Ні, не треба, — втомлено усміхнувся він. — Спасибі тобі. Прощай… І він пішов. І за кілька кроків одразу зник з моїх очей, змішався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його. Я зітхнув. Невже це й справді кінець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навіть розповісти нікому не можна, бо ніхто не повірить? І коли старий зник, я вже навіть не був певен, чи все це справді було, чи вироїлося мені у якомусь дивовижному маренні. …Цього разу мати звернула увагу на мій стан. — Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворів? — Вона торкнулася губами мого лоба. — Ні, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те? — З'їв, мамо, усе, що треба. І почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто… Просто у школі задали багато. Стомився трохи. — Ой лишенько! Мені й сусідка говорила. Усі скаржаться. Такі ж шкільні програми перевантажені, просто жах. Що вони собі думають! Бідні діти! Навіть Алла Пугачова про це пісню співає… «То ли еще будет, ой-ой-ой!..» Ну, то відпочивай, синку, відпочивай. Телевізор собі увімкни, зараз передача буде «Навколо сміху». Ти ж любиш. — Не хочу я сьогодні «Навколо сміху». Я краще спати раніше ляжу. — То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю. Я й справді відчував утому. Як втомлюють, виявляється, оці подорожі в минуле. І це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вісімдесятирічному Чакові?! Який він виснажений був! І на що він натякав «якщо побачимося»?… «Невже я його не побачу більше? Невже?» — думав я, засинаючи. І одразу ж побачив. Уві сні. Снився мені знову цирк. «Гіппо-палас» Крутикова. І Тереза на трапеції під куполом. І Голозубенецький у губернаторській ложі. І Стороженко з Чаком на гальорці. І поряд з ними той патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою… І раптом уже на трапеції не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза і всі ми: і Стороженко, і Чак, і патлатий дідусь, і я — сидимо у губернаторській ложі. А цирк збуджено гуде. Чути голоси: «Щорс! Микола Щорс! Щорс!» І раптом я бачу: у генерал-губернаторській ложі, що через прохід від нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кіно, як на пам'ятнику на бульварі Шевченка, у шкірянці, з біноклем на грудях, з піднятою рукою… І зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапеції під куполом по-поросячому верещить від страху. І враз зривається й летить. Летить, летить, летить… І ніяк не може долетіти до арени. І верещить як недорізаний. Раптом стає маленький, як комашка. І не арена вже перед нами, а прірва. Летить у ту прірву комашка Голозубенецький і зникає… А Тереза сміється, і очі її, чорні, великі й бездонні, як та прірва, сяють і дивляться з ніжністю на Стороженка й чогось… на мене. Так мені здається. І мені невимовне солодко від цього. З тим почуттям я прокидаюсь. У школі, як я вже казав, я сиджу за однією партою з мовчазною дівчинкою в окулярах Тусею Мороз. Я майже ніколи не розмовляю з нею і майже ніколи на неї не дивлюсь. Прийду, привітаюсь для годиться і сиджу собі, наче її й нема поряд. А сьогодні прийшов, привітався, глянув на неї — і враз наче голкою мене в груди кольнуло… З-за окулярів на мене дивилися очі Терези. Великі, чорні й бездонні… Аж мороз поза шкірою пробіг. Тю! Зовсім уже дійшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсім, але схожа. Очі великі й таки чорні. Ти глянь! Скільки сидить поряд зі мною, а я й не бачив, що в неї такі очі. Я почав озиратися на інших дівчат. Може, і в них такі ж самі? Ні! В інших не те. І в Тані Верби, і в Лялі Іванової, і в Ніни Макаренко (Макаронини), і в Тосі Рябошапки — очі як очі, в кого сірі, в кого карі, в кого навіть голубі. Але звичайні. А в Тусі… Раптом в моїй уяві спливла Гафійка Остапчук. І я вражено додумав, що не пам'ятаю, які в Гафійки очі. Сірі? Карі? Голубі? Вбийте, не пам'ятаю. Наче ніколи не бачив їх. А от у Тусі… Вперше мені захотілося поговорити з нею. Переборюючи незручність, я нахилився до Тусі й прошепотів: — Слухай, а ти… ти собак боїшся? — Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову. — А… а ти звідки знаєш? — Я… не знаю, — сам знітився я. — Просто так спитав… просто… — Мене колись покусав, я й боюсь. А ти? — А висоти ти боїшся? — Боюсь… — зітхнула вона. — Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш? — Цікаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою? — А чого ж? Це, мабуть, цікаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька… Що сталося, коли вона була маленька, я так і не дізнався, бо несподівано пролунав голос учительки географії Ольги Степанівни: — Мороз! Припини розмови на уроці! І Туся лякливо замовкла. Тільки-но продзвенів дзвінок і Ольга Степанівна вийшла з класу, як Льоня Монькін (він сидів за нами) вискочив на парту і закричав, вдавано регочучи: — Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всі! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як він на неї дивився. Я дивлюсь — а він дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться… як у кіно… Ой, тримайте! Га-га-га! Мене аж у жар кинуло. — Почервонів! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський. — Дурень! — сказала Туся і стукнула Валеру книжкою по голові. Монькіна стукнути вона не могла — він стояв на парті, не дістанеш. — Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький і Кукуєвицький. Дівчатка усміхалися стримано, проте лукаво. Дівчатка завжди з інтересом ставляться до таких речей. Льоня Монькін продовжував підстрибувати на парті й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Ігоря Дмитруху. Він чекав його підтримки, його схвалення. Ігор якусь мить вагався — він не любив приєднуватися до чужих глузувань, він любив починати сам. Але потім усе-таки зареготав. Не посміятися з Мухи — цього пропустити він не міг. — Дурні! Психоненормальні! — зневажливо сказала Туся. — Не звертай на них уваги. І, взявши свій портфель, вона гордо вийшла з класу. Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чіпали. Я стояв у коридорі біля вікна і жував собі свій сніданок — хліб з салом. Я змалку люблю чорний хліб з салом. І раптом почув гучний, на весь коридор, голос Ігоря Дмитрухи: — О! Жує безперестанку, а худіший за таранку! Це від кохання. Кохання сушить. І одразу: — Га-га-га! — Валера Галушкинський. — Ги-ги-ги! — Льоня Монькін. — Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький і Кукуєвицький. І Монькін козлячим голосом противно заспівав: З ранку до ночі
Бачу твої очі…

І всі знову дружно зареготали. Підлий Монькін! Він же сам писав на уроках Тусі записочки, які вона рвала, не відповідаючи. Кусок застряв у мене в горлі. Ну що їм від мене треба?… За вікном, між цеглинами підвіконня, — не знати, як і висіялися тут, на другому поверсі, — тріпотіли на вітрі кілька зелених травинок. «Весел-зілля… Сміх-трава…»-згадав я. Ех! Як би вони згодилися мені зараз, оте весел-зілля, ота сміх-трава! А може, все-таки є вони на світі? А чому б ні? Скільки тих трав цілющих й життєдайних в природі! Ціла народна медицина існує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районі, а й в області відома. Скількох людей на ноги поставила. Навіть мій дід Грицько, скептик і глузій, ніколи баби Горпини не зачіпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. «Надія єдина — то баба Горпина, під стріхою в неї уся медицина», — казав дід Грицько. Справді, під стріхою в баби Горпини висіли десятки, якщо не сотні жмутиків різних висушених трав. Вона ходила по лісах та луках весною, влітку і восени, аж до снігу, і збирала їх у окремі маленькі мішечки. Я сам чув, як вона казала, що в природі є все, що треба, абсолютно від усіх-усіх хвороб… Треба тільки вміти знайти. То чому б не бути в природі весел-зіллю, сміх-траві? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вірив же Рудий Август. Казав же про якогось діда, старого Хихиню з Куренівки… А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревені? А якщо правда… Після уроків, навіть не заходячи додому (їсти мені не хотілося), я пішов на схили, до Лаври, до меморіалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю ці місця. Тато каже, що ці схили унікальні, що таких схилів нема в жодному ареалі світу (по-моєму, він повторює слова свого шефа, член-кора Івана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним). До меморіалу тато привів нас у перший же день, як ми приїхали. Він водив нас по великій території меморіалу і все показував з такою гордістю, наче він сам це усе зробив. Ми з мамою і з дідом Грицьком ходили тихі й зачудовані. Навіть завжди балакучий дід Грицько примовк і тільки цокав язиком. Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською сріблястою постаттю Вітчизни-матері, що високо вгору здіймала щит і меч, відчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою. А ті скульптурні групи у півтемряві бетонних коридорів, а величезна чаша з вічним вогнем, а площадка з бойовою технікою… Я йшов нескінченними алеями та сходами і раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, підносив до рота й жував. Ні в кого й підозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!.. Ви, звісно, можете сміятися, але всі, навіть найвидатніші, відкриття робилися випадково. Є навіть такий науковий метод проб і помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потім — гульк! — і відкриття. От і я пробував. У буквальному розумінні. Через півгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А сміху не було. Ні грама (як каже мій тато). Ні, так я стану коровою, ремиіати почну, а сміх-трави не знайду. І раптом… — Стьопо!.. Я підвів голову і аж спіткнувся від несподіванки. Передо мною стояв… Чак. — Здоров! Ти диви!.. Оце зустріч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумієш, учора я себе дуже погано почував. Не хотів тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулиці не той… Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вісімдесят… Але одлежався, ліків наковтався і — нічого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш? — Нічого. — Я так зрадів зустрічі з Чаком, що мені можна було нічого й не пояснювати, я цілком природно усміхався. — Все нормально. — Ти прямо з школи? — Ага. — І не обідав? — Я ще не хочу… Я дуже люблю ці місця. — Правда? Гарно тут. — Чак задумано подивився удалечінь. — А я теж прийшов… Війна згадується. Окупація… Я тобі вчора обіцяв розповісти. Якщо зустрінемося… Ну от, зустрілися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га? У мене швидше забилося серце. — Авжеж! Звичайно! — Тільки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обідав, і уроків не робив. А завтра о четвертій. Біля цирку, там же. Гаразд? — Ну… гаразд, — трохи розчаровано мовив я. Мені хотілося зараз, негайно. Але… нічого не вдієш. Чак, мабуть, відчув мій настрій. Він поклав мені на плече свою легку, майже невагому руку і сказав, наче вибачаючись: — Сьогодні я все-таки не в формі… Ходімо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста. — Ага! — зрадів я. Мені не хотілося отак зразу розлучатися з ним. Ми вийшли з меморіалу до Лаври й пішли вулицею Січневого Повстання. — Ну, як там у тебе в школі? Все гаразд? — спитав Чак. — Та… нормально, — одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крізь землю, ніж став розказувати йому про свої шкільні неприємності, про свою ганьбу, про свої переживання. Чак більше нічого не сказав, і якийсь час ми йшли мовчки. — Слухай, а ти «Граф Монте-Крісто» Дюма читав? — несподівано повернувся він до мене. — Аякже! Я справді перечитав торік усього Дюма, який був у нашій сільській бібліотеці, — і «Три мушкетери», і «Віконт де Бражелон», і «Королева Марго», і, звичайно, «Граф Монте-Крісто». Мій дід Грицько ще його на графа Монте-Крісло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дід Грицько усі книжки, які я приносив з бібліотеки, після мене читав. — Ну, і як тобі? — спитав Чак. — О! — показав я великий палець. — То, значить, тобі буде цікаво подивитися на цей будинок. — Чак зупинився біля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорі закругленими вікнами. — А що таке? — спитав я. — Це так звана садиба Іпсіланті. Тут у 1807–1816 роках жив легендарний Костянтин Іпсіланті, який боровся проти турецького гніту в Молдові та Валахії (так називалася колись територія сучасної Румунії). Після придушення турками повстання Іпсіланті оселився в Києві. Тут і помер. І похований був у Георгіївській церкві. Пушкін захоплювався його подвигом. А француз де Легард, відвідавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Іпсіланті у своїх мемуарах. І Александр Дюма потім використав ці сюжети для роману «Граф Монте-Крісто». Отже, можна сказати, що граф Монте-Крісто вийшов і пішов мандрувати по світу з оцього київського будинку. Вулиця Січневого Повстання, 6. Майже проти станції метро «Арсенальна». Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скільки разів я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок! Оце здорово! Ну й здивується мій дід Грицько, коли я розповім йому про це! Граф Монте-Крісто, можна сказати, жив у Києві! Ну! У Києві, де живу тепер я. — Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пішов до підземного переходу. — До завтра, — ще не отямившись, кивнув я.

РОЗДІЛ VІІІ
Знову базар. — Побачення через тридцять років. — «Поможи мені, Стьопо!» — Я іду в гестапо

І от завтра — уже сьогодні. Я біжу від тролейбуса до скверика біля цирку, і серце моє тривожно б'ється — чи не трапилося, бува, щось із Чаком. Чи є він, чи є?… Є! Сидить. Усміхається. І старечі зморшки його на щоках розгладжуються від тієї усмішки, а біля очей на скронях збираються у променисті пучечки. — Здрастуй, Стьопо! Сідай, друже мій дорогий! — Він ніжно обіймає мене за плечі. — Сама доля, видно, послала мені тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душі тягар, який висів на ній стільки років. І як це я вгадав тоді в цирку, що саме ти той, хто зможе мені допомогти! Ну, гаразд… — Усмішка згасла на його обличчі, він зітхнув. — Для тебе, Стьопо, війна — Велика Вітчизняна — така ж давня історія, як і Жовтнева революція, як і дореволюційний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком років від її початку… А для мене — ніби вчора була ота ніч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвіта од вибухів, не розуміючи, що це таке (гітлерівці ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). І в сонячний недільний ранок ще нічого не розумів. Того дня мало відбутися відкриття Центрального київського стадіону. Я був завзятим болільником і збирався піти на зустріч наших київських динамівців з армійцями. Але… Я пішов не на матч, а на фронт. Я тобі казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметників кавалерійського полку. І от ця спеціальність через двадцять років мені згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентраційному таборі військовополонених. Утік. Мати моя ще була жива тоді. Дома перевдягнувся і приховав від окупаційних властей, що командиром воював проти фашистів. Для них я був артист цирку, який згорів у перші дні окупації. Влаштувався працювати вантажником на вокзалі. Згодом зв'язався з підпільним Залізничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський… Він загинув за місяць до. визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залізничний райком був основною базою для підпільного міськкому партії при створенні партійного підпілля в Києві. Особливо у найтяжчий, початковий період фашистської окупації. Ми випускали антифашистські листівки, зведення Радінформбюро, вчиняли диверсії: псували паровози, виводили з ладу колії, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кілька місяців роботу депо Київ-Московський. Потім пустили під укіс військовий ешелон з гітлерівцями на перегоні Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповідати. Страшний, буремний і трагічний то був час — ціле окреме життя. Для скількох друзів і товаришів моїх воно тоді обірвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очі. — Скажіть, — насмілився спитати я тихо, — а що сталося з отим майстром… Йосипом… балмалухе? — Загинув. У Бабиному яру… — Чак зітхнув. — Не зміг виїхати з Києва. Тітка його («наречена Мохомовеса», пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстріляли німці… Майже сто тисяч… Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна… Нескінченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданівський, повз базар, по Дмитрівській, по Лук'янівці, туди, на Сирець — молоді, старі, діти… Немічних везли на тачках. Молоді йшли і сміялися, не знаючи, що на них чекає… А потім залунали кулеметні черги в Бабиному яру… Скільки людей загинуло! І мирних жителів, і військовополонених. Не обійшла біда й підпілля нашого. Особливо під час масових арештів улітку сорок другого, коли в підпілля проникли провокатори. Тоді були заарештовані секретарі Шевченківського, Жовтневого, Московського райкомів партії, багато членів міськкому. Нашому Залізничному райкому завдяки вмілій конспірації вдалося зберегти своїх людей. Але був відданий суворий наказ: надзвичайна обережність, жодного ризикованого кроку, «ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навіть не сказавши ні слова, своїм провалом ставиш під удар тих, з ким контактував…» І от одного дня осені сорок другого я мав зустрітися на Євбазі із зв'язковою, щоб передати їй пакет з листівками. Листівки лежали всередині акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спеціально робив такі в'язанки «з секретом»: у полінцях випилював схов для листівок. У крайньому випадку завжди можна кинути полінце в піч. І передача в'язанки на базарі зв'язковій не викликала ніякої підозри — я продаю, вона купує. Дрова тоді в Києві продавалися на базарах маленькими в'язанками! І їжу готували, і опалювалися тільки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили «буржуйки» або маленькі плитки. Ідеш, було, Києвом і бачиш: стоїть великий кількаповерховий будинок, і з багатьох вікон, наполовину фанерою замість вибитої шибки «засклених», витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим. Так от… Пішов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з «секретом». Іду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарілку з вареним цукром, — плиточки такі брунатні, пів сірникової коробки завбільшки. Тоді ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованців штука. Одна плиточка на всю сім'ю. Іду, значить… Бачу, біля фонтана сидить на землі якийсь дід з бородою, в руці у нього лялька, на пальці надіта (як у ляльковому театрі це робиться), і він з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому відповідає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я відразу зрозумів, що це чревовіщання. А люди, які діда оточили, дивуються, сміються. Придививсь я, прислухався, і серце моє болісно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном. Я не бачив його тридцять років. Навіть не думав, що він ще живий. Але то був він. Роки змінили його. Він став наче менший, полисів, в нього була борода, але я впізнав його… Та все-таки в серце закрався сумнів: а що, як я помиляюся? Скільки ж років минуло! І, хоч ішов на завдання, я не міг пройти мимо. Він якраз закінчив свою «виставу». В шапку посипалися дрібні гроші. Він мовчки кивав, дякуючи… От зараз він підніметься і зникне, може, назавжди. І я відважився… — Тереза… — сказав я тихо. Проте він почув. Він повернув голову і зустрівся зі мною поглядом. Кілька секунд ми дивилися один одному у вічі. Він напружено згадував (я ж був тоді дванадцятирічним хлопчиком, а тепер мені було сорок два), і враз зморшки на його чолі розгладилися, обличчя освітилося усмішкою — він згадав, він упізнав мене. Безперечно, це був П'єр. Це був Стороженко. — А… — радісно почав він. І раптом… Він з'явився так несподівано, цей здоровенний поліцай у чорній формі з сірими обшлагами, наче з-під землі. — Вставай! — рвонув він за плече Стороженка. — Вставай! Ну! Стороженко розгублено глянув на поліцая, потім на мене. — Що? За що? — Там розберуться! Ходімо! Ну! Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи підтримки і захисту (по всьому видно було, що він щиро не знав за собою вини і не розумів, чого його забирають). Але… У мене у в'язанці були листівки. А за кілька метрів стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав поліцай. Я не мав права ризикувати. Я одвернувся і, удаючи, наче не знайомий з ним, пішов геть. Мені здавалося, що спину мені пропікає його вражено-докірливий погляд. Одійшовши, я обернувся. Поліцай запихав Стороженка у чорний «опель-капітан», що стояв на розі, біля кінотеатру. Більше я вже ніколи не бачив Стороженка. І все життя пекло мені під серцем від згадки про нього, про те, що він помер, думаючи, ніби я просто злякався і, рятуючи власну шкуру, навіть не спробував заступитися за нього, видерти його з поліцаєвих рук. — Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти зміг би поїхати разом з ним і, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне і водночас якось винувато. — Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумніватися? — палко сказав я. — Але тобі, може, доведеться побачити таке, що і в кошмарному сні не насниться… — Чак тяжко зітхнув. — Фашисти — це фашисти… Мороз пробіг у мене поза шкірою, але я відповів: — Ви ж самі казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то… Піонери-герої у моєму віці вершили справжні подвиги, головою накладали, а тут… Нічого! Не хвилюйтесь! — Ну, спасибі тобі! — Чак узяв мене за руку. — Тоді… Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в голові, хвилинного затьмарення і переходу в інший часовий вимір. …Чак стояв переді мною, однією рукою тримаючи за руку мене, а в другій круглу, скручену дротом в'язанку дров — молодий, як на свої сорок років, підтягнутий, мускулястий, хоч і з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночі вагони). В усіх людей на базарі обличчя були якісь сірі, виснажені Та й увесь колір базару був сіро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-білого телевізора. Він був наче і той, що я вже бачив, дореволюційний базар, і не той. Залізної церкви не було. На її місці великий круглий фонтан без води. І базар малолюдний, убогий. Майже весь він складався з «барахолки», з розкладки, ще жалюгіднішої, ніж навіть ота, дореволюційна. І зовсім мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з півмішечком картоплі, там бабуся з зеленню… А он тітка стоїть біля відра, замотаного ватяною ковдрою. Коли підходить покупець, тітка одхиляє ковдру, знімає кришку і дістає з паруючого відра чорний пиріжок з горохом. І покупець одразу жадібно впивається зубами в пиріжок. Чак потім сказав, що ті пиріжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали тверді, як камінь, — не вгризеш. Борошно було наполовину з висівками, наполовину з домішками якоїсь потерухи з каштанів і ще чогось. — Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія»! «Гонвед», «Симфонія», «Юно»! Пара п'ять! Пара три! — вигукував біла фонтана хлопчик мого віку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами і продаючи їх поштучно. Але покупців майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стільки купували, скільки мінялися. В час окупації, як сказав мені потім Чак, поняття «купувати» витіснило поняття «міняти». Міняли на базарах, ходили міняти у села. За піаніно можна було виміняти два мішки картоплі. Але про все те я почув від Чака пізніше. А зараз ніколи було роздивлятися. Бо поліцай уже вів Стороженка на ріг до кінотеатру, де стояв чорний «опель-капітан». Я полетів за ними. Я тільки встиг побачити афішу на стовпі біля кінотеатру; «Нова комедія з популярним актором Тео Лінгеном — „Зрадливий Екегарт“». «Невже зараз хтось ходить на ті комедії?» — з подивом подумав я. — Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в поліцая. — Іди-йди! Не розмовляй! Іди! — штовхав його поліцай. Задні дверцята машини розчинилися. Поліцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами і, схилившись до есесівця в темних окулярах, що сидів за кермом, козирнув. Есесівець ледь помітно кивнув, і машина рушила. Поліцай лишився на тротуарі. Машина розвернулась і поїхала по бульвару Шевченка вгору. Я летів поруч з машиною, зазираючи всередину. Есесівець за кермом був уже літній, з сивими вусиками. Більше в машині не було нікого. Крізь вікно я бачив, що Стороженко на задньому сидінні щось говорить, питає. Есесівець нічого не відповідав. Мабуть, він не розумів української мови. Машина проїхала повз Володимирський собор попід Ботанічним садом. Там, де Ботанічний сад уже закінчувався і починалась лікарня, біля огорожі побачив я свіжу могилу з березовим хрестом і табличкою, на якій був напис німецькою мовою. «О! — подумав я. — Діє підпілля!» У глибині за лікарнею чорними проваллями вікон жахно дивився згорілий Київський університет. Машина звернула ліворуч і поїхала по Володимирській. На розі бульвару і Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висів жовто-блакитний прапор. «Міська управа», — прочитав я вивіску при вході, біля якого стояв поліцай. Вулиця Леніна. На розі проти оперного театру — готель і ресторан «Театральний». На ньому вивіска «Restaurant— Kondіto-reі», «Nur fur Deutsche» («Тільки для німців»). Машина минула Золоті ворота і спинилася біля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з білим кружалом і чорною свастикою посередині. При вході застигли двоє есесівців у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми. Гестапо! Есесівець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив задні дверцята, показав різким жестом Стороженку — виходь! Стороженко виліз. Двері розчинилися, і Стороженко, а за ним есесівець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетені дротяною сіткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони піднялися на другий поверх, пішли довгим коридором з високими різьбленими дверима обабіч. Гестапівець розчинив якісь двері, і вони зайшли. Гестапівець сів за стіл, закурив сигарету. Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову. — Ну, здрастуй, П'єр! — усміхнувся гестапівець і зняв темні окуляри. — Август? — здивовано прошепотів Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер і я впізнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам. — Не думав я, що зустрінемось, — одкинувши назад голову, примружився Август. — І я не думав, — зітхнув Стороженко. — Іду сьогодні по базару — очам своїм не повірив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав поліцаєві, щоб тебе привів. Не хотілося, щоб перше твоє враження від зустрічі було зіпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотілося, щоб це відбулося у пристойнішому, ха-ха-ха, місці. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Він був дуже задоволений собою. Стороженко похмуро мовчав. — Та ти сідай, сідай, — наче лиш тепер помітивши, що той стоїть, мовив Август. — Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, років же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя… Що ж це ти у більшовиків кращої долі не заробив — кинули вони тебе, як непотріб, старцюєш на базарі. І в цирку ти наче не виступав у них. Я цікавився. Наче не виступав. — Не виступав, — тихо сказав Стороженко. — Чого ж це? Революція дала усім такі можливості. «Хто був нічим, той стане всім…» — співається у вашому «Інтернаціоналі». А ти ж такий талановитий. І раптом… Ай-яй-яй… Чи, може, тебе на гастролі до Сибіру одправили… Ха-ха-ха! — Ні… — Стривай! А де Тереза? Вона ж тоді вижила, мені казали… І ви потім наче побралися. — Вона померла від тифу у громадянську… — А-а, тоді ясно. Ти не зміг кривлятися на арені після цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! І все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогодні, як ти «виступав». Люди сміялися. А в умовах окупації, горя, неволі, голоду примусити людей сміятися — це неабияка річ. — Може, зараз людям усмішка потрібніша, ніж будь-коли. Для того, щоб вижити… — Можливо. — А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподівано зник тоді. Ні речей з дому не взяв, нічого. Всі були певні, що з тобою щось сталося, у Дніпрі втонув абощо. — Ні, не втонув. Такі, як я, не тонуть, — самовдоволення так і лізло з нього. — Я зрозумів, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцією. Через рік мав свій магазин у Читі. А в сімнадцятому вже було три магазини. Солідна фірма. З більшовиками мені було, як ти розумієш, не по дорозі. Батьки мої — німці. В Мюнхені жив мій рідний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером… І от бачиш — ти старцюєш на базарі, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спеціаліста з російського питання. У мене замок у Тюрінгії і вілла на Топліцзеє. — Розумію… — похитав головою Стороженко. — Ні, ти ще нічого не розумієш, — одкинув назад голову і примружився Август. — Ти що думаєш, що я привів тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодість. Ха-ха-ха!.. Ні-і! Я надто ділова людина, щоб дозволити собі таку платонічну дурницю. У мене до тебе справа. — Яка? — Пам'ятаєш, ти хотів мене убити, і я назвав тоді ім'я куренівського діда Хихині, який знав таємницю весел-зілля, сміх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нічого не знаєш і тому подібне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору і не говори. Я не повірю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розуміти психологію людей. Без знання людської психології в гестапо нічого робити. Ти був у Хихині. Ти не міг не піти до нього хоча б із звичайної людської цікавості. Ти не міг собі відмовити у приємності познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зілля, чудодійної сміх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. І ти ходив. І тобі Хихиня відкрив секрет. Я це зрозумів сьогодні на базарі. Звичайно, відкрив. Бо ти сподобався йому… Стороженко уважно слухав і все пильніше й пильніше вдивлявся у Рудого Августа. І раптом… зареготів. Не знаю, чи стіни гестапо чули коли-небудь такий гучний і щиро веселий регіт заарештованого. — Смійся, смійся! — кивав головою Август. — Це тільки доводить, що я правий. Смійся! — Ха-ха-ха! Я сміюсь, бо паршиві, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зілля. Невесело вам, значить… Ха-ха-ха! — Ти, здається, забув, де ти сидиш, — процідив крізь зуби Рудий Август. — Мені б не хотілося одразу вести тебе у підвал. — Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко. — Я вже старий чоловік. І мені вже нічого не страшно. Я не знаю секрету весел-зілля, але якби й знав, ніколи не відкрив би тобі його. — Ти знаєш! І відкриєш! Просто це займе трохи більше часу, ніж могло б зайняти. Зваж, звідси ніхто не втікав і не втече. Ці стіни дуже надійні. Август не знав, що у березні сорок третього звідси, з внутрішньої тюрми гестапо, втече підпільник. Це була єдина за всю історію втеча звідси. Правда, жінка, в якої він сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповів мені потім Чак. Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозі нічим допомогти йому. Мені ж іще треба було виконати прохання Чака. — Роби зі мною що хочеш, — байдуже мовив Стороженко. — Але все це марно. — Зробити неважко. У нас тут такі спеціалісти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий і немічний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом після першої зустрічі з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобі можливість добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зілля, ти вільний. Я не стану навіть мститися. Тобі й так недовго лишилося. Якщо ні — життєвий досвід і фантазія мусять тобі підказати, що на тебе чекає. Невже тобі так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, ніби старий і тобі вже нічого не страшно. Навпаки. Чим старіша людина, тим більше вона боїться смерті. Іди й подумай. — Август натиснув кнопку, зайшов солдат. Стороженко хотів, мабуть, щось сказати, потім передумав, тільки махнув рукою і мовчки вийшов. Я, звичайно, — слідом за ним. Солдат вів його довгим коридором. Одні з дверей розчинилися, і звідти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чакові потім про цю зустріч і описав тих трьох, він сказав, що це були, мабуть, футболісти київського «Динамо», учасники знаменитого «матчу смерті». Лишившись в окупованому Києві, вони зіграли кілька матчів, як команда Четвертого хлібозаводу, з німецькими військовими командами. Здебільшого на стадіоні «Зеніт» на вулиці Керосинній. Тепер це стадіон «Старт», і там поставлено пам'ятник героям-динамівцям. А вулицю названо ім'ям Шолуденка — розвідника, який перший увірвався на танку в окупований Київ і загинув на його вулицях. З розгромним рахунком (11:0, 13:0) вигравали динамівці в червоних футболках у фашистів. І кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патріотизму. І до німців нарешті дійшло. Після матчу з командою «Люфтваффе» (повітряних сил) динамівців заарештували і згодом розстріляли (у лютому 1943 року). Німець завів Стороженка до камери у підвалі. Я прослизнув слідом. Коли грюкнули двері і клацнув замок, я на мить відчув жах. Я розумів, що мені ніщо не загрожує, що в крайньому разі я негайно повернуся в сучасність, але було моторошно відчувати себе замкненим у камері-одиночці гестапо. Не можна було гаяти ні хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженкові, чому Чак одвернувся від нього. — Петре Петровичу… П'єр!.. — почав я і одразу відчув холодну сирість, якою тягло від стін камери. — Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене. Не даючи йому оп